Микола Нарушевич: ще одна таємниця "останньої адреси"

У книжці "Червоний смерч над Поділлям" (Вінниця, 2008) є стаття "Микола Нарушевич - співець із "розстріляного відродження". Її автори пишуть, що життя цієї людини обірвалося... "в один із днів в період з 27 жовтня до 1–4 листопада 1937 р., коли виконувався вирок в урочищі Сандармох в Карелії". Але ж достеменно відомо, що трійка ухвалила рішення про розстріл в'язня 25 листопада 1937-го (тобто не після страти). Помилка в публікації спонукала дослідити, як склалася доля одного з тих, кого в 1930-ті роки підхопив червоний смерч.

Про творчий хист уродженця села Василівка нинішнього Теофіпольського району на Хмельниччині, селянського сина Миколи Ферапонтовича Нарушевича, який у 17 років складав патріотичні вірші, свідчать його ранні твори, що друкувалися в газеті вінницької "Просвіти" "Шлях" (1919).

...Прокинься Вкраїно,

Дітей всіх збирай,

В дорогу далеку

Сміливо рушай!

Автори згаданої вище книжки докладно змалювали життєву стезю поета, працівника культури й освіти до його арешту 1933 року. У часи УНР національно свідомий юнак працював у редакції газети "Республіканські вісті". Згодом учителював, служив у Залізній дивізії, друкувався в армійській пресі. Після служби взявся до краєзнавчої музейної роботи, в якій намагався уникати перегинів на зразок використання в експозиціях написів антирелігійного змісту, оспівування принад колгоспного життя тощо.

Вищу освіту здобув у Харкові (1930 року екстерном склав іспити на літературно-лінгвістичному відділенні інституту профосвіти). З 1932-го якийсь час працював на педагогічній ниві. Не полишав і літературної творчості, хоча його нові поезії, на думку сучасних критиків, поступалися раннім. Як влучно сказано в "Червоному смерчі...", "очевидно, справжній талант, загнаний у глухий кут жорсткою доктриною соцреалізму, просто був приречений, як квітка, позбавлена світла, на в'янення".

На в'янення прирік сталінський режим і саме життя Миколи Нарушевича. У той час він був завідувачем художнього відділу Вінницького історично-побутового (нині краєзнавчого) музею. В обласному центрі жив на вулиці Володарського, 6. Мав сім'ю, разом із дружиною виховував сина Леоніда. Влітку голодного 1933 року до оселі інтелігента прийшли "інтернаціоналісти" з Державного політичного управління. Провели обшук, вилучили кілька, на їхній погляд, шкідливих книжок - "Холмщина" (1914), "Галичина в життю України" (1916), "Украинство в России" (1917), "Українознавство" (1920), "Листи з чужих країв" (1932). А на додачу - ще й якийсь пістолет Мортімера старого зразка... А про те, як переконливо попрацювали чекісти з арештантом, свідчить його вбивче "зізнання" слідчим: "Я тепер прекрасно бачу і розумію, що за один рік моєї "діяльности" в українській військовій організації мене слід розстріляти як найтяжчого ворога Радянської України і тому, розповівши про всі злочини мої й моїх друзів, віддаю себе на суд Пролетарської Держави, проти якої я йшов...". Судова трійка ПП ОДПУ УСРР 27 жовтня 1933-го ухвалила рішення - 10 років виправно-трудових таборів.

На Соловки - з Льонком

Про Миколу Нарушевича і його сина залишив теплу згадку колишній в'язень Соловків Семен Підгайний (він познайомився з Миколою ще 1930 року в Харкові на двотижневому семінарі наукових співробітників музеїв України). Подолянин був скромним, відданим справі, докладав багато знань і праці в доведення Вінницького музею до стану наукового закладу. Після "засудження" якийсь час перебував у Біломорсько-Балтійському таборі, куди хтось із родичів привіз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла: "Уперше, мабуть, Соловецька тюрма побачила не тільки батька-в'язня, а й сина - не в'язня на становищі ув'язненого". Льонок жив разом із татом в одній камері й привертав увагу всієї соловецької громади: "Найбільшими друзями Льонка були Микола Зеров і Олекса Слісаренко, які не тільки провадили з хлопцем всілякі розмови, а й брали участь у різних іграх, які вигадував Льонок". На острові хлопчик ходив до школи, в якій навчалися діти чекістів та інших службовців табірної адміністрації, але влітку 1937-го його відправлено з Соловків, уже без батька, невідомо куди. Микола Нарушевич, який у неволі працював на сільгоспроботах, тяжко переживав розлуку з сином.

Гірке побратимство

Оперчастина Соловецької тюрми внесла до протоколу №198 засідання особливої трійки УНКВС по Ленінградській області 225 прізвищ смертників, з-поміж них були 25 в'язнів, "ранее осужденных за к-р деятельность УВО и БНЦ на разные сроки" (саме в цій сфабрикованій справі вдруге репресовано Нарушевича). Що таке "УВО" - відомо, а "БНЦ" - так само вигадана справа "контрреволюційної повстанської і шпигунсько-диверсійної організації" "Беларускi нацыянальны цэнтр". Чекісти сформулювали її глобальну мету так: повалення радянської влади збройним повстанням за військової підтримки Польщі й утворення Білоруської буржуазно-демократичної республіки під протекторатом Польщі (загалом у справі "БНЦ" репресовано понад 160 осіб, з них частину розстріляли, решту відправили в табори; у 1950-х роках фігурантів "справи "БНЦ" реабілітовано через відсутність у їхніх діях складу злочину).

Як найбільш небезпечних контрреволюціонерів, записаних до "БНЦ", в урочищі Сандармох закатовано Максима Бурсевича, Флегонта Волинця, Павла Волошина. А їхніх земляків Йосипа Гаврилика, Гната Дворчанина та деяких інших білорусів розстріляно в тій самій справі №104308/37, в якій страчено й Миколу Нарушевича і частину українських "увістів". Серед останніх були: "донька петлюрівського міністра" Володимира Крушельницька; педагог, літредактор видавництва Василь Левицький; викладач Київського університету Ананій Лебідь; інженер-конструктор Володимир Лукомський; журналіст і письменник Микола Любченко; колишній директор Всенародної бібліотеки України Ничипір Миколенко; інженер-конструктор Ярослав Стрельбицький; професор-медик Володимир Удовенко та інші.

Розстріляли соловецьких в'язнів (згідно з протоколами №134, 198, 199 загалом 509 осіб), як офіційно вважається, в Ленінграді 8 грудня 1937 року. Проте деякі російські дослідники шукають підтвердження версії, що цей тюремний етап чекісти могли розстріляти не впродовж дня і не в місті на Неві - можливо, в районі Лодєйного Поля, де колись була "столиця" Свірлагу.

Факти з версіями

Укладачі 4-го тому науково-документального видання "Ленінградський мартиролог", склавши статистику розстрілів, усе-таки віднесли екзекуцію цього етапу до Ленінграда. "Вийшло, що на 8 грудня припадає найбільша кількість розстріляних за день - 910. Це дивно, особливо для першої декади місяця, - зазначає пітерський історик Анатолій Разумов. - Щоправда, і ситуація незвичайна, і ясно, що етап розстрілювали не в один, а в три дні (8–10 грудня), дата більшості актів про розстріл може бути умовною". Немає доказів і того, що етап до Ленінграда не доїхав. Але виявлено посвідчення, датоване
1 грудня: "Выдано Младшему Лейтенанту Государственной безопасности т. Шалыгину П.Д. в том, что он действительно командирован в район Лодейнопольского лагерного пункта ОМЗ УНКВД ЛО - для выполнения специального поручения УНКВД ЛО". За формою це посвідчення ідентичне тому, яке отримав капітан держбезпеки Михайло Матвєєв - кат першого великого тюремного етапу, страченого в урочищі Сандармох (Карелія).

"Можна припустити, що помічник коменданта УНКВС ЛО Полікарпова Шалигін поїхав оглядати місце для розстрілу більш надійне, ніж Медвежа Гора, - пише історик. - Лодєйне Поле - столиця щойно розформованого Свірлагу; до липня 1937 табір спорожнів... Центральний табпункт разом з ізолятором восени 1937 р. передано Відділу місць ув'язнення Ленінградського управління НКВС, тобто став "своїм" підрозділом. Від Ленінграда і далеко і близько, їхати недовго. Розстріли в Лодєйному Полі нечасто, але бували. Шалигін міг виїхати, підготувати місце, повернутися в Ленінград і, отримавши від Полікарпова припис, за кілька годин приступити до виконання вироків у Лодєйному Полі".

Інформації для роздумів додав дослідникові й аналіз маршрутів конвоїв 225-го конвойного полку. Супроводжувати в'язнів відбули 29 листопада 32 військовики кулеметної півроти цього полку, але вони виїхали залізницею на станцію Надвоїці (селище в Карелії на півдорозі від Кемі до Медвежої Гори). 1 грудня Павлові Шалигіну видали посвідчення на відрядження "у район Лодєйнопольського табірного пункту", і того ж дня, вочевидь, однією групою виїхали з Ленінграда в напрямку Кемі командир 225-го полку Георгій Фриновський, старшина кулеметної півроти Дмитро Карсаков та 16 військовиків
51-го залізничного полку. На початку грудня другу партію в'язнів переправлено з Соловків на Карельський берег, а 8–10 грудня проведено розстріли (два акти датовано 10 грудня, решта - 8 грудня). Але є підстави вважати, що 288 осіб розстріляно 9 грудня, бо цього дня до Ленінграда повернулася приблизно половина конвоїрів, а Фриновський і решта конвою прибули 10 грудня. Так швидко можна повернутися радше з Лодєйного Поля, ніж із Карелії, де або приймали етап для розстрілу, або то був проміжний пункт руху (може, саме там в'язнів ділили на групи). Схоже, і Надвоїці, і Лодєйне Поле якось пов'язані з розстрілами соловецьких в'язнів, підсумовує Анатолій Разумов. Та як знайти місце страти там, де "війна все змела"?

Отже, загадка останньої земної адреси Миколи Нарушевича залишається, і це точно - не Сандармох...

P.S. До автора цієї статті у травні 2011 року звернулася Олена Богословська, яка написала листа на прохання своєї бабусі - небоги реабілітованого
3 вересня 1960 року Миколи Нарушевича: "Яскравою згадкою з її дитинства є фото (надіслане з Соловків) з підписом "Маленькій Галинці від вусатого дядька", яке зберігається в нашій родині. Протягом багатьох років ми збираємо матеріали про Миколу Нарушевича, літературного, наукового діяча Подільського краю 1930-х років. За будь-яку інформацію Вам будуть вдячні не лише родичі, а й історики, які досліджують біографію Миколи Нарушевича, працівники Вінницького краєзнавчого музею, в якому він працював".

На моє зустрічне прохання пані Олена надіслала електронні копії маловідомих світлин, якими й ілюстровано цю статтю. З чотирьох братів Нарушевичів трьох страчено за радянської влади, а наймолодший загинув на фронті німецько-радянської війни... Фотокартки зберегли родичі - Галина Володимирівна Маковійчук, пенсіонерка, жителька Липовецького району Вінницької області й Віктор Володимирович Нарушевич (на жаль, покійний), у минулому журналіст, поет, працівник видавництва "Маяк" (Одеса).

Дасть Бог, віднайдуться колись в архівних сезамах додаткові документальні свідчення - і про точне місце страти соловецького етапу, і про українця, який у рідній країні мусив підписатися під страшними у своєму пророцтві словами: "...мене слід розстріляти як найтяжчого ворога".