Колоніальні потуги імперії Велика Росія, а мариться про більшу

У 1881 р. російський престол посів Олександр ІІІ, названий істориками миротворцем. Новий цар успадкував державу, глибоко вражену внутрішньою смутою, і першочерговим його завданням стало втихомирення країни, розбурханої царевбивством. Але й цей самодержець - навіть в умовах глибокої кризи - не зрадив імперської традиції "збирання земель". Щоправда, конфлікти не були такими масштабними і не мали широкого розголосу, як у його попередників. За найменших натяків на війну імператор дипломатично відхрещувався від загарбницьких ініціатив.

Не відмовився цар і від марень про заморську експансію. Власне, про російські експерименти створення заморських колоній і піде мова. Спитаєте - яке нам діло до витівок Росії, тим паче давніх? По-перше: маємо багатовікову спільну історію. По-друге: щоб пам'ятати про віроломну вдачу сусіда, досить пригадати провокацію з косою Тузла. По-третє: головні персонажі нашої оповіді так чи інакше пов'язані з Україною.

Берег Маклая

Автором одного з перших проектів створення російської колонії на Меланезійських островах був відомий учений, нащадок запорозького козацького сотника Степана Макухи М.Миклуха-Маклай. Уперше мандрівник звернувся до російського уряду з ідеєю колонізації Нової Ґвінеї 1875 р. Проте вченого не підтримали. Цар боявся зовнішньополітичних ускладнень.

Проголошення Великою Британією і Німеччиною 1884 р. протекторату над частиною Нової Ґвінеї спонукало імперію знову повернутися до цього питання. Для залагодження територіального конфлікту Миклуху терміново відрядили до Океанії. Але коли кайзер проігнорував вимоги звільнити анексовані території, російський уряд дипломатично обмежився попередженням про недопущення "попрання приватних прав Миклухи-Маклая на землі, набуті попередніми угодами з тубільцями".

Після повернення мандрівника до Росії, ідея підкорення тихоокеанських островів здобула несподівано всенародну підтримку. З душевним піднесенням Миклуха пише голові морського відомства великому князеві Олексію Олександровичу: "Предположенный мною план занятия островов в Тихом океане и образование на них русской колонии необходимо осуществить немедленно, т.к. при существующем в последнее время стремлении со стороны европейских держав, особенно Германии и Англии, к захвату различных островов Тихого океана на долю России в скором времени не останется ни одного более или менее удобного пункта. Соображая по карте Тихого океана, где бы, помимо Берега Маклая... захваченного два года тому назад Германиею, могла быть основана русская колония, я останавливаюсь на некоторых еще не занятых островах, которые с большими или меньшими выгодами могут служить предположенной цели".

Отримавши царський дозвіл на створення тихоокеанської колонії, Миклуха готується до заморської подорожі: організовує збирання пожертв, читає лекції, публікує статті. В червні 1886 р. в листі до редактора газети "Киевлянинъ" учений писав: "Получив из Киева значительное число заявлений от лиц, желающих поселиться на Берегу Маклая, прилагаю оттиск... который может... послужить ответом на многие вопросы желающих стать поселенцами русской колонии на Берегу Маклая в Новой Гвинее". Переселенцям Миклуха пропонує: безоплатний проїзд, харчування під час двомісячної подорожі, землю на островах... "Но я отнюдь не беру на себя доставление... постоянной определенной работы, жилищ, специальной деятельности. Я не могу обещать... даже дарового проезда обратно в Россию. Но я озабочусь захватить с собой достаточное количество необходимых на месте проектируемой колонии припасов, жизненных продуктов и строительных материалов, причем все это будет продаваться колонистам по возможно низким ценам, во избежание разных эксплуататоров". Щодо вдачі місцевого населення, то Миклуха зазначає, що тубільці загалом добродушні й гостинні. Правда, ще зустрічається людоїдство, втім, папуаси "употребляют в пищу только тела убитых врагов, не желая, чтобы даром пропадали вкусные блюда, но с почтением относятся к трупам своих покойников". У колонії мав діяти "сухий" закон "с воспрещением покупки, продажи и употребления спиртных напитков всех сортов". Незважаючи на такі застереження та обмеження, в експедицію записалося понад 2 тис. осіб, серед яких: 100 офіцерів, інженери, медики, купці, ремісники.

Для обговорення питання колонізації тихоокеанських островів створили спеціальний комітет, на останньому засіданні якого 9 грудня 1886 р. проект відхилили. Нині можна лише здогадуватися про причини такого рішення. В офіційному протоколі вказувалося на відсутність державних інтересів у регіоні, надмірний фінансовий тягар, на віддаленість островів від імперії, де не можна гарантувати належного захисту підданих. У 1888 р. Миклуха-Маклай помер. І хоча до питання створення в Тихому й Індійському океанах баз постачання російського флоту поверталися ще не раз, але без головного натхненника колонізації екваторіальних островів наміри залишилися нездійсненими, а поразка імперії в російсько-японській війні і поготів поставила на них хрест.

Отаман "вільних козаків"

Інша "одіссея" підтверджує тезу, що в Росії ніколи не бракувало авантюристів і легковірних людей. Герой історії Микола Ашинов - малоосвічений (закінчив повітове училище і два класи Саратовської гімназії) старовір Царицинської губернії, ініціатор і виконавець ідеї заснування російської колонії на африканських берегах Аденської затоки.

Його батько був кріпаком пензенських поміщиків. Завдяки природній кмітливості став управителем маєтку, дістав "вільну", заробив грошей і переїхав до Царицина. Вдало віддавши заміж старшу дочку, старий отримав від зятя 900 десятин землі, яку згодом продав і переїхав до Саратова.

Микола залишився в Царицині. Не маючи власного помешкання, самовільно оселився на острові, що належав міській управі. Для охорони й підтримання своїх прав на захопленій землі Ашинов найняв 20 відчайдухів - дагестанських горців.
1889 р. в газеті "Новости" міський голова Царицина І.Мельников згадував, що ашиновські "абреки" зі зброєю в руках, "не только не позволяли никому выйти на берег острова, но даже запретили лов рыбы в окрестных водах". А коли пристав спробував відновити міські права на землю, "Ашинов задал представителю городского управления такую острастку, что тот еле убрался восвояси".

Уперше публічно про Ашинова заговорили 1883 р. в газетах "Московские ведомости" і "Русь", де зі слів Ашинова опублікували низку статей про козацькі поселення на Кавказі, в Персії та Малій Азії. Згодом петербурзьке "Новое время" вже розповідало про таємні кавказькі "вільні станиці" з десятитисячним населенням. Кореспондент стверджував, що козаки влаштовують навіть ярмарки, на які з'їжджаються звідусіль "вільні люди".

За сприяння редактора "Московских ведомостей" Михайла Каткова Ашинову вдалося зустрітися з головнокомандувачем цивільної частини на Кавказі О.Дондуковим- Корсаковим і отримати дозвіл на формування переселенських бригад із селян Чернігівської та Полтавської губерній. Зваблюючи довірливих "малоросів" дармовими 30 десятинами землі, шістьма головами худоби, 200 руб. позики, козацькими званнями й привілеями, пройдисвіт загітував майже тисячу (!) селян.

У квітні 1884 р. Ашинов із трьома "осавулами" - Василем Аретинським і братами Савелієм та Уляном Бойками приїхав до Сухумі. А вже в червні перші 117 родин з Полтавської губернії ступили на чорноморське узбережжя Кавказу. Не встигли переселенці розмотати подорожні клунки, як Ашинов шле телеграму, що 7 червня 1884 р. відбулося урочисте заснування біля села Ольгинського козацької слободи Ніколаєвської: "Поднесли хлеб, соль и белую атаманскую папаху вашему покорнейшему слуге; выпили за матушку Россию и за белокаменную Москву, и пошел пир горой, стали песни казачьи распевать и плясать с попом на радости". Ашинов, "ничтоже сумняшеся", проголошує себе отаманом, а поселенців - "вільними козаками".

Але колоністам було не до "плясок". Не отримавши обіцяної худоби й грошей, змучена незвичним кліматом, більшість поселян повернулася на батьківщину, а частина перебралася до Кубанської області. Щоб урятувати решту козаків від голоду, адміністрація краю змушена була виділити переселенцям 200 четвертин борошна, 1700 руб. на придбання худоби і гроші на будівництво дороги. Звісно, отримувати допомогу доручили отаману. Ашинов тварин придбав, однак продав їх "вільним козакам" удвічі дорожче. Кошти ж на будівництво дороги банально вкрав.

Не склалося в Ашинова і з місцевою владою, розпорядження якої отаман відверто ігнорував. Коли чиновники пригрозили кримінальною відповідальністю, підтримки Ашинов попросив у старих знайомих, зокрема в І.Аксакова, який на сторінках "Нового времени" всю відповідальність за поневіряння переселенців переклав на сухумську адміністрацію, "которая полностью состоит из поляков, немцев, эстонцев и разных инородцев" і перешкоджає втіленню в життя справ державної ваги. Віддамо належне чиновникам, які, попри "тиск зверху", все-таки наважилися попросити в Ашинова фінансового звіту. Але не судилося, бо "отаман" зник, залишивши своїх козаків напризволяще.

Абіссінська авантюра

Невідомо, як би склалася подальша доля "отамана", якби не знайомство із Софією Ханенко - сестрою знаного промисловця й колекціонера Богдана Ханенка. І хоча дівчина була заручена із 60-річним купцем, Ашинов зумів так "замакітрити" їй голову, що панна першою запропонувала "отаману" руку і серце. В результаті вдалої весільної оборудки, Ашинов отримав 100 тис. руб. посагу й вірну соратницю, яка в подальшому брала найактивнішу участь у всіх авантюрах чоловіка.

Першу експедицію на африканське узбережжя Ашинов здійснив 1886 р., ймовірно, за власні кошти. Повернувся до Одеси 4 липня того ж року. З африканських нетрів Ашинов привіз двох абіссінських дітей - Марію й Авара, а також страуса і мавп.

Мало не всі газети імперії тиражували розповіді "отамана" про африканську станицю Москва, про прихильність до росіян місцевих вождів, про сотні "вільних козаків", які служать абіссінському негусу Іоану ІV і навіть беруть участь у сутичках абіссінців з італійцями. Найдужче старалися М.Катков у "Московских ведомостях" і публіцист "Нового времени" О.Молчанов, які переконували у важливості російської колонізації Африки.

Не дивно, що й кияни зацікавилися персоною Ашинова. Вперше публічно "отаман" з'явився в Києві у вересні 1887 р. Його приїзд збігся зі святкуванням 60-річчя духовно-просвітницької діяльності митрополита Платона. На ювілеї Ашинов виголосив промову від імені Донських козаків Туреччини (!?). Про цю подію С.Ярон писав: "Внешность Ашинова была такова, что при мысли о встрече с ним на большой дороге, так и следовала картина разбойного нападения с целью грабежа". Згодом з'ясувалося, що Ашинов з негусом не зустрічався, ніякої станиці Москва на той час іще не було, а "сотні вільних козаків" існували лише в буйній уяві мандрьохи.

Височайше схвалення

Одним із перших офіційно підтримав ідею створення російської колонії на переході з атлантичних морів до Індійського океану керуючий морським відомством І.Шестаков, який справедливо вважав, що, володіючи військовою базою на узбережжі Джибуті, російський флот брав під контроль будь-яке судноплавство через Ба-бель-Мандебську протоку. Думка адмірала відіграла вирішальну роль в ухваленні остаточного рішення Олександром ІІІ.

З іншого боку, Ашинов дістав підтримку нижегородського губернатора М.Баранова, який мріяв стати намісником Російської Африки. Губернатор розробив і подав імператорові на розгляд поетапну програму колонізації. На першому етапі планувалося знайти на східному узбережжі Африки бухту, не підвладну європейським державам, і висадити там десант козаків. У випадку міжнародних ускладнень, російський уряд міг перекласти всю відповідальність на приватну ініціативу Ашинова. Потім Баранов мав заснувати російсько-африканську торговельну компанію, якій Ашинов передав би права на землі колонії. Влада надавала б компанії судна і військо для оборони російських підданих. У слушний час цар проголосив би рескрипт про встановлення на території поселення російського протекторату. Для прикриття справжніх намірів передбачалося через пресу представити експедицію як духовну місію для підтримки в Абіссінії "чорних братів по вірі" (тамтешня церква мала певну подібність обрядів до православної традиції).

24 березня 1888 р. з Одеси вийшов пароплав "Кострома" із трьома "вільними козаками" на облавку: відставним унтер-офіцером С.Самусєєвим, контрагентом І.Зайцевим і колишнім каноніром Литвиновим. Командував кораблем капітан Івановський, який отримав таємну інструкцію відшукати зручну бухту для закладання колонії. В Константинополі до експедиції долучився Ашинов зі свитою із семи "конкістадорів", а в Порт-Саїді було найнято ще 11 африканців.

У квітні 1888 р. "вільні козаки" зійшли на берег бухти Таджура, а "Кострома" взяла курс на Владивосток. Минуло не більше ніж два тижні, як Ашинов, доручивши управляти колонією Самусєєву, повернувся до Одеси. На харчування колоністам залишили сім червінців. "Козаки" протрималися в "африканських пустинях" понад чотири місяці, після чого збунтувалися: африканці, прихопивши зброю, втекли, а росіяни змушені були вдатися до грабежу. Самусєєву з якимось Федоровським удалося добратися до російської місії в Константинополі, а звідти - до Одеси, де вони звернулися до суду з позовом про стягнення з Ашинова 300 руб. за африканські митарства. Справа залишилася незакінченою через відсутність відповідача.

Тим часом підготовка до масштабної колонізації Таджури тривала. До Одеси доправили стрілецьку зброю, чотири гармати і 9600 пуд. набоїв. З Афону викликали ченця Паїсія (за іншими даними, з Константинополя, де він служив настоятелем російського Пантелеймонівського подвір'я), якого поспіхом рукоположили в архімандрити.

Друге "пришестя" Ашинова в Київ

У червні 1888 р. Ашинов знову приїхав до Києва на святкування 900-річчя Хрещення Русі. Його супроводжували о. Паїсій з братією, два "абіссінські" ченці (подейкували, що це кочегар Спановий і біглий піп-розстрига) і чорноброва молодиця. На прийомі в духовній академії Ашинов відрекомендував її митрополиту Платону, обер- прокурору К.Побєдоносцеву і управителю канцелярії Синоду В.Саблеру як небогу абіссінського негуса на ймення Оганесс. Присутній при цьому депутат від Одеського слов'янського товариства Кривцов приватно заявив, що смуглянка "вовсе не племянница негуса, а девица Аришка, находящаяся в услужении у Ашинова в Константинополе... и если он не выступает официально с уликами против Ашинова, то потому только, что не желает омрачать празднования великого события" (С.Ярон. Киев в 80-х годах: воспоминания старожила. К., 1910).

У будинку редактора "Киевского слова" Афіногена Антоновича (Володимирська, 43) створили експедиційний штаб. Тут збирався київський "бомонд": університетські викладачі, знані лікарі, сановники, поважні купці та банкіри. Слухали розповіді отамана "вільних козаків", розробляли плани "приєднання Африки до імперії".

Не гаяв часу й о. Паїсій. Він уже отримав від Синоду образи, хоругви, облачення, інше начиння для потреб майбутньої африканської церкви в ім'я Іоанна Предтечі і Хрестителя. Бракувало грошей. У середині вересня 1888 р. архімандрит звернувся через газети зі зворушливим закликом до киян, що закінчувався словами: "Время не терпит и все истинные православные люди несомненно поторопятся принести свою посильную лепту на это святое дело". Скільки нажебрав Паїсій, невідомо, газети про це не повідомляли. А вже 26 вересня архімандрит поспіхом виїхав до Одеси.

Станиця Москва, або Слово о полку Африканському

10 грудня 1888 р. крейсер "Корнилов" зі 146 "місіонерами" вирушив з Одеси до Александрії, де мандрівники пересіли на корабель "Лазарев". У Порт-Саїді Ашинов найняв австрійський пароплав Amphitrite, який і доставив експедицію в ніч на 13 січня 1889 р. до узбережжя бухти Таджура, між французьким портом Обок і англійським поселенням Сайла. Ця територія перебувала під протекторатом Франції. "Місіонерів" зустрічали чотири "козаки", яких отаман залишив після першої подорожі. Французький корабель Météor та італійська канонерка Barbarigo, які охороняли берегову лінію, лишилися мирними спостерігачами російського десанту.

Лондонська газета Standard писала: "Десант викликав певну сенсацію. Офіційно йдеться про духовну місію. На чолі її - архімандрит, але насправді керує генерал Ашинов... Місія складається з єпископа, 10 священників, 20 офіцерів і значної кількості удаваних ремісників, які мають військовий вишкіл". Кореспондент стверджував, що на березі ченці скинули ряси й одягли військову форму, а генерал Ашинов наказав стріляти по кораблю Barbarigo, якщо той близько підійде до берега. "Ашинов має намір проникнути в Абіссінію через територію султана Аусси, який... дозволив прохід експедиції, зваживши на запевнення Ашинова, що воювати з італійцями він не буде". Італійська Riforma, зі слів Ашинова, писала, що за кілька тижнів до Африки прибуде ще одна російська партія в складі 300 козаків.

Утім, "місіонери" до Абіссінії не поспішали, а зайняли занедбаний форт Сагалло, що належав Франції, підняли російський прапор і оголосили всі землі вздовж моря на 100 і в глибину континенту на 50 верст російськими.

Колоніальна адміністрація з подивом спостерігала як непрохані гості споруджували казарми і храм, садили виноградники і фруктовий сад. На звернення влади визнати право Франції на території, захоплені експедицією, Ашинов заявив, що Сагалло є приватною власністю, яку він придбав у місцевих вождів.

Фіаско ашиновської афери

Зухвала поведінка "місіонерів" змусила французів діяти рішучіше. 5 лютого 1889 р. з Обока до Сагалло було відправлено ескадру в складі крейсера Primauguet, канонерки Météor і судна забезпечення Penguin. Ашинову запропонували зняти російський прапор, здати мітральєзи і надлишок стрілецької зброї. Не отримавши від колоністів відповіді, командир ескадри адмірал Ольрі наказав відкрити вогонь із корабельних гармат. Над фортом підняли білий прапор.

Пізніше в інтерв'ю французькій газеті Clairon Ашинов розповідав, що по станиці Москва випустили 11 снарядів. Загинуло четверо дітей, дві жінки і чоловік, 20 людей було поранено (за даними Times, загинуло п'ятеро і четверо поранено; ще одну місіонерку вбили тубільці вже після бомбардування). 19 лютого 1889 р. горе-місіонерів на кораблях Primauguet і Seignelay інтернували в Обок, звідки на корветі "Забияка" і судні "Чихачев" відправили до Севастополя.

Офіційна Росія зустріла горе-мандрівників "по пушкінських місцях" зовсім не як героїв. У пресі, яка ще недавно співала осанну "русским первопроходцам", Ашинова називали авантюристом і шахраєм, а його експедицію "ашиновською аферою, метою якої була не духовна місія, а грабежі". Формальне слідство провів севастопольський жандармський полковник Цукаловський. Суду не було. Відбувся військово-польовий суд лише над козаком Гордосевичем, який разом із кочегаром Степовим утік до французів і під час бомбардування Сагалло указував найуразливіші місця форту.

Благий фінал

Подальша доля "африканської вольниці" склалася цілком благополучно: о. Паїсію дозволили проживати у будь-якому монастирі на його вибір, ченців повернули до своїх келій, а "вільні козаки" роз'їхалися по домівках. Дружина отамана 14 березня 1889 р. на поштовому потязі виїхала в родинний маєток Кременчуківка Чернігівської губернії (нині с. Івановка Брянської області), згодом до неї приєднався й Ашинов.

1894 р. Ашинова відвідав у маєтку кореспондент газети "Неделя". Зі слів журналіста, маєток складався з 240 десятин орної землі, 12 десятин парку, фруктового саду, 100 вуликів, кошари, добротних стодол тощо. Колишній отаман організував пожежну дружину, власним коштом відкрив для селянських дітей школу. Газета зазначала, що пристрасть до завоювання не полишала Ашинова. Щоправда, замість африканського узбережжя об'єктом захоплення тепер стала сусідська земля, а залагодив конфлікт "не французький адмірал, а земський урядник".

Безславно завершилися спроби Російської імперії стати колоніальною державою. Порадіємо за папуасів і африканських "братів по вірі", яких оминуло "щастя" розділити долю численних народів, що так чи інакше потрапили в цупкі обійми - хто "старшого", хто "північного", а хто "білого брата".