Нелінійна вісь історії: останні 100 років

Крилатий вислів "народ творить історію" лунає часто - доречно і не доречно. Але не слід недооцінювати й лідерів, причетних до формування клімату світової політики.

Якщо Дональд Трамп посилає Владіміру Путіну меседж про подальше зміцнення величі Америки, то зрозуміло, що сприяння з боку США, яке підвищувало б шанси Росії на відтворення статусу наддержави, як це було в роки Другої світової війни, не буде. Російська Федерація, скотившись після 1991 року на позиції регіонального лідера, раптом відчула себе Веймарською Німеччиною, котра шукає, як повернутися на звичне місце. І тут важливо тверезо оцінити минуле (події якого, на жаль, мають властивість повторюватися) і його вплив на нинішній стан речей у світі. Як Росія сьогодні, Німеччина після 1933 року теж починала зі "збирання земель" і нарощування військової потуги.

У далеких 1930-х націонал-соціаліст Адольф Гітлер і комуніст Йосип Сталін виступили проти традиційних цінностей і заради війни шукали "дружби", клялися один одному в ній, але обидва знали - ця "дружба" ситуативна, бо обидва були переконані, що світові плани кожного з них матимуть перспективу тільки через усунення суперника. Проте обом заважала Польща. І вони винесли їй вирок.

Третя сторона небезпечного трикутника - європейський Захід (Велика Британія, Франція) - не мала рішучості втрутитися через неготовність до війни і тому йшла (визнаймо нарешті) на ганебні поступки (ревізія Версальського миру, анексія Австрії, капітуляція в Мюнхені). Колишні союзники по Антанті мали б змоделювати розвиток подій у системі помсти німців за поразку 1918 року. Однак їх підвела віра в непорушність версальсько-вашингтонської системи. Але та виявилася лише проголошеним наміром переможців.

Аргумент, що Друга світова була продовженням Першої (бо поставлених цілей не було досягнуто), а 1919-1938 роки - лише передишкою, цілком може бути предметом дискусії. Америку, велику економічну потугу з її ізоляціонізмом доктрини Монро (1823 р.), комуністичний СРСР і нацистська Німеччина, мілітаристська спрямованість яких перед 1 вересня 1939 року просто зашкалювала, не брали до уваги. Та й Вашингтон у розвитку подій у Європі не вбачав небезпеки в найближчій перспективі. Навряд чи США втрутилися б і в Першу світову, якби Росія, розбита на фронті й розбалансована революціями, не вийшла б з війни, що ставило Антанту в скрутне становище.

Різниця між Першою і Другою світовими війнами була істотною. Перша вибухнула всередині єдиної тоді суспільно-політичної й економічної системи. Протиборчі табори мало чим відрізнялися. Та й цілі виношували суто суперницького характеру. Для Антанти головним було не дати Німеччині піднятися над Європою, не допустити переділу вже поділеного світу. Тому в Першій світовій війні не було такої жорстокості й звірств, як у Другій. Остання мала виражений компонент системного протистояння, в якому непримиренно зійшлися демократія, фашизм і комунізм. Цілей теж було три. Німеччина готувала новий Griff nach der Weltmacht, Радянський Союз прагнув реалізації ідеї світового комунізму, Захід був стурбований майбутнім демократії і свого місця у світі. Йдучи на поступки Німеччині й на переговори з СРСР, Захід сподівався на взаємність і не врахував, що має справу з доти незнаними тоталітарними режимами, для яких нічого не значили напрацьовані й визнані світом принципи джентльменства і норми міжнародного права. У цьому сенсі цілком зрозумілі пропозиції Рузвельта відкрити Німеччині американський ринок, якщо Гітлер схаменеться. Однак відповіді він не почув. Прорахувався.

Розгром Франції 1940 року круто вигнув вісь історії. Гітлер і Сталін вирішили скористатися розгубленістю Заходу і звести порахунки між собою. Війна між двома тоталітарними режимами була неминуча, хоч хто б її розпочав. А її жадали обидва диктатори.

СРСР, опинившись перед загрозою поразки вже на початку війни, 24 вересня 1941 року поспішив приєднатися до Атлантичної хартії, беззастережно прийнявши всі зафіксовані там положення, які суперечили радянським планам комунізації світу: демократичні методи ведення війни, мир без анексій і контрибуцій, право окупованих країн на вибір свого шляху розвитку після війни. Куди поділася радянська похвальба: "Если завтра война, если завтра в поход, мы сегодня к походу готовы". Чи був це відступ від основної лінії зовнішньої політики СРСР? Так. На час смертельної небезпеки для більшовицької диктатури. Сталін у близькому оточенні не раз згадував, чим закінчилась би війна на Сході вже в 1941-му, якби не США. Перелом настав тоді, коли німецькій військовій машині США протиставили свою економічну могутність, і СРСР на всі сто скористався благами ленд-лізу.

Однак після війни радянська еліта увірувала, що в ідеології марксизму-ленінізму віднайшла еліксир вічності своєї влади й ніколи не відповідатиме за фальсифікацію історії. Радянські правителі й державні ідеологи присягалися: ніяких секретних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа немає. Не СРСР, а Захід потрапив у скрутне становище. І саме СРСР усіх виручив, здобувши велику перемогу над фашизмом і принісши народам свободу. Тож світ повинен бути вічно йому вдячний. Це кліше й досі гуляє пострадянськими просторами. А тим часом 1992 року секретні протоколи раптом "знайшлися" в Архіві політбюро ЦК КПРС. Тримала їх і рука Михайла Горбачова, і не раз вчитувався в них "господин нет" Андрій Громико. На Нюрнберзькому процесі 1946 року Йоахім фон Ріббентроп марив про мемуари, а опинився на шибениці. Очевидно, Сталіну дуже не хотілося широкого розголосу змісту рандеву з ним.

Старі замшілі міфи нині приростають новими. Кремлівські ідеологи на передачі "Право голоса" стверджують, що "без основ, закладених Жовтневою революцією 1917 року, не була б виграна Велика Вітчизняна війна". Питання, чи відбулася б вона без перевороту 1917 року, взагалі не ставиться. А воно важливе.

Відчувши силу, Москва почала ігнорувати Атлантичну хартію. А Захід, не захищаючи її принципів, ішов таким чином на поступки СРСР. Захотів Сталін Кенігсберг, бо СРСР, мовляв, не має незамерзаючого порту на Балтиці - Рузвельт і Черчилль не перечили. Сподобалися Сталіну південні Курили - і Рузвельт пригадав, що звідти японський військовий флот вирушив на Перл-Харбор, і знову погодився. Радянський Союз залишився вірний імперському принципу: "що це за війна і перемога, коли не приєднано нових територій". Усупереч Хартії, відбулося й насадженням комунізму в окупованих Червоною армією країнах.

СподіванняРузвельта, що новий світовий порядок буде більш мирний, ніж будь-коли, не справдилися. Очевидно, він бачився йому з позиції демократа й інтелектуала, Сталіну - з позиції вигоди для СРСР і світової революції. Середини не було й не могло бути.

Усі ці роки Америка йшла до своєї величі, не будучи одержимою ні претензіями на чужі території, ні планами володіти світом. І водночас - невпинно реалізуючи американську мрію, що об'єднує громадян США вірою в успіх поставлених цілей. Доктриною Трумена і планом Маршалла Вашингтон здобув повагу в світі.

І навпаки. Насаджування Радянським Союзом у ХХ столітті комунізму в світі нікому й нічого не принесло позитивного. В "ощасливлених" ним країнах народної демократії систематично робилися спроби вийти з-під контролю СРСР - у 1953-му (НДР), 1956-му (Угорщина), 1968-му (Чехословаччина) і 1980-1981 рр. (Польща).

Через суперечливі устремління Ялтинський світ став двополюсним і конфронтаційним, занурився у вир холодної війни й балансування на межі ядерного апокаліпсису і, не будучи вигідним ні для кого, урешті-решт, розрядився антитоталітарними революціями 1989-го й розпадом СРСР 1991 року. Розрахунок Москви на комуністичну трансформацію світу і плани побудувати Третій Рим зазнали фіаско, що обернулося розгубленістю в російському суспільстві й конфронтацією ледь не з усім світом. Це було неочікуваним наслідком того, що великий маніпулятор Ленін, не знаючи, що робити з Росією, кинув її під колеса історії. Його наступники, скуті догмою, не знайшли, та й не шукали, шляхів виходу з ситуації.

До цього додалися вже звичні порушення міжнародного права, що підважило віками напрацьовані принципи співжиття країн і народів як порядку й традиції взаємного співіснування та усвідомлення того, що навіть одна висмикнута цеглина здатна обвалити всю конструкцію розмаїтого сучасного світу. Такий поворот не можна виправдати жодними національними інтересами, які мають право на визнання лише тоді, коли корелюються з інтересами всіх суб'єктів міжнародного права.

Події1989-1991 років довели несумісність російського шляху з прогресом світового співтовариства. У багаторічному протистоянні соціалізм остаточно програв ринку й демократії. Це була не чергова поразка, яку можна було списати на чийсь злий намір, а крах не тільки ідеологічних основ комунізму, а й усієї економічної та соціально-політичної системи. Росія, яка в подобі Радянського Союзу всюди представлялася світу як його першовідкривач, відмовилася від системи, якою так довго пишалася і просувала у світ вогнем і мечем, і опинилася на вихідних позиціях, з яких зійшла 100 років тому.

Світ змінився. На місці двополюсної напруги, уособленням якої був суперечливий тандем СРСР-США, поряд зі старими з'явилася низка нових центрів сили: Китай, Індія, Південно-Африканська Республіка, Бразилія. Розширився простір демократії, зріс вплив середніх і малих держав, що вийшли з тіні великих і осягнули повну, максимально можливу незалежність. Прикладом можуть слугувати Голландія, Бельгія, Ізраїль.

Серед учасників нинішнього пасьянсу - хто з ким і проти кого - особливий інтерес викликає Китай, що еволюційним шляхом вийшов з маоїзму, поєднав владу КПК з капіталізмом у стилі денсяопінівського кота, який справно ловить мишей на благо суспільства. КНР і РФ об'єднує становлення ринкової економіки й не відповідна їй надбудова з владних структур тоталітаризму (КПК у Китаї, авторитаризм у Росії). Та, хоч як дивно, те й інше має в обох країнах широку підтримку загалу.

І тут виникає питання. Чи можливе за таких умов відновлення російсько-китайської дружби, справжній зміст якої в 50-х роках ХХ століття кодувався рефреном пісні, де слова "Русский с китайцем братья навек", "Сталин и Мао слушают нас", "Москва-Пекин, Москва-Пекин" розставляли всі крапки над "і": СРСР - великий ведучий, і Китай - ведений. Нині Китай став могутньою світовою державою, у чому й заслуга американських інвестицій 1980-1990-х (сотні мільярдів доларів). Націлений на гегемонізм, він не погодиться бути доважком, проти чого ще в 1960-х фрондував Мао Цзедун. Змінилися часи, і формат "дружби" "Пекін-Москва" приходить на зміну колишньому "Москва-Пекін". З погляду розв'язання ресурсних проблем, Китаю вигідне розпорошення сил Росії в локальних війнах і конфліктах на пострадянському просторі й за його межами. Зокрема на Близькому Сході, де Москва стурбована не так тероризмом, як власними втратами (Єгипет, Ірак) на стратегічному перехресті світу. Сирія для Москви залишилась останнім пунктом впливу. Не виключено, що РФ залишить і її, бо досягнення успіху в регіоні, де сходяться багатовікові інтереси непримиренних сил, малоймовірне. Проте цей вихід означатиме подальше пониження світового рейтингу Росії. Така перспектива змушує Москвудемонструвати там силу заради реалізації першочергових цілей на пострадянському просторі, де після 1991 року почала здійснюватися сформульована ще в перші повоєнні роки міністром закордонних справ В'ячеславом Молотовим "політика салямі" - систематичного відрізання від нових незалежних держав частин території анексією або підбурюванням до сепаратизму. Прикладів уже чимало: Придністров'я, Південна Осетія, Абхазія, Крим, частина Донбасу. "Політика салямі", спрямована на відновлення імперії малими війнами й конфліктами, характерна тим, що викликає у світі лише осуд, санкції, але не дотягує до червоної лінії, за якою - велика війна, вкрай небезпечна для самої Росії.

Кремль, якому дедалі важче пояснювати світу, чому пострадянський простір перетворився на зону конфліктів і війн, нахабно вдається до численних інсинуацій. Інформаційні служби, ЗМІ щосили намагаються довести нездатність колишніх союзних республік до державотворення, розповідають про шкідливість кольорових революцій, незаконність антидержавних переворотів, які нібито здійснюють так звані хунти задля насадження нацизму. Зокрема, саме так вони подають події, пов'язані з Революцією гідності в Україні. У цьому контексті було б справедливо зняти з історичного п'єдесталу й Леніна - за оплачений німецьким імператором Вільгельмом ІІ антидержавний переворот 1917 року. Замовчується й те, що фашизмом, як правило, інфікуються великі недемократичні держави, коли почуваються покинутими і скривдженими. Росія, яка в недалекому минулому в статусі наддержави контролювала більшу частину Європи, належить нині до таких. І своїм першочерговим завданням бачить відновлення втрачених після 1991 року позицій. Ні США, ні Китай така перспектива не тішить. Чи литимуть вони в такому разі воду на млин Росії? Питання риторичне.

Проблема, що постала в сучасній світовій політиці, вперше була порушена в ХVІІ столітті. Порядок захисту від утилітаризму імперій суверенних державних утворень, проголошений Вестфальською системою, нині піддано остракізму. Лінійність історії вкотре спіткнулася у своєму поступальному русі.