Польща—Україна: асиметрія пам'яті. Як поновити діалог навколо минулого?

Поляки і українці мають багатовікову спільну історію. Найбільш контраверсійний період в польсько-українських відносинах - це майже вся перша половина XX століття. І поляки, і українці не були готові до компромісу, бо яблуком розбрату стали одні й ті самі території - Східна Галичина, Волинь і Підляшшя. Після краху СРСР і соціалістичної системи розпочався процес переосмислення, робилися спроби досягнути примирення, створення колективної пам'яті. Але дуже важко було домогтися принципів паритетності в діалозі, який скоріше нагадував монолог…

"Націоналісти не хочуть діалогу, бо вони живляться ненавистю. Та ненависть часто є обґрунтована їхнім трагічним досвідом. Але, однак, потрібно вміти переступити поріг власної пам'яті, треба зуміти побачити брата у вчорашньому ворогові. Тільки в такий спосіб можна будувати краще майбутнє", - писав головний редактор "Газети Виборчої" Адам Міхнік.

Важко не погодитися з відомим польським інтелектуалом. Отже, представляємо на розсуд читачів нашої газети два погляди на польсько-українські відносини в контексті важких і трагічних сторінок минулого.

***

Читайте статтю Лукаша Адамського Польсько-українські відносини - від історії не втечеш

***

Кілька тижнів тому в місті Яремче відбулася VIII Польсько-українська зустріч.

З геть невідомих мотивів організатори запропонували мені разом із професором Варшавського університету Казімежем Вуйціцьким стати співмодератороми панелі, яка мала бути присвячена політиці пам'яті обох країн. Ми зустрілися напередодні і спробували визначити тему дискусії: якою має бути модель польсько-українського примирення?

Ані поляки, ані українці за кілька десятиліть так і не сформували візії примирення навколо складних сторінок спільного минулого. За останню чверть століття польські й українські політики, громадські діячі й церковні ієрархи кілька разів виходили зі спільними деклараціями в дусі класичної формули: "Прощаємо і просимо прощення". Попри те що таких заяв щороку більшало, дискусії ставали дедалі гарячішими. Щось пішло не так.

Самих таких заяв виявилося недостатньо. Що конкретно мають зробити українці, щоб поляки повірили у щирість їхніх намірів розрахуватися з гріхами сумління, а що - поляки, аби українці побачили, що вони усвідомили свої помилки, які спричинили різанину? Дискусія завершилася фіаско: відповідей на ці запитання ніхто не зміг дати, а після дискусії залишилося відчуття, що в українців і поляків жахлива асиметрія пам'яті, а замість дискусій вони потребують діалогу.

Що таке діалог? Діалог відрізняється від дискусії. Будь-яка дискусія - це змагання аргументів і фактів, під тиском яких опонент має капітулювати. Щоб перемогти в дискусії, потрібно розбити позицію опонента і перетягти його на свій бік. Будь-яка дискусія породжує ситуацію нерівності: у дискусії завжди є переможець і переможений. Дискусія сама по собі конфлікт.

Діалог же передбачає, що жоден з його учасників не може опинитися в ролі переможеного. Для діалогу важливо не перетягти іншого на свій бік, а почути, зрозуміти і прийняти його позицію. Тобто почути, зрозуміти і прийняти позицію іншого - це ситуація, коли всі сторони діалогу опиняються в позиції переможця.

Чи готові українці прийняти позицію поляків? Чи готові поляки зрозуміти позицію українців? Усі попередні спроби почати говорити про складні сторінки спільного минулого українців і поляків тонули в дискусіях. Вибудувати діалог не вдавалося, бо мало хто був готовий зрозуміти іншу сторону.

Іще один ключовий момент діалогу: важливо не хто правий, а що правильно. Чи готові поляки пристати на позицію класичної формули, яку сформулювали польські ж єпископи 50 років тому - у листопаді
1965 р.: "Прощаємо і прощення просимо"?!

У відповідь на це запитання дуже часто чуємо: "Але українці вимордували 100 тисяч поляків! За що ми маємо просити у них пробачення?!". І тут досить подивитися на деякі фото жертв цього конфлікту. Правильно - вшанувати пам'ять кожної жертви цього конфлікту. У чому була винна ця дитина?! Вже ці запитання змушують сумніватися: а чи є здоровий глузд у самому цьому понятті - "акція-відповідь".

А тим часом спитаймо й себе: чи зможе українець на цих фото відрізнити польську дитину, що була вбита українцями, від дитини української? І виходить, що єдина правильна відповідь на такі складні запитання - прийняти, що всі жертви важливі і всі жертви наші: не польські, не українські - людські.

Зрештою, якщо ми сподіваємося збудувати спільний дім Нової Європи, то єдиний вихід - перестати ділити жертви на польські й українські, а прийняти смерть кожного як смерть рідної людини. І тому відповідь на запитання "За що маємо просити пробачення?" - однакова і для поляків, і для українців: ми маємо просити пробачення за взаємну ненависть. Для українців це виклик - визнати, що шлях ненависті і вбивства невинних людей був цілком прийнятним для багатьох тих, хто потім загинув під гаслами боротьби за незалежність України.

Іще одне надзавдання для обох сторін: навчитися розрізняти героїзм і злочин. Важко, коли героїзм і злочин сплелися в долі однієї й тієї ж людини, але ще складніше, коли сплітаються злочин і святість. Хтось заперечить можливість такого поєднання. Але літописна княгиня Ольга є саме таким прикладом: у нелюдський спосіб знищивши древлянських послів, а потім - не менш вигадливо й жорстоко - ціле місто Іскоростень, вона увійшла до історії як свята й рівноапостольна. Ясна річ, княгиню Ольгу шанують як першохристиянку, а не за те, що вона спалила древлян разом із їхньою столицею.

Святий апостол Павло також брав участь у переслідуваннях християн. Вважається, що він був співучасником убивства Святого Стефана. Після свого навернення він став одним з провідників християнства і тепер вшановується як один з отців церкви. Можна було б скласти досить довгий список святих, які мали на своєму сумлінні чимало найтяжчих гріхів, але їхні гріхи були прощені.

Прощення є ключовим поняттям для побудови діалогу. Без взаємного прощення неможливо відновити довіру. А без відновлення довіри - зайдуть у глухий кут усі спроби подолати асиметрію пам'яті і асиметрію знання про польсько-український конфлікт: без взаємної довіри будь-яка розмова перетвориться на сварку й привід для взаємних кривд і звинувачень.

Польський Центр досліджень громадської думки 2013 р. поцікавився, що саме поляки пам'ятають про цей конфлікт, після чого опублікував звіт "Важка пам'ять: Волинь 1943". Отже, 28% поляків вважають, що вони добре поінформовані про ці події, 41- щось чули про ці події. А майже третина поляків - 31% опитаних - визнає, що взагалі нічого не знає про українсько-польський конфлікт. 47% опитаних не знають, хто був жертвами і виконавцями злочину.

На жаль, останнє українське опитування, яке можна порівняти зі згаданим, було проведено 12 років тому. Згідно з дослідженням Центру Разумкова 2003 р., 7,9% українців вважали, що вони добре проінформовані про події на Волині, 28,4 - щось чули про них, 48,9% - узагалі нічого не чули. Інші не відповіли на запитання.

Це дослідження містило також уточнювальне запитання для тих, хто вважав, що добре проінформований про ті події. Так от: 37,6% з тих без малого восьми "добре" поінформованих відсотків стверджували, що винні обидві сторони; 25% - що жодна зі сторін не винна, що "винна" війна; 15,1 - що винні поляки; 4,8% стверджували, що винні українці. Тобто якщо перекласти на 100 відсотків, то про українські провини в цьому конфлікті говорять лише 0,4% українців. Власне, такі цифри соціології пояснюють не тільки асиметрію пам'яті про польсько-український конфлікт, а й різне ставлення політиків до цього питання в Польщі і в Україні.

У Польщі пам'ять про цей конфлікт актуалізована в суспільному дискурсі. В Україні тотальна непам'ять про згадані події пояснює, чому принципи електоральної демократії спричиняють абсолютну байдужість до цієї теми більшості українських політиків - вона перебуває поза суспільним дискурсом.

Чому більшість українців не пам'ятає про польсько-український конфлікт? Це звучить певною мірою парадоксально, але більшість українців до цього конфлікту не мала стосунку. Адже для жителя Харкова, Черкас або Маріуполя події на Волині чи в Галичині - це конфлікт між колишніми польськими громадянами на руїнах Другої Речі Посполитої під час Другої світової. Родинна пам'ять українців Наддніпрянщини, Південної та Східної України сповнена спогадів про комуністичні репресії, Голодомор і жахіття німецької окупації, які заступають пам'ять про всі інші події. По війні - ані за комуністичних часів, ані пізніше - про польсько-український конфлікт не говорили. У цьому полягає основна відмінність між польсько-німецьким і польсько-українським примиренням: німці усвідомлювали свою відповідальність перед поляками за воєнну агресію і окупацію, а більшість українців під час війни не мала жодного стосунку до цього конфлікту, і тепер їхні нащадки не можуть зрозуміти, про відповідальність за які злочини говорять поляки. Отже, ключова проблема - тотальне незнання українцями обставин польсько-українського конфлікту - існує і в польському суспільстві.

2009 р. Pentor Research International здійснив одне з наймасштабніших досліджень колективної пам'яті поляків. З'ясувалося, що більшість поляків переконана: саме польський народ зазнав найбільших жертв і страждань у Другій світовій війні. Насправді ж, найбільше в тій війні загинуло китайців, а серед європейських народів - росіян. Українців, за найобережнішими оцінками, загинуло близько 7,5 млн, з яких майже мільйон - жертви Голокосту. У той час загинуло від 5,6 до 6 млн польських громадян, з яких близько 3 млн - жертви Голокосту. "Треба пам'ятати, що загалом поляки не в належному ступені оцінюють кількість жертв і страждань, яких у результаті Другої світової війни зазнали українці", - зазначає відомий соціолог Лех М.Ніяковський, аналізуючи це соціологічне дослідження.

Обом суспільствам потрібна інформаційна кампанія, побудована на взаємній повазі одне до одного: фільми, книжки, статті в газетах і журналах, лекції, круглі столи, виставки, які розкривали б полякам український контекст подій Другої світової війни, а українцям - польський. Без ширшого контексту дуже складно пояснити спірні сторінки спільної історії. І українці, і поляки мусять сумлінно вивчати історію сусідів, щоб позбутися пасток національних наративів, застарілих історичних стереотипів і упереджень.

Величезна кількість взаємних непорозумінь породжена асиметрією пам'яті та браком знань про обставини польсько-українського конфлікту. А деколи - й хибними уявленнями про функціонування тих чи інших слів в обох мовах.

Дуже часто вже саме використання українцями словосполучення "Волинська трагедія" сприймається поляками як своєрідна релятивізація цього явища. Слово "трагедія" поляки використовують здебільшого для означення дій незумисних, наслідку фатуму, а не злочинного наміру. В такому контексті в польській мові інтенсивніше використовується слово "злочин", яке в українській більше асоціюється не з масштабними подіями, а з крадіжкою гаманця дрібним злодієм. Українське "трагедія" функціонує саме як означення найжахливіших подій найбільшого масштабу. Щоб пересвідчитися у справедливості цього твердження, достатньо набрати в пошуку "трагедія Голодомору". І пошуковик саме у відповідь на слово "трагедія" видасть безліч публікацій про штучний характер геноциду українців у 1932–1933 рр. Тобто там, де українець, вкладає біль і щире співчуття в поняття "Волинська трагедія", поляк може почути виправдання злочину. Просто у двох мовах одне й те саме слово функціонує геть по-різному.

Так само одним з прикладів згаданої асиметрії є ставлення частини польського суспільства до УПА й українського підпілля часів Другої світової війни. Поляки недооцінюють як масштабів спротиву українського підпілля, так і масштабів його втрат у протистоянні з комуністичним режимом. Я питав багатьох своїх польських знайомих, чи усвідомлюють вони масштаби репресій проти українського підпілля? Відповідь радше - ні.

Протягом 1944–1953 рр. радянський режим знищив 153 тис. українців "як учасників шпигунських терористичних груп націоналістичного підпілля". Це не "оцінні підрахунки" - це цілком конкретний документ НКВД, доповідна записка Берії Молотову від 16 травня 1953 р.

У цьому документі стверджується, що загальний масштаб репресій у Галичині і на Волині - більш ніж півмільйона жертв. Іще 350 тис. були депортовані у віддалені райони, ув'язнені в тюрмах і таборах "за звинуваченням у належності до антирадянського націоналістичного підпілля".

У пам'яті родин ці 153 тис. убитих НКВД і 350 тис. ув'язнених і висланих на спецпоселення перетворилися на мучеників і героїв боротьби за незалежність України, що лягло в основу культу УПА. Саме тому вимога засудити всіх, хто мав стосунок до українського підпілля, наражатиметься на нерозуміння нащадків тих, хто був учасником антикомуністичного спротиву і став жертвою режиму.

1943 р., за найоптимістичнішими оцінками, чисельність УПА сягала 34–36 тис. вояків. Не всі вояки УПА брали участь в "антипольській акції". Частина з них загинула в зіткненнях як із польським підпіллям, так і з Вермахтом. Іншими словами, навіть з елементарних арифметичних підрахунків можна зрозуміти, що абсолютна більшість зі 153 тис. вбитих НКВД українських підпільників у 1944–1953 рр. не була і не могла бути причетною до вбивств поляків на Волині.

У світлі цих фактів згадка в Законі України "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті" вояків УПА серед ушанованих борців за свободу і незалежність України не була спрямована проти поляків і не мала б сприйматися у Польщі як уславлення злочинців. А тому подолання асиметрії пам'яті і браку знань про цей період спільної історії є ключовим моментом у польсько-українському примиренні.

Саме для цього має бути поновлений публічний діалог істориків. Його не було майже вісім років. У форматі Польсько-українського форуму історичний діалог уперше відтоді має відбутися в Києві на початку листопада під егідою Інститутів національної пам'яті Польщі та України. Особисто мої очікування щодо діалогу істориків - це чесна розмова про причини польсько-українського конфлікту, верифікація джерел та визначення "білих плям" і табу як польської, так і української історіографії цього конфлікту.

Головне для діалогу - подолати взаємну недовіру. Діалог неможливий, коли замість віри в чистоту дослідницьких намірів колег є сумніви в науковій сумлінності, а часом і підозри в лихих намірах. Водночас для науки не має бути "священних цифр і фактів": усе має бути поставлене під сумнів і критично переосмислене.

Професор Вуйціцький під час зустрічі в Яремчому згадував досвід польсько-німецького переосмислення минулого: тоді поляки критикували свої гріхи сумління, а німці - свої. Можливо, такий метод рефлексії над власною історією у присутності іншої сторони можна використати і в польсько-українському діалозі?

Одне з найскладніших завдань для реалізації - спільний мартиролог, де б українські і польські жертви цього конфлікту були згадані під однією палітуркою. Важливо, щоб польсько-український діалог пам'яті вийшов з політичних салонів та наукових кабінетів і став спільною справою для пересічних громадян.

Спільне впорядкування занедбаних могил - наступний важливий крок саме для громадських активістів. Це має перетворитися на спільну дію українців і поляків, українських пластунів, польських харцерів, старших людей і молоді. Основою примирення може стати спільна молитва над забутими і загубленими могилами, засудження злочинців, вшанування жертв і розуміння, що всі жертви - наші.