Точка неповернення для тоталітаризму

ДЕЩО ПРО "ДЕКОМУНІЗАЦІЙНІ ЗАКОНИ", ЇХ КРИТИКУ ТА ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Ухвалення законів про національну пам'ять для вшанування жертв Другої світової війни та надання правового статусу борцям за волю України спричинило черговий виток дискусії на тему історичної пам'яті. Дехто висловив сумніви щодо їх доцільності, а також побоювання, що декомунізація відбуватиметься "методами комунізації". Наскільки виправдані ці закиди?

Загалом ставлення до пакета декомунізаційних законів виявило кілька важливих проблем у сприйнятті комуністичного режиму. Насамперед, для значної частини українців комунізм наразі не є таким, що підлягає відторгненню апріорі. Він сприймається як щось, без сумніву, малоприємне, але "своє". Це не дивує, бо для багатьох співгромадян "радянські часи" - це частина їхнього життя. Рішуче проведення межі змусить цих людей переглянути його. Можливо, цей "іспит сумління" вичленує багато дрібних і малозначущих, але неприємних для них фактів. Що можна сказати на це? "Пізнайте правду - і правда визволить вас". Це буде тривалий і не безболісний процес. Але - однозначно легший, ніж зворотний.

Про що закони

Закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" обмежує публічне заперечення злочинного характеру обох режимів, поширення інформації, спрямованої на їх виправдання та виготовлення і поширення символіки обох режимів. Причини? Закон дає на них вичерпну відповідь: "визнається злочинним та таким, що проводив політику державного терору, яка характеризувалася численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей, депортацій, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідувань з етнічних, національних, релігійних, політичних, класових, соціальних та інших мотивів, заподіяння моральних та фізичних страждань під час використання психіатрії у політичних цілях, порушень свободи совісті, думки, вираження поглядів, свободи преси та відсутності політичного плюралізму та у зв'язку з цим засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина".

Тож "пропаганда комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв комуністичного тоталітарного режиму…"

Даючи правову оцінку злочинам проти прав людини періоду панування тоталітаризмів на території України та обмежуючи їх пропаганду, закон передбачає винятки з метою проведення досліджень, вивчення історії та віддання шани подіям Другої світової війни: "Заборона не поширюється на випадки використання символіки… на документах державних органів та органів місцевого самоврядування (місцевих органів державної влади і управління), прийнятих чи виданих до
1991 року; документах, виданих закладами освіти та науки, підприємствами, установами, організаціями до 1991 року; в експозиціях музеїв, тематичних виставках, Музейному фонді України, а також бібліотечних фондах на різних носіях інформації; у творах мистецтва, створених до набрання чинності цим Законом; у процесі наукової діяльності, в тому числі під час наукових досліджень та поширення їх результатів у не заборонений законодавством України спосіб; на оригіналах бойових знамен; на державних нагородах, ювілейних медалях та інших відзнаках, якими нагороджувалися особи до 1991 року, та протягом 1991-2015 років у зв'язку з річницями подій періоду Другої світової війни, а також на документах, що посвідчують нагородження ними; на намогильних спорудах, розташованих на території місць поховань, місць почесних поховань; під час викладення або реконструкції (зокрема історичної) історичних подій; у приватних колекціях та приватних архівних зібраннях; як об'єктів антикварної торгівлі".

Згідно з духом закону ідеться не тільки про засудження на найвищому рівні тоталітарних практик управління країною, а й про запровадження правових запобіжників діям, які врешті-решт можуть призвести (і вже призвели) до суспільних конфліктів та жертв серед громадян.

Закон "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті" визнає борцями за незалежність України осіб, які в різних формах брали участь у такій боротьбі у складі органів політичної влади та військових формувань УНР, Гетьманату, ЗУНР, Директорії, мікрореспублік, на кшталт Команчанської та Гуцульської, Карпатської України, повстанських загонів, які діяли на території України з 1917-го по 1930 рік, УВО, ОУН, УПА, НВРО, дисидентських організацій 1960-1980 рр., усіх організацій, які боролися за незалежність України чи принаймні ставили собі це за мету. Правовим наслідком їх визнання є надання соціальних гарантій членам цих організацій та визнання державою їхніх нагород і військових звань. Держава зобов'язується вивчати історію боротьби за незалежність України та інформувати про неї суспільство, а також підтримувати й заохочувати неурядові установи й організації, які досліджують історію визвольного руху, розповідають про нього та сприяють увічненню пам'яті борців за незалежність.

Закон "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років" ліквідовує радянський ідеологічний конструкт Великої Вітчизняної війни, що свого часу був закріплений, за аналогією з Росією, на законодавчому рівні. А звідти перекочував у підручники, нагороди, святкування. Закон "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного режиму 1917-
1991 років" припиняє практику охорони незалежною Україною таємниць тоталітарної системи. Знайти відповіді на численні запитання - від конкретних родинних історій до механізмів насадження радянського режиму та деформації суспільства можна буде вільно, не боячись, як кілька років тому у випадку з моїм колегою, кримінального переслідування за дослідження Голодомору та УПА.

Гра з вогнем

Що ж стурбувало? Висловлюються побоювання, що це спричинить тиск на науковців, які критикують учасників визвольного руху. Засторога номер два - обмеження права на публічне висловлення власної думки, зокрема тих людей, які шанують радянське (нацистське) минуле та його відомих персонажів.

Критики декомунізаційних законів наполягають, що кліше про "єдину історію", "єдиний народ" і "велике радянське минуле" слід уважати іншою точкою зору, альтернативною проукраїнській парадигмі. Парадоксально, але таким чином, засуджуючи закони і трактуючи тоталітаризм як варту поваги "інакшість", вони опиняються на боці своїх найжорстокіших опонентів.

Не мене одну спантеличує очевидна двозначність ситуації, в якій гучним натяком лунає теза про нерівнозначність злочинів нацистського і комуністичного режимів. Цей парадокс найвлучніше описав В.Буковський: "Ми досі продовжуємо виловлювати дідків [ідеться про нацистських злочинців. - О.І.] по латиноамериканських джунглях, але жахаємося самої думки про Нюрнберг над комунізмом". Історикам важко не помітити, що процес денацифікації не відбувся одномоментно, і минув час від перших кроків до формування суспільного імунітету. Чому сьогодні декомунізація, маючи цей приклад, оголошується наступом на свободу слова - питання відкрите.

Тоталітаризм не відповідає повагою. Тоталітарні структури якщо й використовують позірні демократичні норми і псевдоліберальні заяви, то для того, щоб захопити контроль над суспільством. Та оскільки адепти тоталітаризму не мають моральних рамок, у зіткненні перемога дістається саме тоталітаризму. У прямому фізичному сенсі - тоталітаризм дуже швидко захоплює контроль над ресурсами й активно використовує силу, щоб знищувати всіх незгодних.

Тож ліберальний принцип "моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини" у цьому випадку стає зброєю проти власних авторів. Але саме його необачно пропонується застосувати до тих, хто сповідує принципи й практики, притаманні радянському режимові. Це як доволі загальні поняття командної ієрархії, накинутої на ціле суспільство, вождизм, регламентація чи не кожного нюансу суспільних відносин, "справедливий" розподіл благ, так і цілком конкретні репресії проти інакодумців, масові знищення людей виключно на підставі належності до певних суспільних верств чи визнання системи поглядів, відмінної від офіційної. Не перелічуватиму масштабів руйнівного впливу таких методів просто з небажання повторюватися.

Сандармох і Катинь - найяскравіші приклади з нашої історії. Жертви Сандармоху вірили у прийдешню свободу для всіх і рівні права націй, а вбиті в Катині розраховували на те, що Радянський Союз поважатиме права військовополонених. Чи потрібні ще докази того, що грати з тоталітаризмом за правилами ліберального світогляду, кокетувати з комунізмом або нацизмом - це ставити під смертельну загрозу передусім саме тих, хто сповідує демократичні цінності?

Скрізь, де тоталітаризм трактували нарівні з будь-якою іншою думкою (а не злочинною практикою), це закінчувалося масовими стратами та винищенням інтелектуалів чи не в першу чергу. Шанси вижити були тільки там, де тоталітаризм стикався зі збройним опором. Західна Україна не зазнала голоду у 1946-1947 рр. значною мірою саме тому, що була тереном діяльності УПА. Можна і треба дискутувати про діяльність УПА, як і будь-якої іншої формації, але чи мали би ми можливість узагалі вести подібну розмову, якби її не було?

Сьогодні Україна - посттоталітарна країна, що бореться за своє існування. Тож заклики засудити будь-яке насильство, зокрема борців проти тоталітарних режимів, у кінцевому підсумку грають проти України, що заплатила криваву ціну толерування тоталітаризму.

Психотерапевтичний ефект

Росія застосовує проти України як силові засоби, так і пропаганду, яка часто використовується для підготовки до силового сценарію. Не в останню чергу завдяки масовій, нав'язливій, невпинній пропаганді більшовицький режим свого часу зумів узяти Україну під контроль і панувати над нею аж до розпаду СРСР 1991 року. Щоб вибрати засоби протидії, насамперед мусимо знати, кому або чому протидіємо. Декомунізаційні закони спрямовані проти складної і потужної агітаційної машини.

Радянський Союз, а також Росія, яка претендує на його спадщину, належать до ідеократичних структур. Політика таких держав будується на основі уявлення про самих себе, сформованого на підставі певної ідеї. У випадку сучасної Росії це - ідея "православної держави", "русского мира", який охоплює як мінімум кордони Радянського Союзу на 1991 рік. Принциповим є приведення реальності у цілковиту відповідність ідеологічному конструкту, для чого необхідний централізований державний репресивний апарат. Для нас принциповим є те, що ані радянська "пролетарська", ані російська "православна" схеми не передбачають існування суверенної демократичної України.

У спадок незалежній Україні залишилися тисячі громадян - носіїв так званих радянських цінностей. А на території, де вплив радянської ідеології був найсильнішим, нині точиться війна.

Російська - значною мірою заснована на радянській традиції - пропаганда і далі спричиняє глибинну деформацію свідомості, що дається взнаки в усіх сферах, від стратегії управління державою до сімейного побуту. Її результатом є, наприклад, шалена інерційність системи при спробі провести будь-які реформи.

До того ж тоталітарна пропаганда на противагу повазі до особи й відповідальності за власні вчинки, що лежать в основі європейської цивілізації, нав'язує модель, за якої особистість ховається за авторитетом влади, а будь-який прояв особистої свободи карається. Пропаганда цілить в одну з найуразливіших точок "темної сторони" людської натури - підсвідоме бажання отримувати максимум, віддаючи мінімум. Відомі всім конструкти "народних мас", "мудрого вождя", "халяви", "неосвіченого, зате роботяги", які досі подекуди виринають у нашій свідомості, - це наслідки цілеспрямованих пропагандистських атак, підкріплені маркерами простору: пам'ятниками вождям, вулицями чекістів.

Після десятиліть репресій пропаганда виконувала роль чинника, який закріплює ефект насильства. Якщо пригадати, що й самі репресії проводилися під стукіт пропагандистської машини, то якоюсь мірою можна говорити про вихований умовний рефлекс: щойно людина чує порцію пропаганди, як у ній тут-таки прокидаються навички виживання у "совковому" суспільстві і підсвідомий страх, який перемагає навіть цілком людські відрухи.

Випробування зазнала й національна ідентичність: кілька поколінь українців виховувались у школі, яка не розглядала Україну як суб'єкта процесів. Наслідки такого цілеспрямованого знищення культури найточніше описав Мілан Кундера: "За кілька поколінь нація почне забувати, ким вона є і чим вона була. Навколишній світ забуде про неї ще швидше".

У такій ситуації психотерапевт порадить ізолювати хворого від джерела, що провокує умовний рефлекс. У нашому випадку більш чи менш ураженою є значна частина суспільства. Декомунізаційні закони якраз і покликані виконати роль своєрідної терапії ізоляції: повернути нам уміння мислити категоріями особистості, цінності окремо взятого людського життя, відчувати повагу до прав і свобод, зупиняти насильство, домовлятися і брати на себе відповідальність.

Щоб це не повторилося

Люди, які боролися проти тоталітарної системи за свободу і розвиток України, досі чекали визнання й поваги від своєї вже незалежної держави. А пам'ять про тих, що загинули в боротьбі чи не дожили до наших днів, заслуговує на належне вшанування. Це прямий моральний обов'язок держави.

Вшановуючи їх, ми не заперечуємо факту, що жодна війна не є стерильною, і кожна сторона, беручи участь у бойових діях, чинить насильство. Та підставова норма наукового етикету історика - це оцінювати події з перспективи контексту ситуації, в якій вони відбувалися. А спроби оцінювати події визвольної війни першої половини ХХ ст., послуговуючись системою ціннісних координат сучасного комфортного й упорядкованого світу, - це, щонайменше, легковажність. Якщо не інтелектуальне лицемірство.

Критики декомунізаційних законів часто стверджують, що насильницькі практики нівелюють героїзм, а визнання героями тих, хто чинив насильство, псує відносини між народами. Що ж, погляньмо на практику Європи. В очах поляків героями є Юзеф Пілсудський і бійці Армії Крайової. Чи визнають їх героями росіяни, литовці або німці? Подібних прикладів у європейській історії сусідніх народів чимало.

Врешті, саме відкриття архівів дозволить нам усім, насамперед колегам-історикам, дізнатися як про факти, так і про спотворення їх пропагандою.

Розвінчання комуністичного режиму та вшанування тих, хто боровся проти нього, потрібні бодай для того, щоб тоталітаризм не повернувся. Намагання жити в мирі зі спадщиною тоталітаризму - великий ризик. Насамперед для миру.