Про країну-імітатора

Жодному історикові чи публіцисту навіть не спаде на думку сказати "свята Франція", "свята Німеччина", "святий Китай" чи "свята Бразилія".

А тим часом словосполучення "свята Русь" широко вживається вже протягом кількох століть. Цим терміном послуговуються не лише самі росіяни, а й чимало іноземних дослідників, намагаючись пояснити "загадковість російської душі". А якщо врахувати, що у французькій мові, наприклад, для перекладу і "Русі", і "Росії" вживається одне й те саме слово Russie, відблиск "святості" падає не лише на допетрівську Русь, а й на нинішню Російську Федерацію Путіна.

Чому кажуть "вічна Росія"? Адже якщо навіть погодитися із намаганнями росіян привласнити собі спадок Київської Русі і вести відлік своєї історії не від Московського улусу Золотої Орди, а від Святослава Завойовника, Володимира Великого і Ярослава Мудрого, та історія налічує максимум трохи більше ніж тисячу років. Ну ніяк не порівняти з п'ятитисячолітньою історією Китаю. Та й ментально-світоглядно впродовж своєї порівняно короткої історії Росія змінювалася набагато глибше, ніж той-таки Китай з його "вічним" ученням Конфуція. Як сталося, що міф про Москву як "третій Рим", тобто про Росію як "законну", єдину чи принаймні головну спадкоємицю Римської та Візантійської імперій, іноземні дослідники аналізують усерйоз, а не як приклад нічим не обґрунтованого варварського хизування?

На ці питання в своїй новій книжці "Свята Русь" спробував дати відповідь видатний французький історик академік Ален Безансон. Французький оригінал книжки з'явився 2012 року, а українська версія в чудовому перекладі Тараса Марусика побачила світ щойно.

У попередній книжці "Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність голокосту" (DT.UA двічі писало про неї: "Про генетичну спорідненість тоталітарних ідеологій". - 12.04.2008, № 14; "Ален Безансон: Росія, точніше Радянська держава, відповідальна за Голодомор". - 05.07.2008, № 25) Безансон писав, зокрема, про комуністичний міф, який не є власне російським, проте "вийшов з Росії і поширився на всю територію комунізму". В рецензованій книжці академік розглядає комуністичний міф про СРСР - "надію всього прогресивного людства" - як реінкарнацію, новітню форму давнього російського міфу про унікальну й найкращу в світі країну - "святу" Русь.

Які ж причини такого тривалого існування міфу про "святу" Русь?

Два головні висновки, яких дійшов Безансон аналізуючи його, знайдемо в назвах першого й останнього розділів книжки - "Брехня" і "Французька легковірність" відповідно. При цьому в українського, наприклад, читача виникає бажання замінити тут слово "французька" на "західна", позаяк у цьому питанні ситуація у Франції нічим принципово не відрізняється від стану справ, скажімо, в Італії чи Великій Британії.

"Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія", - стверджує Безансон, наводячи численні свідчення західноєвропейських дослідників цієї країни починаючи з XVI століття. Відтоді російську "експортну" брехню про свою країну було доведено до віртуозності. А після краху комунізму "традиційна для Росії насолода обдурювати іноземців" є, на думку французького академіка, "ще більшою, ніж раніше".

Безансон розрізняє два "яруси" цієї брехні: логічний, тобто брехливе слово, і онтологічний, коли "фальсифікується сама природа за допомогою шахрайського ходіння між дійсністю і псевдодійсністю, що дезорієнтує думку співрозмовника". Наприклад: іноземцеві дають неправдиві цифри економічного зростання. Він не вірить і виправляє цифру. Це не 10%, а, скажімо, чотири. В такий спосіб, проте, його підсвідомо спонукають вірити, що економічні ідеали на Сході й на Заході одні й ті самі: економічне зростання, збагачення, добробут. Проте іноземець не бачить, що російський економічний проект радикально відрізняється від західного, і навіть якщо "такий проект існує, то він не економічний у звичному для нас розумінні цього слова". Чудовою ілюстрацією цього твердження може слугувати ситуація, що склалася вже після написання "Святої Русі", - наполегливі намагання компанії "Газпром" побудувати газопровід "Північний потік-2" в обхід України. Західні партнери обговорюють з російськими контрагентами терміни окупності проекту й інші деталі, не розуміючи, що в цьому разі про економічну доцільність не йдеться взагалі. Наївні західноєвропейці просто не здатні збагнути, що може існувати "велика енергетична компанія", для якої показники її економічної діяльності є другорядними порівняно з якимись іншими цілями. Подвійність посилань (з одного боку, на звичну дійсність, а з іншого - на ідеологічну псевдодійсність) є найефективнішим засобом обману іноземця, - пише Безансон. - Йому представляють мера, журналіста, історика, й іноземець вірить, що має справу з мером, журналістом, істориком. Якщо він достатньо тямущий, то не віритиме брехні цих осіб, але при цьому не поставить під сумнів того, що функції, які вони виконують, такі самі, як і в його країні. Для нього вони будуть "колегами": професором, якщо це професор; мером, якщо це мер. Коли він повернеться, то розповість, що розмовляв у Москві зі своїм "колегою", в якого така сама посада. А тим часом, наприклад, журналістів-міжнародників у західному розумінні цього слова в сучасній Росії практично немає зовсім - адже головне їхнє завдання полягає аж ніяк не в повному та об'єктивному інформуванні своїх читачів, слухачів, глядачів, а в промиванні їхніх мізків у дусі російського імперського шовінізму.

Безансон докладно аналізує три "кити", на яких, на думку адептів цієї теорії, базується "святість" Русі, - "чистоту православ'я", "велич душі" і "духовність".

Питання про православ'я найбільш делікатне. Років 300–400 тому практично кожне християнське віровизнання - і католицизм, і лютеранство, і баптизм, і православ'я - вважало свою і тільки свою віру справжнім християнством, а решту "братів у Христі" - не братами, а єретиками. Проте нині, в ХХІ столітті, щиру переконаність у своїй виключності й вищості порівняно з іншими християнами зберегли тільки православні, та й то далеко не всі, а лише адепти Московського патріархату.

Вести мову про якусь особливу духовність у країні, яка має найвищий у Європі показник убивств на 100 тисяч населення, посідає 119-те місце в світі за рівнем корупції і має сотні тисяч дітей, позбавлених батьківського піклування, взагалі немає сенсу.

Історія Росії добре вивчена і не містить нічого загадкового для науковців. Утім, західна інтелектуальна спільнота ще досі, формуючи своє ставлення до цієї країни, воліє керуватися не так об'єктивним знанням, як міфами, вважає французький дослідник.

Наприкінці книжки Безансон, мабуть передбачаючи на свою адресу закиди в недоброзичливому ставленні до Росії та росіян, політкоректно пише: "Не існує жодних причин бути русофілом чи русофобом. Я не є ні тим, ні іншим". Але із цим твердженням шановного академіка можу погодитися тільки в першій його частині - щодо русофільства. Бо аналіз російського менталітету, здійснений, зокрема й французьким дослідником у рецензованій книжці, підводить до однозначного висновку: масова свідомість цього народу глибоко вражена імперсько-шовіністичним переконанням, що Росія має не лише "право", а й "обов'язок" силою нав'язувати свою волю і владу спершу сусіднім, а потім і всім народам Землі - заради якоїсь "правди", що насправді є цинічною брехнею. Відтак і гібридна війна проти України й, ширше, спроби Москви зруйнувати всю систему міжнародного права й безпеки в цілому є наслідком не так підліткових наполеонівських комплексів вихованця пітерського підворіття, як вираженням прагнень і мрій масової свідомості росіян.

Слово "русофобія" в дослівному перекладі з грецької означає "боятися росіян". Сам Безансон цілком переконливо довів, що вагомі підстави якщо не боятися, то побоюватися росіян, тобто бути русофобами, в людей доброї волі в світі є. Принаймні доти, доки росіяни не пройдуть ефективного процесу деімперіалізації масової свідомості, подібно до денацифікації, як це було в Німеччині в другій половині 40-х років минулого століття.

Безансон А. Свята Русь / пер. із франц. Т.Марусика. - К.: ТОВ "Видавництво "Кліо", 2017. - 112 с.