Очищення не відбулося

Куди зникли матеріали про учасників ненасильницького опору комуністичній Системі?

Минуло вже близько двох років, як в Україні набрали чинності закони про декомунізацію. Більше року минуло відтоді, як президент П.Порошенко підписав Закон №2540 про вільний доступ громадян до архівів радянських спецслужб. Чому ж проблема відкриття архівів таємної поліції актуальна й досі? Можливість для кожного дисидента дізнатися, як саме органи правопорядку (прокуратури, КДБ і МВС) конструювали фальшиві обвинувачення на його адресу, - гарантія для суспільства від рецидивів тоталітаризму.

В СРСР держава відмовляла громадянам у цьому знанні. Навіть дати й причини смерті політичних в'язнів у слідчих тюрмах і ГУЛАГу засекречували. Солженіцин в "Архіпелазі ГУЛАГ" писав про силу протидії з боку бюрократії будь-якій спробі розкрити правду про ту політичну й слідчу кухню, на якій плели зашморг для суспільства. "Все на местах и всё на местах. Погромыхали громы - и ушли почти без дождя", - констатував нобелівський лауреат неспроможну риторику хрущовської відлиги. "Розвантажувальні комісії", які були створені в ЦК КПРС і прибули до таборів після смерті Сталіна для звільнення сотень тисяч засуджених за 58-ю статтею, виявилися, за образним висловом письменника, не більш аніж "аккуратным дворником, который идет по сталинским блевотинам и тщательно убирает их…"

Саме ці хрущовські комісії й узяли за взірець, коли створювали комісії з реабілітації жертв політрепресій при М.Горбачові, а потім - і Б.Єльцин у РФ, і українські президенти. Але навіщо П.Порошенко йде цим хибним шляхом?

Автор вважає за необхідне викласти читачам власний досвід спроб скористатися положеннями закону України про відкриття архівів спецслужб.

Бланк протоколу обшуку (6.01.1983), що проводився у П.Проценко майором УКДБ по м.Києву А. Березою «за дорученням» майора КДБ Зінич

Я був одним із останніх політв'язнів радянської України. Арешт у червні 1986 року, звільнення в лютому 1987-го. Вирок - 3 роки таборів загального режиму, винесений Київським міськсудом 19 листопада, - уже в грудні 1986-го скасував Верховний суд УРСР. Нове слідство рухалося черепашачим темпом. Мою справу вела змішана слідча група (створена розпорядженням прокурора Києва 8.09.1986), номінально очолювана слідчим з особливо важливих справ прокуратури Києва В.Ігнатьєвим, а по суті - капітаном міськуправління КДБ В.Дашком.

Титул

Одночасно із цими персонажами на сцені періодично з'являлися помічник прокурора Києва (він же обвинувач на процесі) Л.Абраменко й (у вигляді підписів під постановами й відповідями на мої скарги) міський прокурор В.Гайдамака та його перший заступник В.Калюжний. Іноді в кімнаті для допитів з'являвся власною персоною В.Мельник, начальник слідчого відділу міськпрокуратури. З'являлися - знову ж у вигляді підписів під грізними резолюціями, - генерали КДБ М.Бандуристий і Л.Бихов. Усі ці особи й раніше переслідували інакодумців. Розслідування проводилося в рамках Кримінальної справи №50-1001.

У статті 187-1 КК УРСР, за якою мене звинувачували, сказано: "Поширення завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад". Епізодами обвинувачення слугували: написання статті про становище Церкви і християн в СРСР, розголошення даних про переслідування віруючих, про переслідування українських патріотів за допомогою каральної психіатрії, чернетка біографії підпільного єпископа, виготовлення й поширення низки "антирадянських" текстів релігійного змісту. Ці діяння, на думку органів, "фальсифікували відносини радянської держави і Православної Церкви (…) і показували в негативному світлі всю радянську дійсність".

На допитах свідків працівники КДБ пояснювали суму моїх злочинних діянь простіше. Збирає, мовляв, інформацію про вади радянської влади для передачі на Захід ("зводячи наклеп" на характер релігійної політики в СРСР), виготовляє наклепницькі тексти, підтримує антирадянські елементи від імені Фонду Солженіцина, очолює Християнський союз України.

Вийшовши на волю, я довідався, що багато людей, які потрапили у зв'язку з моїм арештом у поле зору КДБ, зазнали варварського тиску, аж до їх викрадення й незаконного утримування протягом кількох днів, як це трапилося з регентом Вознесенської церкви на Деміївці Надією Могилко.

…У відлигу повернення політв'язнів стало серйозним соціальним явищем. Найбільш одіозних злочинців з органів заарештували і декого розстріляли. З фігур сановних катів уперше спала завіса величі й усемогутності. Перебудова ж виявилася поверхневим явищем, яке призначалося для жонглювання на зовнішньополітичній арені, проте майже нічого не змінювало в країні.

Звільнившись, я вирішив, що мушу вимагати відплати для фальсифікаторів з органів. Написав листа про незаконні методи КДБ і прокуратури. За порадою відомої журналістки Ольги Чайковської, яка намагалася в умовах несвободи порушувати правозахисні теми, я адресував листа члену Політбюро і голові Комітету партконтролю М.Соломенцеву. У результаті у квітні 1987-го мене прийняв заступник начальника адміністративного відділу ЦК КПРС Олександр Карбаїнов (очевидно, він курирував українські КДБ і прокуратуру). Він запевнив: якщо факти підтвердяться, "вони" вживуть заходів.

Улітку в Києві на платформі метро я раптом побачив групу огрядних, з ароматами коньяку й одеколону веселих товаришів у дорогих костюмах. Серед них я упізнав Карбаїнова, а також слідчого з прокуратури Києва (він був на одному з моїх обшуків). 28 серпня мене запросили до Київського міськкому партії, де повідомили, що проведено перевірку матеріалів слідства, факти не підтверджуються, і порушень закону не виявлено.

Я довго не полишав зусиль домогтися того чи іншого покарання хоча б для своїх переслідувачів (Ігнатьєва, Дашка й Абраменка). Поступово, з розвитком політичних процесів перебудови, раптом з'ясувалося, що їх покривають не тільки згори, але в них є прихильники й серед "прогресивної" інтелігенції. Зокрема кореспондент "Литературной газеты" в Києві (а потім і "Радіо Свобода"!) С.Кисельов. Він присвятив Ігнатьєву газетну шпальту в "ЛГ", представляючи його демократом у прокуратурі, який бореться за розкриття "темних плям" у Биківні - розстрільному полігоні НКВС під Києвом. (Ігнатьєв давно перебував в обоймі працівників прокуратури, які обслуговували дражливі й злочинні завдання КДБ.)

Намагаючись розплутати загадковий зв'язок, я також виявив, що цілий ряд свідків у моїй справі, які згодилися дати брехливі показання і потім ніколи в цьому не каялися, і далі мають контакти з органами. Мене не полишали рожеві надії, що, відповідаючи на одну з численних вимог, якими я засипав київські прокуратуру й КДБ, чиновники прохопляться й мені перепадуть якісь крихти фактів про діяльність стукачів.

Серпень 1991-го перервав мої зусилля, життя наставало зовсім інше. 4 червня 1997 року, рівно через 11 років після арешту, я знову опинився у прокуратурі Києва. Потрапивши в комфортні кабінети прокурорських чиновників з імпортною технікою і погруддями "залізного" Фелікса, я виявив, що мешкає в них повний букет гонителів українських інакодумців.

Павло Проценко. 1981

У листі президентові Л.Кучмі, що йому надіслали за кілька тижнів дев'ятеро колишніх політв'язнів радянської України, було наведено перелік деяких перевертнів: "В органах СБУ і навіть апараті Верховної Ради працювали й досі працюють особи, які брали участь у фабрикації кримінальних справ за політичними мотивами великої групи українських правозахисників, які боролися за незалежність України".

Згадаю і про те, що Л.Абраменко, мій обвинувач на судовому процесі (як і багатьох інших київських політв'язнів), з кінця 1990-х став "ветераном" органів юстиції України й автором монографій про політичні переслідування в УРСР!

А що ж сьогодні? У листі від 22 листопада 2015 р. на ім'я директора Галузевого державного архіву СБУ (далі - ГДА СБУ) І.Кулика я просив надати всі, що стосуються мене, матеріали з архівів колишнього КДБ (республіканського й міського). Тобто просив дати доступ до моєї справи, у тому числі й до СОР - "справи оперативної розробки", куди надходили доноси від сексотів і секретні розпорядження начальства.

Відповідь прийшла миттєво. 27 листопада 2015 р. тимчасовий виконувач обов'язків начальника Архіву Леся Коваленко повідомила (№24/5/П-109): "У Галузевому державному архіві СБУ й у Головному управлінні СБУ м. Києва та Київської області жодних документів немає". У цей час в ГДА СБУ відбувалася зміна керівництва. Його очолив Андрій Когут. Знайшовся у нас із ним спільний знайомий, через якого новопризначений очільник попросив знову написати заяву, але вже на його ім'я.

4 квітня 2016 року надійшла друга відповідь (№ 24/5 - П-П-45), підписана вже А.Когутом. Зміст був незмінний: "Будь-які документи про Вас відсутні". Мені пропонували звернутися до Прокуратури Києва й Верховного суду України. Вималювалася знайома з радянських часів карусель чиновницьких відписок.

Володимир В'ятрович, директор Українського інституту національної пам'яті, у приватному листі (від 9.04.2016) повідомив (що, до речі, мали зробити чиновники): "На жаль, документів, які стосуються Вас, в архіві СБУ може не бути. Річ у тому, що на початку 1990-х, у зв'язку зі зростанням в Україні антикомуністичного руху, з Києва почали вивозити документи КДБ до Москви. А 16 липня 1990 року було видано спецнаказ по лінії КДБ про зачистку архівів. Знищували здебільшого матеріали, які стосувалися 1970–1980-х років. Тому на сьогодні в архіві залишилося дуже мало матеріалів про останні роки існування СРСР".

На початку червня московський телеканал "Дождь" випустив в ефір передачу про те, як напрочуд відкрито почав працювати архів СБУ. Однак телеведучий усе ж таки обмовився, що йому не видали, наприклад, матеріалів на Е.Лимонова і С.Ротару. Він пояснював з екрана: "Напередодні розвалу СРСР актуальні тоді агентурні матеріали, насамперед особові справи інформаторів, були знищені". Потім В.Бірчак, заступник директора архіву СБУ, настільки ж скупо окреслив причини, з яких у момент катастрофи СРСР ті документи зникли: "Знищувалися найцінніші матеріали для нас як держави України… Насамперед знищувалися всі агентурні матеріали. Особові й робочі справи агентури". Що ж це за зміни в роботі архівів СБУ, якщо під виглядом загадкового знищення "агентурних" повідомлень закривається тема про скандальну відсутність матеріалів на дисидентів недавньої епохи?!

Я надіслав запит до Верховного суду і Генпрокуратури України (далі - ГПУ). Окрема історія вийшла з Київською прокуратурою. Ще 11 квітня надіслав заяву з проханням отримати матеріали КДБ, що стосуються моєї "справи" 1986 року. Відповіді немає досі. (Після мого звернення на ім'я нового генпрокурора Ю.Луценка ГПУ попросила заступника прокурора Києва О.Буряка розібратися й допомогти, але він мовчить.)

В "Архіпелазі ГУЛАГ" є розділ щодо всіх нас, тих, хто нині живе на просторах колишньої червоної імперії. Вона називається "Після Сталіна". Солженіцин писав про надії "відлиги" і прагнення Системи убезпечити від відповідальності своїх опричників: "Переполох [в "органах"] быстро кончился. Нет, отвечать никому не придется… А пока гебисты, кто еще не дослужил до пенсии… пошли в писатели, в журналисты, в редакторы… в директоры предприятий. Сменив перчатки, они по-прежнему будут нас вести.

А в архивных управлениях пока, не торопясь, просматривают и уничтожают все лишние документы: расстрельные списки, материалы лагерных следствий, доносы стукачей, лишние данные о Практических Работниках и конвоирах". Письменник запитував: "Таково ли должно было быть окончание сталинских злодеяний?"

Не таким, звісно! Але при Горбачові прощання з беззаконням відбувалося саме так, лукаво. Естафету потім підхопили російські президенти, а також українські. Виголошуючи перед світом загальники про необхідність демократії, продовжують жити радянськими лицемірними ідеалами й практиками.

Посилання архівних працівників СБУ на довгу руку Луб'янки, яка нібито забрала матеріали на дисидентів 1970–1980-х рр. до Москви, непереконливе. Звичайно, від людей В.Крючкова, який очолював тоді КДБ СРСР, можна було всього очікувати. Але навіщо ці папери "московским товарищам", коли падала імперія? КДБ вигідніше було залишити матеріали в Києві. Нехай дисиденти розбираються з екс-номенклатурниками та їхньою обслугою, вирощеною Кремлем!

Свого часу відомий український журналіст, колишній політв'язень Сергій Набока (1955–2003) розповів авторові цих рядків про те, як відразу після серпня 1991-го до нього звернувся колишній його куратор з КДБ, наскільки пам'ятається, підполковник. Він був наляканий тим, що відбувалося, і запропонував пікантну послугу екс-підопічному. За те, що той не підніматиме шуму про його беззаконня, він віддасть особову справу… Сергій розповів мені деякі деталі, почерпнуті з отриманих ним матеріалів. І обіцяв ознайомити з ними в тій частині, яка стосувалася мене і моїх московських приятелів. Його передчасна смерть поклала край надіям дізнатися більше.

У 2011-му в Інтернеті виклали відеоінтерв'ю з Набокою. У ньому він, зокрема, сказав таке:

- Можна так сказати, що я купив частину архіву КДБ, що стосувалася мене, за досить великі на той час гроші… Це було вже після [19] 91-го. Коли частина [співробітників КДБ] тікала в Москву, частина йшла в комерційні підприємства і так далі, то мені продали частину архіву КДБ, і я там багато цікавого для себе довідався. Що, скажімо, близько восьми осіб на одну людину виходило: до восьми сексотів на одного… Крім того, що вони доносили щодня - хто що говорить.

Сумнівів у мене не залишилося. Набока роздобув оперативні матеріали КДБ, які стосуються його дисидентської діяльності й діяльності ряду його друзів. Виходить, не всі справи, як стверджує нинішнє СБУ, відправили до Москви. Чи не резонно припустити, що в діяльності чиновників СБУ ми стикаємося зі старою практикою КДБ: приховувати від суспільства правду про свою діяльність?

Дивно, що в архіві спецслужб зникли справи найактуальнішої - для живих іще дисидентів, та й для суспільства - епохи: найближчої до нинішнього часу. І зникли начисто, не залишилося згадок, наприклад, про автора цих рядків. Якого переслідував КДБ і якого заарештували за його поданням. У моєму приватному архіві зберігаються документальні свідчення цього, а в СБУ, виявляється, нічого немає!

"Обвинувальний висновок за обвинуваченням Проценка Павла Григоровича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 187-1 КК УРСР", затверджено 3 листопада 1986 р.: "Підставою до порушення кримінальної справи послужили матеріали про злочинну діяльність Проценка П.Г., що надійшли з Управління КДБ по м. Києву та Київській області" (Л.1).

Тим часом з'являються інші подробиці, що спростовують міф про нібито масове зникнення матеріалів на дисидентів в архівах СБУ. У травні ц.р. стало відомо, що українські журналісти, готуючись до інтерв'ю з психіатром і екс-політв'язнем Семеном Глузманом, отримали доступ до його "старої справи в КДБ". Її завели на початку 1970-х і, виходить, не вивезли до Москви.

На своєму досвіді я переконався, що Закон № 2540 не працює. Відсутність матеріалів, сфабрикованих КДБ, на підставі яких дисидентів заарештовували, не можна пояснити скупими ремарками представників СБУ. Необхідно дізнатися, хто всередині корпорації колишнього КДБ УРСР приховав і продовжує приховувати матеріали на колишніх інакодумців.

Після розвалу СРСР біля керма незалежних республік стали вихованці КПРС, комсомолу і КДБ. М'яка автократія в Україні в 1990–2000 рр. гралася демократичними термінами, насправді не допускаючи суспільство до правди. Боюся, що й після Революції Гідності почалося жонглювання демократичними обіцянками за відсутності реальних змін. Ознакою цього є брехня й убога політична гра нової влади навколо нібито зниклих справ українських дисидентів.