"Східне питання": продовження буде?

У широкому розумінні слова "східне питання" охоплює проблеми міжнародних відносин ХVІІІ - початку ХХ ст., пов'язані з поступовим, але неухильним розпадом Османської імперії, національно-визвольним рухом народів, що її населяли, боротьбою великих держав за поділ її володінь. У вузькому - це боротьба Російської імперії за володіння стратегічними протоками Босфор і Дарданелли, історичним центром православ'я Константинополем (Стамбул) та вплив на Балканах. Цей другий варіант "східного питання" був і залишається осердям усієї проблеми загалом.

З давніх-давен агресивна політика Московського царства, Російської імперії найвиразніше проявлялася у двох напрямах: західному - балтійському та південному - чорноморському. Росія століттями прагнула підпорядкувати/контролювати Центральну Європу, з одного боку, оволодіти протоками Босфор і Дарданелли та нівелювати державне значення Туреччини - з іншого. На балтійському напрямі така ж доля була уготована Речі Посполитій - могутній державі Центральної Європи в ранньомодерну епоху.

Термін "східне питання" вперше було вжито 1822 р. на Веронському конгресі Священного Союзу під час обговорення питання національно-визвольного повстання греків 1821–1822 рр. проти Османської імперії. Однак досьє воєнно-політичних цілей агресивних планів Російської імперії сформувалося раніше - в період російсько-турецьких воєн 1768–774, 1787–1791, 1806–1812 рр. Утверджуючись на берегах Чорного моря, Росія домоглася права проходу свого торгового флоту через Босфор і Дарданелли, що вперше було зафіксовано Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. Невдовзі таке ж право було озвучене російсько-турецьким союзним договором 1799 р. і для військових кораблів. Як з'ясувалося, це був лише початок тривалої боротьби за оволодіння протоками та Константинополем як вселенським центром християнства східного обряду - православ'я.

Продовження військового тиску на Туреччину в ХІХ ст. засвідчувало посилення інтересу Петербурга до "східного питання". За російсько-турецькою війною 1806–1812 рр. настала війна 1828–1829 року. Порта змушена була підписати Адріанопольський мир 1829 р., за яким Росія отримала низку нових привілеїв на території Туреччини.

Окрилений успіхом, імператор Микола І у 1853 р. вирішив остаточно закрити "східне питання". Плани були далекосяжні. Захоплення проток ставило всі країни чорноморського басейну під контроль Росії. А сама Туреччина фактично зводилася до васальної залежності від неї. Це стало викликом великим державам Європи, оскільки вочевидь порушувало рівновагу сил у стратегічному районі - Східному Середземномор'ї. І на місці розбитої Туреччини з'явилася могутня антиросійська коаліція у складі Великої Британії, Франції та Сардинського королівства, котрі розцінили дії Росії як наступ на їхні інтереси, посягання на домінування не тільки в Європі, а й у світі. Розгром Росії у Кримській (Східній) війні показав абсолютну гнилість монархії, її військової потуги, яка залишилася в минулому - епосі Наполеонівських воєн. Принизлива поразка дала поштовх реформам кріпосницької системи, а "східне питання" повернула на вихідні позиції.

Уроки "східної кризи" 1875–1878 рр. та переможної (але з чималими людськими втратами) для Росії війни 1877–1878 рр. із Туреччиною ідея контролю проток знову стала ключовою. Статті Сан-Стефанського мирного договору засвідчували велику роль Петербурга у визволенні від турецького гніту балканських народів, котрі сприймали Росію як визволительку, що несе свободу. Ця праведна сторона воєнної акції широко рекламувалася, працювала на створення позитивного іміджу Росії на Балканах. Друга, потаємна, не афішувалася, ставила за мету досягнення цілей "східного питання". Вона й примусила великі держави переглянути на Берлінському конгресі 1878 р. статті Сан-Стефано. Там Росія виявилася в повній ізоляції. Велика Британія вбачала загрозу своїм володінням у Єгипті та на Близькому Сході, на шляху в Індію через Суецький канал. Її підтримала Австро-Угорщина, яку лякала поява Росії на Балканах. Райхсканцлер Німеччини Отто фон Бісмарк, зайнявши позицію примирення учасників конфлікту, відкрито демонстрував, хто й ким став у Європі. Та й руйнувати союз трьох імператорів 1873 р. було не на часі. Петербург, очевидно, не врахував, що наслідки Кримської війни були ще надто свіжі, матеріально і морально.

Німецька гумористична мапа Європи, 1914 р.

Підсумки Берлінського конгресу виявилися для Росії невтішними, а віру балканських політичних еліт за формулою "в небі бог, а на землі Росія" було значно підірвано. Міністр закордонних справ Росії князь Олександр Горчаков назвав Берлінський конгрес "найчорнішою сторінкою" у своїй службовій кар'єрі. Для імперії Романових він став новою зупинкою на шляху до досягнення поставлених цілей.

Перша світова війна, в яку Росія вступила на боці Антанти, вселяла надії на успіх. Нарешті вперше вдалося домогтися підтримки і згоди на реалізацію сокровенних мрій від постійних противників російських планів - Великої Британії та Франції. Антантівські секретні угоди 1915 р. та Сайкса-Піко 1916 р. передбачали передачу Стамбула й Босфору та Дарданелл Російській імперії. Росія як ніколи була близька до реалізації "східного питання". Але не так сталося, як гадалося. Через системний крах - поразки у війні, розвал Східного фронту, Лютневу революцію та більшовицький переворот - плани Росії виявилися нездійсненними. І хоча радянський уряд скасував договори про поділ Туреччини, однак успадкував "східне питання", як багато чого іншого, що бачилося цінним для нової імперії.

Після 1917 р. "східне питання" не зникло, а тільки тимчасово видозмінилося. І на Лозаннській конференції 1923 р., де радянську делегацію було допущено до обговорення питання режиму чорноморських проток, і на конференції про режим чорноморських проток у швейцарському місті Монтре 1936 р. воно виступало у формі врегулювання судноплавства по лінії Чорне-Середземне море. Радянський Союз, домагаючись там пільг і привілеїв у користуванні чорноморськими протоками, захищав свої державні інтереси, що на загал було правомірним актом. Це той випадок, коли нормальна позиція диктувалася безсиллям, а не усвідомленням необхідності діяти у межах правового поля.

З початкомДругої світової війни "дружній тандем", у якому Адольф Гітлер був ведучим, Йосип Сталін - веденим, прагнув якомога більше взяти від таємних протоколів до Пакту про ненапад. Не секрет, що на всі територіальні прирощення Сталін отримував "добро" Гітлера, який союзом із СРСР убезпечував себе від атаки з боку Великої Британії та Франції. Проте дружба обох диктаторів могла існувати лише в період перманентних захоплень чужої території обома сторонами.

З анексіями, агресіями, руйнуванням державного порядку, встановленого після 1918 р. в Європі, апетити Гітлера і Сталіна росли. Занепокоєні посиленням один одного, диктатори вдалися до політичного покеру, намагаючись виграти дебютну партію. Обидва розуміли, що головна битва попереду: на кону стояло світове панування, в боротьбі за яке аж ніяк не могли розминутися дві великі тоталітарні держави. Значне посилення однієї сторони серйозно бентежило другу. Це особливо висвітилося під час аудієнції В'ячеслава Молотова в Адольфа Гітлера і Йоахіма фон Ріббентропа в Берліні в листопаді 1940 р. Щоб вияснити наміри Кремля, Гітлер запропонував СРСР приєднатися до Троїстого пакту. Молотов погоджувався (очевидно, мав на це згоду Сталіна), але за умови врахування Берліном інтересів Москви на Балканах, у районі Чорного моря та остаточного врегулювання "фінського питання". Пізніше радянські історики стверджували, що Гітлер і Ріббентроп вели подвійну гру: мали на увазі одне, а говорили зовсім інше. Може, й так. Але що Сталін хотів ввести війська в Болгарію, захопити частину Туреччини, а саме чорноморські протоки, - це однозначно. Для Гітлера це було занадто. Надмірне посилення СРСР аж ніяк не входило в його плани.

Після 1945 р. Сталін продовжував педалювати "східне питання". На Потсдамській конференції, незадоволений результатами Другої світової війни, він висунув територіальні претензії до Туреччини, вимагав військово-морської бази в Дарданеллах і наполягав на спільній радянсько-турецькій обороні чорноморських проток. Але це можна було зробити лише ціною великої війни, яка, розумів, завершиться не на користь СРСР. Упродовж свого існування СРСР ніколи не був готовий наважитися на повномасштабну війну проти США Вистреливши нотами погроз, доводив справу протистояння до крайньої межі…і відступав. Так було під час двох Берлінських (1948–1949 і 1958–1963 рр.) криз та Карибської 1962 р.

У 1946–1947 рр. спроби тиснути на Туреччину тривали. Прагнення Сталіна отримати деякі італійські колонії і створити плацдарми у Середземному морі та Північній Африці, безперечно, були пов'язані з протоками. Всі вони наштовхувалися на категоричний спротив Заходу. А звинуватити в чомусь Туреччину, яка добре засвоїла уроки Першої світової війни і не брала участі у Другій, було нереально.

Хоча Микита Хрущов після 1953 р. запевняв у відмові від сталінських територіальних зазіхань, "східне питання" продовжувало хвилювати кремлівських вождів. Зокрема, серед численних варіантів загибелі
29 жовтня 1955 р. в Севастополі лінкора "Новоросійськ" є версія, що його разом із командою підірвали спецслужби КДБ, аби звинуватити Туреччину, піддати ядерному бомбардуванню Стамбул, оволодіти протоками. Але перешкодила американська військова ескадра, що тоді ж увійшла у стамбульський порт. Повна трагізму акція, задумана у стилі Гляйвіца і Майніли, має, гадається, більше шансів на правдоподібність, ніж усі інші. Та й афганську війну Кремль вів не тільки тому, що відсутність соціалістичної революції присоромлювала теорію переходу від капіталізму до соціалізму - потрібне було практичне підтвердження перманентності процесу. На дні політики, очевидно, ховалося "східне питання". Недарма Прикарпатський військовий округ був чи не найпотужнішим із усіх внутрішніх. Унаслідок зустрічних ударів із боку Перської затоки і через Румунію та Болгарію під контролем СРСР опинялися не тільки близькосхідна нафта, а й Стамбул (Константинополь) і протоки. На такому сценарії розвитку подій поставила крапку політична і стратегічна поразка в Афганістані.

Події після 1991 р. підготували умови реанімації "східного питання". Травмована розвалом СРСР, російська імперська свідомість не готова була до демократизації й оновлення суспільства З початку ХХІ ст. єльцинське тупцювання на місці вихлюпнулося в поворот до імперського дійства в усіх сферах життя. Реакція всередині країни обернулася агресією зовні, що, крім іншого, проявилося в анексії Криму та російсько-українській війні. Первинна розгубленість світової спільноти перед неочікуваним зламом Москвою договірно-правових підвалин чинного міжнародного порядку змінилася консолідацією сил демократії і свободи, формуванням антиросійської коаліції, основаної на економічній могутності Заходу.

Багатостраждальний Крим, у якому за сотні років поєдналися і густо замішані різні нації, етноси, їхня історія, звичаї, культура, релігії, знову стає вузлом суперечностей між Сходом і Заходом, гарячим об'єктом на мапі світу, Храмовою горою, яка роз'єднує народи і країни. Незалежна Україна, ніскільки не зацікавлена в міжетнічній ворожнечі, географічно, економічно, політично, культурно пов'язана з Кримом, могла бути гарантією спокою та стабільності у Чорноморському басейні...

Анексія півострова оживила "східне питання". Про нього заговорили прихильники "русского мира". Для них Стамбул (Константинополь) - знову центр, який володіє чудодійним скіпетром покровителя православ'я і всього "русского мира". Для більшої ваги вони прагнуть спертися на авторитетів минулого, зокрема Федора Достоєвського, який умовою єднання всього слов'янства "під крилом" Росії вважав оволодіння Константинополем. Витягнута з мотлоху віків, стара ідея затребувана як зброя у боротьбі проти Заходу, за перемогу господарів Кремля.

За таких обставин Крим переформатовується в символ імперії, її сакральність, плацдарм просторового руху на Схід і Захід. Є імперія - є Крим. І навпаки. Уже тепер півострів перетворюється на потужну військову базу РФ. Чи не викличе це зростання напруги в усьому Чорноморському та й Середземноморському басейні? Існує правило, згідно з яким накопичення енергії агресії на одному полюсі спонукає адекватну відповідь на протилежному, що об'єктивно створює загрозу воєнного конфлікту. Як відомо, всі спроби вирішити "східне питання" закінчувалися кривавими війнами. Сьогодні як ніколи знову постає питання: хто й для чого намагається скерувати хід історії по замкненому колу?

Завершу статтю розлогою, але дуже точною цитатою Дмитра Донцова з політологічної праці "Підстави нашої політики" (Відень, 1921 р.): "Одні виступали зі "здоровими формами" російського державного будівництва, що мали врятувати Європу. Другі лічили світ російською "общиною" або бачили свою місію у визволенні слов'янства (білі інтернаціоналісти) або у "визволенні" світового пролетаріату (червоні), треті - в теократичнім ідеалі морального відродження людськості через Росію. Одні марили про "Москву - третій Рим", другі - про Москву - столицю третьої Інтернаціоналі. В деталях своїх думок різнилися поміж собою ідеологи російського месіянства, але всі міцно та непохитно вірили, що російський народ, хоть і ремствуючи, хоч і не все добровільно, а поведе за собою, як віслюк під заохочуючі оклики своїх погоничів, всі інші народи на зустріч хоч і незнаній, але великій будучині, в котрій мерехтіли в очах політичних маняків то нова civitas dei, то російський хрест на святій Софії [Константинопольський], то "соціалістіческое атечество"…