Костніца радянського "дива" 1930-х років

У чеському місті Кутна Гора є унікальна пам'ятка Середньовіччя Костніца - костел, у якому руками ченців з кісток тисяч померлих від чуми було викладено чотири велетенські піраміди. Вони вражають оригінальністю задуму й величчю виконання, наводять на думку, що лише в зловісну епоху чумного мору в людини могли виникнути такі вражаючі задуми - як із хаосу смерті витворити монумент на віки.

На початку ХХ ст. Російська імперія виявилася романтичним рудиментом епохи колоніалізму з виправдувальною ідеологією свого існування як "фактора порядку". Можливо, саме через це Лютнева революція і більшовицький заколот 1917 р. перетворили імперію Романових на простір хаосу.

Радянський Союз стає прагматичним і цинічним продовженням російської імперської ідеї. Замість ідеології "фактора порядку" він знаходить економічне обґрунтування доцільності свого імперського існування. Заради самозбереження СРСР потребував інструментів для максимальної концентрації та мобілізації людських і матеріальних ресурсів. І таким інструментом стає планова економіка з тотальною власністю держави на засоби виробництва, що відкриває потужні можливості й у зовнішній політиці.

Перші роки утвердження радянської держави показали, що вона не здатна існувати економічно ізольованою від капіталістичного світу. Причина банальна: за наявності природних багатств, необхідних для успішного економічного розвитку, Радянський Союз не мав відповідних технологічних і соціальних механізмів для їх освоєння. Сам Й.Сталін 1935 р. у розмові зі статс-секретарем уряду Великої Британії у закордонних справах Е.Іденом прохопився, що СРСР багата країна, але в ній немає достатнього порядку. Це питання у переговорах було надзвичайно важливим, бо від успіхів сталінської індустріалізації залежала життєздатність європейської системи міжнародних відносин. Радянський Союз, мобілізуючи свої внутрішні ресурси, поступово став потужним торговельним партнером. З фактора нестабільності він швидко перетворився на рятівника економічної складової Версальської системи, а відтак і політичної.

Після завершення громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії радянське керівництво усвідомило, що має лише відносні можливості контролювати соціальні процеси на цих територіях. Низка торговельних угод, іноземні концесії та кооперація дають СРСР можливість у середині 1920-х рр. пожвавити свою економіку. Але село залишалося в цілому ворожим радянській владі. Селяни не сприймали ідеології, яку більшовики намагалися активно втілювати в життя через ради. Для партійних органів саме робота в сільській місцевості залишалася ключовою. Радянська влада намагалася прискорити урбанізацію масовим переселенням молоді з сільської місцевості в міста, але без індустріалізації цей процес не міг здійснюватися бажаними темпами.

Особливе місце у процесі глибокого соціального вкорінення радянської системи посідала Україна, де опір радянській владі з боку селянства був найбільш запеклим. Тому уряд СРСР обирає саме Україну як перший регіон для форсованої індустріалізації. Не приховувалося, що однією з цілей цього процесу було зламати традиційну свідомість українського селянства з його прагненням до господарського індивідуалізму та культурної самобутності.

Селянство, отримуючи в 1920 р. від радянської влади землю, не мало й гадки, що її надають не у власність, а лише в нетривале користування. Про це радянські функціонери намагалися уникати згадок навіть в офіційних документах. Ленін казав, що НЕП є лише тимчасовим відходом від терору.

Поступове усунення, яке розпочинається вже наприкінці 1920-х рр., з радянської економіки іноземних концесій і фахівців дає державі всі важелі для оперативної мобілізації матеріальних і людських ресурсів. СРСР стає бажаним торговельним партнером. Країна, яка змогла оперативно мобілізувати власні людські й матеріальні ресурси, поступово стає могутньою державою, з якою краще мати союзницькі відносини…

На тлі Голодомору в Україні, на Кубані і в Казахстані керівництво СРСР здійснювало політику "червоного демпінгу" на ринку аграрної продукції: Країна Рад експортувала продовольство за заниженими цінами. Мільйони селян у країні гинули голодною смертю, а СРСР, як писав радянський академік Варга, дивував світ ціною, обґрунтованою специфікою радянської планової економіки. Політика "червоного демпінгу" руйнувала економіку країн Центрально-Східної Європи, посилюючи вплив на цей регіон радянської пропаганди і послаблюючи економічні й політичні механізми впливу на нього великих держав Європи. Політичні дивіденди не забарилися. У першій половині 1930-х рр. укладено низку договорів з країнами Центральної Європи (з кожною окремо), що унеможливлювали утворення блоків держав з потенційно антирадянською спрямованістю.

З 1931 р. Франція починає вибудовувати стабільні відносини з СРСР, намагаючись, зокрема, забезпечити його активну присутність у політиці в Центральній Європі на противагу прагненню Німеччини продовжувати політику створення "Серединної Європи". Париж активно сприяє укладенню в 1932 р. на двосторонній основі договорів "Про ненапад" між Радянським Союзом і сусідніми державами, чого активно намагалась уникнути Польща, просуваючи ідею укладення договорів з СРСР на багатосторонній основі. Лише з Румунією Радянський Союз демонстративно не укладає договору, мотивуючи це небажанням визнавати її територіальну цілісність через "Бессарабське питання".

І вже з укладенням 1933 р. у Лондоні договору "Про визначення агресії" між СРСР і сусідніми державами Радянський Союз демонструє свою позицію гравця-важковаговика в Європі. Німецька економічна експансія в Центральній Європі стимулює до розгортання в СРСР, за підтримки Франції, роботи над укладенням Східного гарантійного договору за зразком Локарнського 1925 р. за участі Радянського Союзу, Польщі, Чехословаччини, держав Балтії, Фінляндії і Німеччини. З провалом "Східного Локарно" Франція всіляко намагається забезпечити собі й орієнтованим на неї державам у Центральній Європі радянські гарантії.

Економічні зиски Радянського Союзу, здобуті ціною життя мільйонів українських селян, добре ілюструє динаміка радянської зовнішньої торгівлі у 1929–1933 рр. У структурі експорту СРСР на 1929 р., коли "Велика депресія" ще не мала руйнівних наслідків для економік індустріальних країн і зберігалася докризова структура їхнього експорту-імпорту, продовольство становило 22% - це найвищий показник за 1920-ті рр. З 1930 р. радянський продовольчий експорт різко зростає - до 32%. І в 1931 р. цей показник становить уже 36%. Проте в 1932 р. він знову падає до 24%. Але це падіння відбувається на тлі різкого зростання експорту пального: з 16,1% у 1931 р. до 20,9 у 1932-му. При цьому слід зауважити, що 1932 р. був піком політики "червоного демпінгу", тобто роком найнижчої ціни радянського продовольства на ринку Європи. Експорт зерна з 1,1% у 1929 р. на 1930 р. різко зростає - до 19, 4% (!), а в 1932-му він становив 9% на тлі значного зростання експорту нафтопродуктів - з 13,5% у 1931 р. до 17,4 у 1932-му.

Різке зростання експорту зернових з СРСР на початку 1930-х рр. спостерігаємо до Німеччини й Франції, відносне - до Великобританії й Італії. Радянський імпорт промислової продукції різко зростає у кризові роки з Німеччини й Великобританії, проте скорочується з Франції. Отже, у кризові роки СРСР стає провідним торговельним партнером для Великобританії і Франції. Німеччина, незважаючи на охолодження стосунків у 1929 р., посилює свої позиції в торгівлі з СРСР, що дає потужні політичні дивіденди Гітлеру. Він їх активно використовує для економічної експансії в Центральній Європі після обрання його канцлером у 1933 р. і захоплення одноособової влади в 1934-му - після смерті рейхспрезидента П. фон Гінденбурга. Чим майже нанівець зводить політичні завоювання СРСР останніх років у цьому регіоні.

Кремль у результаті політики "червоного демпінгу" здобуває монопольне становище у низці товарних позицій на ринках Європи. Відтак індустріальні держави континенту для забезпечення торговельного балансу з СРСР не лише купують у нього продукцію, а й продають йому. Таким чином ці країни підтримували в умовах світової економічної кризи курси своїх валют, а СРСР мав можливість закуповувати у великій кількості промислову продукцію, у тому числі й стратегічного значення. Радянський експорт сировини забезпечував достатній обсяг валютних надходжень для того, щоб нарощувати обсяги торгівлі з індустріальними країнами. Хлібний експорт СРСР, попри його невеликі обсяги за фінансовими результатами, відігравав потрібну політичну роль, торуючи шлях радянській економічній експансії.

Захід фактично намагався ігнорувати факти Голодомору і масових репресій у Радянському Союзі. Франція, якій загрожувала перспектива втратити колишній вплив у європейській політиці, воліла бачити лише економічну й військову міць СРСР. Спробою утворити в 1931 р. митну унію з Австрією Німеччина продемонструвала готовність переглянути Версальську систему. Австрія, маючи договір із Францією і зобов'язання згідно з ним зберігати свій суверенітет, демонструвала невпевненість у патронаті Парижа і наголошувала на пріоритетності економічної вигоди після зближення з Німеччиною. За підрахунками німецьких аналітиків, у результаті аншлюсу Австрії економічний потенціал держави мав перевищити потенціал Німеччини до Першої світової війни, незважаючи на втрату Ельзасу і Лотарингії, Верхньої Сілезії, Померанії і Північного Шлезвігу.

У нових економічних та політичних умовах у світі СРСР уже в 1929 р. свідомо йде на погіршення відносин зі своїм традиційним (від 1922 р.) торговельним партнером - Веймарською Німеччиною. Паралельно він демонструє прагнення розширювати економічні відносини з Великобританією і США. Цим СРСР не лише вводить в оману Францію й інші континентальні держави, а й ігнорує традиційні західні цінності. Це виявилося у свідомому замовчуванні Голодомору в Україні, чим скористалася німецька й італійська пропаганда у 1933–1934 рр.

Нацистська Німеччина не згаяла шансу отримати зиск від розвалу економіки країн Центральної Європи, спричиненого радянською політикою "червоного демпінгу". Вона розпочала активну експансію свого капіталу. Гітлер згорнув співпрацю з СРСР, якою дорожила Веймарська республіка. Це заспокоїло Велику Британію і схилило її правлячі кола до пронімецької орієнтації. Тим часом Німеччина активно просувала на міжнародній арені тему Голодомору в СРСР. Берлін, користуючись поблажливістю Лондона, міг спокійно просувати свій вплив у Центральній Європі.

Власне, економічні позиції Німеччини в Центральній Європі разом із її ремілітаризацією стають запорукою економічного відродження всієї Європи. Франція опинилася перед дилемою: подальше зближення з Радянським Союзом чи збереження союзу з Великобританією. Адже радикальне зближення з Кремлем спонукало британські урядові кола поступитися Німеччині в перегляді всієї Версальської системи. Тут Великобританія зберігала свою традиційну позицію - послаблювати наймогутнішу державу на континенті для забезпечення рівноваги сил. Водночас відданість союзу з Великобританією не була надійною гарантією для Франції, бо свідчила про її обмежену ініціативу в континентальній міжнародній політиці. Тому на тлі рішучих дій нацистської Німеччини Франція робить напівкроки у питанні гарантування безпеки у Старому Світі. Така політика Франції посилювала позиції СРСР, який здобував дедалі більший вплив на європейську міжнародну політику, позиціюючи себе як необхідний елемент ефективної системи безпеки. Крім того, було очевидно, що Версальська система (міна уповільненої дії) в Європі себе повністю вичерпала. На цьому тлі, вже після побудови потужної індустріальної бази, Сталін заявив, що соціалізм в СРСР побудовано, і тепер необхідна могутня Червона армія для його захисту.

Політикою реконструкції, у здійсненні якої Голодомор і масові репресії відіграли важливу роль, Кремль забезпечив геополітичну необхідність Радянської імперії у світовій політиці. Нова ідея комуністичної держави труда здобула міжнародне визнання і збудувала храм-костніцу як монумент на своєму кривавому шляху до політичного й економічного статусу.