Nie pozwalam

У середньовічній Польщі під час розгляду будь-якого питання в сеймі шляхтич міг підвестися і вигукнути: "Nie pozwalam!". Він не пояснював, чому, бо мав право не допустити ухвалення рішення. Таким був принцип шляхетської демократії. В усталеному нині користуванні це називається "право вето", яке з 1945 р. почали широко застосовувати постійні члени Ради Безпеки ООН. У розпал холодної війни в Радбезі воно було смертним вердиктом будь-якому питанню і сприймалося протилежними сторонами (демократія-тоталітаризм) як вибір оптимального варіанта розрядки загострення без доведення до критичного порога. Поряд з атомною бомбою, вето - то з боку СРСР, то з боку США - дозволяло світу маневрувати між Сциллою і Харибдою. Тривалий час такий порядок, закладений з інших мотивів у діяльність Радбезу ООН великим політиком світу і водночас романтиком за натурою Ф.Делано Рузвельтом, тримав світ над прірвою війни. Тримав, поки не розвалилася Ялтинська система світового порядку.

Сьогодні ядерна держава, постійний член Радбезу, вчинила агресію проти ослабленої боротьбою з авторитарно-кримінальним режимом суверенної України. Світу кинуто найнебезпечніший після 1991 р. виклик. Увосьме протягом двох тижнів скликається Рада Безпеки, і стільки ж піднята вгору рука представника РФ В.Чуркіна фіксує вето на припинення агресії. Укотре замовчується історична правда півострова, численні депортації корінного населення протягом ХVІІІ-ХХ ст., натомість наголошується російськість Криму.

Водночас на всіх рівнях російського суспільства засуджується "легковажність" Хрущова, який 1954 р. нібито зробив "подарунок" Україні з нагоди 300-річчя "возз'єднання". Росія не отримує правди стосовно того факту, що після виселення в травні 1944 р. татар з Криму, а також греків, болгар, німців, вірмен завезені на їхнє місце етнічні росіяни дуже некомфортно почувалися в степах півострова. Вони тікали в міста, на етнічну батьківщину… Економіка Криму катастрофічно занепадала. І Москва (хто міг її ослухатися?), виходячи з господарської, інфраструктурної, географічної та історичної пов'язаності з українськими землями, наказала Києву взяти на себе відродження Криму. На Україну - її економіку, фінанси, людські ресурси - звалився величезний тягар. З багатьох областей УРСР почалося масове переселення працьовитих селянських сімей для підняття сільського господарства Криму. Щоб забезпечити півострів водою для зрошування та забезпечення життєвих потреб, спішно почали будувати Північно-Кримський канал, що вимагало затоплення десятків тисяч гектарів придніпровських земель, переселення багатьох українських сіл, подачі електроенергії тощо. "Подарунок" виявився дуже обтяжливим для зруйнованої війною України.

Та, повертаючись до сьогодення, не можна не побачити, що агресивні дії Росії навряд чи були б можливі, якби не застарілі міжнародні формули й методики запобігання агресії, які потребують докорінної модернізації або навіть повної відмови від них. Формула голосування п'яти постійних членів Ради Безпеки (США, СРСР, Велика Британія, Франція і Китай), запропонована Рузвельтом, будувалася на впевненості у збереженні вже у мирних умовах тієї ж єдності і злагодженості дій Об'єднаних націй, що їх вони проявили в боротьбі зі спільним ворогом у роки війни. Розрахунок був на порядність і чесність кожної великої держави, її моральний обов'язок відповідати за власні вчинки. Джентльмен і аристократ Рузвельт і гадки не мав, що невдовзі цінності, здобуті Об'єднаними націями в боротьбі з фашизмом, брутально розтопчуть. І правило вето постійного члена Радбезу почнуть безкарно використовувати у власних інтересах, аби задовольнити імперські забаганки. Вето заброньованої недоторканності виродилося в засіб егоїстичної вигоди і було пристосоване до реалій холодної війни. Однак холодна війна, яка була формою виживання для радянської системи, з початком краху комунізму відійшла в минуле. Ситуація стала іншою, але збереглися стереотипи в діяльності ООН. Колишня форма голосування в Радбезі, ігноруючи всі принципи і положення міжнародних договорів, стала анахронізмом, ганебною зброєю в руках агресора, правовим прикриттям неправих дій.

Постає запитання: чи повинна світова спільнота й надалі терпіти зухвалу безвідповідальність того, хто завжди має в рукаві такого джокера? Його давно слід забрати у постійних членів Радбезу. Це по-перше. По-друге: чи можна державу, яка виношує анексіоністські плани, наділяти миротворчими функціями в сусідніх країнах? На території, контрольованій її миротворцями, розгортається бурхлива діяльність, яка завершується звичайною анексією (Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія). Тут годиться все: роздача російських паспортів, військові бази, насадження п'ятої колони, розпалювання відповідних настроїв, інформаційна агресія…

І в цьому сенсі найгірше те, що президент РФ В.Путін не дотримується угод і договорів, підписаних його попередниками, хоча Росія заявила про себе як про спадкоємицю СРСР. Для Путіна і його оточення Заключний акт Гельсінської наради 1975 р. про непорушність кордонів, Будапештський меморандум 1994 р., згідно з яким Росія зобов'язалася бути гарантом цілісності України після добровільного ядерного роззброєння, Великий українсько-російський договір про співробітництво 1997 р. - порожній звук. Нинішнє російське керівництво вважає себе вільним від зобов'язань за цими міжнародними актами, очевидно, тільки тому, що не підписувало цих документів. Це щось досі нечуване у практиці світової дипломатії. Чи варто звертатися, як це робить глибоко шанований мною В.Горбулін, до совісті Є.Примакова, котрий у часи свого прем'єрства заявив, що статті Заключного акта Гельсінської наради не поширюються на кордони новоутворених пострадянських держав?

Чужа земля завжди приваблива для агресора. Приміром, міністр закордонних справ РФ С.Лавров каже держсекретарю США Д.Керрі, що Крим дуже важливий для Росії. 70 років тому Сталін натякнув партнерам по Великій трійці, що Кенігсберг дуже важливий для СРСР, бо це - незамерзаючий порт на Балтиці. Американці й англійці виявилися добрими: а чого ж, хіба чужого шкода? СРСР на додачу отримав ще й Південні Курили, з яких у грудні 1941 р. японська авіа- й морська армада взяла курс на Перл-Харбор. І те і те завершилося масовими етнічними депортаціями німців (1,1 млн осіб) і японців (26 тис. осіб).

Нинішній виклик, кинутий світу Кремлем, руйнує всю систему міжнародних договорів ХХ - початку ХХІ ст., особливо тих, які утримують світ від скочування в небуття. Чи не стане це сигналом до відмови від договору 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї й до нестримного прагнення багатьох країн володіти нею? Особливо після того, як Росія у своїй останній воєнній доктрині заявила про право першою застосувати ядерну зброю в разі виникнення загрози. Що ж робити іншим, коли вони раптом виявлять, що перебувають в зоні постійної для себе небезпеки. Як стримати бажання мати ядерну парасольку? Повернутися до Вестфальської системи світового порядку (після закінчення Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр.), коли імперський виклик натикався на коаліцію, яка силою зброї ставила агресора на місце? Але сьогодні і без ядерної зброї світ, обплутаний системою нафто- і газопроводів, енергетичними лініями, забудований тисячами і тисячами об'єктів хімічної й інтоксикаційної індустрії, ощирений сотнями ядерних реакторів, відчуває гігантське навантаження на екосистему. Як ніколи в усій попередній історії, цей світ небезпечний і потребує дедалі більшої уваги людської спільноти в сенсі санації.

Війна сьогодні - безумство. Той, хто її затіває, повинен відчути на собі економічно, фінансово, політично, морально повну ізоляцію. На цьому має будуватися нова модель світового порядку, основним дієвим принципом якої стає заборона на "Nie pozwalam!". Колись так міг винукнути наділений специфічним правом шляхтич, повставши проти всього польського сейму. Сьогодні - це абсолютно справедливе й незаперечне право всієї світової спільноти.