Ленінська імперія: терни без зірок

У період горбачовської перебудови і єльцинського роздоріжжя в розвитку Росії низка лібералів - учених, письменників, публіцистів, гуманітаріїв, громадських діячів - піддавали нищівній критиці епоху всевладдя тоталітарної радянської імперії.

Це був новий - після 1956 р. - рівень осудження сталінізму. Почалося розвінчання святая святих - Леніна і його спадщини, що стало першим, ідеологічним етапом декомунізації. На суспільство, що не знало, як почуватися в новій ситуації, обрушилися неспростовні факти, під тиском яких люди масово зрікалися "старого світу"…

Однак із початком XXІ ст. у РФ усе раптом стало стихати. Чеченські війни були тим подразником, який підтвердив апробований історією факт: демократизація, лібералізація і європеїзація - небезпечні для імперської суті Росії. Голоси її критиків із плином часу стихали. Нині мало хто згадує ентузіастів розхитування імперських скріп і трансформації Росії в демократичну іпостась, якої так і не відбулося. Когось уже немає, а хтось прилаштувався "йти в ногу із часом". Так, на скандальній програмі "Право голоса" (канал ТВЦ) ведучий Сергій Бабаян грубо зупиняє кожного, хто збивається з офіційної на власну думку. Тоді "Право голоса" набирає форми "права Бабаяна", в межах якого єдино прийнятною є точка зору офіційних, шовіністично налаштованих теоретиків. Вони тверді й невблаганні, як солдатський стрій, озброєний шпіцрутенами. Слова "заткнись", "ты же был либерал" далеко не гірші в лексиконі їхніх баталій з тими, хто несміливо намагається висловлювати "крамольну" думку. Впадає в око, як знічується колишній адепт і речник перебудови Сергій Станкевич, демонструючи таким чином, як і переважна більшість присутніх, що не має нічого спільного з лібералізмом. І дарма. Притаманна шовінізму агресія у зовнішній політиці, звичайно, повертається внутрішньою реакцією всередині країни. На всіх рівнях суспільства, зверху донизу і навпаки. Тим більше що світ має багатий історичний досвід.

Перша світова війна закінчилася крахом чотирьох імперій. Австро-Угорська й Османська вже не піднялися. Німецька - через 15 років постала у формі Третього Рейху, Російська - почала відновлюватися через кілька місяців після Лютневої революції 1917 р. Обидві останні - в нетрадиційних формах: перша - в нацистській, друга - в комуністичній. Більшовики, на словах зрікаючись "старого мира", повернулися до нього в іншій формі. І мав рацію Абдурахман Авторханов, коли казав: "Ленін боровся проти царської імперії не тому, що вона імперія, а тому, що вона - царська". Ті ж таки білогвардійці, повертаючись у Росію, були збентежені: за що ж ми воювали? Адже більшовики відновили Велику Росію.

У перебігу так званої громадянської війни разом із династією Романових була знищена царська імперія, а на її місці поставала більшовицька - через ліквідацію незалежних держав, що утворилися на її уламках. У Леніна ніколи не було ідеї національних комуністичних держав. У процесі перманентної світової революції на місці національних держав він планував створити єдину планетарну державу, такий собі Третій Рим. Започатковано його було в 1922 р.

Преамбула Конституції СРСР наголошує: "Нова радянська держава буде… новим рішучим кроком на шляху об'єднання трудящих всіх країн у Світову Соціалістичну Республіку". Слова, написані рукою Леніна, означали, що всі країни, здійснивши революцію, приєднаються до Союзу на правах радянських соціалістичних республік. Хоча подальші події змусили Леніна і його наступників засумніватися у швидкій реалізації задуманого ними глобального, інтернаціонального за своїм характером, проекту. Поняття "національний" мало для них буржуазний присмак.

Назва СРСР знеособлена. У ній годі шукати натяку на етнос або націю, які зазвичай є специфічним брендом держави, що вирізняє її з-поміж інших суб'єктів світового співтовариства. Назва створеної на уламках царської імперії комуністичної держави відповідала, всупереч національному началу, що характерне для більшості країн світу, духу інтернаціоналізму. Як противага тому, що століттями виокремлювало народи, робило світ багатогранним і цікавим для розвитку, спілкування, прогресу. Сам комунізм, як уніфікація і стандартизація людського щастя, бачився більшовикам лише інтернаціональним і територіально єдиним континентом, оскільки передбачав розчинення націй у гігантському колективі. Але вже в час творення СРСР виявилися розбіжності й тертя навколо питання, яким і чим має бути СРСР.

На початку Другої світової війни, під час безсоромного флірту Гітлера і Сталіна, більшовики на практиці почали реалізовувати ідею єдиної комуністичної держави. Так, в 1940 р. країни Балтії були анексовані і перетворені на радянські соціалістичні республіки. Така сама доля спіткала в 1944-му й визнану СРСР в 1924 р. незалежною демократичною державою Тувинську Народну Республіку, що як автономна стала частиною РФ.

Однак здійсненню первісного варіанта завадили непередбачувані обставини. У 1939–1940 рр. сталася осічка з Фінляндією. А рятівне для Москви приєднання 24 вересня 1941 р. до Атлантичної хартії гарантувало окупованим нацистами державам відновлення суверенності і було серйозною перешкодою на шляху втілення ідеї єдиної комуністичної держави.

Обстановка, що складалася, і дальший перебіг подій внесли серйозні корективи в задуманий Леніним проект. Перемога над державами "вісі" була здобута об'єднаними націями, а не лише СРСР, як нині часто полюбляють стверджувати в Москві. Визначальне місце в ній належить не тільки людському потенціалу, а й потужному арсеналу Заходу. Більше того, війна ніскільки не наблизила, а, навпаки, віддалила світову революцію. Це перша перемога демократії над тоталітаризмом. Його сукупну силу - комунізм і фашизм - було серйозно підірвано.

У таких умовах ленінська ідея "комуністичного Риму" зазнала ґрунтовної зміни. Насильно комунізовані країни Центральної і Південно-Східної Європи, опинилися під чоботом Кремля і постали у статусі національних держав обмеженого суверенітету. Насаджений Радянським Союзом комунізм був у країнах "народної демократії" інструментом московського панування. А ідея єдиної комуністичної держави світу так і залишилася в архіві. Її варіантом стала світова соціалістична система, в якій Москва присвоїла собі неподільне право бути ідеологічним, політичним і економічним центром. На території цих країн дислокувалися радянські війська. Найменші відхилення сателітів від лінії поведінки, визначеної Москвою, жорстоко придушувалися згідно з доктриною Брежнєва за допомогою військової сили. Так було в НДР у 1953-му, Угорщині - 1956-му, Чехословаччині - 1968-му, Польщі - 1956-му, 1980–1981 рр.

Водночас у соцтаборі почалася боротьба за право керувати міжнародним комуністичним рухом. Спочатку Тіто насмілився натякнути, що він не проти потриматися за кермо, а наприкінці 1950-х Мао Цзедун замахнувся на виключне право Москви управляти комуністичною вотчиною, що, як відомо, закінчилося розривом з Югославією в 1948 р. і навіть воєнними діями між СРСР і КНР в 1969-му. Москва давала зрозуміти, що не потерпить будь-яких спроб заперечити її керівне місце в системі жорсткої командно-адміністративної вертикалі.

Після краху комуністичної системи і розпаду радянської імперії (1989–1991) світ змінився, але не політика Москви, яка, навпаки, дедалі більше активізується в напрямі реваншу на пострадянському просторі, який Кремль розглядає як закриту від сторонніх впливів канонічну територію-суспільство (СНД), як невід'ємний компонент імперської традиції Росії. Прийоми і засоби збереження присутності РФ у "близькому зарубіжжі" найрізноманітніші. Це, з одного боку, дислокація російських військ, розпалювання соціальних, релігійних, національних, міждержавних конфліктів, ущемлення національного суверенітету, нарешті пряма воєнна агресія (Грузія - 2008 р.; Україна - 2014-й). І з іншого - створення у світі, через систему інформаційного впливу, образу нових пострадянських держав як тимчасових, таких, що не відбулися і вносять лише неспокій у життя світового співтовариства. Звідси, зрозуміло, висновок: РФ - єдина країна, здатна забезпечити тут порядок.

Для російської колективної свідомості нинішня війна на знищення Української незалежної держави - з розряду тих численних воєнних акцій, які Радянський Союз здійснював після 1945 р. ледь не на всіх континентах світу. Змінювалися лише гасла - як прикриття дій так званих інтернаціоналістів. Московський агітпроп переконував радянських громадян, що трудящі всього світу прагнуть соціалізму і їм потрібна допомога, військова в тому числі. Он "дозрів" Афганістан. Там відбулася квітнева революція. Латинська Америка ось-ось "розродиться" революцією. Треба їй допомогти. Африка на завершальному етапі звільнення від колоніалізму. Там дедалі більше утверджуються в орієнтації на некапіталістичний розвиток. Усе це, захлиналася радянська пропаганда, засвідчує, що епоха переходу до соціалізму набирає обертів. Відтак зовнішня політика СРСР була спрямована на подальше розширення й зміцнення світової комуністичної імперії.

Нині російська громадськість практично не протестує проти війни в Україні? А хто в Радянському Союзі виступав проти війни корейської, афганської, в'єтнамської, на Близькому Сході, в Африці? Для громадськості традиційно звично: раз так робимо, значить - справедливо. Боротьба за встановлення комунізму у світі, розширення світової системи соціалізму подавалася як "інтернаціональна місія" радянського народу. А низький життєвий рівень, дефіцит найнеобхіднішого виправдовувався високими цілями майбутнього, заради яких варто йти на жертви. Війна для спорохнявілого режиму стала таким собі перпетум мобіле. А тому агресію проти України за інерцією зухвало називають не інакше як справедливою війною проти нацистів і бандерівців, продовженням справи дідів. Зужиті кліше з арсеналу СРСР широко використовуються в інформаційному "забезпеченні" антиукраїнської політики, що спрямоване на широкий російський загал.

З краху "імперії зла" в 1991-му політична еліта Росії належних висновків не зробила. Для президента Путіна це найбільша катастрофа ХХ ст. Пострадянський простір став кошмарним фантомом болю скаліченого тіла імперії, місцем зіткнення двох ворожих тенденцій, що чітко тут спостерігаються.

Перша - російська - тенденція проявилася, всупереч нормам міжнародного співжиття і статуту ООН, в силовому збиранні земель СРСР задля відновлення модифікованої ленінської імперії у форматі Євразії як особливого континенту панування Москви. За відсутності привабливих форм впливу (економічних, соціальних, культурних) використовується "останній аргумент короля" - військова сила, яка, поряд з низкою інших засобів, стала головним складником гібридної війни.

Друга - сформована інтересами зміцнення суверенітету колишніх московських колоній. Якщо перша, зумовлена тісними рамками часу, має властивість слабшати і сходити нанівець, то друга, навпаки, наростає і міцнішає. Навіть зазнаючи труднощів у подоланні економічного відставання, автократизму, бідності й совковості, нові держави не демонструють прагнення довірити свою долю колишньому імперському центру і чимдалі більш упевнено й наполегливо розбудовують свою незалежність.

Що далі, то більше ці дві тенденції, які нині перетнулися на небезпечному перехресті, матимуть різні перспективи. Російська доцентрова поступово буде вихолощуватися. Відцентрова периферійна - посилюватися аж до повного суверенітету нових пострадянських держав. Якщо в 1990-х від Москви тікали країни народної демократії, то нині - колишні союзні республіки.

В окресленій ситуації Росія намагається не допустити наближення країн до точки неповернення, вдається до гібридних воєн і використовує все: ще живих промосковських лідерів національних окраїн, п'яту колону, совковість, що залишилася від радянської ідеократичної імперії, економічні, торговельні, культурні і навіть родинні зв'язки. Росія - чи не єдина країна у світі, яка прагне повернутися в імперське минуле. Заради маніакального бажання посісти владний світовий олімп кидає виклик США і Європі, реанімує "вправного менеджера" Сталіна і звинувачує Леніна в тому, що створив "м'яку імперію", "заклав атомну бомбу під СРСР". Але така політика Кремля іде врозріз із часом.

У Росії, яка ніколи не знала демократії, громадянського суспільства, імперська ментальність і далі залишається спадковою для більшості росіян. Не враховано одного: годинник зворотного ходу не має.