Росія—Америка: на паралелях історії

1861 року в світі відбулися дві важливі події: російський цар Олександр ІІ видав указ про скасування кріпосного права і в США вибухнула громадянська війна, в якій рабовласники Півдня протистояли буржуазії Півночі.

Для обох країн 1861 рік став знаковим поворотом у суспільному розвитку. У разі осмисленого використання їхніми елітами передумов, що складалися, він передвіщав успіх і прогрес.

Наслідки подій після 1861 р. надовго визначили хід історії в обох країнах. На старті стояв молодий і гонористий капіталізм, перешкодою якому в першому випадку було замшіле кріпацтво, у другому - расове плантаційне рабство.

На 1861 р. Америка мала найбільш демократичну конституцію, що діє і сьогодні, і… рабство як державний інститут, якого на той час уже не було ніде. Росія ж ніколи не знала конституції. Її заміняв цар з указами, самодержавною волею і повелінням. Якщо в США противників рабства (аболіціоністів) було багато, то в Росії основна маса населення - селяни-кріпаки - сприймали поміщика як богом даного місцевого царя, який керує, карає і милує. У його необхідності мало хто сумнівався. Указ Олександра ІІ викликав спротив і навіть селянські заворушення проти розкріпачення. Селяни були розгублені: "А как же мы без него? Ржи до нового урожая не хватит. К кому пойдём? Кто даст, кроме барина?"

Окрім звільнення селян, цар започаткував украй назрілі реформи: судову, адміністративну, військову. Кріпосні перестали бути живим товаром, отримали громадянство, прізвища, право набувати й володіти власністю тощо. Скасування кріпацтва, по суті, відкривало шлагбаум капіталізму. На поверхню суспільства виходила ініціатива підприємницької свободи. Проникнення капіталізму в сільське господарство, залучення його до ринкової економіки, безумовно, руйнувало б поміщицьке господарство.

Однак російська інтелігенція, інфікована революційними ідеями Герцена, Добролюбова, Чернишевського, що популяризували свободу, рівність, світле майбутнє - під яким мали на увазі соціалізм, не побачила реальних можливостей цивілізаційного суспільного прогресу. Не приймала того, що його реалії стануть результатом зростання продуктивних сил, політичної зрілості вільних громадян. Адепти революційного пориву не побачили в реформах початку 1860-х перших проявів наближення справжньої свободи, що їх закладав еволюційний розвиток капіталізму. Навпаки, поспішили (як завжди!) продемонструвати: Росія спроможна на щось таке, що здивує увесь світ... Навіть якщо це віз попереду коня. Революційні демократи головною перешкодою практичного втілення теоретично й ідейно розробленого сценарію вбачали царизм, а отже, їхнім завданням було якомога швидше і за будь-яку ціну його слід ліквідувати.

Такі настрої спричинили появу того ж таки 1861 року товариства "Земля і воля", що проіснувало до 1864-го. Його члени "ходили в народ", пропагували волю, соціалізм і передачу землі селянам. Вдавалися навіть до створення сільських поселень, щоб бути ближче до народу. Але селяни, яким власний кожух ближчий, ніж ідеї якоїсь там вигаданої інтелігентами свободи і рівності, не піднімалися з сокирами вершити революцію, навпаки, здавали підозрілих агітаторів владі. Головна мета народників - негайне повстання - не здійснилася, і революціонери-"рахметови" змінили тактику. Вони перейшли до терору, який десятки років роздирав Росію царську, і масштабно - більшовицьку, коли став нормою життя радянської системи у боротьбі з "ворогами народу", інакомисленням. Та й сьогодні досі ще не зданий в архів історії

Між революціонерами-терористами і царизмом розгорілася боротьба за владу над тим-таки народом. Гинули і народовольці, і високі царські урядовці. Зрештою, після кількох замахів 1 березня 1881 р. народовольці вбили царя-визволителя Олександра ІІ, який став ізгоєм. Досі на ньому висить звинувачення: не дав селянам землі. І тут постає просте запитання: а хто і коли дав? Він був чи не найбільшим землевласником. І колеги-поміщики однозначно не дали б йому це зробити.

Після вбивства царя Росією прокотилися хвилі єврейських погромів. Терор запанував в імперії, ставши гальмом для спокійного осмислення й вироблення на базі світового досвіду моделі виваженого шляху. Суспільство не скористалося з передумов, які з'явилися після ліквідації кріпацтва. Насильство стало буденністю.

Разом із тим, терор не знаходив широкої підтримки в російському суспільстві, зокрема серед інтелігенції. Проте вона була інертною і нічого натомість не пропонувала. Створена Леніним 1898 року РСДРП, прийнявши марксизм і російську революційну практику, коливалася між терором і його засудженням. Ленін, називаючи себе марксистом, як політик і революціонер формувався на ідеях і вчинках народників, а отже, не цурався терору. Використовував його як важливий засіб не тільки у практиці класової боротьби, а й у повсякденному житті суспільства задля збереження диктатури, що особливо далося взнаки, коли більшовики оволоділи владою, зробивши її інструментом масового терору під гаслом "Хто не з нами, той проти нас!". У його працях слово "терор" бачиться таким собі шампуром для приготування революції і побудови комунізму.

Під час революції 1905-1907 рр. більшовики створювали бойові дружини, проводили експропріації, засуджували на словах індивідуальний терор. Однак масовий у вигляді "партизанщини" вважали дієвим засобом боротьби. Усі радикали - есери, анархісти, більшовики - мало чим відрізнялися, коли йшлося про терор проти влади. У відповідь царизм створював "чорні сотні", які своїм головним ворогом вважали євреїв - як ініціаторів революційного руху. Шлях, яким пішла російська еліта і контреліта, кинув Росію в лещата ленінського більшовизму, з яких вона не виборсалася й дотепер. Його ідеї і практика тоталітаризму досі володіють суспільством, яке кидає виклик усьому світу.

У США, після скасування рабства і завершення громадянської війни еліти Півночі і Півдня досить швидко порозумілися. На президентських виборах 1876 р. арифметично виграв демократ С.Дж.Тілден, а президентом став Р.Хейс, оскільки республіканці мали більше довіри на Півдні і розробили програму, яка влаштовувала еліту конфедератів. Угода Тілдена-Хейса, підписана на початку 1877 р., була не суто корпоративною, а результатом досягнутого вирішального компромісу між північними і південними штатами заради остаточного примирення та об'єднання країни. Того ж таки 1877 року завершується Реконструкція - процес реінтеграції Конфедерації до складу США. Хоча остаточне вирішення проблеми колишніх рабів розтягнулося на довгі роки.

Президент США Авраам Лінкольн і генерал армії Півночі Джордж Брінтон Макклєлан. Фото 1862 р.

Такій нестандартній, але ідеально вивіреній політичній розв'язці сприяв потужний економічний розвиток США. Індустріальна революція, розпочавшись у першому десятилітті ХІХ ст., після скасування рабства набрала спонтанного характеру, стала епохою великого машинного виробництва, концентрації та централізації капіталів, створення монополістичних об'єднань у промисловості, посилення банків і банківського капіталу - що й стало складниками промислового перевороту. Найкраще про процес свідчать цифри. Якщо до 1860 р. у країні було видано 36 тис. патентів на винаходи в різних галузях знань, то протягом наступних 40 років - їх кількість сягнула 24,6 млн. Усьому світу відомі видатні американські винахідники й конструктори: Дж.Вестінгауз, А.Г.Белл, Т.А.Едісон, Г.Форд... 1882 року Едісон побудував першу теплову електростанцію, а наприкінці ХІХ ст. у США налічувалося 2800 електростанцій! 1892 року Форд власноруч сконструював перший автомобіль, створив компанію, яка 1900-го розпочала масове виробництво автомобілів. Швидко розбудовувалися нові галузі: електроенергетична, нафтопереробна, хімічна... З'явилися трести-гіганти: нафтовий "Стандарт ойл" Джона Рокфеллера, гігантська Стальна компанія Е.Карнегі, електротехнічний трест "Дженерал електрик"... Аналогічний процес відбувався і в банківській сфері, де панівні позиції належали Морганам і Рокфеллерам. США були чи не першою країною, де роботодавці усвідомлювали фактор зростання заробітної плати як головну умову технічного прогресу і розвитку виробництва. Тільки так можна утримати робітників на заводах і в результаті витримати конкуренцію з європейцями. Цьому сприяла й політика роботодавців, спрямована як на зростання продуктивності праці через використання машин і нових технологій, так і на збільшення частки зарплати у вартості виробленої продукції.

Не менш успішно розвивався й аграрний сектор. Закон про гомстеди відкрив вільний доступ до землі всім громадянам, які хотіли займатися сільським господарством. За 40 років (1860-1900) зайнятість на землі збільшилося з 6,2 млн людей до 10,6 млн, а кількість ферм зросла з 2 млн до 5,8 млн. Загальна площа оброблюваної землі збільшилася майже в чотири рази (839 млн акрів у 1900 р.). Широкого застосування набула механізація фермерського господарства: з'явилися молотарка, комбайн, снопов'язалка. Американське фермерство стало зразком для землеробів світу. А скільки разів американські фермери рятували населення СРСР від голоду (якщо його не планувала КПРС). У 90-х рр. ХІХ ст. США, сповна використавши плоди перемоги Півночі, перетворилися на наймогутнішу індустріальну державу світу, країну розвинутої демократії і ринкової економіки.

По-іншому після 1861 р. складалася доля Росії. І тут чимало запитань. Чи може стати терор, руйнівний за своїм характером, знаряддям досягнення "омріяного щастя"? Що призвело до того, "випускання пари" суспільством набрало форми перманентного терору: гранична відсталість; низький рівень колективної свідомості і культури; небажання видозмінювати "русский мир" з його віками зцементованою вертикаллю влади; станова прірва між інтелігенцією, яка водночас дала світу чимало корифеїв, і мільйонами простих людей із приземленими запитами й потребами? Гадається, все разом.

У Росії не знайшлося сили, яка могла б у змінах 1861 р. побачити відправний пункт еволюційного реформування суспільства в напрямку розвитку ринку і демократії. У США така сила сформувалася ще задовго до ліквідації рабства і послідовно йшла на новий виток розвитку. Цікава для роздумів масового читача книжка Гаррієт Бічер Стоу "Хатина дядька Тома", написана 1852 року, відіграла у зростанні в американців відрази до рабства більшу роль, ніж намальовані М.Чернишевським у романі "Що робити" (1863 р.) картини утопії - в оздоровленні російського суспільства після 1861 р., бо були мало зрозумілі інтелігенції й абсолютно байдужі вчорашньому кріпакові.

Було б несправедливо не сказати, що в другій половині ХІХ ст., коли Росія і США, навіть не підозрюючи цього, мирно змагалися на історичних паралелях життя, американське суспільство в легкій формі перехворіло на соціалізм. Але в США вміють учитися. У 50-60-х рр. ХХ ст., коли холодна війна ледь не перейшла в гарячу, американці казали: "краще бути мертвим, ніж червоним".

Нині, коли РФ розпочала кампанію територіального відновлення "русского мира", яким він був до 1989 р., на США лягла ще більша відповідальність: за шлях, освоєний попередніми поколіннями американців; за демократію; за збереження західних цивілізаційних цінностей; стабільний і мирний стан світового співтовариства.

Дві країни, дві долі, що склалися під знаком 1861 року і були в центрі уваги світу, по-різному використали наданий історією шанс. США розвивалися стабільно, впевнено, без зривів. Росія - суперечливо, в конвульсіях, постійних пошуках особливого, дороговказного місця у світі, де бажання демократизуватися зводилося нанівець ностальгією за Іваном Грозним і Сталіним. Очевидно, тривала епоха демократії як способу життя ні за яких обставин, уже на генному рівні не дозволить США хитнутися у бік диктатури, а Росії й досі не вдається взяти орієнтир на демократію після сотень років імперії, що міцно вросла в "русский мир" - спадок російської суперечливої історії.