Революційний Харків Якова Довбищенка

Революція 1917 року відкрила нових лідерів, які встигли засвітитися і зійти з політичного Олімпу назавжди.

Оцінка часу в розвитку подій, що позначилися на долях мільйонів, погляд зсередини на життєвих прикладах харків'янина Якова Довбищенка - актуальні й важливі і через століття тим, хто намагається усвідомити її наслідки.

Яків Єпіфанович Довбищенко народився 8 жовтня 1887 року в незаможній сім'ї нащадків колишніх кріпосних селян, які наприкінці ХІХ століття оселилися на робітничій околиці Харкова Журавлівці. Батьки, не мали коштів на власний будинок, жили з того, що продавали молоко, утім, були багаті синами, у вихованні яких намагалися не відставати від містян.

Хлопці здобули початкову освіту і в підлітковому віці розпочали трудовий шлях. Наймолодший Яків добре розумів, як дістається трудова копійка. Він заощадив батьківські кошти тим, що екстерном склав іспити за четвертий клас гімназії після трьох років навчання. Природна кмітливість і старанність стали у пригоді при влаштуванні до губернської канцелярії. Проте сумлінного виконавця з молодшого Довбищенка не вийшло. Суперечки з батьками привели молодого вільнодумця до Москви, де 1905 року саме визріла революція. Юнак брав участь у стихійних мітингах, будівництві барикад з повалених телеграфних стовпів і вагонів конки, тому не дивно, що був помічений жандармерією, через що з початком реакції після поразки революції 1905–1907 рр. повернувся до Харкова.

Закінчивши комерційні курси, працював писарем Земельного банку, поки в серпні 1907 року не був запроторений до губернської в'язниці за належність до Журавлівського осередку Харківського комітету РСДРП (Російської соціал-демократичної робітничої партії). Довбищенка вислали до колишньої фортеці на правобережжі Волги - міста Єнотаївська. За рік він покинув Астраханську губернію, поневірявся без постійної роботи і повернувся на батьківщину тільки 1912 року, отримавши дозвіл Харківського губернатора Митрофана Катеринича на проживання за умови непорушення законів.

Свідомий вибір майбутнього політика оформився в науково-літературному відділі Українського культурного товариства імені Григорія Квітки-Основ'яненка. Все, що було живого в тодішньому українстві на Слобожанщині, від молоді до "старих громівців", тягнулося на цей вогник, згадував Яків Довбищенко. До "стариків" належали добре відомі харків'янам завідувач відділу - відомий письменник, етнограф, композитор Гнат Хоткевич, професори Микола Сумцов, Олексій Соколовський, Олександр Яната, архітектори Костянтин Жуків, Сергій Тимошенко; до молоді - науковці Микола Баженов, Володимир Коряк, Стефан Таранушенко. Доповіді рефератів проводилися публічно, і виступ Довбищенка до 20-х роковин смерті видатного українського історика, філософа, економіста Михайла Драгоманова зібрав 29 жовтня 1915 року чималу авдиторію.

Довбищенко вважав Михайла Драгоманова "царем думки і першим українським європейцем-соціалістом" і прагнув це довести загалу: "не диво і досі стріти українця, навіть так званого свідомого, котрий нічого про Драгоманова не знав, плутаючи прізвище з генералом Драгомировим або композитором Даргомижським". Він поділяв судження свого знаменитого земляка, про те, що "чисте діло вимагає чистих засобів", тобто політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральних засадах. За короткий час існування єдине в місті українське товариство не встигло видати збірку рефератів, присвячених Михайлові Драгоманову, яку готувало до друку. І в продовження теми 1920 року Яків Довбищенко опублікував у Харкові книжку "Пам'яти Михайла Драгоманова".

Поєднуючи громадську роботу з партійною в Харкові - за порівнянням Довбищенка, "цьому "українському Ольстері", який за царату зазнав значного культурного і політичного впливу Москви, він докладав зусиль до збільшення прихильників українського революційного руху. У жовтні 1915 року вийшов друком перший номер легальної газети "Слово". "По умовах часу це було занадто сміливо. Були позачиняні... всі часописи та журнали самого поміркованого напрямку, а тут на тобі! Український та ще й соціал-демократичний орган", - тріумфував редактор. Але реакція царської влади не забарилася: газету закрили, друкарню оштрафували на 1000 карбованців, а Якова Довбищенка вислали до Казахстану.

Друга спроба створити друкований орган, який об'єднував би прогресивні сили Харківщини, вдалася лише навесні 1917 року. І реалізував її Яків Довбищенко. Після того як його обрали головою губернського комітету УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії), він очолив редакцію газети "Робітник". Так, це було не лише фізичне повернення - він щиро захопився революційними ідеями. На Першому українському з'їзді Слобожанщини Я.Довбищенка обирають товаришем (заступником) голови президії комітету Харківської губернської української ради. Аналізу подій, які розгорталися на теренах колишньої Російської імперії після Лютневої революції, присвячені розділи книжки "З історії українського соціал-демократичного руху", що їх підготував Я.Довбищенко.

Діяльність УСДРП автор наблизив до історії загального українського революційного руху, навів програмні положення. Він наголошував, що, лише обстоюючи цілковиту самостійність, Україна зможе забезпечити собі вільний національно-культурний і соціально-економічний розвиток.

Руйнівний наступ більшовиків на Українську Народну Республіку "відкрив очі українській соціал-демократії на централістичну природу російської демократії усіх ґатунків і вказав, що єдиний вихід зі становища національного парія, єдиний порятунок від національного поневолення, є цілковите відокремлення від Московщини". У резолюції V Конгресу УСДРП (травень 1918 року) це звучало так: "боротьба російських більшовиків з українською демократією показала, що й російський пролетаріат не зміг ще й досі увільнитися від впливів імперіалізму російської буржуазії і в своєму поході на Україну був лише сліпим знаряддям в її руках; що таким чином в сучасній Росії не має жодного класу, на допомогу якого в боротьбі за національно-політичну волю міг би сподіватись український пролетаріат і ціла українська демократія, що при даних умовах гасло федерації підноситься передусім як шлях до реставрації "Единой, неделимой России" найбільше в тому заінтересованими поміщицькими і буржуазними колами".

Наприкінці 1917 року владу в Харкові захопили більшовики. Альтернативно Всеукраїнському з'їзду рад у Києві, на якому вони зазнали політичної поразки, провели харківський з'їзд. На ньому було проголошено Республіку рад робітничих, солдатських і селянських депутатів із визнанням Української республіки федеративною частиною Російської республіки з негайним поширенням її територією дії декретів і розпоряджень більшовицького московського уряду. Одним з перших документів, підписаних Леніним і підтриманих восени 1917 року всеросійським Центрвиконкомом, був "Декрет про друк".

Вільна преса дошкуляла більшовикам. Конфіскуючи сировину та устаткування, режим намагався примусити газетярів мовчки підкоритися. У Харкові під декрет потрапила газета "Нова Громада", яку очолював тріумвірат соціалістів: Микола Плевако, Михайло Панченко і Яків Довбищенко.

Якова затримали 2 січня 1918 року на робочому місці представники новоствореного Центрального виконкому рад України. Ретельний обшук редакції не дав зачіпок, проте відкриту справу готували до судового розгляду. Газета "Земля и Воля" опублікувала заяву Довбищенка до Харківського військово-революційного трибуналу. Не маючи формального обвинувачення, в'язень припустив, що це помста за виключення з Харківського комітету українських соціал-демократів голови ЦВК України Юхима Медведєва. Якого, до речі, вже в березні 1918-го усунули з посади, а 20 років по тому звинуватили в антирадянській діяльності й розстріляли. Не відкидав він і того, що це було покарання за його політичну позицію. Я.Довбищенко ультимативно пригрозив владі вдатися до самогубства, розпочавши голодування. "Царські опричники за 12 років тюрем і заслань висмоктали з мене всю кров, усі соки, вимотали мої нерви. Досить з мене! Воля або смерть!", - заявив Довбищенко. Справу редактора "Нової Громади" розглянули в день відкриття трибуналу 21 січня 1918 року. Присутня публіка підтримала опального газетяра оплесками і виправдувальний вирок зустріла скандуванням "Хай живе свобода друку!".

Видання було примусово закрите, і вже зі сторінок газети "Земське діло" Я.Довбищенко закликав єднатися в ім'я перемоги над зовнішнім і внутрішнім ворогом, вважаючи внутрішнього "найстрашнішим тим, що роз'єднає, розкладає відпорні сили народу проти хижаків зовнішніх".

З приходом Добровольчої армії Антона Дєнікіна знову перейшов на підпільну роботу, проте арешт контррозвідкою восени 1919 року "прочистив мозок" і змусив відійти від політики. Надалі працював редактором центральних видань і не приховував минулого, заповнюючи численні анкети.

Проте "політика" наздогнала його вже 1937 року. "У громадянина Довбищенка є колосальна бібліотека, з якої вилучені троцькістсько-контрреволюційні книги, - звітував курсант школи НКВС Ріттер, якому доручили перевірити 6000 примірників, - проте я не можу провести ретельний відбір, оскільки не володію українською мовою". Лише одну книжку - "З історії українського соціал-демократичного руху" - слідство використало як речовий доказ, решту вилученого разом із листуванням Якова Довбищенка знищили як непотріб, що "не становить інтересу і не підлягає поверненню власникові".

Від заарештованого вимагали розгорнутих свідчень про зв'язок з однопартійцями, з якими контакт давно був втрачений: Костянтином Прокоповичем, Митрофаном Духовським, Ольгою Крайник, Трохимом Гайдаром, Олексієм Софієнком. Не залишилися поза увагою професійні стосунки з Володимиром Винниченком, Матвієм Яворським, Миколою Сулимою, Остапом Вишнею. Слідчий Ратнер намагався наповнити сторінки справи іменами помітних діячів, припускаючись помилок. Довбищенко виправив у протоколі перекручене прізвище одного з ідеологів українського соціал-демократичного руху Павла Тучапського, наполіг на точному написанні російською орфографією прізвища "Довбыщенко".

Повернувшись з Нижньоамурського табору, в якому відсидів десять років "за меншовицьку націоналістичну діяльність", Яків довідався про тих, із ким його пов'язала доля. Більшість товаришів, близьких і знайомих було репресовано. Колишню дружину Зінаїду Салову заарештовано як члена проводу ОУН у місті Краснограді на Харківщині. Того ж таки 1946 року був засуджений до розстрілу колишній працівник НКВС Семен Ратнер - слідчий, який місяцями знущався з підслідних, утримуючи їх "на конвеєрі", а на початку війни став зрадником, передавши окупантам секретні відомості про радянських партизанів.

І, як у далекій юності, Яків Єпіфанович знову не отримав прописки в рідному Харкові, був заарештований і після тривалих нічних допитів засланий 1949 року на довічне поселення до Красноярського краю. Після смерті Сталіна клопотав про реабілітацію, але позитивного результату за життя не домігся. Реабілітували Якова Довбищенка 1989 року. Нарешті здійснилася його мрія: "син і онуки довідалися, що дід був засуджений безвинно". На часі в цьому пересвідчитися й громадськості.