Людський вимір

РОМАН ШУХЕВИЧ, ЯКОГО МАЛО ХТО ЗНАЄ

Деякі теми самі по собі здатні зацікавити читача. Одна з них - історія українського визвольного руху і його знакових постатей. Роман Шухевич, головний командир УПА, до таких, безперечно, належить. Його життєпис, у викладі львів'янки Олесі Ісаюк, має підстави опинитися в центрі уваги тих, хто цікавиться цією постаттю. Книжка називається просто - "Роман Шухевич" (спільний видавничий проект Центру досліджень визвольного руху у Львові і харківського видавництва "Клуб сімейного дозвілля", 2015 р.).

Це перша спроба викласти історію "головного упівця" в науково-популярному жанрі (його академічного життєпису немає досі). Книжка вийшла в Харкові - місті, де ще зовсім недавно існувала серйозна сепаратистська загроза і де її провокують і досі.

На сьогодні опубліковано щонайменше три біографії Шухевича: "Генерал Тарас Чупринка" Петра Дужого (Львів, 1997), "Шухевич - командир армії безсмертних" Петра Мірчука (Нью-Йорк-Торонто-Лондон, 1970), "Роман Шухевич - головний командир УПА" Василя Кука (Київ, 1997). Усі вони написані сподвижниками головного героя. Попри цінний фактаж, "їхній" Шухевич, на жаль, не позбавлений численних відмітин пропагандистського жанру. Це й не дивно: автори були членами "бандерівської" ОУН, а Петро Дужий очолював у ній відділ пропаганди.

Олеся Ісаюк - фаховий історик, випускниця історичного факультету Львівського університету. Маючи за плечима досвід журналіста (вона, до речі, й автор DT.UA) і блогера, вона спробувала вийти на ширшу публіку і показати свого героя у більш "людському" вимірі, без брехні й панегіриків.

Людський вимір представлено епізодами з дитинства Романа Шухевича, описом його комунікативного середовища й приватного життя. Зазвичай наші "ідейно спрямовані" автори такі епізоди або описують у "героїчно-виховному" контексті, або оминають як малозначущі. А тим часом саме там треба шукати витоки формування особистості. Бешкетник, який дражнив сестру непристойними віршиками, - і книгоїд. Відмінник - і організатор акцій непокори в гімназії. Терорист, конспіратор - і талановитий піаніст (навіть композитор), спортсмен - і успішний рекламіст. Галантний кавалер, який мав шалений успіх у жінок, не цурався флірту, але за свою єдину Наталку був ладен викликати на дуель. Як командир - товариський і простий у спілкуванні, та за непокору наказу міг навіть віддати підлеглого під розстріл…

За рівнем міфологізованості постать Шухевича можна ставити в один ряд із Мазепою. Олеся Ісаюк узялася спростувати найпоширеніші пропагандистські кліше як на підставі документів, так і з погляду елементарного здорового глузду.

Відомо, що більшість міфів стосується співробітництва Шухевича з гітлерівським режимом (уявного і реального) і його антисемітизму. Почнемо з останнього. В часи Другої світової війни в Європі навряд чи знайшовся би народ, що тією чи іншою мірою не був заражений антисемітизмом. Українці, на жаль, не були винятком. Настрої в УПА щодо євреїв були, скажімо так, різні. Але агенти гестапо в Галичині доносили про непоодинокі випадки, коли українські партизани переховували євреїв, допомагали їм з виготовленням фальшивих документів. Проте це йшло врозріз із деякими антисемітськими заявами самих ідеологів ОУН (докладніше про це у праці відомого сучасного дослідника українського інтегрального націоналізму Олександра Зайцева). Що ж до самого Шухевича, то, судячи з фактів, що їх наводить Олеся Ісаюк, можна дійти висновку: антисемітизм був йому чужий.

Загальновідомо, що в родині Шухевичів з вересня 1942-го по лютий 1943 р. переховувалася єврейська дівчинка Ірина Райхенберг. Менше відомо інше: Роман Шухевич чудово знав юдейську священну історію і догматику. У книжці наведено такий курйозний випадок. Після поразки Карпатської України у боях з угорськими регулярними частинами Шухевичу довелося залишити Закарпаття. Коли його схопили угорські жандарми, він почав удавати із себе єврея, і ті повели його до місцевого рабина. Священик улаштував затриманому імпровізований іспит. Шухевич його блискуче витримав, і рабин повірив, що перед ним його одноплемінник. Надалі Шухевич неодноразово вдавався до допомоги євреїв.

Що ж до "колаборантського міфу", то Олеся Ісаюк аналізує, як, ким і навіщо він був створений. У Москви виникла необхідність усунути з посади міністра внутрішніх справ ФРН Теодора Оберлендера. Той давно муляв КДБ очі як переконаний антикомуніст і жорсткий придушувач лівацьких вуличних заворушень, використовуваних (а нерідко й провокованих) радянськими спецслужбами. Аби скомпрометувати незручного міністра, "совєти" використали той факт, що під час війни Оберлендер був зв'язковим між вермахтом і батальйоном "Нахтігаль", яким командував Шухевич. Далі наводяться деякі подробиці цієї операції. Додамо, що 1960 року було проведено розслідування, і Оберлендера виправдали. Шухевичу поталанило менше - КДБ вдалося настільки його ославити як "нацистського посіпаку", що цей стереотип пережив його авторів на десятки років.

У книжці розкривається сутність цього "посіпацтва" (досить детально описано процес вишколу батальйону "Нахтігаль" у містечку Нойгаммері) і водночас його філософія. Ґрунтувалася вона, зазначає авторка, на універсальному й банальному принципі: "ворог мого ворога - мій друг". Головним же ворогом на початку 1941 року ОУН вважала "країну Рад". Це було цілком природно після того, як унаслідок поділу Польщі, відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа, Східна Галичина відійшла до СРСР і скуштувала всі принади "перших совєтів" - репресії, катування, розстріли. Звісно, слово "друг" стосовно нацистів можна вживати лише умовно: ще засновник ОУН Євген Коновалець застерігав від зближення з Гітлером (попри те що ідеологія ОУН кінця 30-х - початку 40-х рр. ХХ ст. мала ознаки тоталітаризму). Але, наголошує Олеся Ісаюк, "націоналісти не мали ілюзій щодо союзників", котрі до того здали польській поліції одного з керівників організації Миколу Лебедя, фактично здали Угорщині Закарпаття і погодилися на радянську окупацію Західної України. Нічого особистого - суто політика. Як відомо, нацисти в черговий раз "кинули" українських союзників, заарештувавши верхівку "бандерівської" ОУН за проголошення Акту відновлення української державності без дозволу Берліна. Осередки ОУН у Галичині було винищено, а натомість утворено підконтрольний Берліну "дистрикт Галичина". Антинімецькій діяльності УПА у книжці присвячено цілий розділ.

Спростовує дослідниця й версії про участь "Нахтігалю" в розправах над польським і єврейським населенням Львова. У книжці наводиться чіткий наказ Шухевича: ігнорувати німецькі накази й не брати участі в розправах над поляками і євреями ("Не беріть нічиєї крові на свої руки"). Крім того, "батальйон "Нахтігаль" був фронтовою частиною, підготовленою і призначеною лише для бойових дій. У нацистській Німеччині, як і в СРСР, існував чіткий розподіл функцій між фронтовими та каральними військами". Самі ж солдати Шухевича, зазначає Олеся Ісаюк, "були свідками розбоїв і насильства (чинених з різних причин і деякими львівськими українцями. - Ю.Р.) і часом навіть намагалися перешкодити їм, але без особливого успіху".

Торкається авторка й міфу про участь підлеглих Шухевича у розстрілі польських професорів Львівського університету. При цьому вона ще раз нагадує, що "Нахтігаль", згідно з угодою, не брав участі в каральних операціях (і, всупереч ще одному міфу, не дав залучити себе до цього в Білорусі), а ще подає судові свідчення польської дослідниці мистецтва Кароліни Лянцкоронської. Винуватцями вона назвала СС і айнзатцгрупи. До речі, справу "львівських професорів" кілька десятків років досліджував племінник одного зі страчених - польський історик і правник Владислав Желенський. Він документально довів непричетність "Нахтігалю" до цього злочину.

Не обійдено увагою і тему українсько-польського конфлікту - щоправда, розглядається вона побіжно. І це можна зрозуміти: детально й усебічно аналізувати причини й перебіг цього шокуючого братовбивства у популярній книжці було б недоречно. Можна сперечатися щодо будь-якої версії тих подій, зокрема й щодо традиційного запитання "хто почав перший?", - і так дійти до часів перших Рюриковичів і П'ястів. Позицію авторки можна звести до кількох положень. Перше: обидві сторони конфлікту керувалися принципом "Польщі мають належати землі, де живуть поляки, Україні - де живуть українці" (цей принцип, який часто називають "етнічним егоїзмом", абсолютно не надавався до реалізації, бо етнічні кордони часто проходили "через подружнє ліжко"). Друге: взаємне винищення, хай і спровоковане немудрою політикою влади міжвоєнної Польщі щодо своїх громадян українського походження, не принесло користі ані українцям, ані полякам; з того скористався лише СРСР. Третє: хоча Шухевич розглядав цей конфлікт як українсько-польську війну, йому вона була геть непотрібна. У книжці повідомляється, що головний командир УПА "спеціальною інструкцією… застерігав своїх підлеглих від убивств жінок, дітей та старих і винищення змішаних українсько-польських родин", а "на тих, хто все-таки піддався бажанню помсти, чекало суворе покарання" (на жаль, як відомо, реальні події часто йшли врозріз з інструкціями Шухевича; невідомо також, чи покарав він когось за скоєні злочини). Нарешті четверте: в ті події були втягнуті не лише українці й поляки, а й червоні партизани і німці. То була війна всіх проти всіх…

Порівнюючи Романа Шухевича з іншими тогочасними політичними діячами, Олеся Ісаюк проводить парадоксальну паралель між ним і… Юзефом Пілсудським. На перший погляд - нерядоположне порівняння, здатне шокувати і українців, і поляків. Але цих діячів, зазначає авторка, об'єднує "універсальність і вміння давати раду проблемам різного роду й походження", а також та обставина, що вони "здобували авторитет передусім завдяки військовим здібностям".

Книжка Олесі Ісаюк лягла на благодатний ґрунт. Інтерес до антирадянського спротиву в Україні в 1940–1950-х рр. актуалізувала нинішня війна з Росією, яка оголосила себе правонаступницею СРСР. Цікава деталь: у Києві книжка надійшла у продаж 5 березня. Саме в день загибелі головного командира УПА. І в день смерті Сталіна…