"Сонячна" дівчинка, яка ламає стереотипи

В Європі й Америці люди з синдромом Дауна стають зірками кіно, подіуму, спорту. Там вони повноправні члени суспільства.

На жаль, у нашій країні проблемі адаптації таких людей у суспільстві уваги майже не приділяють. Хоча приклад 13-річної піаністки з гірничого міста Покров (Орджонікідзе) Лізи Халявченко-Бабич переконує, що "сонячні" люди можуть досягати значних успіхів.

Перше знайомство

У п'ять років Ліза вперше познайомилася з музичною школою. За словами її мами Валентини Бабич, дівчинка вийшла з дому і сама попрямувала саме до цієї будівлі. Рідні перехвилювалися, шукаючи її всією родиною, а знайшли біля дверей закладу. В сім років дівчинка мала йти до загальноосвітньої школи, проте їй відмовили. Тоді Лізині батьки звернулися до керівництва музичної. Директорка Антоніна Жуковська зарахувала особливу дитину до класу фортепіано та образотворчого мистецтва. "Склалася дивна ситуація. На психолого-медико-педагогічній комісії дитину не допустили до звичайної школи, - розповідає мама. - Тоді я дістаю ноти й питаю: "Чому в цій школі (музичній) нам можна навчатись, а в звичайній - ні?" І ноти вирішили долю Лізоньки - нас допустили до навчання". Нині дівчинка - шестикласниця.

Успіхи на сцені

Завдяки турботі вчительки Олени Семенухи Ліза почала показувати свої перші успіхи. Вона брала участь у шкільних академконцертах, міських та обласних фестивалях. 2012-го дівчинка стала учасницею міжнародного фестивалю в Санкт-Петербурзі, єдиною представницею з України. 2013 року разом зі своїм педагогом вона зіграла в чотири руки на сцені Київського міжнародного центру культури і мистецтв. Виступ відбувся під час благодійного концерту голландського оркестру Jostiband - найбільшого у світі музичного колективу, в якому грають особливі музиканти - люди з синдромом Дауна та розумовими особливостями. 2014-го на ХIV Міжнародному фестивалі "Золота осінь" у Будапешті Ліза виступала нарівні з іншими дітьми й виборола срібну нагороду. Минулого року талановита українка отримала Гран-прі ІІ Міжнародного фестивалю "Зоряні мости", що відбувся в болгарському місті Ахелой. А вже цьогоріч Ліза зі своїм педагогом дистанційно взяла участь у Міжнародному фестивалі у Франції Rendez-vous a Paris, надіславши відео з виступом. Як результат - дівчинка отримала диплом лауреата ІІ ступеня в номінації "інструментальна музика".

На червень українку було запрошено на гала-концерт до французької Ніцци, де на особливу українську дівчинку чекали. Але за браком коштів у родини поїздку довелося скасувати. Під запитанням залишається запрошення на фестиваль до Іспанії. Але є й приємні новини. Лізу з мамою запросили на всеукраїнський фестиваль людей з вадами здоров'я "Долина нарцисів", який відбудеться наприкінці травня в місті Хусті.

Спростовує стереотипи

За словами рідних, Ліза переживає музику душею. Кожен твір уявляє по-своєму, каже, що грає для людей казки. Вона дуже любить виходити на сцену і чекає на оплески. Хоча водночас дуже сором'язлива. "На фестивалях під час нагородження учасників запрошують на сцену для вручення нагород, - розповідає мама дівчинки. - Лізоньку вже тричі викликали, а вона стоїть у першому ряду, затуливши обличчя руками, і плаче. Потім до неї підходять, нагороджують, а вона витирає сльози. Я запитую: "Чому ти плачеш?" Вона каже: "Від радості". Даремно стверджують, що "сонячні" діти не мають емоцій. Ліза спростовує всі стереотипи".

"Сонячна" дівчинка розуміє, що повинна старанно вчитися. В неї весь день розписаний по годинах. Останнє заняття закінчується о 19.00. Їй подобається, коли її хвалять, і вона старається. Якщо отримує дев'ять балів, засмучується. Ліза дуже самостійна. Сама ходить до крамниці, залюбки прибирає у своїй кімнаті. А ще має домашню улюбленицю - кішечку Асю. Рік тому дівчинці на день народження подарували кошеня. Тваринка нині перетворилася на пухнасту красуню. Ліза всім розповідає про свою Асю. Її обов'язок - нагодувати кицьку і прибрати після неї. Батьки кажуть, що ставляться до своєї доньки як до звичайної дитини, в усьому її підтримують. На їхню думку, музика для Лізи - це перепустка у світ звичайних людей.

"Та найголовніша проблема, - з сумом каже пані Валентина, - це небажання нашого суспільства приймати людей із синдромом Дауна".