Силою любові й людяності

Про сталінські репресії сказано і написано чимало. Але щоразу це розповідь про трагедії, надломлені й перетолочені долі, неймовірні випробування, в яких проявлялися і найкращі, й найгірші людські риси. У ті роки благородство, любов, милосердя, взаємодопомога, які цінуються у всі часи, часто ставали соломинкою, що рятувала життя людині, а то й цілій родині. Ці приклади відданої любові й людяності через роки й десятиліття набувають дедалі більшої ваги і мов чистий промінь вказують шлях - як у найжахливіших обставинах не втрачати себе.

Життєву історію своїх батьків - Василя Соломки і Ніни Кисільової свято зберігає їхня дочка - вчителька української мови та літератури Созонівського навчально-виховного комплексу, що у Кіровоградському районі, Валентина Боярко.

Фатальна любов

У виписці з диплома вченого-агронома, старшого наукового працівника Созонівської дослідної станції Василя Соломки вказано, що він навчався в Одеському сільськогосподарському інституті "…у 1937–1939, 1945–1947, 1956–1957 роках". Таким довгим і тернистим виявився його шлях до освіти, до якої прагнув з раннього дитинства. А народився Василь у бідній багатодітній сім'ї, тому ставати на ноги мусив самотужки. Вже будучи юнаком, вступив до Ерастівської (нині - селище Вишневе на Дніпропетровщині) сільськогосподарської школи, а потім і до Одеського сільськогосподарського інституту.

Навчався недовго - призвали в армію. Потрапив у морфлот. Там і застала його війна. Був учасником оборони Севастополя. З бойовими товаришами потім дружив усе життя. А з одним із них - земляком Олександром Стрижебоком узагалі сталася неймовірна пригода: поруч розірвалася бомба, і після вибуху знайшли тільки планшет Олександра. Було таке враження, що хлопця просто розірвало на шматки, тому батькам надіслали похоронку. Можна тільки уявити радість колишніх друзів, коли 1966 р., у дні відзначення 25-річчя оборони Севастополя, вони зустрілися…

А під час війни Василь Соломка потрапив на артилерійські курси. Потім служив у 161-му гвардійському полку 53-ї армії Другого Українського фронту. Мабуть, це була доля, бо саме там він зустрівся зі своєю Ніною. Їхня любов стала і фатальною, і рятівною для обох. Весільним подарунком для Ніни став маленький золотий годинник, який Василь виміняв під час наступу в Румунії.

Вони обоє вижили і повернулися до Ніниних батьків у село Скалева Новоархангельського району. Але Василь мав закінчити інститут. І його, вже четвертокурсника, направили на практику в селище Маринберг Овідіопольського району. Передбачалося, що там, на дослідній станції, він і працюватиме після закінчення інституту. Молодому агрономові виділили кімнату у відомчому будинку. Туди й приїхала його молода дружина із крихітним сином Миколкою. То були бідні й голодні часи, але для Ніни ті кілька місяців стали світлими й щасливими днями мирного сімейного життя, коли плекали надії і будували плани на майбутнє. Але майбутнє принесло страшну біду.

…Другу половину будинку, де вони мешкали, займав директор дослідної станції. Мав уже дорослу дочку Ніну - тезку сусідки зі степової України. Ніни подружилися, часто бували одна в одної. Аж раптом згубна пристрасть запаморочила голову старшому чоловікові. Ніна ж, яка кохала свого Василя, й подумати не могла про зраду. "Що ж, не хочеш по-доброму, сама приповзеш", - пообіцяв директор. Невдовзі вона згадала його слова, коли "воронок" забрав Василя прямо у неї на очах, коли забіг додому пообідати.

Пізніше дізналася, що чоловіка звинуватили у шкідницькій діяльності, яка підриває сільське господарство, і в тому, що нібито змінив прізвище під час війни, убивши товариша по службі. Останнє було повною маячнею, бо ще живі були бойові товариші Василя Соломки, які могли посвідчити, що це не так. Але ніхто ні в кого нічого не питав. Вирок "трійки": 25 років виправно-трудових таборів і п'ять років пораження в правах, без права листуватися.

Благодійниця Галя

Ніна залишилася з маленьким Миколкою фактично на вулиці, бо з житла, яке було надано чоловікові, її виселили. Повернулася до мами в Скалеву. Треба було якось жити далі. Влаштувалася на роботу на місцевий молокозавод. Не встигла пропрацювати й кількох днів, як викликали до Новоархангельського райвідділу НКВС і попередили: вона - дружина ворога народу і працювати не має права. Якщо хоче залишитися на волі, має офіційно розлучитися з чоловіком.

Старенький бухгалтер на заводі порадив: "Дитино, мусиш поїхати десь далеко, де тебе ніхто не знає, бо тут тобі спокійно жити не дадуть".

Шкільна подружка Маша працювала на будівництві у місті Сталіно, до неї й подалися Ніна з Миколкою. Подруга жила в бараці, притулитися там було ніде. Порятунком стала робота нічної няні у цілодобовому дитячому садку (тоді така практика була поширена - щоб пролетаріат менше відволікався від роботи). Там у нічної няні була службова комірчина, яка й стала Ніні із сином за житло. Ніна нікому не розповідала про своє попереднє життя: мовляв, народила дитину поза шлюбом і від сорому втекла з села. Та й що вона знала про чоловіка? Єдине - він десь у Джезказгані.

Завідувачка дитсадка дуже сердечно поставилася до неї, і з часом Ніні виділили кімнатку в гуртожитку. Жінка, зауваживши Нінину порядність і відповідальність, перейнялася довірою до неї, запросила до себе, познайомила із сім'єю. Ніну так зігріло людське тепло, що її крижаний панцир, за який вона нікого не пускала, розтанув, і вона розповіла про свого Василя, про лихо, яке їх спіткало. Галя (так звали завідувачку, на жаль, прізвище не збереглося у пам'яті доньки) була жінкою діяльною - вона порадила Ніні добиватися побачення з чоловіком.

Це була майже фантастична пропозиція. Адресу вона мала, але не було ні грошей, ні навіть одягу, аби вирушати в таку далеку дорогу. Галя допомогла зібратися, дала свою стареньку шубу. І Ніна поїхала… Її помилкою стало те, що відразу звернулася з проханням про побачення до керівництва табору. Відповідь була короткою: не можна. Вже пізніше обізнані люди пояснили, що не варто було йти до начальства, в'язнів водять на роботу, то можна домовитися з вартовим, аби той по дорозі відпустив на якусь годину. Але було пізно. Василя Соломку, знаючи, що приїхала дружина, тримали в таборі. Плачучи, Ніна якось вблагала конвоїрів, аби хоч дитину показали чоловікові, адже він бачив сина ще малесеньким, а тут - уже майже школяр. Заплатити було нічим, тому віддала єдину дорогу річ, яку мала, - золотий годинник, подарований чоловіком. Коли Миколка повернувся, Ніна кинулася розпитувати про тата, але хлопчик тільки й сказав: "Дядя такий колючий, худий, неголений і весь час плакав…".

Після смерті Сталіна їм дозволили листуватися. І 1954 р. Ніна знову поїхала до Джезказгана - вже на дозволене побачення. Чоловік підготував скаргу до центральної військової прокуратури (Василь Соломка був засуджений військовим трибуналом Північно-Кавказького військового округу), і Ніна прямо з Казахстану вирушила до Москви. А там - величезна черга, люди по кілька діб стоять, аби потрапити на прийом і домогтися справедливості. Ніні ще й пощастило - через добу прокурор помітив їх із Миколкою і запросив до кабінету. Після гіркої Ніниної сповіді пообіцяв допомогти.

За кілька місяців надійшло повідомлення, що Верховний суд СРСР переглянув справу Василя Соломки і перекваліфікував статтю з 58-1б на 58-3 зі строком ув'язнення сім років. На той час він їх уже відбув. Ніна повідомила про це чоловікові, але минув і рік, і два, а його так і не звільнили. Лише у квітні 1956-го, коли в табір приїхали перевіряючі з прокуратури, виявилося, що рішення суду лежить під сукном у начальника табору, - не відпускав в'язня, бо, очевидно, потрібна була дармова робоча сила.

У Сталіно Василь повернувся із серйозною хворобою легень. Жити в задимленому шахтарському місті він не міг, тому мусили знову переїхати в Новоархангельський район. Трохи підлікувавшись, Василь повернувся до навчання, отримав нарешті диплом і поїхав працювати на Созонівську дослідну станцію, яка тоді саме організовувалась. Уже тут, на Кіровоградщині, у подружжя народилася донечка Валентина.

Повністю реабілітували Василя Федоровича Соломку 1965 р. Вдалося повернути бойові нагороди, військові звання. Пропонували відновитися і в партії, але колишній в'язень ГУЛагу відмовився. Роботу свою дуже любив. Працював головним агрономом, старшим науковим працівником, цінував кожну мить життя, гарно грав на гітарі, добре малював, ліпив, самовіддано любив свою родину, бойових товаришів, колег. Проте життєві випробування, робота на копальнях Джезказгана далися взнаки: помер порівняно молодим - у 58 років.

* * *

У родині Соломок за радянських часів не говорили про репресії. Лише коли батько помирав, він сказав іще зовсім юній Валентині: "Якщо тобі скажуть, що я сидів у тюрмі, то знай: це була не та тюрма, де злодії й розбійники…". І тільки потім, уже ставши дорослою, Валентина довідалася від матері про всі трагічні перипетії, які довелося пережити її батькам.

Брат Микола, як і батько, помер молодим. Він, військовий, був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС…