"Територія терору": політичний тероризм у Російській імперії

Реформи 60–70-х рр. ХІХ ст. докорінно змінили Російську імперію. Скасування кріпацтва, зміни в місцевому самоврядуванні та судоустрої породили в суспільстві надії на ще більші зрушення, яким не судилося збутися.

У революційних гуртках, що почали виникати мов гриби після дощу і згодом дістали назву народницьких, обговорювалося одне питання: як досягти змін? Одні революціонери намагалися вести пропаганду серед населення, інші ж зосередилися на терорі проти можновладців. Останній шлях був вельми популярний серед молоді і надовго перетворив Російську імперію на "територію терору".

Київські бунтарі

В орбіті тероризму опинилися й українські землі. Чимало наших земляків були членами революційних терористичних груп, брали участь у терактах. У 70-х рр. ХІХ ст. народницькі гуртки почали переходити від агітації і пропаганди до рішучіших засобів боротьби з режимом, одним з яких революціонери вважали терор. Першими жертвами замахів ставали ті, на кого падала підозра у зраді. Так, у червні 1876 р. члени гуртка в Єлисаветграді (Кіровограді), яким керував Лейба Розенфельд, вчинили спробу вбивства іншого народника - Миколи Гориновича. Той входив до організації "Київська комуна" і проходив у так званій Справі 193-х, коли народників з різних гуртків засуджували за агітацію серед населення. М.Гориновича не засудили, а відпустили на волю, і він приїхав до одного з учасників єлисаветградського гуртка, що викликало підозру в інших народників. Йому призначили зустріч на товарній станції в Одесі, кілька разів вдарили металевим предметом і облили соляною кислотою. Залишивши по собі "пояснювальну записку" щодо причини теракту, зловмисники втекли. Але їхній жертві таки вдалося вижити, і невдовзі гурток припинив своє існування.

1878 року теракти почали вчиняти вже київські народники з гуртка "Південні бунтарі" під керівництвом Валер'яна Осинського. Вони намагалися змусити владу звільнити їхніх побратимів Якова Стефановича, Льва Дейча й Івана Бохановського, яких було кинуто до Лук'янівської в'язниці за спробу підняти селянське повстання в Чигиринському повіті. 23 лютого терористи спробували застрелити помічника київського губернського прокурора І.Котляревського, коли той повертався з театру з братом і дружиною. Проте на вулиці вже було темно, а зброєю "бунтарі" володіли кепсько, тому чиновникові пощастило - він залишився живий. Після цього В.Осинський видав відозву від імені такого собі "Виконавчого комітету", в якій вимагав від влади випустити його побратимів і погрожував убити жандармського офіцера Гейкінга. Для більшого ефекту ватажок "Південних бунтарів" поставив на документі печатку із зображенням перехрещених сокири, револьвера й кинджала.

Виконувати його вимоги жандарми, звісно ж, не збиралися, а, навпаки, взялися шукати терористів. І.Котляревський зміг описати лише загальні прикмети нападників - статуру, зріст тощо. За ними поліція затримала студента Київського університету М.Подольського і справжнього терориста Г.Гольденберга, якого потім… відпустила. Народники організували серед студентів виступи на захист заарештованого, що переросли у масові заворушення. М.Подольського зрештою випустили з в'язниці, натомість близько 150 осіб заплатили за його звільнення засланням до Сибіру. А ректора університету О.Матвєєва у квітні 1878 р. вистежили невідомі особи і завдали йому удару по голові кастетом. У травні того ж року терористи виконали свою погрозу і вчинили замах на Гейкінга: колишній семінарист Г.Попко заколов жандарма кинджалом і втік.

Боротьба між жандармами і терористами набирала обертів. У період з 1878-го по 1882 р. у Києві відбулося 22 політичні процеси (за їх кількістю Київ обігнав навіть тодішню російську столицю, де в суді розглядалося лише 15 таких справ). У серпні 1878 р., після того як суд присяжних у Петербурзі виправдав Віру Засулич, котра приїхала сюди з Києва і намагалася вбити губернатора Ф.Трепова, розгляд справ про теракти передали до компетенції військово-окружних судів. Засідання проходили в закритому режимі, а в місті вживалися посилені заходи безпеки. Наприклад, з 30 квітня до 13 травня 1879 р., коли в Києві відбувалося відразу три судові процеси над терористами, прилеглі до будівлі суду вулиці оточили війська, а інші райони міста патрулювали козацькі загони.

Вироки тодішніх судів були суворі. Так, навесні 1879 р. згаданого вище В.Осинського та його коханку С.Лешерн засудили до розстрілу (останній страту потім замінили на довічну каторгу). Брати Ізбицькі за збройний опір жандармам отримали 10 і 15 років каторги. На вимогу Олександра ІІ розстрільний вирок замінили шибеницею (цей вид покарання застосовувався до терористів досить часто, через що до імператора приклеїлося прізвисько "вішатель"). У зашморгу закінчив своє життя й один зі "спонсорів" терористів чернігівський поміщик Дмитро Лизогуб, якого в серпні 1879 р. стратили в Одесі. Свого часу він став для революціонерів справжньою "золотою жилою" - його статки оцінювалися у
200 тис. руб., тож грошей він не шкодував. На одну лише організацію вбивства шефа жандармів М.Мезенцева він, за його власними свідченнями, виділив 3009 руб.

"Полювання" на царя

1879 року було створено одну з найчисельніших народницьких організацій - "Народну волю", члени якої вважали тероризм основною формою боротьби за зміну державного ладу. На чолі її стояв "Виконавчий комітет", де було чимало уродженців України: А.Желябов, О.Михайлов, С.Перовська, М.Колодкевич, Г.Гольденберг та інші. Головною жертвою народовольці обрали Олександра ІІ, винісши йому смертний вирок за страту Д.Лизогуба, В.Осинського та інших народників. У серпні група бойовиків "Народної волі" розпочала підготовку замаху на царя в Україні. Восени Олександр ІІ мав повертатися до Петербурга після відпочинку в Криму, і шлях його потяга пролягав українськими губерніями. Народовольці планували підірвати залізничну колію разом із поїздом.

В Україну привезли з Петербурга кілька пудів вибухівки. Терористи готувалися "зустріти" імператора під Одесою, однак він повертався з Криму іншим шляхом... У жовтні 1879 р. Андрій Желябов приїхав до Олександрівська (Запоріжжя) і, видавши себе за підприємця, попросив місцеву владу виділити йому ділянку поблизу залізниці буцімто для будівництва шкіряного заводу. Його прохання задовольнили, і невдовзі разом із групою однодумців Желябов заклав під рейки дві міни й 32 кг динаміту. За розрахунками терористів, вибухова хвиля мала охопити весь потяг і скинути його з колії. Та в "годину Х" - 18 листопада - вибуховий пристрій не спрацював. Наступного дня царський потяг був під Москвою. Та й там терористам не пощастило: вони підірвали…не той поїзд. Виявилося, що порядок руху змінили: спочатку пустили потяг з обслугою та багажем, а потім - той, у якому їхав імператор. Олександр ІІ знову залишився неушкодженим.

Андрій Желябов (фактичний керівник «Народної волі», один з організаторів замахів на Олександра ІІ) і Софія Перовська в суді

А в листопаді 1879 р. на залізничному вокзалі в Єлисаветграді поліція затримала одного з членів організації - Г.Гольденберга. Його заважка валіза, в якій було 1,5 пуда динаміту, привернула увагу вагаря, і той відразу повідомив "кому слід". Встановивши особу затриманого, жандарми доправили його до Одеси. Г.Гольденберг охоче розповідав про свої "подвиги", і правоохоронці вирішили зіграти на його честолюбстві. Прокурор І.Доброжанський удав, ніби співчуває терористові, і запевнив його, що той назавжди увійде в історію. Це не могло не потішити Г.Гольденберга, а коли жандарми назвали його керівником "Народної волі" і запропонували за його посередництва укласти мирну угоду з терористами, свідчення посипалися з нього мов горох з мішка. Упродовж січня-березня 1880 р. він виказав майже всіх, кого знав. У квітні терориста перевезли до Петропавлівської фортеці, де вже влітку він побачився з одним зі своїх однодумців Ароном Зунделевичем. Той і розповів йому про наслідки його відвертості зі слідством, після чого Гольденберг наклав на себе руки.

Та, попри втрати, "Народна воля" продовжувала "полювати" на царя. У лютому 1880 р. А.Желябову вдалося організувати вибух під їдальнею імператора в Зимовому палаці. Лише випадок урятував Олександру ІІ життя - він затримався, зустрічаючи гостя, принца Гессенського. У березні С.Перовська підготувала замах на монарха в Одесі, плануючи підірвати його біля залізничного вокзалу, але не встигла з приготуванням - цар поїхав до Криму раніше, ніж зазвичай.

На теракт у Петербурзі влада відповіла суворими судовими вироками. Так, у лютому 1880 р. Київський військово-окружний суд засудив до смертної кари унтер-офіцера М.Лозинського і студента Київського університету Й.Розовського лише за те, що вони поширювали відозви "Народної волі". Тоді ж у Петербурзі повісили народовольця І.Млодецького за спробу замаху на царя і М.Лоріс-Мелікова, який очолював "Верховну розпорядчу комісію", що боролася з тероризмом. 24 березня цар наказав генерал-губернаторам засуджувати терористів виключно до смертної кари. Замінити такі вироки можна було лише з його особистої санкції і тільки на довічне ув'язнення або довічну каторгу.

27 лютого 1881 р. було заарештовано А.Желябова, який фактично керував "Народною волею". Тому керувати новим замахом узялася його близька подруга Софія Перовська. У ніч на 1 березня на конспіративній квартирі М.Кибальчич виготовив чотири бомби, що їх мали кинути інші народовольці на той випадок, якщо не спрацює вибухівка, закладена на дорозі, якою мав проїхати імператор. Та він поїхав іншою вулицею, і терористи зустріли його на зворотному шляху. Першим кинув бомбу М.Рисаков, пошкодивши одну з карет кортежу і поранивши охорону й хлопчика-перехожого. Терориста швидко затримав натовп, а Олександр ІІ, вийшовши з карети, попрямував до місця теракту. Тут на нього чекав інший "метальник" - Г.Гриневицький, який кинув бомбу просто під ноги імператору. Вибух став смертельним для обох.

Невдовзі після вбивства імператора "Виконавчий комітет" "Народної волі" видав кілька відозв: до громадськості, європейського суспільства і нового монарха Олександра ІІІ. У них роз'яснювалися причини теракту, а в листі до нового царя містився ще й заклик запровадити демократичні свободи і повідомлялося про намір організації відійти від тероризму. Та всі ці прокламації нічого не змінили. Новий імператор продовжив арешти народовольців, а 3 квітня були повішені Желябов, Перовська, Кибальчич і Михайлов. Миколу Кибальчича не врятував від зашморгу навіть розроблений ним проект реактивного літального апарата, який потім пролежав в архівах кілька десятиліть. Усупереч очікуванням народовольців, ані теракт 1 березня, ані страти соратників не спричинили вибуху повстань чи бунтів. Єдине, що сколихнуло Російську імперію, - це єврейські погроми, викликані заявами у пресі й чутками, що вбивство Олександра ІІ - справа "єврейських рук".

"Зоряний час"

З перших днів правління Олександра ІІІ почалися масові арешти народовольців. Цар вніс зміни до законодавства, надавши генерал-губернаторам право оголошувати стан особливої охорони для наведення ладу на підконтрольних їм територіях. Хвиля терактів потроху згасала. Та це не означало, що політичний тероризм відійшов у минуле. На початку ХХ ст. з'явилася ще одна партія, яка обрала теракти основним засобом боротьби проти влади, - соціалістів-революціонерів (есерів).

Цю назву вперше вжили ще члени київського гуртка народників на чолі з уже згадуваним
В.Осинським. Наприкінці ХІХ ст. есерами себе називали члени різних революційних гуртків у Києві, Харкові, Петербурзі, Воронежі та інших містах Російської імперії. 1901 року вони об'єдналися у Всеросійську партію соціалістів-революціонерів. Один з її лідерів, Григорій Гершуні, взявся за створення бойової організації, яка мала чинити терор проти урядовців. Разом із народоволкою Катериною Брешко-Брешковською він об'їздив багато міст, вербуючи охочих. Знайшлися такі і в Україні - у Києві, Харкові, Катеринославі (Дніпропетровську). У перші роки ХХ ст., за даними істориків
В.Волковинського й І.Ніконової, глибоко законспірований терористичний підрозділ есерів налічував 10–15 осіб. Г.Гершуні, завдяки вмінню переконувати людей і знанню їхніх слабких місць, мав на них необмежений вплив.

Невдовзі есери перейшли від агітації до практики. Першою їхньою жертвою став міністр внутрішніх справ Російської імперії Д.Сипягін, якого 2 квітня 1902 р. вбив колишній студент Київського університету С.Балмашов. Наступною - харківський губернатор І.Оболенський, який прославився жорстоким придушенням селянських повстань у регіоні, влаштовуючи масові шмагання батогами. Для цього теракту Гершуні обрав виконавцем катеринославського робітника Фому Качуру - мовляв, краще буде, якщо в губернатора стрілятиме представник робітничого класу. Та той схибив і був заарештований.

"Зоряним часом" для терористів стала революція 1905–1907 рр. До есерівських лав масово пішла молодь, яка прагнула самоствердитися. Кількість жертв терактів збільшилася. Тепер ними ставали не лише урядовці, а й рядові жандарми і поліцейські, дрібні службовці, заможні люди, які відмовлялися фінансово допомагати революції. 1905 року бомби есерів летіли у військові патрулі в Катеринославі, Одесі та інших українських містах. Почастішали випадки підриву ешелонів з силовиками та експропріації (останні набули такого розмаху, що партійне керівництво змушене було з ними боротися). Загалом, за підрахунками істориків, за два роки революції від терактів загинуло близько 17 тис. людей. При цьому більшість замахів вчиняла не бойова організація есерів, а місцеві групи. Жертвами терористів часто були можновладці, які керували придушенням революційних виступів. Наприклад, у квітні 1906 р. у Катеринославі члени Української бойової групи есерів убили генерал-губернатора В.Желтоновського, який свого часу жорстоко придушив селянські заворушення в Єлисаветградському повіті. У червні того ж року в Севастополі матрос Ф.Акимов, який діяв за підтримки місцевих есерів, застрелив командувача Чорноморського флоту Г.Чухніна, помстившись за придушення Севастопольського повстання на чолі з лейтенантом П.Шмідтом.

У відповідь влада ще більше посилила каральні заходи. У серпні 1906 р. прем'єр-міністр П.Столипін ухвалив рішення про запровадження військово-окружних судів, які діяли до квітня 1907-го і винесли за цей час смертні вироки 683 особам. Загалом, суміщаючи свою посаду з посадою міністра внутрішніх справ, Столипін підписав близько 2 тис. смертних вироків, тому не дивно, що й сам став жертвою теракту. 1 вересня 1911 р. у київському театрі його застрелив присяжний повірений - анархіст Дмитро Богров, який до того ж був… агентом місцевої охранки. А за шість років у Росії впав той самий режим, представників якого так нещадно нищили терористи, - щоправда, не стільки через революційну агітацію, скільки через виснаження економіки внаслідок Першої світової війни.