Шлях у Європу: пам'ятники чи право?

Спочатку трохи особистого. У липні 1991-го мене було призначено на посаду постпреда УРСР при ЮНЕСКО в Парижі. Невдовзі стався московський путч, і в нас почалися зміни. Усе ще було непевним і невиразним, але пам'ятаю, як мене вразила одна зовні начебто зовсім незначна деталь. Якось, зайшовши до знайомого в нещодавно радянське, але яке швидко ставало російським, Торгпредство, я побачив на стіні доставлений з Москви настінний календар. З першого погляду на нього можна було легко здогадатися, якої великодержавної подоби набуває історичне зрушення, що відбувається на наших очах. Під написаним старослов'янською в'яззю заголовком "Правители России" йшов довгий список, що починався від Олега і Святого Володимира і закінчувався Михайлом Горбачовим. З єдиною приміткою: "В …. (не пам'ятаю зараз) году столица была перенесена из Киева во Владимир". Це було до Біловезької пущі, потім кінець списку, звичайно, відредагували. Але як саме - можу тільки здогадуватися, бо до приміщення Торгпредства, як і до колишнього радянського посольства, нас невдовзі пускати перестали…

Сьогодні войовничий Володимир-Хреститель вивищується перед Кремлем, а Херсонес оголошено чи не головною "скріпою" російської державності. Слово "наш" дедалі частіше приліплюють до чужих історичних святинь. От і Ярослав Мудрий особисто від Владіміра Путіна дістав таке означення - на кшталт "георгіївського" знака імперських перемог. А слідом за Великим князем Київським і Анна Київська з його легкої руки стала "русской княжной", свого часу вдало вкоріненою у Франції для вибудовування російсько-французьких відносин.

Пам’ятник Анні Київській у Санлісі

Неподалік від Парижа, у містечку Санліс на порталі заснованої Анною церкви можна побачити її скульптурне зображення, під яким так і написано: "Anne de Kiev, Reine de France". Зміст зрозумілий і без перекладу. Однак у путінському викладі вкотре стався звичний для російської дипломатії "збій", який перетворив, наприклад, царя Івана, прозваного на Заході The Terrible, тобто "Жахливим", на "Грозного", що гріє патріотичні душі.

Або зовсім нещодавня "неточність", яка зробила формальну обмовку Реджепа Ердогана його особистим "вибаченням" за цілком законно збитий російський літак. А що вже й казати про спотворення змісту Будапештського меморандуму зухвалим перебрехою Сергієм Лавровим…

Присвоєння освіченої і в усіх проявах "передової" Анни знадобилося, щоб відтінити споконвічну російську "зверхність" над Заходом. Прийом, який іще з радянських часів став певною традицією. Дотримуючись її, відомий наш драматург Іван Кочерга так описував переживання Анни при від'їзді з Києва:

Це справдi зле. Але дiвочу руку Завжди жених, де схоче, поведе, Ох, i мене такая ж доля жде! Адже мене король французький свата. I як на це погодиться наш тато, То доведеться їхати в Париж! А це менi неначе гострий нiж! Там нi кравцiв, нi крамарiв путящих, Доми холоднi, вулицi бруднi. Та ще вовки десь поряд виють в хащах, Нi хлiба гарного, нi меду, нi блинiв, Не кажучи уже про кавуни.

Високопатріотичний Кочерга за свою драматичну поему "Ярослав Мудрий" був свого часу удостоєний Сталінської премії. А от президент України Віктор Ющенко, який ініціював 2005-го встановлення бронзового пам'ятника Анні в тому ж таки Санлісі (чомусь страхітливо похмурого забарвлення, зате з підкресленими жіночими принадами), очевидно, цих рядків не читав. А якби осягнув їхній зміст, то, напевно, підказав би скульпторам - батькові й сину, Валентину й Миколі Знобам - зобразити в руках Анни "смугастий атрибут" нашої цивілізаційної місії…

Проте в травні 2017 року скандальна заява Владіміра Путіна про "Анну Русскую" спровокувала негайну реакцію не тільки нашої, а й французької сторони. Коли всього лише за місяць із візитом у Франції побував уже наш нинішній президент Петро Порошенко, його колега Еммануель Макрон, відкриваючи їхню спільну прес-конференцію, чітко заявив про тисячолітню історію відносин між нашими країнами, що почалася з "Анни Київської". А потім уже в Санлісі Петро Олексійович сказав з усією серйозністю: "Коли росіяни спробували викрасти нашу історію, ми цього не дозволили".

Тож нашу Аню ми нікому не віддамо. Ну, а для підтвердження своїх "батьківських" прав - що може бути кращим, ніж монументи? І вони почали множитися. Спочатку в сквері на Львівській площі в Києві з'явилася дуже дивна фігурка кругловидої дівчинки з невиразним обличчям в якійсь чудернацькій подобі корони. Автор і його арт-директор не тільки без будь-яких підстав назвали свій витвір "Анною Ярославною", а й спробували просунути його копію в Санліс. На щастя, поки що ця спроба успіху не мала.

Зате копія пам'ятника в Санлісі з'явилася в порідненій з Києвом Тулузі, куди її й завіз наш мер Віталій Кличко. І тієї ж осені 2017-го така сама статуя прикрасила вулицю Івана Мазепи в нашій столиці. Тепер, очевидно, киянам слід чекати появи і третьої Анни - скажімо, уже в похилому віці, в оточенні вінценосного сина Філіпа I та інших родичів, які започаткували дві королівські династії - Бурбонів і Валуа.

Скульптурне зображення Анни Київської на порталі церкви в Санлісі, у минулому — монастиря Святого Венсана (Вікентія)

І не тільки їх. Як стверджує у нещодавно виданій у Франції книжці про Анну її автор Філіп Делорм, до нашої землячки тягнуться ниточки численних нащадків династії Капетингів, до якої належав її чоловік Анрі I. Причому не тільки французи, як, наприклад колишній президент Валері Жискар д'Естен або всюдисущий Жерар Депардьє, а й канадійка Селін Діон або американка Брук Шилдс. Тож статуй може знадобитися ще багато…

До речі, президентові Віктору Ющенку ми завдячуємо ще однією "скульптурною" ідеєю. 2009 року у зв'язку з 300-річчям Полтавської битви він оголосив, що незабаром у Стокгольмі ми спорудимо пам'ятник Іванові Мазепі. Чи захочуть шведи в такий спосіб відзначати річницю найбільшої поразки в своїй історії, він спитати не здогадався. На щастя, далі велемовної заяви, як і багато в чому іншому, у нього не пішло. А тут доречно згадати й про досить нашумілу свого часу - і теж благополучно провалену - ініціативу групи донецьких патріотів, які намірилися заставити чи не всі світові столиці копіями свого обласного символу - чавунною "пальмою Мерцалова".

Уся ця "монументальна" лихоманка, на думку "фанатів" київської принцеси й авторів різних подібних задумів, має переконати всіх на світі, що міжнародні, насамперед європейські, зв'язки України мають давню традицію, і наші претензії на членство у відповідних об'єднаннях та інституціях цілком виправдані. Але при цьому нерідко окремим ентузіастам, на жаль, бракує почуття міри. Наприклад, авторові-ведучому однієї з телепередач досить популярної "історичної" серії, який, анітрохи не вагаючись, стверджує, що саме Анна "навчила французький двір читати й писати, подарувала французам лазню і змусила під час трапез користуватися виделками". Отут уже й зовсім недалеко до нашого пріоритету в створенні французької гастрономії і "от кутюр". І багато чого ще…

Та повернімося в прадавній Київ. Через 200 років після від'їзду Анни до Парижа, 6 грудня 1240-го, місто розграбувало й практично знищило монгольське військо. П'ятьма роками по тому, проїхавши цими місцями, папський легат Плано де Карпіні записав, що на всьому шляху вінзнаходив "в полі безліч голів і кісток мертвих людей. Київ був вельми великий і вельми багатолюдний, а тепер розорений майже вщент: заледве є там двісті будинків, а людей тартари (так монголів називали в Європі, вважаючи вихідцями з пекла, або Тартару. - О.С.) тримають у найтяжчому рабстві. Ідучи звідси, вони спустошили всю Русь".

Спустошена країна була легкою здобиччю. Легат згадував потім: "Ми їхали постійно в смертельній небезпеці через литовців, які часто й таємно, наскільки могли, чинили набіги на землю Русі". Знадобилося менше ста років, щоб Русь повністю опинилася у сфері впливу Литви, а в Києві, відтіснивши татар, настановилися її князі. Але через складні відносини зі столичною Вільною вони невдовзі втратили князівський стіл. Після смерті князя Семена Олельковича у Київ 1471 року прислали намісника Мартіна Гаштольда. Причому кияни спершу його не пустили в місто, і Гаштольд повернувся вже з військом і став першим київським воєводою…

Місто тоді було зовсім невелике; після татарського розгрому й набігів кримчаків тут залишалося близько 5 тисяч мешканців. Їхнє життя було зосереджене на Подолі, а над ним на Замковій горі височіла оточена дубовим гостроколом резиденція воєводи, де й стояв литовський гарнізон.

Уже згадуваний вище драматург Іван Кочерга зобразив київського "градоначальника" геть нешанобливо: "Немилосердий рицар Мартін Гаштольд... запеклая душа, людей карав…"

Важко сказати, самому воєводі чи вже його наступникові належить рішення про заборону після заходу сонця світити вогонь у хатах подільських ремісників. Хоча воно було зумовлене частими пожежами, але прямо суперечило міському самоврядуванню за Магдебурзьким правом, фактично встановленим під час правління Великого князя Литовського Вітовта Кейстутовича (тобто до 1430 р.) і вже формально підтвердженим спеціальним привілеєм (грамотою) Великого князя Литовського Олександра Казимировича 1494 року.

Приховання грамоти воєводою й лягло в основу сюжету драми Івана Кочерги "Свіччине весілля", де описано пов'язаний із цим бунт киян. Очевидно, він був не єдиний, бо вже невдовзі заборону на "свічку" скасували. А п'єса ця, написана 1930 року, була дуже популярна за радянських часів, і на кожній виставі глядачів накривала нова хвиля обурення на адресу геть незнаного доти "немилосердого рицаря" Гаштольда і його поплічників…

Але, можливо, класова свідомість все ж таки підказувала їм правильні емоції. Як стало відомо з історичних документів, київський воєвода спритно використовував своє службове становище в корисливих цілях. Зберігся архівний запис про те, що Мартін Гаштольд придбав у міщанина Рога будинок, а з ним і право тримати корчму й крамницю ("клітку") без сплати відповідних податків ("кліткових пенязів"). Окрім цього, отримавши за допомогою цієї угоди статус міщанина, він звільнився від участі в таких клопітних і витратних справах, як будівництво міських укріплень і ставків, заготівля сіна, постачання підвод та обслуговування іноземців: "а и подвод и инших всих поплатков местских и разметов не надобе ему давати и послов не поднимати".

Я навів цю історію не так для ілюстрації традицій чиновницького хабарництва (нашого читача цим зовсім не здивуєш!), як для нагадування про те, що ще в ті далекі часи в Києві успішно діяла система міського самоврядування. І навіть сам воєвода був змушений вдаватися до всіляких хитрощів, щоб якось обійти пов'язані з ним повинності. Втім, кияни практично виштовхали воєводу з міста, і Великий князь Литовський Казимир Ягайлович був змушений поставити 1480 року на цю посаду руського боярина Івана Ходкевича…

Оце, як на мене, значно більше і, так би мовити, пряміше свідчить про наші традиційні й органічні зв'язки з Європою, з її системою цінностей і прав. Причому не в декларативному чи "монументальному" вираженні, а в повсякденному, "обивательському" сенсі.

До речі, Київ отримав Магдебурзьке право чи не останнім з українських міст. Цим були підтверджені успіхи киян у розвитку ремесел і торгівлі, завдяки яким їхнє місто відновило своє помітне місце на історичній європейській магістралі "з варягів у греки". Однак до нього таким статусом тут уже користувалися десятки міських громад. Поширення Магдебурзького права "європеїзувало" свідомість людей, сприяло її розкріпаченню і, якщо хочете, формуванню "громадянського суспільства" на українських землях. Нехай навіть у дуже обмежених і неусвідомлених формах. Цікавий збіг: в один і той самий рік - 1775-й - Катерина II розгромила Запорізьку Січ і видала указ "Про приєднання Києва до Малоросії", яким позбавила місто права на самоврядування і посадила тут свого генерал-губернатора.

1801 року її онук Олександр I повернув місту старі права. Його грамоту з будинку магістрату на нинішній Контрактовій площі до церкви Пирогощі й назад (на оксамитовій подушці з золотими китицями під церковні дзвони й гарматний салют) почесні громадяни пронесли перед вишикуваними членами всіх 15 ремісничих цехів, а потім три дні в місті тривали бали й феєрверки. Це було настільки знаменною подією для киян, що вони зібрали кошти на величний пам'ятник. Його тільки-но встигли побудувати, як наступний імператор Микола I міське самоврядування скасував - у грудні 1834 року. Тепер уже остаточно. І почасти "допоміг" йому в цьому київський магістрат, який, за словами історика, "заплутуючись у господарських справах, збільшуючи недоїмки в міських доходах і розтрати міських сум, скінчив повним майже банкрутством... залишивши місто в сумному становищі".

Пам'ятник і сьогодні, трохи втративши колишню помпезність, прикрашає Дніпровську набережну. Щоправда, якщо запитати киян, чому він присвячений, більшість пов'яже його з хрещенням Русі князем Володимиром, яке начебто відбулося в цьому урочищі. Про Магдебурзьке право і його значення для міста, боюся, мало хто знає.

Але тут одним пам'ятником не відбутися. Йдеться, звичайно, не про спорудження ще одного чи, тим більше, поширення його копій по містах і селах як доказ нашої споконвічної європейськості. Допомогти в цій справі, бодай почасти, мав Музей історії київського самоврядування на Поштовій площі. Його було створено 1994 року, на честь його 500-річчя. Він просто й наочно показував організацію життя міста в демократичних європейських традиціях, змушуючи не тільки замислюватися про його історію, а й з довірою і надією дивитися в його майбутнє в контексті сучасних тенденцій розвитку місцевого самоврядування в Україні. Однак музей зник під час нової реконструкції багатостраждальної площі, де на місці прадавнього Боричевого узвозу має з'явитися черговий ТРЦ.

Я написав "з довірою і надією" і відразу згадав ще про один "задум" нашої міськадміністрації. Замість розлогих пояснень наведу тут картинку-проект, на якій показано майбутній вигляд схилів Дніпра саме над пам'ятником і колишнім музеєм.

Вигляд, можна сказати, ошатний, але, коли дивишся на нього, стає страшно. Як же треба не любити своє місто, щоб на додачу до вже знівечених частин його природного дарунка - правого берега - захотіти встромити в найсвятішому його місці цю бетонну естакаду. Одна з її 36-метрових опор має з'явитися зовсім поруч із Магдебурзькою колоною, удвічі перевищуючи її розмірами.

Проект бетонної естакади на схилах Дніпра, що нависає над монументом Магдебурзькому праву

Туманні роз'яснення про призначення нового "пам'ятника" не переконують, тим більше що дають їх ніби мимохідь і до того ж як про справу вже майже зроблену. 222-метровим страховиськом хочуть обдарувати "пішоходів і велосипедистів", спеціально передбачивши й проїзд "снігоприбиральної техніки". І проект так і подається, ніби тисячні натовпи вже взяли мерію в облогу, вимагаючи прокласти вкрай потрібну їм трасу, причому саме в цьому місці.

Можливо, ці задуми якось сприятимуть туристичній привабливості Києва. Та чи правильно буде заради цієї мети знищувати його відомий в усьому світі історичний вигляд? А в такому результаті можна не сумніватися, особливо враховуючи традиції нашої будівельної технології.

І найголовніше: де тут проглядається те Магдебурзьке право, яким ми захоплюємося в ювілейні роки? Чому киянам для обговорення не запропоновано якихось альтернативних пріоритетів, на які з не меншим успіхом можна було б витратити бюджетні мільйони (говорять навіть про 80!)? Можливо, вони здадуться не настільки "яскравими"? Або, висловлю припущення, не настільки витратними, знижуючи ентузіазм інвесторів, що вже начебто вишикувалися в чергу? Наприклад, надання європейського вигляду різнокаліберним адресним табличкам на наших будинках і/або анотаційних дощок, що пояснюють (не тільки туристам, а й самим киянам), на честь кого чи чого названо щойно масово перейменовані вулиці. Не кажучи вже про стан самих цих вулиць і комунікацій під ними.

Адже саме так і тільки таким чином, через пряму участь і співпереживання виховується правовідчуття громадянина, без якого жоден "європейський" проект не буде чимось більшим, аніж черговим безглуздим пам'ятником нашим амбіціям…