Пристрасті довкола Голодомору: реальні міфи

У дні Великого посту православні моляться, цураються спокусливих звичок, слухняно виконують Христові заповіді. Примирення духовного і тілесного через внутрішнє сприйняття християнського милосердя є добром і реальною чеснотою.

Прикро, але в інтелектуальному середовищі не вщухають пристрасті довкола Голодомору, встановлення кількості його жертв, їх меморіального пошанування. Історики й демографи сперечаються: скільки нас було і загинуло, яку частину гіпотетично "відцифрували", а про кого забули, не згадали? Одні мурують, пропонуючи ідею і структуру композиції другої черги Музею Голодомору, інші вигадують примару "політизації".

Голодомор як явище і термін постав 1933 року. Він є формою масового вбивства людей штучно організованим голодом, засобом і наслідком сталінської політики. Тому марно шукати елементи політизації, позаяк Голодомор - суть політика геноциду. Закон України від 28 листопада 2006 р. про визнання Голодомору 1932–1933 рр. геноцидом українського народу засвідчує історичний факт політичної та правової оцінки. За таких обставин політизацією може бути лише його публічне заперечення або ж нівелювання геноцидного складника, вигадування всіляких неологізмів (етноцид, соціоцид тощо).

Якими ми маємо бути на нашому шляху до Храму, тобто модерного Музею Голодомору? Щирими й чесними в намірах творити добро, професійними і конструктивними, заповзятливими і послідовними, з вірою у всепереможну силу правди над кривдою. 2006 року, формуючи історичні докази Голодомору-геноциду, ми з професором С.Кульчицьким сподівалися на його правове визнання у Верховній Раді України. Правник-міжнародних В.Василенко, спираючись на документальну базу, написав проект закону, який, попри опір проросійських сил, був ухвалений 233 голосами. 25 листопада президент України П.Порошенко ініціював підготовку закону про покарання за свідоме заперечення Голодомору і Голокосту. Адже є ще божевільні, які не визнають цих злочинів проти людяності. Наприклад, Російська Федерація не вважає Голодомор історичним фактом. Фраза горьківського Кліма Самгіна "А может быть, мальчика и не было?" - "загадкова" риса російської ментальності: у Криму - "зелені чоловічки", в Донбасі - кочові племена "ихтамнеты", а пасажирські літаки збивають прибульці. Ні каяття, ні спокути. Виморили голодом українців Кубані, народи Північного Кавказу й Поволжя, казахів, а натомість - звичне для російських придворних: "Молчать!". Тому Державна Дума й не хоче визнавати Голодомор на території РСФРР.

Нам вистачає власного клопоту. 2008 року, завдяки зусиллям президента В.Ющенка, спорудили Національний музей "Меморіал жертв Голодомору". Дивно, але першим директором призначили майора міліції, який "кровосіською" мовою у присутності іноземних дипломатів називав українців співучасниками Голодомору. Український інститут національної пам'яті, очолюваний І.Юхновським, устиг видати 19 меморіальних книг пам'яті, кілька збірників документів, "Хроніку Голодомору", провести кілька міжнародних конференцій. А далі - реванш Партії регіонів, реорганізація УІНП, заперечення В.Януковичем Голодомору-геноциду з високої трибуни ПАРЄ 27 квітня 2010 р. Я надіслав тоді протест від імені Асоціації дослідників голодоморів, але підписати його зголосилося лише кілька осіб. Виступ В.Януковича публічно засудили А.Лозинський, М.Кочерга, М.Міщенко (усі зі США), І.Магрицька, Л.Лук'яненко, О.Ушинський, О.Веселова. Інші "моральні авторитети нації" чомусь мовчали.

У 2010–2013 рр., коли на державному рівні заперечували Голодомор-геноцид, меморіальну ініціативу перебрав на себе Громадський комітет з ушанування пам'яті жертв Голодомору. Його очолив І.Васюник. Вдалося продовжити меморіальну ходу та акцію "Запали свічку", провести вечір-реквієм у Національній опері, започаткувати в 2015–2017 рр. мистецьку програму "Хорал Безсмертя" в Національній філармонії. Без ідеологічного пафосу, офіційних осіб - лише українська громада, культурно-мистецька еліта України на чолі з віртуозною піаністкою Євгенією Басалаєвою. Таким і має бути меморіальний захід - щирим, зворушливим, християнським.

У 2016–2018 рр. у Музеї Голодомору працює "робоча група" істориків, культурологів, музейних працівників Києва. У запеклих дискусіях, але конструктивних і доброзичливих, вибудовується оптимальна концепція майбутньої музейної композиції. Її майже завершено, але попереду тяжка й тривала робота з її реалізації. Національний музей "Меморіал жертв Голодомору", як державна установа і суб'єкт комеморативної діяльності, має статутні повноваження щодо розробки форми і структури композиційної частини другої черги музею. Академічне співтовариство може долучитися конструктивними порадами, документальним забезпеченням майбутніх виставок, а не висловленням "занепокоєння" з приводу "політизації". Що означає "політизація"? Це експозиції "Жертви Голодомору", "Голодомор-геноцид в Україні", понад 7 мільйонів закатованих українців?! Який зміст вкладають у поняття "політизація" автори звернення, яке нещодавно опубліковано в Інтернеті? Уявіть, бодай на хвилинку, аполітичний музей Голокосту. Яким він має бути? Центром прославляння нацистів, героїзації Гітлера, Геббельса, нівелювання геноцидного складника через облудну політологічну фразеологію?! Він приречений на політизацію, позаяк геноцид євреїв - системна і послідовна політика нацистів у 1933–1945 рр.

30 років тому професор С.Кульчицький мав необережність підписати лист про заперечення факту голоду 1932–1933 рр. Тінь минулого не полишає вченого. Йому нагадують про це критики, опоненти, інколи занадто прискіпливо. Цього разу він не поставив історичного автографа на листі від 12 лютого 2018 р. Однак висловив своє особисте бачення у статті "Голодомор - 1933: міфи і реальність" DT.UA, 16.02. 2018 р.). Окремі положення й висновки, що їх декларує вчений, видалися мені надто категоричними й таки сумнівними.

Визначення "загальносоюзний голод", яке постійно використовує С.Кульчицький, стало його історіографічним кредо. Для російських істориків воно є класичною парадигмою: "голод был везде, голода не было нигде". Насправді термін "загальносоюзний" (дехто з російських істориків допускає наявність "інтернаціонального голоду") є спробою нівелювати особливе (національне) й одиничне (Голодомор в Україні) через стандартизацію та уніфікацію загального. Історичний термін "голод в СРСР" набагато адекватніший, ніж політологічний "загальносоюзний", бо перший передбачає його республіканський контекст. Колективізація і реквізиції, на переконання С.Кульчицького, - це "загальносоюзні явища". Зазначу, що листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) заслухав доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора про усуспільнення сільського господарства України (взірець колективізації). Формально "національні особливості" колективізації спостерігалися в Середній Азії, на Закавказзі. Темпи усуспільнення відрізнялися не лише в республіках, а й у їхніх природно-географічних та адміністративних регіонах (наявність специфіки).

Події і явища відбуваються, а факти встановлюються. Голод, як соціально-фізіологічне явище, навіть як фактор впливу на індивіда, достатньо вичерпно описали соціолог П.Сорокін, антропологи 1920-х рр. в Україні. Застосовуючи поняття "загальносоюзний голод", шановний С.Кульчицький, напевно, мав на увазі організований голод. Якщо існував "загальносоюзний голод", то який регіон СРСР став його епіцентром? У 1929-1931 рр., тобто в умовах примусової колективізації, масового голоду в Україні не було, крім випадків локального голодування навесні 1929 р. Мій колега переконаний, що "загальносоюзний голод в Україні" тривав до листопада 1932 р. На території сусідніх областей (Курської, Воронезької, Бєлгородської), судячи з документального видання "Голод в СССР", масового голоду не зафіксовано. У першій половині 1932 р. він охопив 130 районів України, набув ознак голодомору, про що писали селяни, доповідали В.Чубар і Г.Петровський у листах Й.Сталіну від 10 червня 1932 р. "Всеукраїнський староста" навіть використав запитання селян: "Навіщо створили штучний голод?".

Поширювалися епідемії тифу і малярії (понад 2 млн хворих у 1933 р.). Організований голод вирізнявся причинно-наслідковими, адміністративно-територіальними, соціальними, національними ознаками інтенсивності голодування. Дивним, на мою думку, є висновок С.Кульчицького про те, що "загальносоюзний голод" був викликаний соціально-економічними причинами, які не підпадають під визначення Конвенції ООН про геноцид від 9 грудня 1948 р. Виявляється, що в Україні був "особливий загальносоюзний голод". Наявність "особливої особливості" - це визнання унікальності явища, його неповторності й самобутності, тобто одиничності. Відмінність полягала не в обсягах вилученого хліба, продовольства, інтенсивності застосування репресивних форм (режиму "чорних дошок" з 1931 р. тощо). Загальносоюзний хлібозаготівельний план - лише директива, номенклатурний прогноз. Інша річ - його республіканська розверстка по областях, районах, соціально-економічних секторах, "план до двору". Це - історичні й рукотворні форми політики терору голодом, а не просто причина. Їх застосування має цілком виразний соціально-національний сегмент (національні райони, національний склад селянських дворів у межах сільради, села, хутора). Політика хлібозаготівлі - це свідома "дія з наміром" системного й тривалого позбавлення продовольства, створення несумісних з життям умов. Намір посадовців (членів політбюро, наркомів, уповноважених хлібозаготівлі, особисто Й.Сталіна, В.Молотова, Л.Кагановича, М.Хатаєвича, П.Постишева) полягав у їх персональній причетності до встановлення конкретних обсягів позбавлення селян продовольства, у розробці відповідних постанов та інструкцій. Це - дія, реалізована через організацію форм масового вилучення хліба ("чорні дошки", червоні валки, буксирні бригади, натуральні штрафи, репресії проти "саботажників" тощо). Навіть бездіяльність посадовців, які не скасували політики терору голодом, приховування ними її катастрофічних наслідків, відмова від своєчасної допомоги є ознаками злочину.

В "Енциклопедії Голодомору", яку я написав і готую до друку, викладено поняття "Голод", "Голодомор", "Геноцид", "Голодомор-геноцид", дано їх науково-історичне тлумачення. Термінологія, як показали нещодавні події в парламенті Польщі, має важливе значення. Історики й правники, серед яких і колега С.Кульчицький, чомусь уподобали термін "український Голодомор". Інколи трапляється визначення "український геноцид", ніби українці були творцями голодомору та геноциду проти самих себе. Слово "український" у зазначеному випадку не є прикметником та історичною обставиною місця. Прикро, але в Канаді курсує просвітницький автобус з написом The Ukrainian Genocide. За такої конструкції ототожнюється суб'єкт та об'єкт лінгвістичної дії, відтак термін означає співучасть українців у геноциді. Правильно говорити і писати "геноцид українців", "геноцид євреїв, вірмен", "геноцид українського народу", "Голодомор в Україні".

В інтелектуальному просторі поширюється скептичне ставлення до тексту Конвенції
1948 р. про геноцид. Вона є загальною нормою міжнародного права, переліком класичних ознак геноциду, які маємо застосовувати для класифікації того чи іншого злочину. Ось і С.Кульчицький, з'ясовуючи геноцидний складник Голодомору, замислився над вічним: що є "Подією і Процесом"? Виявився дивний силогізм: "подія - як геноцид", а "процес - етноцид". Геноцид - не подія, а лише категорія міжнародного права, юридичне поняття прикладного застосування для правової оцінки такого виду злочину. Подія і явище Голодомору у 1932–1933 рр. відбулися, а їх належна оцінка, згідно з нормою міжнародного права, встановлена національним законодавством (Закон Верховної Ради України від 28 листопада 2006 р., ст. 442 Кримінального кодексу України). Використання іншої термінології ("соціоцид", "етноцид") - то все від лукавого, інтелектуальна гра, іноді занадто маніпулятивна. Суб'єктивним, на мою думку, є тлумачення базових положень Конвенції 1948 р. дослідницею Голодомору та історії Гулагу Е.Епплбом. Документ не мав моноетнічного застосування, тобто лише для оцінки Голокосту. Батько терміна "геноцид" Р.Лемкін вважав "класичним прикладом радянського геноциду" русифікацію, переслідування священиків, репресії проти інтелігенції, "виморювання голодом" задля "систематичного нищення української нації". Такою була його думка в 1953 р., хоча до тексту Конвенції потрапили інші ознаки.

Нарешті - щодо кількості жертв Голодомору, тобто померлих, адже були й постраждалі (стадії виснаження, хронічні хвороби, генетичний страх тощо). Не прагнення підняти цифру полеглих від штучного голоду в Україні, а тим паче протиставити її шести мільйонам жертв Голокосту, мотивує "прибічників В.Ющенка". Мені особисто не подобається розлога й абстрактна демографічна формула "7–10 млн осіб". Правильно писати "7 млн в Україні та 3 млн поза нею". Саме так вона згадується у дипломатичних рапортах 1930-х рр., в українській діаспорній історіографії. Кількість жертв Голокосту, тобто 6 млн осіб, визначилася за інтелектуальною згодою: 1944 року її назвав І.Еренбург, згодом згадали на Нюрнберзькому процесі, вона коливалася в межах 4,8–6 млн у працях різних дослідників. Ніхто не переймався наявністю достовірної статистики (табірної, нацистської, відомчої, радянської, іноземної). Погодились - і все. Цинічна й людиноненависницька форма фізичного винищення за національно-антропологічною ознакою мільйонів євреїв приголомшує. Тому цифра лише конкретизує розмах злочину.

Для мене важливо, щоб за гіпотетичним прогнозом і демографічним "відцифровуванням" не забули тих, що опинилися поза абстрактними формулами і графіками. А така тенденція - не міф, а реальність. Я не ігнорую висновків сучасних демографів стосовно 3,9 млн втрат від Голодомору, а лише піддаю їх науково-історичному сумніву, позаяк маю для цього документальні підстави. Нещодавно виявлені мною архівні кримінальні справи репресованих статистиків і демографів (начальника УНГО УСРР О.Асаткіна, демографів А.Хоменка та інших) засвідчують дещо іншу тенденцію "природного приросту" у 1927–1937 рр. Українські тогочасні демографи і номенклатурні статистики (К.Воблий, М.Птуха, Ю.Корчак-Чепурківський, А.Хоменко, О.Асаткін), спираючись на класичні методи статистично-демографічного прогнозування, сподівалися в 1937 р. на 34,5–35,6 млн "загальної людності" в УСРР. Всесоюзний перепис населення 6 січня 1937 р. зафіксував 27,9 млн (28,2 млн осіб з РСЧА й НКВС) населення в Україні. 15 січня 1937 р. О.Асаткін поінформував про "демографічне диво" уряд. Слідчий І.Хаєт, який потім допитував його, вимагав від головного статистика зізнання: звідки взялася цифра очікуваних 35 млн осіб? 2 вересня 1937 р. О.Асаткіна розстріляли, а до весни 1939-го - і решту учасників перепису. Отже, якщо порівняти гіпотетичний прогноз кожного з учених і практиків тих років з реальними результатами перепису, то матимемо: за формулою А.Хоменка (35,6 мінус 27,9 млн) - 7,7 млн, О.Асаткіна (35 мінус 27,9) - 7,1 млн. Навіть академік М.Птуха, який очолював тоді Інститут демографії, не дорахувався 6,6 млн осіб. Не вони вносили корективи, а наслідки Голодомору, його жертви. Український статистик М.Сосновий, працюючи в 1942 р. в робочій групі "Україна" Оперативного штабу А.Розенберга в Харкові, встановив загальну цифру померлих унаслідок голоду 1932–1933 рр. - 7,5 млн осіб.

Сучасна демографічна наука в Україні встановила порайонну пересічну смертність у 1932–1933 рр. - максимум 28% (хоча були райони з вищою інтенсивністю смертності). Лише цифра "наявного" сільського населення в Україні (25,5 млн) за такого рівня смертності від Голодомору дає у підсумку 7,1 млн осіб. Адже порайонна смертність - не абстрактна одиниця. Вона стосувалася конкретної сільської людності. У містах померло 0,6 млн осіб. Хоч з якого боку зайди - обставини сумні. Реальні, а не міфічні.