Муза в окупації

Культурне життя за нацистів у Києві.

У ті важкі часи киянам ішлося про виживання. Проте й в умовах голоду і холоду, загроз бути розстріляним або відправленим на примусові роботи до Німеччини були люди, які не забували про культуру. То яким же було культурне життя за нацистської окупації?

З приходом німців 19 вересня 1941 року чимало українців Києва сподівалося на духовне відродження. Дехто щиро вірив, що "визволителі" з Заходу якщо й не сприятимуть розквіту всього українського, то не перешкоджатимуть йому. Сподівалися на розвиток мови, національних театру, кіно, літератури, преси. Однак реальність виявилася далеко не безхмарною.

Преса

Інформувала киян газета "Українське слово", на яку посилаються практично всі очевидці, що залишили письмові спогади про окупацію столиці.

Враження від видання письменниця Докія Гуменна описала в автобіографічному романі "Хрещатий яр": "А тон цієї газетки! Лиже німецького чобота… Другого листка довелося довго чекати, кілька днів, але ще більше знеохотив він усіх. Там було, що свята Софія дзвонила в усі дзвони, люди падали навколішки від радости й дякували переможній великонімецькій армії, яка звільнила столицю України, Київ. Гм… Хто це, де це навколішки падали? Які дзвони? Дзвони з Софії вже давно поздіймано й переллято на танки".

Газета «Нове українське слово» від 1 травня 1942 р. Оригінал

Більш позитивно сприйняв газету письменник Улас Самчук, який нелегально прибув з Рівного до Києва. Ось що він написав у мемуарах "На коні вороному":

"По обіді направляюся відвідати редакцію "Українського слова", яке виходило на вулиці Бульварно-Кудрявській в будові колишнього "Комуніста" і "Советской Украины", щоденно тиражем 40–45 тисяч. Його матриці передавали також до Борисполя, Таращі, Білої Церкви і Житомира, що цей тираж майже подвоювало.

Його організовано зараз по приході німців до Києва людьми Ольжича з допомогою такого Гейнриха Геккеля, а тому та газета мала цілком українське обличчя. Її редактором був Іван Рогач…"

У спогадах Самчука проступає й тривога: "Газета не розходиться, а її розхапують. Її наклад далеко не вдовольняє вимог Києва. Умови праці напружені. Забагато "темних сил", "невиразних типів", майстрів підлабузництва і майстрів провокації. Німці це використовують. "Діли і пануй" - їх мотто".

Утім, газета не виправдала сподівань нових господарів. Доля її керманичів трагічна. Анатолій Кузнецов написав у романі "Бабин Яр": "Газету "Українське слово" закрили в грудні. Заклик "В Україні - по-українському", що його друкували з номера в номер на видному місці, виявляється, мав шкідливу сутність. Був закритий літературний альманах "Литаври"…

У Бабиному Яру були розстріляні редактор "Українського слова" Іван Рогач, видатна поетеса Олена Теліга, яка була головою спілки письменників та редактором "Литаврів", а також деякі співробітники обох редакцій".

Замість "Українського слова" з'явилася інша газета - "Нове українське слово". Це видання викликало в киян огиду. Ось що записав у щоденникових записах за 30 листопада 1942 року письменник Аркадій Любченко, який евакуювався не далі Харкова, а згодом повернувся вже до окупованої столиці: "А у Києві - Штепа. Його рептильна т. зв. "Нове укр. слово" цілком переключилась на передруки з нім. газет. Тільки й свого, що об'ява про розшук утрачених родичів. Знівельованість, безличність дійшла до краю. Такого я собі навіть уявити не міг".

Роздача «Україського слова» на вулицях Києва. 4 жовтня 1941 р.

Докія Гуменна теж була не в захваті: "Може б кияни й не помітили маленької зміни в назві, змагаючись із усіх сил, щоб не виздихати, та відновлена газета звалила всю вину на "крайніх націоналістів"…

І за все це редактор Штепа дякує день-у-день, аж захлинається, аж поему видрукував: "За що ми дякуємо тобі, Німеччино!"... А в тім будинку Академії Наук, де з вікон викидали чотири інститути, - свище вітер".

Освіта і наука

Щодо освітніх і наукових установ нацисти поводилися брутально. Звільняючи для своїх потреб приміщення, нищили літературу, обладнання. Завойовники не переймалися освітнім рівнем тубільного населення, вважаючи навчання для нього шкідливим.

Рядки з "Бабиному Яру": "Зайнявши для постою школу, німецька військова частина впродовж кількох годин викидала з вікон парти, прилади, глобуси й бібліотеку… З Куренівської районної бібліотеки книжки викинули просто на город. Книжки також валялися на вулицях, розтоптані, як сміття".

Схоже в Докії Гуменної: "Перед Будинком Червоної Армії на Дорогожицькій полонені викопали величезну яму, а тепер зносили туди з Будинку книжки. Клясики, наукова література, журнали, енциклопедії - все те летіло в яму".

Там само, у "Хрещатому яру": "З вищих шкіл дозволено тільки медичний інститут, лише найстарший курс, що кінчає цього року. Жадних спілок, жадних "Просвіт", не дозволено. Три театри починали організовуватися, і всі три розігнано. Науково-дослідні інститути, що почали було відновлювати свою діяльність, розігнано. Музеї, крім "готського", замкнені, з них німці краще вивозять собі. Бібліотеки німці взяли в свої руки, ніхто не має права користуватися ними".

Однак шкільне навчання провадилося. Анатолій Кузнецов писав: "Надійшла директива готуватися до занять у перших чотирьох класах, для дітей до 11 років, а старші діти відправляються на працю". У документі райхскомісара України про умови відкриття навчальних шкіл від 12.01.42 р. йшлося: "Мова навчання українська або, відповідно, польська. Російську мову викладати більше не належить".

До речі, автор "Бабиного Яру", мешканець Куренівки, до війни ходив до школи з українською мовою навчання, і це була рідна мова його і друзів.

Аркадія Любченка запросили взяти участь у роботі комісії з усталення українського правопису. 14 липня 1942 року він занотував: "Довідавшись, що там є група, яка обстоює т. зв. "академправопис часів Скрипника" і змагається з групою Грунського (дещо русофільською), я погодився".

10 серпня того ж року Любченко записав: "В Пед-ті сьогодні мені сказали, що є розпорядження Райхскомісаріяту друкувати підручники для народних шкіл за місцевим діялектом для кожної области. От тобі й маєш уявлення єдиного правопису! Не про єдність тут дбається, а про роз'єднання, розслаблення, - "розділи й пануй!".

Київська еліта

Яким було київське населення під час окупації? Які культурні й світоглядні уподобання мали жителі міста? В українській столиці залишилися не тільки ті, хто не мав змоги евакуюватися чи не бажав виїхати. У Києві було чимало більшовицьких агентів. З німцями прибули націоналісти, ошивалися й російські великодержавники.

Улас Самчук в міській управі познайомився з місцевою інтелігенцією: "Переважно урядовці… Але й люди інших професій. Наукових, літературних, технічних, медичних. З виразними ознаками ними пережитого. Люди, які перейшли смугу совєтського терору, довготривалої нужди побуту, носили на собі видимі сліди доби. Зникла свіжість, відвертість, певність. Здавалося, що вони тільки що вийшли з довголітнього ув'язнення…

Але наших західніх троянців вже тут чимало. Ольжич, Рогач, Штуль, Ірлявський, Олійник, Чемеринський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою...

Літератори, актори, кіномайстри, видавці, фінансисти, господарники. І навіть політики. Не всі вірили, що можна буде робити якусь політику, але всі прагнули "щось робити" і в тому "щось" було немало конкретного. От хоч би налагодити видавничий рух. Країна голодна на справжню українську книгу, журнал, газету. Десятиліттями кормили її пропагандою. Необхідно видати нові підручники, відновити театр, кіно-студію, кооперацію, банки".

Як людину творчу, Самчука найбільше цікавило налагодження культурного життя міста: "У відділі культури і мистецтва, як звичайно, багато відвідувачів, між якими найбільше мельпомени, богеми, олімпійців. Акторів, які прагнуть виступати, письменників, які хотіли б друкуватися, художників, які хотіли б показатися".

А ось Докія Гуменна винесла небагато позитиву від спілкування з богемою: "Якісь невизначені юнаки, що називають себе мистцями, журналістами, письменниками… Невідомі нікому науковці. Якісь обивательські старушенції, у яких аж на старості літ відкрився талант. Жадного імени, оголили Київ".

Роль націоналістів і шовіністів

Націоналістам з-за кордону складно було знайти розуміння в киян, навіть тих, що скептично сприймали радянську владу. Люди по-різному уявляли майбутнє України, що і як слід робити. Нерідко прибулі зверхньо ставилися до місцевих. Наростала стіна відчуження.

Докія Гуменна: "Відозви націоналістів, якісь маячні, неділові, інтелігентські ремінісценції з погано й тенденційно складених шкільних підручників історії. Вони не знають нашої дійсности, белькочуть про Київську Русь, вікінгів, - а де їх конкретні аргументи, гасла? Дуже добре, що вони хочуть самостійної держави, але чи бачать вони ті сили, які могли б не датися в пащу акулам-сусідам? Ніхто від них цього не почує, бо вони й самі не знають, зате вони досконало знають, що все чуже треба ненавидіти й різати".

Але й серед киян не було єдності. Героїню "Хрещатого яру" Мар'яну привабила табличка на дверях "артіста украінского Рейнгардта": "Артіст" він "украінскій" з огляду на націоналістичну еру в Києві. По правді, він признався вже, що по духу він - "руській человєк". "Люблю Россію". Але, щоб не образити, тут же підкреслив: "Люблю украінскіє пєсні і сало". Це оте київське монархічне середовище із старорежимним осередком, якого не перероблять жадні історичні зміни на Україні. Це ж твань, з якої не витягне ноги Україна, щоб іти в майбутнє".

Або брати Винницькі в Любченка: "Обоє служать у житловідділі. Один - літератор (був у нього днями на іменинному обіді), а другий - інженер. Літератор пише укр. мовою, обидва й говорять укр. мовою, проте обидва в Україну зовсім не вірять, а інженер одверто мріє про монархічну Росію і не приховує зненависти до всього українського. А в паспортах визначені як українці".

Докія Гуменна: "Як прочистили від "крайніх націоналістів" апарат міської управи, відразу повилазила "єдінонєдєлімщіна". І де вони тільки набралися? "Істінно-русскіє", монархісти, їх синки, рідня, знайомі. В яку канцелярію не зайдеш, - скрізь "чісто руській" київський жарґон… Їм німці, бачте, більше вірять…

Німці трощать усе нещадно, їм страшніша українська стихія, ніж прагнення "єдінонєдєлімцев". Он скрізь насаджують їх, аби не наші. А наші - гризуться, ладні загризти й тутешніх, як вони не думають штампами, виплеканими в закордонних школах".

Літературна справа,
виставки, творчі вечори

"Проходячи Трьохсвятительською, мимо колишнього Літературного клубу, Мар'яна не втрималася й зайшла. Хазяює тут Табактрест... Портрети Шевченка, Франка стоять у кутку, як непотрібний мотлох. Де ж бібліотека? Отак воно все переходить із рук в руки, на якийсь час. Все це клуб дістав був у спадщину від недограбованого Дому Літератури", - писала Докія Гуменна.

Улас Самчук побував у Будинку Спілки українських радянських письменників на вулиці Підвальній (нині Ярославів Вал). У приміщеннях панував безлад. Німецькі солдати все перевернули догори ногами - на підлозі валялися книжки й картини. Управитель будинку, що сприйняв пана Самчука за начальство, попросив втрутитися в ситуацію. Письменник поговорив з офіцером, і той, хай як дивно, пообіцяв дотримуватися порядку.

Самчук щиро сподівався на відродження літературної справи: "Хотілося б змінити трохи атмосферу творчости, тематику, дух, наставлення. Щоб було тут більше національного не лишень "за формою", але й "за змістом". Забагато тут Горького, "соц-реалізму", "старшого брата".

Влітку 1942 року Аркадій Любченко відвідав з Уласом Самчуком виставку київських художників. 24 серпня він записав: "Є хороші речі. Загалом - радісні, веселі фарби, переважає сонце й пейзаж. Дуже мало жанрових малюнків і майже відсутня історична тематика. Із скульптури запам'ятовується "Козак" і "Дон-Кіхот" І.Кавалерідзе. Все ж таки живуща наша нація! От художники (тут майже виключно українці) в таких тяжких теперішніх умовах зуміли дати чимало нових, хоч і невеличких обсягом, але вдалих творів. Тільки дуже дешево все поціноване (цінували німці!), і більшість речей, всі кращі речі вже куплені тими ж німцями".

Попри байдужість і заборони влади, кияни тягнулися до високого. Той-таки Любченко невдовзі записав: "Педінститут, святкування 29 річниці з дня смерти Л.Українки. Повна заля людей, аж не вміщуються (3 год. дня) - і це виключно українці".

І що безнадійнішим ставало становище німців 1943 року, то вище українці піднімали голову, запевняла Докія Гуменна: "Хоч Київ все більше й більше набирав фронтових рис, хоч і перекочувалися через нього евакуйовані, цілі виселені села, війська різноплемінні, хоча в установах все більше й більше лунав "руській язик", як і в "доброє староє врємя", хоча червоно-чорносотенне міщанство й підняло голову, бо німці його люблять, - але на концертах "Думки" так завжди повно, що більше людей стоїть, ніж сидить. Коли не дозволено ввечері, - люди сходяться удень, у неділю. Як до церкви. Українці йдуть до своєї Мекки - рідної пісні…

"День української культури"? Справді, що безнадійніше на фронті, то буйнішим цвітом розквітає українське культурне життя в стінах Будинку вчених. Навіть видавництво обіцяють. Навіть журнал. Зараз би все німці дали, навіть бити людей перестали... І або взавтра, як відсунеться фронт на схід, відберуть усе, розчавлять залізною лапою, або капут і німцям, і їхнім щедротам українській культурі".

Театри, кіностудія

Намагання організувати національний театр виявилося марним. Аркадію Любченку пропонували взяти в тому участь, але він відмовився, бо не вважав себе фахівцем і не бажав працювати з далекими від розуміння суті театру людьми. Не спокусився посадою художнього керівника й скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе.

Ось що Любченко написав у щоденнику 3 вересня 1942 року: "Кілька днів тому наказ Штадткомісаріяту переключитися опереті і "Вар'єте" тільки на укр. мову. А вчора новий наказ: закрити взагалі ці театри".

Гуменна теж е обійшла увагою цю тему: "Від задуманого театру "Веселий Київ" вже й вивіски не зосталося. Організувався був театр Садовського, але й його розпустили. Опера? А то в німецьких руках. Взагалі, німці визнають тільки розважальне мистецтво".

Улас Самчук відвідав кіностудію: "Між нами був завзятий ентузіяст кіно-майстерности Кавалерідзе і тому ця тема займала також чимало уваги. Говорилося про необхідність урухомити кіно-студію, де все чекає на працю: люди, приміщення, апаратура, матеріял. Залишилося тільки пустити в рух діло".

Без оптимізму в Аркадія Любченка: "В Укрфільмі максимальна платня для українця-спеціяліста 2.000 крб. і звичайна пайка, а незначний технік середньої руки, німець, одержує 22.000 крб., німецьку пайку й право на німецьку їдальню. От і маєш".

Релігія

Службовець Федір Пігідо-Правобережний у праці "Велика вітчизняна війна" в еміграції написав: "Релігійне життя в Києві відродилося негайно ж після вступу німецького війська до міста. Впродовж короткого часу було відновлено відправи служби Божої в малій церкві Святої Софії, в Троїцькій церкві на Васильківській, Ільїнській - на Подолі та ще в небагатьох інших церквах, які ще подекуди залишилися у Києві, колись так багатому на церкви та старовинні величні монастирі. Славнозвісні Михайлівський, Братський та багато інших старовинних монастирів та церков, як, скажемо, Десятинна та інші, були, як відомо, варварськи висаджені в повітря. В 1943 році почато роботи над відбудовою відомого Володимирського собору, який совєтська влада перетворила на музей. Посвячення та відкриття собору мало відбутися 20 вересня 1943 року, але не відбулось - у зв'язку з відходом німецького війська з Києва".

А голова міської управи Леонтій Форостівський (у лютому 1942 р. - листопаді 1943-го) у праці "Київ під ворожими окупаціями" наголосив: "До церкви пішли і старі й малі… Андріївський собор, де Служба провадилася українською мовою, завжди так був переповнений, що всередину пробратися було неможливо. Повно людей було і в інших церквах, де промосковське духівництво примушено було виголошувати промови, ба, навіть, правити українською мовою та демонструвати свою незалежність від Московської Церкви, прикриваючись "автономією".

Враження від Андріївської церкви залишив Улас Самчук: "В середині вона була тоді сливе порожня, на стінах кілька дешевих, мабуть, недавно повішених образків, іконостас, видно, також був замінений і вся колишня багата його обстановка була кудись вивезена. Та не дивлячись на це, у церкві вже відправлялись інколи богослуження і робилися заходи, щоб їх утривалити на постійно".

Священник на руїнах Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври. 1942 р.

"А через півтора місяця після приходу німців Лавра таємничим чином вибухнула й вигоріла вщент, причому німці відчайдушно намагались її загасити", - написав свідок пожежі Анатолій Кузнецов. Ідеться про висадження в повітря окремих споруд святині, зокрема її головного храму - Успенського собору - 3 листопада 1941 року. Радянська влада підрив приписувала німцям, однак дослідники запевняють, що собор, як і Хрещатик, знищили більшовицькі агенти.

Перейменування вулиць

Змінювали топоніміку міста й під час Другої світової війни. Щоправда, українців від цього процесу відсторонили. Уривок із "Хрещатого яру":

"Націоналісти кинулися перейменовувати вулиці, бо старорежимні назви так само не підходять українському Києву, як і більшовицькі. Як можна Ленінську знов Фундукліївською називати, коли генерал-губернатор Фундуклей був щирий україножер? Чи бульвар Шевченка перевернути назад на бульвар ката Бібікова? Але може б якось і дали раду з назвами, та наспіла німецька заборона. Мовляв, ще не час міняти назви, німці користуються мапами із совєтськими назвами. А згодом на бульварі Шевченка засиніла емалева табличка німецькою, звичайно, мовою: Айнгорнштрассе. Московська на Печерському тільки змінила окупанта, стала Берлінерштрассе. Ну і тому подібна гидота".

На Айхгорнштрассе (правильна назва) окупанти насправді перейменували Хрещатик. Можливо, табличка на бульварі Шевченка вказувала напрямок до перейменованої головної вулиці.

Свідчення Аркадія Любченка: "Вже нема бульвара Шевченка, а є Rownestr. Іменем Шевченка названо Караваївську, що за большевиків звалась вул. Толстого. А втім, чого дивуватись? - адже з перших днів під поліцію зайнято буд. укр. Академії Наук (проти кол. Буд. Центр. Ради)".

Що далі, то кияни більше розуміли: очікуваного сприяння розквіту культури, освіти і науки від нових загарбників годі сподіватися.