Голодомор-геноцид: заперечення пулітцерівськими лауреатами

Американський журналіст угорського походження Джозеф Пулітцер 1904 року пожертвував два мільйони доларів Колумбійському університету Нью-Йорка для створення Школи журналістики і заснування премії за найкращий твір.

Започаткувати їх особисто не встиг - помер 1911 року. Вручати премію почали 1917-го. Кожного першого понеділка травня місяця її вручають переможцям - номінантам у галузі журналістики, літератури, театру, музики. Найпрестижнішою є номінація "За служіння суспільству" (Publice service) із врученням Золотої медалі й 10 тисяч доларів. Її лауреатами були письменники Е.Гемінгвей, М.Мітчелл, А.Міллер, газета The New York Times, відомі журналісти, митці. Претендентів приваблювала не мізерна сума, а престиж лауреата. Цьогоріч її прагнули отримати понад дві тисячі осіб...

Волтер Дюранті

У 1926 і 1933 роках, коли кореспондент New York Times В.Дюранті особисто брав інтерв'ю в самого Й.Сталіна, такого розмаїття номінацій ("За служіння суспільству", "За висвітлення місцевих новин", "За розкриття національної теми", "За міжнародний репортаж", "За майстерність") іще не було. 1931 року, коли валлійський журналіст Г.Джоунс був на Дніпрогесі, його американський колега В.Дюранті написав кілька хвалебних репортажів про індустріалізацію, про переможну ходу соціалізму.

1932 року Пулітцерівський комітет, розглянувши подання Дюранті, присудив йому премію. Вінценосний журналіст із вишуканою "майстерністю" прислужився більшовицькому агітпропу. У своїх статтях у New York Times він заперечив факт штучного голоду в Україні, зрадницьки видав радянським спецслужбам Г.Джоунса, який у березні 1933 р. повернувся з голодних сіл Харківщини і необережно розповів про свою поїздку Дюранті. Він не лише зрадив Гарета, а й продав за щедрі кремлівські гонорари журналістське сумління, очолив наклепницьку кампанію проти нього. У серпні 1935 р. Г.Джоунс загинув у Маньчжурії за дивних обставин - адже за кілька днів Дюранті писав про загострення радянсько-японських відносин на Далекому Сході. На початку 2000-х громадськість намагалася позбавити Дюранті Пулітцерівської премії, але комітет з її присудження відхилив клопотання.

Безумовно, Волтер Дюранті й Енн Епплбом, хоча й є представниками західної журналістської школи, але істотно відрізняються за світоглядними, освітніми та ментальними уподобаннями. Їх об'єднує фах і лауреатство. Епплбом працювала у престижних виданнях The Washington Post, The Economist, The Spectator, опублікувала монографію "Історія ГУЛАГу", за яку 2004 року отримала Пулітцерівську премію.

Українською мовою книжка вийшла 2006-го. В інтелектуальній номінації "Ставлення до сталінського режиму" вони антиподи: Дюранті вихваляв червоного диктатора, Епплбом засуджує його злочини. В "Історії Гулагу" вона визнає колективізацію і політику розкуркулення причиною "…жахливих спустошливих голодоморів в Україні та південній Росії - голодоморів, у яких загинуло від шести до семи мільйонів людей". Її радниками і науковими консультантами були російські архівісти, історики, західні дослідники.

Свобода особистості, а як похідна - і свобода творчості, надає людині шанс переглянути свої погляди. Їхня сталість і послідовність - ознака індивідуальності. А якщо погляди помилкові? У будь-якому разі маємо сприймати їх як даність. Поява книжки Е.Епплбом Red Famine. Stalin's War on Ukraine" (2017), яка викликала неоднозначні рефлексії серед українських і західних дослідників Голодомору, - її чергове журналістське розслідування. Епплбом єдиний її автор, хоча інтелектуально-інституційну допомогу їй надавали українські історики і західні експерти. Поєднання журналістського пошуку з елементами академічного дослідження піднімають планку відповідальності автора: оцінювальні тлумачення й висновки набувають форми кваліфікаційних суджень, а не публіцистичного репортажу про трагічні події минулого. За таких обставин свобода висловлювань і довільні інтерпретації мають бути суголосними з авторською позицією та професійною відповідальністю. Прикро, але тенденційність і суб'єктивність авторського тлумачення концепції геноциду Рафаеля Лемкіна ("батька" терміна "геноцид"), базових положень Конвенції ООН від 9 грудня 1948 р. про запобігання геноциду та покарання за нього, фактичне заперечення Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. в Україні є очевидними. Про це я написав у рецензії на англомовне видання "Червоного голоду" ("Слово Просвіти", №49, 2017 р.). Мені видалося тоді, що її судження - це полемічні роздуми пулітцерівського лауреата, прагнення розібратися в складних наукових колізіях правової оцінки Голодомору. Сподівався, що надалі авторка перегляне їх. Прикрість ситуації в тому, що 25 листопада 2017 р. президент України П.Порошенко, виступаючи на меморіальних заходах біля Музею Голодомору в Києві, двічі згадав книжку Е.Епплбом, навіть поставив авторку в один ряд із Р.Конквестом і Дж.Мейсом, а невдовзі зустрівся з нею. Виникла дивна колізія: ми закликаємо світову громадськість визнати Голодомор геноцидом українського народу, але одночасно надаємо пропагандистський майданчик авторам книжок, у яких геноцидна складова піддається сумніву. Цікаво, якою була б реакція політичного керівництва Ізраїлю, аби хтось із журналістів чи істориків наважився засумніватися в Голокості біля Інституту Яд-Вашем (який досі не визнає Андрея Шептицького праведником світу, хоча святійший особисто рятував євреїв у роки нацистської навали).

Україна зазнала в ХХ столітті катастрофічних втрат і болю, тому суспільство перебуває в стані посттравматичного синдрому. Соціальна психіка нації доволі чутлива до викривлень реальних подій, фальшування обставин найтрагічніших сторінок минулого. Ми є свідками реакції Ізраїлю на нещодавні події довкола поправок до закону про Інститут національної пам'яті у Польщі. 2018 року книжка Е.Епплбом вийшла в перекладі польською мовою з половинною назвою - Czerwony Głód, без другої її частини - "Сталінська війна проти України". Десь загубилась під час редагування… Тріумфальна хода "Червоного голоду", яка полонить національно-патріотичні почуття антиросійською риторикою, дісталася України.

30 травня 2018 р. "Мистецький арсенал" надав майданчик для презентації українського перекладу книжки Е.Епплбом "Червоний голод. Війна Сталіна проти України". Видання відбулося за фінансової підтримки Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine), який є філіалом Науково-освітнього консорціуму вивчення Голодомору при Канадському інституті українських студій.

Обидві організації фінансує канадський бізнесмен Д.Темертей. Для прихильників журналістського таланту Е.Епплбом, а він однозначно є, її книжка - це "видатна подія". Мій колега Станіслав Кульчицький, який брав участь у її презентації, зазначив, що
"…своєю книгою Епплбом уже нажила багато ворогів". Я написав критичну рецензію 2017 року і тепер, але не є ворогом, швидше принциповим опонентом. Але, як виявилося, не єдиним. Категоричні відгуки подали відомі дослідники Голодомору Роман Сербин з Канади, який видав статтю Р.Лемкіна про "радянський геноцид", правник-міжнародник Володимир Василенко (автор проекту Закону України про Голодомор від 28 листопада 2006 р.), історик Володимир Сергійчук.

Юридично-правове визнання в Україні Голодомору-геноциду далося важко, позаяк особисто брав безпосередню участь у підготовці доказової бази. Тому свідому чи випадкову ревізію його положень я сприймаю як особисту образу. Її відчув іще читаючи англомовне видання Е.Епплбом, а презентація "Червоного голоду" українською мовою розвіяла будь-які сумніви: лауреат Пулітцерівської премії заперечує геноцидну складову Голодомору в Україні, піддає сумніву його юридичну кваліфікацію відповідно до положень Конвенції 1948 р., свідомо занижує загальну кількість жертв штучного голоду.

Академічне рецензування передбачає застосування системного теоретичного арсеналу. Його складно застосувати до "Червоного голоду", позаяк у творі поєднано елементи меморіально-археографічного (щедре цитування спогадів очевидців), демографічного (довільне подання статистики жертв Голодомору), юридичного аналізу (тлумачення норм міжнародного права). Ключовими для авторки є два визначення - "голод 1932–1933 рр." і нейтральне "голод", які вона розглядає як соціально-біологічні явища. Поняття "загальносоюзний голод", "український голод" ніби й засвідчують їхню відмінність, але, напевно під впливом дорадників, авторка стає на позицію визнання факту "загальносоюзного голоду". Він є історіографічною схемою, навіть ідеологемою, якими користуються російські й окремі українські історики для нівелювання геноцидної складової та національної особливості причин, обставин і наслідків Голодомору в Україні. Дуже зручна схема: голод - "общая трагедия". Якщо так, то чому Росія не дала політичної і правової оцінки Голодомору на власній території? Чому в 2011 і 2015 роках російський суд заборонив мої книжки про Голодомор на території РФ, визнавши їх екстремістською літературою? А в листопаді 2017-го речниця МЗС РФ М.Захарова розвіяла остаточні сумніви: Голодомор - не історичний факт. Тому фраза Е.Епплбом "ні український, ні загальносоюзний голод" можна сприйняти як нейтральну і дещо уніфіковану.

Термінологічний ряд у будь-якому науковому і журналістському розслідуванні має особливе значення. Тому поняття "голод" як біологічне явище, "терор голодом" (карально-репресивна акція), "Голодомор" (масове і послідовне винищення людей через системне позбавлення продовольства, новітня форма геноциду) потрібно використовувати правильно. Можна говорити і про "стадії голоду навесні 1933 року", але в контексті соціально-біологічного й антропологічного дослідження. Читаючи книжку "Червоний голод", складається враження, що її авторка свідомо уникає визначення "Голодомор", а якщо й згадує, то з посиланням на джерело. Вона вважає, що "українські емігранти в своїх публікаціях назвали його (голод. - В.М.) Голодомором". Уперше термін Hladomor постає 1933 року на сторінках празького Većernika P.L. Е.Епплбом не заперечує організованого характеру голоду, його штучного походження, позаяк відхиляє дію природного фактора. Однак її фраза "історія Голодомору не обмежується голодом" говорить про те, що вона ставить знак рівності між поняттями і явищами, а вони суттєво відрізняються. Голодомор - це історична форма геноциду проти цивільного населення в мирний час. Не пасивне поєднання слів "голод" і "мор" становлять його етимологічну сутність, а функціональна трансформація штучно організованого голоду. Поняття і явища "Голодомор" і "Голокост" є вербальними символами геноциду в ХХ столітті, його історичними формами, хоча й відмінними, але за правовими ознаками норм міжнародного права дотичними.

До 15-го розділу монографії "Червоний голод" та за епілог до неї, навіть попри численні фактологічні помилки й журналістські звороти, авторці та її радникам "червоніти" не доводиться. Але в решті відбулося щось радикальне: можливо, авторка пристала на поради наукового редактора Л.Гриневич, консультантів. Вона почала довільно тлумачити положення Конвенції 1948 р. про геноцид. На її переконання, "…Сталін не намагався вбити всіх українців, і не всі українці чинили опір", а прагнув "фізично ліквідувати найбільш активних і свідомих українців". Отже, на думку Е.Епплбом, червоний диктатор не мав наміру знищити "всіх українців". Ідеться не про вибірковість Сталіна, а про авторське вибіркове тлумачення базових положень Конвенції про геноцид. За "визначенням Лемкіна, Голодомор був геноцидом", пише вона, а за її авторським тлумаченням - не був. Бо Сталін не прагнув знищити "всіх українців". Дивно, але Е.Епплбом процитувала основне положення Конвенції про геноцид, у якому визначено "дію з наміром знищити цілком або частково" національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. Розв'язка її авторської формули постає у фразі: "У наступні роки поняття "геноциду" на практиці стали тлумачити ще більш вузько, зокрема як подібне до Голокосту фізичне знищення всієї етнічної групи". У роки Голокосту загинуло майже шість мільйонів осіб, але це частина єврейського народу, який перебував на окупованих фашистами територіях. Що означає фраза "всієї етнічної групи"? Ніби винищення частини - понад семи мільйонів жертв Голодомору - не можна вважати геноцидом.

Конвенція 1948 р. про геноцид, як загальна норма міжнародного права, не передбачала наявності конкретної національної чи етнічної групи (українців, євреїв, вірмен, ромів). Вона зафіксувала перелік дій з наміром, які можна кваліфікувати як акт геноциду. Вибіркове тлумачення документа міжнародного права є неприпустимим. Е.Епплбом переконана, що Голокост мав ознаки фізичного винищення "всієї етнічної групи", а під час Голодомору в Сталіна такого наміру не було. Тому її історичний висновок категоричний: "Голодомор не відповідає такій інтерпретації. Голод в Україні не був спробою вбивства усіх українців; його також зупинили влітку 1933 року, задовго до того, як він міг винищити всю націю". Цинічний висновок, особливо про турботливе зупинення Голодомору влітку 1933 року. А тим часом терор голодом тривав у Київській і Вінницькій областях до весни 1935-го. Дивний аргумент заперечення геноцидної складової. Ніби перерва між розстрілами у Бабиному Яру була "зупинкою". Інтелектуальна група підтримки "Червоного голоду" має "червоніти" за таке вибіркове тлумачення Голодомору.

Незрозумілою є фраза про складність "класифікації Голодомору в міжнародному праві як геноциду", хоча вона і "не зупинила спроб кількох урядів України цього добитися". Міжнародне визнання Голодомору-геноциду буде справді складним, якщо презентувати в Україні книжки, автори яких заперечують його. В Ізраїлі таке тлумачення геноциду євреїв українським істориком або журналістом одразу дістало б політичну і юридичну оцінку. В Україні ж дозволено все: іноземний політик може в залі Верховної Ради України звинувачувати українців у причетності до Голокосту, а будь-який західний і особливо північно-східний журналіст заперечувати Голодомор.

Політично-правову оцінку Голодомору, якої вдалося дійти за президента України В.Ющенка, у "Червоному голоді" чомусь названо політизацією, хоча й у лапках. Однак інтелектуально-фінансовий спонсор видання, яким є HREC in Ukraine, дозволяє собі звинувачувати Музей Голодомору у політизації. Якщо Голодомор, тобто масове вбивство українців, є злочинною політикою, то як уникнути політизації, його правової оцінки? Використання Е.Епплбом статистики жертв Голодомору для мене зрозуміле. Вона "цілком і повністю" запозичила її від українських демографів, тому й пише, що "…українські науковці (за деякими винятками) дійшли згоди щодо цифри близько 4-х мільйонів загиблих". Я належу до "винятку", позаяк, спираючись на гіпотетичні прогнози демографів 1930-х років і матеріали перепису населення 1937-го, обстоюю цифру померлих жертв Голодомору - понад 7 млн осіб. Для Е.Епплбом "узгодженими" є дві цифри:
3,9 млн загиблих - "прямі втрати", 0,6 млн ненароджених - "непрямі втрати". Вона добре "узгодила" цифру 3,9 млн осіб, але не узгодила правильного цитування демографічної статистики С.Соснового за 1942 рік: 1,5 млн померлих 1932 року, 3,3 млн - 1933-го. В архівному фонді Оперативного штабу Розенберга збереглася аналітична праця С.Соснового, який називає 7,4 млн осіб, які "…загинули в Україні внаслідок голоду, організованого більшовиками у 1932/33 р.". Демографічна статистика жертв Голодомору - однозначно не журналістська справа.

Наприкінці епілогу авторка "Червоного голоду" зазначає: "Голодомор - це трагічна історія без щасливого кінця. Але історія України не стала трагедією. Мільйони людей було вбито, але народ вижив". Історія українського народу надто трагічна. Сподіваюся, що заперечення Голодомору-геноциду, хоч би якою антиросійською риторикою воно супроводжувалося, залишиться в українському інтелектуальному і меморіальному середовищах "без щасливого кінця".