Ретроспекція: дебет і кредит індустріалізації в Радянському Союзі

Якщо у відомій схемі бухгалтерського обліку ліву сторону заповнити солідними цифрами промислового розвитку СРСР другої половини 20–30-х рр. минулого століття, а в правій відобразити стан соціальної сфери, то побачимо, що отримані результати геть не корелюються. За обсягом вироблюваної важкою промисловістю продукції СРСР обійшов усіх, за винятком США, а за рівнем життя залишився серед найвідсталіших країн. А тим часом і досі індустріалізація зберігається в суспільній свідомості на пострадянських теренах як непорушна скріпа, як міф про "небачений злет ентузіазму й героїзму радянського народу".

Так, погоджуються радянські економісти, в радянській системі не все було гаразд. Але індустріалізація, перетворення країни зі слаборозвинутої на індустріальну - то був злет, вищий за Еверест, нечуваний виклик усталеній моделі розвитку спочатку легкої і лише потім важкої промисловості. Але замовчується факт, що її метою було не поліпшення життя, а створення матеріально-технічної бази оборони "обложеної ворогами радянської фортеці"; забезпечення самостійності країни в умовах капіталістичного оточення та економічної ізоляції: підготовка до кооперування села; нарешті, зміна соціально-класової структури в країні, де селянство становило понад 80%, у бік різкого збільшення робітничого класу; а головне - комуністична трансформація світу воєнним шляхом. Для більшовиків військова могутність мала стати гарантом світової комуністичної революції.

Отже, індустріалізація в СРСР докорінно відрізнялася від промислових переворотів ХVІІІ–ХІХ ст. у країнах Заходу. Замість розвивати спершу легку промисловість (група Б), де мав би накопичуватися капітал для виробництва групи А і відточуватися кваліфікація промислового робітника й інженерного інтелекту, ставку було зроблено на вирішальну участь в індустріалізації в СРСР розвинутих країн Заходу і нещадне визискування радянською владою власного народу. Таким чином західний досвід допоміг здійснити її в мінімально короткі терміни.

Метою індустріалізації було: створити потужну виробничу базу військово-промислового комплексу (ВПК); збудувати замкнуте самодостатнє виробництво - автаркію - з огляду на неминуче зіткнення в майбутньому з капіталістичним Заходом на основі системної конфронтації; залучити до розбудови бази ВПК усі наявні матеріальні й людські ресурси; максимально використати західні технології, устаткування, фахівців; нікого й нічого не жаліти, нічим не гребувати на шляху до поставлених цілей. Оплата іноземних фахівців, устаткування, здійснювалася через реалізацію за кордоном золота, безцінних художніх творів, сировини, аграрної продукції, так необхідної в напівголодній країні, тощо. А тягар витрат на індустріалізацію в роки голодомору в Україні значною мірою ліг на простих громадян, які, щоб не померти голодною смертю, змушені були через систему Торгзіну, що діяв в СРСР у 1931-1936 рр., віддавати за кусень хліба сімейні цінності й золото.

Плани індустріалізації виношувалися від перших років радянської влади. Але технічно здійснити масштабний проект в умовах, коли країна перебувала в повній ізоляції, було надзвичайно складно. Така можливість з'явилася після підписання (16 квітня 1922 р.) Рапалльського договору з Німеччиною, яка, розпочавши підготовку до реваншу за програну війну, в обхід версальських заборон шукала за кордонам бази, випробувальні й навчальні центри, щоб розробляти нову зброю і готувати військових фахівців. Закрита, з погляду дотримання таємниць, Радянська Росія, не менш зацікавлена в озброєннях, в обмін на устаткування, технічний досвід, підготовку кадрів для радянської промисловості, надала Німеччині таку можливість. На цьому етапі інтереси обох країн збіглися. Між СРСР і Веймарською Німеччиною розгорнулося військово-технічне і промислове співробітництво. У період світової економічної кризи 1929–1933 рр. Радянський Союз став найважливішим ринком збуту для німецького машинобудування. Між 1929-м і 1932 рр. обсяг німецького експорту в СРСР зріс більш як удвічі і перевищив 40% усього німецького експорту машин. 1932 р. в радянському імпорті частка Німеччини становила 46,5%! 91% його - машини й устаткування. У ці роки радянські замовлення оцінювалися в 4 млрд марок і були оплачені вчасно. 1,33 млрд марок Кремль сплатив золотом і сріблом. Решту покрив життєво необхідною сировиною.

Поряд із Німеччиною особливо активними були США, які, навіть не маючи до листопада 1933 р. дипломатичних відносин з Москвою, спроектували і збудували майже всю промисловість Донбасу і Сходу України. Важко назвати тамтешні підприємства, які стали результатом "російського революційного розмаху" та "героїчної праці радянського народу", і легко - ті, які постали завдяки "американській діловитості". А їх 546. І всього по Союзу - близько 1500 підприємств. Саме американці збудували Дніпрогес - найновіший і найдосконаліший проект Cooper Engineering Company. У будівництві брали участь General Elektric, німецька компанія Siemens. Шеф-консультант Дніпробуду полковник Х'ю Купер отримав орден Трудового Червоного Прапора. Англія, Італія, Франція, Норвегія, Швеція, Швейцарія також не залишилися осторонь. Усім капіталістичним світом піднімали економіку СРСР. Чому так? Змусила світова економічна криза? Капітал і прибуток не мають кордонів і меж у ринковій творчості? Для бізнесу політика не перешкода? Віра у відвернення Росії від більшовицького експерименту? (Адже неп, як дієвий важіль повоєнної відбудови, був переконливим, хоча й тимчасовим, фактом повернення більшовиків до капіталізму, визнання неспроможності комунізму.) І ніхто за кордоном серйозно не сприйняв погрози Леніна повернутися до терору, зокрема й економічного? Однак у період індустріалізації неп, який виконав своє завдання, було згорнуто. Більшовики, як обіцяли, повернулися до терору - економічного також.

В його жорна потрапили всі верстви населення. Всюди вишукували "ворогів народу" і "шкідників", яких радянська влада звинувачувала у всіх "зривах". Працювати на будівництві - рити котловани, зводити корпуси спроектованих іноземцями заводів зігнали мільйони людей. Розгорнутий у країні терор постачав соціалістичні будови підневільною дармовою робочою силою. Її основу становили "соціально ворожі елементи", в'язні, "куркулі", яких викинула з колії віками усталеного життя масова колективізація. Не вистачало куркулів, брали середняків. Їхню участь в індустріалізації позначають нині штампом "героїзм радянського народу". Ці підневільні бранці, хто вони - герої чи об'єкт нещадної експлуатації, жертви комуністичного режиму? Для них праця регламентувалася 7-денним робочим тижнем, порушення трудової дисципліни прирівнювалися до кримінального злочину. Їхнє майно через "розкуркулення", конфіскацію стало одним із джерел фінансування індустріалізації. Колективізація була примусовою перекваліфікацією знаючих собі ціну землеробів у підневільних чорноробів, і зникнення безробіття було не дивом комунізму, а наслідком переведення мільйонів людей на ручну працю допотопними знаряддями. Праця, за яку плата призначалася зверху, була вигідною лише партійній державі - як основному і єдиному власникові національного майна.

Водночас широко використовувалася тактика батога і пряника. Для піднесення масового героїзму ВКП(б) інсценувала і рекламувала трудові подвиги. З'явилися стахановці, багатоверстатники, п'ятисотенниці та ін. Замість матеріального почали впроваджувати моральне стимулювання, а як засіб підвищення продуктивності праці - соціалістичне змагання. Такі потужні важелі зростання промисловості, як конкуренція і матеріальна зацікавленість, було відкинуто, а разом з ними - і дух ринку як перпетуум мобіле прогресу виробництва та його соціальної константи. Люди, нормальне життя яких відкладалося на майбутнє, стали всього лише живою ланкою виробничого механізму.

Плакат художника В.Дени (Денисова), 1928 р.

Індустріалізація, проведена з певною політичною метою і позбавлена соціального змісту, призвела до фатальних змін і сумнівних результатів. Рівень життя в СРСР порівняно з 1913 р. знизився. Уперше у світовій історії зі зростанням промисловості виробники не багатіли, а, навпаки, бідніли. Бракувало найнеобхіднішого - одягу, взуття, харчів, предметів повсякденного вжитку. "Сидит Сталин на заборе, - нишком співали колгоспниці, - плетёт лапти языком, чтобы нашим девкам в поле не работать босиком". Життя людей у бараках стало звичною картиною зростаючих промислових міст.

Суспільство стало іншим, ніж було до індустріалізації. Біднішим, а отже - більш залежним від держави. Від її діянь - ласки й милості, розправ і репресій - залежала доля всіх і кожного. Більшовики за допомогою індустріалізації, здійснення якої ставили собі в заслугу, всілися в сідло на спині народу і загнуздали його.

Індустріалізація наочно показала, що радянська влада нехтує інтересами ошуканих, пограбованих і вкинутих у злидні людей. Німецькі інженери й техніки, які монтували і запускали устаткування в Донбасі, спостерігаючи злиденне життя радянських людей, писали додому: "Якби таке було у нас, уже завтра був би страйк".

Не створивши ВПК, Радянський Союз навряд чи наважився би на авантюри в другій половині 1930-х рр., які ввергли його і світ у Другу світову війну, і навряд чи став би одним з її призвідників. Навпаки, дбав би про колективну безпеку і не зірвав би 1939 р. переговорів з англо-французами.

Створення важкої промисловості без розвиненої легкої - означало перекладення всіх витрат індустріалізації на населення, фактично його пограбування, фізичне й духовне покріпачення. Парадоксом і негативним уроком для майбутнього було зростання промислового виробництва і падіння рівня життя. 1940 р. в Україні фіксувалося його збільшення в сім разів, а життєвий рівень у порівнянні з 1913 р. знизився. А тим часом у демократичній країні індустріалізація без одночасного зростання добробуту працівників просто немислима.

Індустріалізація і терор 1930-х були єдиним нерозривним процесом створення промислово-технічної бази СРСР. Перша не могла обійтися без дешевої робочої сили, другий - через репресивну систему НКВД забезпечував нею будови соціалізму-комунізму.

Довоєнна індустріалізація мала своє продовження в ажіотажі 1960-1970-х рр. ХХ ст. навколо проголошеного на ХХІІ з'їзді КПРС курсу на створення матеріально-технічної бази комунізму, що призвело до нового етапу загального дефіциту й нестачі найнеобхіднішого. До того ж старий арсенал індустрії перших п'ятирічок добряче зносився. Хоч як дивно, але система ніколи не дбала про постійну модернізацію основних фондів. Були й інші казуси, які засвідчують некомпетентність радянського керівництва, яке геть не переймалося тим, щоб підтримувати виробництво на високому
інноваційному рівні. Приміром, після війни тисячі ешелонів везли з Німеччини і Маньчжурії демонтоване німецьке й японське устаткування, верстати і механізми. Усе це монтувалося в СРСР - і так поставали старі-нові заводи і навіть галузі. Але ж це був уже вчорашній день виробництва на базі зношеного за роки війни устаткування. Така практика наперед програмувала промислове відставання. В СРСР кількість завжди превалювала над якістю. Це характерна в умовах командно-адміністративної системи риса екстенсивного напряму у виробництві, що була притаманна всім країнам соціалістичного табору - цього насильно сконструйованого міні-проекту комуністичного світу.

Сьогодні, коли дано чесну характеристику багатьом негативним аспектам і явищам комуністичного минулого, індустріалізація і досі залишається "священною коровою". А тим часом давно вже маємо знати правду про радянську індустріалізацію 1920-1930-х рр. і "побудову комунізму" в 1960-х, про їхній вплив на стан радянського суспільства, для якого, так і не зійшла обіцяна комуністами "звезда пленительного счастья", а наслідки виявилися такими руйнівними. З героїкою вони аж ніяк не узгоджуються.