Конрад Аденауер: ФРН іде в Європу

Німецька імперія, що утворилася 1871 р., дуже швидко заявила про свої претензії заволодіти Європою як плацдармом для досягнення світового панування, кинувши виклик насамперед Великій Британії, Франції і Росії. Та у першому своєму ривку до цілі Німеччина зазнала приголомшливої поразки, а відтак і значних територіальних втрат. Це було 1918 р.

Спроби Заходу залучити її після Версальського договору в коло демократичних країн Європи виявилися невдалими: Веймарська Німеччина не прийняла західної демократії і розпочала підготовку до реваншу. Так постав нацизм - класичний фашизм, уже апробований в Італії, але круто замішаний на расових теоріях, якими давно вже вкоренилися в німецькій колективній свідомості. Однак уже й тоді були люди, які бачили інші шляхи виходу з ситуації. Приміром, відомий історик Фрідріх Майнеке висунув у 1920-ті рр. гасло "Геть з німецької, вперед у європейську історію". Ідеї західної орієнтації як ніколи виявилися актуальними вже після 1945 р.

Створена 1949 р. Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) взяла курс на прозахідну демократичну орієнтацію. Її перший федеральний канцлер - ліберал, демократ і католик - Конрад Аденауер (1876–1967) розумів, що, лише досягнувши примирення з Заходом, Німеччина вийде зі становища, в якому опинилася після поразок у двох світових війнах. Обраний шлях нагадував лінію Густава Штреземана. З однією важливою поправкою: Аденауер не просто шукав примирення з Францією, а вірив, що Францію і Німеччину об'єднує спільність долі - як своєрідний міст через прірву суперництва.

Для ФРН настав момент, коли демократичні принципи і прагнення оволоділи і владою, і загалом суспільством. Створилася ідеальна ситуація для входження ФРН у західний цивілізаційний простір - національна єдність. Хоча зробити це було непросто. Треба було подолати відчуження країн, що постраждали від нацизму, переконати їх, що німці покаялися за заподіяне зло і змінилися. Чесно донести свої нові наміри до всіх - від простих громадян до можновладців не тільки Європи, а й світу. Це стало головною метою дипломатії Аденауера. Його діяльність на посаді канцлера і міністра закордонних справ (1951–1955) свідчить про важливість зовнішньої політики для тодішньої ФРН. Держава поступово позбувалася окупаційних пут і здобувала незалежність.

12 травня 1951 р. ФРН стала засновницею Європейського об'єднання вугілля і сталі - прообразу майбутнього Євросоюзу. Готова була спільно з Францією створити європейську армію, ідею якої 1950 р. висунув французький прем'єр Рене Плевен. Для цього потрібно було урівняти ФРН у правах із суверенними державами. Підписаним 26 травня 1952 р. Загальним договором між ФРН і західними державами було скасовано окупаційний статут. Уже в статусі рівноправного партнера Аденауер здійснив перші офіційні візити до Парижа, Рима, Лондона, а за два роки й до Вашингтона, який у процесі становлення демократичної ФРН відігравав дуже важливу роль (план Маршалла, подарунок у вигляді
0,5 млрд дол. тощо). Заходу імпонувало бачення Аденауером майбутньої демократичної Європи "у поєднанні різних типів економік, у постійному обміні духовними і культурними цінностями", ліквідації кордонів задля створення господарських регіонів, які стали б "основою європейської єдності народів". Кремль, ревниво спостерігаючи за успіхами ФРН, вирішив втрутитися, аби спрямувати розвиток німецької "проблеми" у бажаному руслі.

10 березня 1952 р. радянське керівництво надіслало урядам США, Англії і Франції ноту, в якій пропонувало, відповідно до рішень Потсдамської конференції, розробити і підписати договір за участі вільно обраного загальнонімецького уряду і об'єднати Німеччину, яка визнає кордони по Одеру-Нейсе, в єдину незалежну демократичну країну. Це була ініціатива Йосипа Сталіна. Однак розбіжності не забарилися датися взнаки. У відповіді Заходу визнавався принцип вільних виборів і висловлювалася вимога визнати право на свободу зібрань і свободу слова, що могло підірвати радянський контроль над східнонімецьким режимом іще задовго до виборів. Разом із тим однозначно було відкинуто режим суворого нейтралітету, який забороняв ФРН брати участь у коаліціях і союзах, що в розпал холодної війни нічого доброго Заходу не обіцяло. Чи не вперше Європа і німці були одностайні. У ноті Москви Аденауер запідозрив план не допустити входження ФРН у Європу і відкинув його. На його думку, цей план ґрунтувався на принципі divide et impera (розділяй і володарюй).

Невдовзі міністр закордонних справ Великої Британії Ентоні Іден висунув зустрічний план вирішення німецького питання. Його відмінність від плану Сталіна була в тому, що умови виборів у Німеччині мала визначати ООН. Такий сценарій для Москви був неприйнятним, бо означав об'єднання і капіталізацію Німеччини, а отже, кінець існуванню Німецької Демократичної Республіки (НДР). Це суперечило європейським планам СРСР.

Провал проекту Сталіна не означав відмови Кремля від політики, націленої на замороження ситуації, подібної до тієї, що мала місце в період двох світових війн, коли Німеччина опинилася між Сходом і Заходом, і наслідки для неї були фатальними. Радянському керівництву так кортіло мати роз'єднану і конфліктну Європу, в якій Німеччина була б "рівновіддалена" від Сходу і Заходу, що Аденауер цілком слушно вважав потуги Москви пасткою і "прямим шляхом до підкорення всієї країни". Для нього головним на той момент була інтеграція із Заходом, а не єдність Німеччини, бо об'єднання відбулося б само собою з розпадом радянської імперії. Він вірив, що рано чи пізно неприродна, екстенсивна, затратна система впаде під вагою породжених нею проблем. Відчуття "внутрішньої впевненості" у нього поєднувалося "з виключною інтуїцією щодо тенденцій свого часу".

Суперечливі події навколо входження Бонна в західний світ, підштовхували Аденауера до розширення зони прихильності ФРН поза межами Європи. Насамперед канцлер шукав підтримки у впливових єврейських колах світу. Так, 10 вересня 1952 р. в Люксембурзі він підписав угоду про репараційні платежі, у якій передбачалася допомога: державі Ізраїль - у розмірі 1 млрд дол., євреям у світі - 0,5 і світовим єврейським організаціям -1,5 млрд. Аденауер вважав, що це невелика ціна за "хоча б часткове відновлення доброго імені Німеччини".

Упевненості Аденауеру додавало й те, що інтереси ФРН і Заходу, військова слабкість якого була відчутною в боротьбі з можливою агресією з боку СРСР, зійшлися. Як зазначає у своїх мемуарах Іден, Радянський Союз "стояв у Європі майже в повній силі", і "в цих умовах відсутність німецької армії… означала критичну слабкість". Захід прагнув залучити ФРН у свої лави, СРСР - нейтралізувати, не допустити посилення Заходу. У єдності із Заходом канцлер бачив передумови вирішення питання про возз'єднання країни, а об'єднану Німеччину - тільки в союзі із західним світом як суверенної його складової частини.

Подальші події у боротьбі між Заходом і Сходом навколо Німеччини і самої ФРН розгорталися з перемінним успіхом. 30 серпня 1954 р. створення європейської армії було заблоковане французьким парламентом: іще надто свіжі були спогади про франко-німецьку історію. Протягом життя одного покоління Німеччина тричі вторгалася у Францію. "Боші ідуть" - найдражливіша для французів фраза у 1870, 1914 і 1940 рр. Проте вихід було знайдено. 22 жовтня 1954 р. Рада НАТО дала добро, а
5 травня 1955-го ФРН стала членом альянсу.

Входження ФРН у Європу не було безхмарним. Аденауеру доводилося витримувати зовнішній і внутрішній тиск. Він не приставав на "вічні" пропозиції СРСР скорочувати озброєння і погодитися на нейтральний статус, приструнював власних лівих, які виступали проти ремілітаризації ФРН відповідно до Паризьких угод 1954 р., заявляючи: "Я, канцлер ФРН, як і раніше проти демілітаризації країни… Ми подбаємо про те, щоб ні соціал-демократи, ні комуністи ніколи більше не прийшли до влади". Він рішуче запевняв Захід, що уряд Бонна за будь-яких обставин виконуватиме військові зобов'язання за Паризькими угодами.

Завершивши до весни 1955 р. організаційний етап входження в Європу, вже 9 вересня Аденауер відбув з офіційним візитом до Москви. При зустрічі було дотримано всіх правил протоколу: почесна варта, виконання гімну республіки, підняття державного прапора ФРН тощо, як це й годиться при зустрічі лідера незалежної держави і рівноправного партнера високого рангу. Радянському Союзу з його постійними економічними проблемами й соціальними негараздами це було потрібно. ФРН упевнено набирала темпу на шляху повернення статусу промислового гіганта світового рівня і дивувала світ своїми економічними досягненнями.

Обід у Кремлі, 9 вересня 1955 р. Фото: Bundesarchiv. Bild 146-1989-101-01A

Маючи намір поліпшити стосунки з Москвою, Аденауер водночас виступав проти будь-якого компромісу з комуністичною ідеологією і планово-розподільчою системою господарювання, не мав ілюзій щодо СРСР як східної сторони жорсткого протистояння з демократичним Заходом. У його епіцентрі виявилася розколота Німеччина. Радянський Союз, хоч і не досяг повністю бажаних цілей у Другій світовій війні, однак скористався плодами перемоги, щоб використати центральноєвропейський плацдарм для реалізації подальших планів комуністичного тиску на демократичний Захід.

Визнаючи роль Радянського Союзу у світі, його вплив на вирішення німецького питання, Аденауер пішов на встановлення дипломатичних, а потім і торговельно-економічних відносин з СРСР. На переговорах у Москві він шанобливо ставився до радянських керівників, але з гідністю рівноправного партнера. Обираючи європейський шлях, Аденауер як досвідчений і далекоглядний політик не міг ігнорувати СРСР. Німецький човен у неспокійному світовому океані мав плисти на двох веслах. Попереду було об'єднання. Уже тоді Аденауер розпочинав справу німецько-німецького зближення, яку згодом завершив Віллі Брандт за допомогою інструментів нової східної політики - як-от Ostverträge: 1970 р. - з СРСР і Польщею і 1973-го - з Чехословаччиною.

У Москві 1955 р. 79-річний бундесканцлер ФРН, коректний, розважливий і спокійний, дотримуючись звичок кремлівських небожителів, грав нібито за їхніми правилами. Коли подали йому горілку, а їм - воду, він чемно попросив замінити воду у склянках М.Хрущова і М.Булганіна горілкою і відразу став "своїм хлопцем", бо не відмовлявся нарівні з ними пити чарку за чаркою. Після всього візаві Аденауера підписували документи вже ледь не під столом. А "формулу тверезості" для Аденауера на такий випадок спеціально розробили німецькі фахівці…

Отже, поїздка до Москви була успішною. Аденауер не тільки встановив дипломатичні відносини з СРСР, який визнав ФРН незалежною державою, а й домігся звільнення 10 тис. останніх німецьких військовополонених, засуджених за злочини в роки війни на території СРСР.

Однак наступним і найбільшим успіхом Аденауера, який остаточно закріплював європейськість ФРН, стало підписання 22 січня 1963 р. Єлисейського франко-західнонімецького договору - "Вічного миру" - після вікової ворожнечі за "європейську корону". Аденауер і де Голль підписали угоду про дружбу, яка мала запанувати після стількох років міжнаціональної ворожнечі. "Не забувайте, - сказав тоді Аденауер, - що я - єдиний німецький канцлер, який понад усе ставить єдність Європи, а вже потім - своєї власної держави. Я готовий пожертвувати німецьким возз'єднанням, якщо ми створимо і ввійдемо в сильний західний табір. Порозуміння між Німеччиною і Францією є запорукою європейського майбутнього". Сказано точно і зрозуміло. В основу європейського дому було закладено міцний фундамент у вигляді тандема Німеччина-Франція, який і нині є "несучою конструкцією" усіх європейських демократичних структур.

Після входження ФРН у європейський дім питання об'єднання Німеччини стало загальноєвропейським завданням у боротьбі з європейським комунізмом. Коли в 1990 р. президент СРСР Михайло Горбачов спробував зробити те, що в 1952-му не вдалося Сталіну: виокремити об'єднану Німеччину з європейського світу шляхом припинення її членства в НАТО, йому просто і зрозуміло пояснили, що будь-яка держава цього альянсу завжди діє в рамках інтересів усіх членів, а не своїх власних. Горбачов, очевидно, погодився. Не забуваймо, що тоді СРСР перебував практично на межі колапсу…

Йти в Європу нині означає відмову від божевілля війн, безглуздя анексій і загарбань, тоталітарної гарячки й авторитаризму. Це шлях очищення від помилок минулого. Це більше, ніж географічно бути європейською країною - навіть у самому центрі Європи. Можна бути в Європі, але жити поза її принципами, правилами і нормами. Тому історію входження Німеччини в Європу в 50–80-х рр. минулого століття мають знати всі європейські-неєвропейські країни, зокрема й Україна, яка застрягла у своїй "рівновіддаленості" й багатовекторності…