Миролюбні гади

Громадянська війна в Іспанії збагатила військову і політичну науку поняттям "п'ята колона".

Сьогодні ми можемо сказати: п'ята колона як елемент гібридної війни. Чотири колони військ заколотників, що наступали на Мадрид, і quinta columna у місті. Саме вона мала, за задумом генерала Еміліо Моли, розпочати битву за столицю.

В американській Громадянській війні солдатів п'ятої колони називали cooperheads. Мідянка, змія, котра підло жалить крадькома із засідки.

"Мідянки" ("мідноголові") не були лицарями плаща і кинджала; не планували диверсій, убивств і повстань. Вони були прибічниками Союзу і, відповідно, вважали конфедератів заколотниками. Коли знатного "мідноголового" екс-конгресмена К.Валландігема витягнули розпорядженням Верховного головнокомандувача з федеральної в'язниці й видворили на територію, не підконтрольну Союзу, звільнений на Півночі вимагав для себе на Півдні статусу військовополоненого, бо таким є кожен житель Півночі, який силоміць утримується на ворожій території.

Проте антиурядова й сепаратистська активність "мідянок" була такою ефективною, що президент А.Лінкольн, зазвичай не дуже схильний до алармічних настроїв, якось зізнався одному сенатору, що вельми остерігається "вогню в тилу" (the fire in the rear). А через кілька днів після президентських виборів господар Білого дому написав у записці своєму кабінету: "Видається досить імовірним, що ця адміністрація не буде переобрана".

Що ж робило "мідянок" таким грізним противником? Усього лише заклики до миру. Популістські гасла про негайне припинення вогню, про відновлення Союзу з урахуванням особливого (рабовласницького) статусу південних штатів.

До 8 листопада 1864 р., коли американці прийшли на виборчі дільниці, дев'яностоденна антисепаратистська операція, оголошена 15 квітня 1861 р. прокламацією Лінкольна (President Lincoln's 75 000 volunteers), переросла в повномасштабну війну з безпрецедентними в американській історії втратами з обох боків, яка тривала четвертий рік.

Уже на другий рік війни добровольців замінили призовники, і країною прокотилися антипризовні бунти з лінчуванням негрів та грабежами. Подекуди спротив призову був такий великий, що урядові чиновники не наважувалися там з'являтися. У липні 1863 р. в Нью-Йорку для упокорення бунтівників війська застосували артилерію.

На початковому етапі війни федеральні війська зазнавали поразки за поразкою. Після битви під Фредеріксбергом 11-15 грудня 1862 р., де Потомакська армія генерала Е.Бернсайда, що вдвічі перевершувала противника чисельністю, втратила 12 тис. чоловік (проти 5 тис. у Р. Лі), газети на Півночі писали: "Наша впевненість похитнулася до основ. Стан речей ніколи не здавався таким похмурим, як у цей момент". Досі жителі Півночі "терпіли і начальницьке слабоумство, і зраду, провали, лихоліття, втрату будь-якого співчуття, які тільки можуть уразити хоробрий народ. Але абсолютно неможливо очікувати, щоб вони й далі піддавалися таким кривавим випробуванням, як під Фредеріксбергом" (Harper's Weekly).

При таких похмурих обставинах немає нічого дивного в тому, що вимога "мідянок" "Мир за будь-яку ціну!" упала на благодатний ґрунт.

"Зізнаюся, і я вважаю війну справою страшною, - нотував за 2 тис. років до описуваних північноамериканських подій Полібій у своїй "Загальній історії", - але не можна ж страшитися війни настільки, щоб задля уникнення її йти на різноманітні поступки. Навіщо всім нам вихваляти громадянську рівність, право відкрито висловлювати свої думки, свободу, якщо немає нічого кращого за мир?"

Справді, навіщо? "Мідянки" заперечували рівність і свободу, вони були більшими расистами, ніж самі рабовласники з Півдня; називаючи військові дії федерального уряду "провалом у політиці", вони готові були забути про героїзм і жертовність солдатів Півночі, про підлість і підступність сепаратистів Півдня.

На чиказькому передвиборному з'їзді Демократичної партії наприкінці серпня 1864 р. "мідноголові" домоглися майже одноголосного партійного схвалення антивоєнної платформи. Вони вже бачили свого кандидата в Овальному кабінеті Білого дому.

Тези демократичної платформи несказанно обурили республіканців. Harper's Weekly назвала їх "малодушними, жалюгідними, принизливими". Там не було "ні слова праведного гніву" проти жителів Півдня, які розпочали війну, ні слова осуду для Конфедерації. "Жодного слова, яке може підтримати й підбадьорити солдата або матроса, що борються за свою країну; ані єдиного стилю, який підтримував би вогонь боротьби в крові патріота".

Тим часом зойки миролюбних гадів справили на солдатів і матросів Союзу ефект, протилежний очікуваному. Всупереч логіці "немає нічого кращого за мир" і всупереч страху загинути в черговій м'ясорубці, солдати-виборці федеральної армії віддали голоси своєму Верховному головнокомандувачу. Понад те, "багато солдатів вважали, що своїми антивоєнними виступами демократи насправді не припиняють війну, а сприяють її продовженню. У своїх листах із фронту солдати особливо обурювалися тим, що "мідянки", говорячи про війну, взагалі не згадують про загиблих та поранених федералістів. Тому "блакитні мундири" з Огайо, наприклад, погрожували приїхати додому й прибити тих своїх сусідів, котрі підтримують рух за мир" (Jennifer L. Weber). Як не говорити про історичні аналогії, читачу?

Розвиваючи ініціативу знизу, командувач військового округу Огайо генерал Бернсайд (призначений на цю посаду після Фредеріксберга) видав наказ № 38 від 13 квітня 1863 р., який встановлює, серед іншого, що "віднині всі особи в межах округу, котрі так чи інакше діють на благо ворогів нашої країни, розглядатимуться як шпигуни та зрадники й, визнані винними, засуджуватимуться до страти... Віднині вважається недопустимим вияв будь-яких симпатій та співчуття до ворога. Особи, які вчинять такі правопорушення, будуть негайно заарештовані й засуджені або ж вислані за межі округу на територію ворога". Ось так, "симпатії та співчуття до ворога"!

"Вогонь у тилу", якого остерігався Лінкольн, після кожної невдачі на фронті переростав у пожежу, що спопеляла виборчу ниву. Генерал Грант, указом президента призначений головнокомандувачем армій Союзу, влітку 1864 р. за шість тижнів боїв втратив 64 тис. чоловік і тепер, завдяки пропагандистським зусиллям "мідянок" Unconditional Surrender Grant (Unconditional Surrender - безумовна капітуляція; U.S. - Ulysses Simpson - ім'я Гранта) іменувався на Півночі не інакше як Grant the Butcher (м'ясник).

Президент зазнавав безпрецедентного тиску навіть із боку своїх однопартійців. Чимало їх поділяли переконання Генрі Дж. Реймонда, редактора New York Times і голови Республіканської партії, що "нам потрібні зміни, з президентом Лінкольном вогонь війни тлітиме нескінченно, бо він не може або не хоче дати нам мир... Країна змучена, розтерзана війною й палко бажає миру".

Щоб було і вашим, і нашим, Г.Реймонд придумав багатоходівку. Президент пропонує ватажку т.зв. "Конфедеративних штатів Америки" Дж.Девісу негайне припинення вогню з єдиною умовою - відновлення Союзу. При цьому решта розбіжностей, включно з питанням рабства, розглядалися б пізніше і в робочому порядку. Девіс, природно, відмовляється, оскільки очолює "незалежну державу". Після чого всю відповідальність за продовження військових дій можна буде перекласти на сепаратистів.

24 серпня Лінкольн дає Реймонду свою згоду і повноваження на зустріч із Девісом. А через 24 год. відкликає згоду і повноваження. "Чесний Ейб" не зміг поступитися моральними принципами задля політичної вигоди. Адже він два роки тому врочисто оголосив, підписуючи прокламацію про звільнення, що "всі особи, котрі утримуються як раби на території будь-якого штату чи певної частини штату, населення якого перебуває у стані заколоту проти Сполучених Штатів, оголошуються вільними віднині, надалі й назавжди". А сьогодні принципи realpolitic вимагають відмовитися від свого слова.

"Вислухавши похмурі пророцтва Реймонда про свою близьку політичну смерть, Лінкольн мав прийняти найважчий вибір у своїй політичній кар'єрі: відмовитися від прокламації і морального закону в собі - чи програти на виборах у листопаді. Лінкольн вирішив ризикнути другим. Він волів залишитися чесною людиною, а не чіплятися за можливість стати безчесним президентом" (Jennifer L. Weber).

Першого вересня генерал Шерман узяв Атланту, 19 жовтня генерал Шерідан переможно завершив кампанію в Долині (північноамериканський Мегіддо). Результат війни був вирішений.

Восьмого листопада 1864 р. 55% американських виборців і 91% американських вибірників проголосували за Авраама Лінкольна. Великою мірою тому, що його моральний організм продемонстрував стійкість до отрути миролюбних гадів.