Піонери "інтернаціонального обов'язку"

16 сiчня, 2015, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 1, 16 сiчня-23 сiчня 2015р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

Ще в 1929 році СРСР зробив першу спробу завоювати Афганістан. Невелика за чисельністю армія, що налічувала до 2 тис. бійців, була добре озброєна гвинтівками, 12 станковими і 12 ручними кулеметами, у неї були також чотири гірські гармати, пересувна радіостанція. Розраховувалося, що під час просування вглиб території Афганістану загін постійно поповнюватиметься добровольцями з місцевих жителів і стане основою антиурядових збройних сил.

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

Піонери "інтернаціонального обов'язку"

ПРИЗАБУТИЙ ПОХІД ЧЕРВОНОГО СПЕЦНАЗУ ВІТАЛІЯ ПРИМАКОВА НА КАБУЛ

35 років тому, наприкінці грудня 1979-го, до афганської столиці безперешкодно прилетіла спецгрупа КҐБ "Альфа" разом зі спецназівцями ГРУ СРСР. Начебто для охорони президента Аміна. Але в ніч на 27 грудня штурмом було взято президентський палац. Хафізуллу Аміна з усією сім'єю, наближеними і кількома десятками солдатів охорони - вбито. Пізніше ТАРС заявив, що диктатора вбили "здорові сили афганської революції". Ну а далі була війна… безславна війна.

Через десять років війська з непереможеного Афганістану довелося виводити. Нині день виведення "обмеженого контингенту" радянських військ відзначають як День ушанування учасників бойових дій на території інших держав. Покладають квіти до меморіалів загиблих "афганців", улаштовують поминальні обіди тощо. І майже не згадують, що це було не перше вторгнення Радянського Союзу до братньої країни.

Червоний "спецназ" Регіб-бея

Після здобуття Афганістаном незалежності на початку 20-х рр. ХХ ст. до влади прийшов герой англо-афганської війни емір Аманулла-хан, який спробував провести суспільно-економічні реформи, спрямовані на "європеїзацію" країни (як свідчить історія - марно). Та на початку
1929 р., під час візиту Аманулли-хана до Європи, в країні вибухнуло повстання і до влади прийшов такий собі "народний месник" Бача-і-Сакао, таджик за національністю (прозваний сином водоноса), за яким стояли ультраконсервативні сили багатьох племінних вождів. Аманулла-хан спробував повернути трон, організувавши виступи своїх прибічників. Сторони конфлікту активно використовували міжетнічні й міжплемінні протиріччя з тим, щоб поповнити кожен свої збройні загони. В країні запанувала справжня анархія…

Аманулла-хан
Аманулла-хан

Радянський Союз не міг залишатися осторонь від міжусобної боротьби, оскільки Аманулла-хан, якому Москва надавала фінансово-економічну й військову допомогу, утримувався від будь-яких недружніх акцій щодо Радянської Росії, а також від контактів із так званими басмачами - антирадянським спротивом середньоазійських народів. Коли до влади в Кабулі прийшов Бача-і-Сакао, узбецьким, таджицьким і туркменським дехканам, які часто повставали проти місцевих більшовиків, з Афганістану потекли зброя і боєприпаси. Це не могло не викликати гніву й роздратування радянського військового і політичного керівництва.

Тим часом генеральний консул Афганістану в Ташкенті наполегливо засипав Москву телеграмами з проханням про допомогу в організації боротьби з "узурпатором" Бача-і-Сакао.

Бача-і-Сакао
Бача-і-Сакао

І Сталін не барився. Наприкінці березня 1929 р., за рішенням політбюро ЦК ВКП(б), у районі міста Термез розпочалося формування загону, командиром якого формально було призначено самого афганського генконсула Гуляма Набі-хана, хоча зрозуміло, що фактично вирішальну роль відігравав військовий радник дипломата "кавказький турок Рагіб-бей". Насправді ж це був герой громадянської війни отаман Червоного козацтва України Віталій Маркович Примаков, який із 1927 р. обіймав посаду радянського військового аташе в Афганістані. Західні ЗМІ згодом називатимуть Примакова "радянським Лоуренсом" - за аналогією зі знаменитим Лоуренсом Аравійським. Начальником штабу загону призначили афганського кадрового офіцера Гуляма Хайдара (крім нього, в загоні було ще кілька афганських офіцерів).

Невдовзі загін поділили на два батальйони. Перший складався з бійців і командирів регулярної Червоної армії переважно середньоазійських народностей. Другий - із навербованих Гулямом Набі-ханом "іранізованих монголів" - хазарейців (народу, що проживає переважно на північному сході Афганістану, а також в Ірані і Пакистані). Керівники операції - заступник командувача Середньоазійського округу Маркіян Германович і повноправний представник ОДПУ товариш Бєльський - розраховували, що під час просування в глиб території Афганістану загін постійно поповнюватиметься добровольцями з місцевих жителів і стане основою антиурядових збройний сил. Невелика за чисельністю армія, що налічувала до 2000 бійців, була добре озброєна гвинтівками,
12 станковими та 12 ручними кулеметами, мала чотири гірські гармати і пересувну радіостанцію.

Кидок на Мазарі-Шариф

14 квітня 1929 р. загін, не помічений афганськими прикордонниками, переправився через Амудар'ю. Цікаво, що переправа була саме поблизу міста Термез (Узбекистан), де через
50 років радянські сапери наведуть наплавний міст для 40-ї армії, яка вступала в Демократичну Республіку Афганістан, щоб стати "обмеженим контингентом".

Спочатку з допомогою авіації було знищено прикордонний пост Патта-Гіссар. Потім настала черга сусіднього афганського поста Сиях-Герд…

Наступного дня майже без бою було взяте місто Келіф. А 17 квітня угруповання Примакова зайняло місто Ханабад, захисники якого повтікали до Мазарі-Шарифа.

22 квітня 1929 р. спалахнув бій за Мазарі-Шариф. Тодішні воїни-"інтернаціоналісти", увірвавшись на околицю міста, наразилися на запеклий опір гарнізону і місцевих ополченців. Жорстока битва тривала цілий день. Успіх червоним приніс вправний маневр вогнем. Кулеметники Примакова буквально змітали густі контратакуючі лави афганців. За тиждень після бою до червоноармійців приєдналося не більше ніж 400 хазарейців, з яких сформували лише один батальйон. Для Регіб-бея це стало несподіванкою. Коли виступали в похід, Гулям Набі-хан переконував, що варто лишень перейти кордон Афганістану як до експедиції приєднаються тисячі дехкан, представників інших класів, які просто-таки жадають іти в бій проти "ставленика англійців" Хабібулли (це ім'я після захоплення влади в Кабулі прибрав Бача-і-Сакао), щоб відновити владу дружнього Радянському Союзу Аманулли-хана. Насправді ж виявилося, що ідеї "світової революції" жителям афганської провінції чужі.Представник розвідувального управління РСЧА Матвєєв звітував: "Операция была проведена чрезвычайно грубо. Несмотря на то, что по отряду было отдано распоряжение по-русски не разговаривать, после занятия Мазари-Шерифа, на улицах сплошь и рядом раздавалась русская брань. Наши аэропланы самым бесцеремонным образом, даже не закрасив звезд на крыльях, ежедневно совершали полеты в районе противника и бросали бомбы. Не исключена возможность, что кто-нибудь из иностранцев сумел сфотографировать эти картины, и тогда нам трудно будет отговориться…" Переважна більшість населення ставилася до чужинців або нейтрально, або відверто ворожо. Практично така сама ситуація була і під час кривавої Афганської війни вже за часів конаючого Радянського Союзу…

Подальше просування примаковців у глиб афганської території зупинив гарнізон фортеці Дейдаді, який спробував вибити непроханих гостей з Мазарі-Шарифа. Примаковці тільки встигали відбивати атаки, використовуючи автоматичну зброю. Після кількох невдалих лобових атак місцеве афганське керівництво перекопало арики, і місто залишилося без води. Занепокоєний критичним становищем свого війська Рагіб-бей відсилає шифрограму в Ташкент, у штаб Середньоазійського військового округу (САВО): "Кінцевою метою завдання є взяття міст Дейдаді і Балха. Живої сили для цього не маю. Питання було б вирішене, якби я отримав 200 газових гранат до гармат, начинених іпритом… Окрім цього, необхідно зробити загін маневровоздатним, для чого придати ескадрон головорізів…". Чомусь згадується червоний маршал Михайло Тухачевський і його поведінка під час придушення Тамбовського повстання. Там проти повстанців і мирного населення червоні використали хімічну зброю…

Попри допомогу, надану наприкінці квітня авіаторами САВО, Віталій Примаков непокоївся за результат операції: "Якщо можливо очікувати на допомогу, я оборонятиму місто, якщо ні, то я гратиму ва-банк і піду брати Дейдаді. Візьму - я господар становища, ні - перетворюся на банду і шукатиму шлях додому".

Віталій Примаков
Віталій Примаков

Сигнали біди були почуті, і 4 травня кордон з Афганістаном форсував іще один загін у кількості 400 бійців при семи гарматах і восьми кулеметах, очолюваний Зелім-ханом. Хто з радянських полководців мав таке псевдо, досі точно не з'ясовано. На думку деяких дослідників, це, можливо, був Іван Петров. До рейду він був командиром 8-ї кавалерійської бригади САВО, з 1937 р. очолював Ташкентське піхотне училище, під час Другої світової війни командував арміями і фронтами, став генералом армії, Героєм Радянського Союзу. Цього разу "інтернаціоналісти" діяли ще рішуче. Вони вогнем знищили прикордонну заставу афганців. Після дводенного переходу до Мазарі-Шарифа Зелім-Хан допоміг примаковцям відкинути афганців від фортеці. Потім, об'єднавши два загони в один, "інтернаціоналісти" 8 травня після авіабомбардування взяли місто Дейдаді. Червоноармійці захопили багаті трофеї: 50 гармат, 20 кулеметів і чимало стрілецької зброї та боєзапасів. Після нетривалого відпочинку наступ було поновлено - обома загонами на південь. 12 травня Алі Авзаль-хан узяв місто Балх, а наступного дня Рагіб-бей захопив Ташкурган.

Відступ

Але Примакова несподівано викликали до Москви. 18 травня спеціально присланим літаком він вилетів до Ташкента. Командування перейшло до Алі Авзаль-хана - Олександра Черепанова, який у Червоній армії пройшов шлях від солдата до комбрига, в 1938–1939 рр. виконував розвідувальні доручення в Китаї, а в 1941-му командував 23-ю армією, що захищала Ленінград на Карельському перешийку.

Виконуючи інструкції Рагіб-бея, Алі Авзаль-хан продовжував шлях у глиб Афганістану. Такий розвиток подій аж ніяк не влаштовував нове керівництво країни. Для ліквідації чужинців Бача-і-Сакао послав на північ одне з найкращих з'єднань афганської армії - дивізію під командуванням відомого воєначальника Сеїд-Гусейна, яка раптовим ударом 24 травня оволоділа Ташкурганом, відрізавши тим самим підрозділи червоних від дороги, якою непрохані "визволителі" прийшли в країну.

Алі-Авзаль-хану було непереливки. В частинах Гуляма Набі-хана, що йшли разом із ним на Кабул, почалася паніка. Черепанов мусив розвернути загін і відбивати місто Ташкурган. Уранці 25 травня після артпідготовки й авіаційного нальоту червоноармійці увірвалися до міста. Жорстокий бій за Ташкурган тривав два дні. Місто тричі переходило з рук у руки, і в результаті афганців вибили з міста.

Попри цю перемогу, шансів аналогічно завершити всю операцію майже не було. У боях за Ташкурган артилерія вичерпала практично весь запас снарядів, понад половина гармат і кулеметів вийшла з ладу, у стволах славетних "максимів" вода з гірських річок швидко перетворювалася на пару. Загін втратив убитими 10 командирів і червоноармійців, 74 хезарейці; пораненими - 30 червоноармійців і 117 хезарейців. Та головною проблемою ставала дедалі більша ворожість місцевого населення. В останніх числах травня з Ташкента надійшло повідомлення, що Аманулла-хан, який наступав з Кандагара на Кабул, несподівано припинив збройну боротьбу проти Хабібулли і разом з родичами, прихопивши значну суму державних грошей в іноземній валюті та коштовності, втік. Спершу він виїхав до Індії, а звідти - до Європи. (Тривалий час жив в Італії, потім у спокійній Швейцарії, де й помер 1960 р.)

У ситуації, що склалася, продовжувати експедицію було безглуздо і навіть шкідливо, оскільки такі дії можна було трактувати як агресію проти суверенної держави. Схоже, це зрозуміли і в штабі округу в Ташкенті. Звідки 28 травня загону надійшов наказ повертатися. За п'ять днів наказ було виконано. Так завершилася чергова авантюра більшовиків. Та на цьому вони не зупинилися. У штабі Середньоазійського військового округу ще впродовж досить тривалого часу "червоні стратеги" складали плани дій проти Афганістану. Один з варіантів передбачав створення на півночі країни ще однієї радянської республіки. А тим часом на будь-яку інформацію про перший радянський похід було накладено табу…

Правління Бача-і-Сакао тривало всього шість місяців - пуштуни не змирилися з чужинцем-таджиком на троні і скинули його практично без будь-якої іноземної допомоги. Еміром став Надір-шах, близький родич Аманулли-хана. Кривавих міжусобиць, поглиблених іноземною інтервенцією, на цей раз вдалося уникнути. На жаль, через півстоліття історія повторилася, але часу й крові для усвідомлення безперспективності й безглуздості таких дій знадобилося набагато більше.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК