Колоніальна експансія Південно-Західного краю

Мало не з дитинства ми чуємо фразу, яка стала загальною - «відплив мізків», припускаючи, що це «досягнення» розвиненого соціалізму або принаймні «розгульного» капіталізму 1990-х. І… помиляємося.

Адже ще в другій половині ХІХ століття професор Київського університету святого Володимира, директор Київського анатомічного театру Володимир Бец за «мізки» наших одноплемінників на всесвітніх виставках отримував золоті медалі. Точніше, за унікальну колекцію гістологічних препаратів. Во-лодимир Олексійович продемонстрував у Парижі й Відні колекцію мозків «неправильної конструкції», мозки «ідіотів», дванадцять «мозків повішених сутих злочинців», детальну анатомію мозку професора Покровського, фотографічний порівняльний атлас розташування звивин у людини і мавпи тощо.

На жаль, у наше століття неповноцінні мізки не котируються, Захід вимагає голови з вищою освітою. Благо, що згаданий «соціалізм» наштампував усіляких фахівців з надлишком. Ми навіть почали пишатися - мовляв, дивіться, яких висот досягли «там» наші таланти. Хтось із «колишніх» став міністром, мільйонером або зламав банківську мережу... І радіємо за них, як за рідних дітей. Гаразд, їхали в часи політичної нестабільності, боялися погромів, їхали на історичну батьківщину, за легким заробітком. Чого ж вам бракує тепер - в епоху бізнесу та демократії? А бракує дещиці - роботи й їжі. Наділені владою заспокоюють «свій» народ: дивіться - ми Київську держадміністрацію скоротили на 600 осіб. А куди ці люди підуть працювати, ніхто нікому не каже. Так, хтось дочасно пішов на пенсію, хтось став на облік у Центрі зайнятості. І що ж від цього виграло суспільство? А нічого! Пенсії платити треба? - Треба. Допомоги у зв’язку з безробіттям виплачувати треба? - Треба. З чиєї кишені? Правильно, з бюджетної, тобто з нашої. Фахівців «пішли» - а хто їхню роботу виконуватиме? Запросто - надішлемо своїх землячків, нехай не таких досвідчених, не таких освічених, із кримінальним минулим, нехай Гегеля з Гоголем чи Ахметова з Ахматовою плутають, але «за образом і подобою». Це стосується не тільки нинішньої влади, «помаранчеві» теж не вирізнялися оригінальністю, а можливо, щодо кумівства переплюнули всіх інших. А покинуті напризволяще співвітчизники, борючись за виживання, змушені залишати батьківщину й шукати ліпшої долі в чужих краях.

Заради справедливості зауважимо, що на горезвісному Заході теж відплив відбувається, але називається шляхетніше - «свобода пересування особи». Міжнародна організація економічного співробітництва та розвитку у своїх дослідженнях навела алгоритм «відпливу мізків» медичних працівників: лікарі й медсестри з Великобританії їдуть до США, де вищі зарплати. Їхнє місце займають медики з Африки - на місце африканців в Африку приїжджають лікарі й медсестри з Куби. Зверніть увагу, в цьому ланцюжку наших громадян немає. Чому - окреме запитання. Хоча більшість медиків-африканців і кубинців освіту здобували в нас.

Однак ми відхилилися від теми історичної рубрики. Бо погляд на минуле пояснює сьогодення: думка, звичайно, не нова. Але не так новизна, як справедливість надає ціни думці. Керуючись цією старою істиною, ми повернемося на півтораста років назад і постараємося відтворити тодішні міграційні процеси в Південно-Західному краї (Київській, Волинській і Подільській губерніях). Отже, у Російській імперії «відплив мізків» теж відбувався, але у зворотний бік: їхали до нас. Досить поглянути на списки видатних київських діячів науки, архітектури та мистецтва тих далеких часів: Брадтман, Бунге, Вальц, Донат, Мацон, Мерінг, Олександр Міцкевич (брат Адама Міцкевича), Фабриціус, Струве, Шлейфер... І список цей можна подовжувати нескінченно. Пріснопам’ятний М.Юзефович заявляв, що «заснування в Києві університету послужило більше на користь нашим ворогам-полякам, ніж нам, і, що доти, доки в Західному краї не утвердиться й не зміцніє російська стихія, тобто доки польська стихія не стане до неї в належне підлегле становище, чисельна перевага поляків над росіянами має бути влаштована в київському університеті найпозитивнішим чином». Із поляками в університеті покінчили досить швидко. Але вже 1889 року «Московские ведомости» писали: «В последние годы немцы, скупившие лучшие земли русских и польских помещиков Юго-Западного края, прилагают все усилия к тому, чтобы превратить здешнюю интеллигенцию из польской в немецкую... Стоит только внимательно прочитать список служащих в здешнем университете чиновников, профессоров и студентов, чтобы наглядным образом убедиться, что русский элемент в университете св. Владимира не «господствующий», а только «терпимый».

Дослухаємося рекомендацій кореспондента й проаналізуємо викладацький і студентський склад Київського університету в 1888/1889 навчальному році. На історико-філологічному факультеті з 24 викладачів, крім лекторів іноземних мов, працювало троє лютеран (один професор і двоє приват-доцентів); на фізико-математичному факультеті з 33 викладачів - п’ятеро лютеран; на юридичному - з 12 професорів тільки один лютеранин; на медичному - з 69 викладачів дев’ять лютеран. У студентській інспекції з семи чиновників лютеранин один (інспектор). У бібліотеці й архіві з десяти, а також у канцелярії й казначействі з восьми службовців - жодного лютеранина. До кінця квітня 1889 року студентів в університеті значилося 1884, зокрема: православних 1190, католиків 342, іудеїв 271 і лютеран 31; найбільше німців навчалося на медичному факультеті - з 794 студентів лютеран значилося десятеро. Як бачимо, не такий страшний чорт, як його малюють. Однак у країні, в якій власні громадяни животіють, завжди потрібен «ворог». І його знаходили: спочатку це були поляки, потім - євреї, потім - німецькі колоністи, нині - «остарбайтери».

Утім, їхали до нас, в основному, не вчені й інженери, а селяни й ремісники. Що ж їх так приваблювало в «лапотной России»? Насамперед родючий ґрунт і високі заробітки. Досить сказати, що російський рубль у Європі поступався лише англійському фунту стерлінгів. Країна, в якій на квадратну версту припадало по 25 усіх жителів і по 16 осіб сільського стану, мала гостру потребу в припливі свіжих робочих рук. Початок поселення іноземців у Південно-Західному краї покладено було ще в часи Речі Посполитої. Першими колоністами тут стали сектанти із Західної Європи, які залишали свою батьківщину внаслідок релігійних переслідувань, приваблювані надзвичайними пільгами й допомогами. 1791 року київський воєвода Протазій Потоцький видав 20 голландським родинам менонітів привілей на поселення в с. Самгородка Бердичівського повіту. На кожну сім’ю поміщик відвів «по 3 уволоки хелмінської міри» землі (одна уволока х.м. дорівнює 30 моргам, або 16,3130 російської десятини. - В.О.), а для облаштування цвинтаря, кірхи й училища на вічні часи в безоброчне користування додатково ще 30 моргів; видав безоплатно по 100 злотих на переїзд і по 1000 на шість років безпроцентної позики; пропорційно зайнятій землі - насінний матеріал і на продовольство по десять корців (у тогочасній Польщі один корець дорівнював 120,64 літра. - В.О.) різних злаків; безплатно відпустив будівельний матеріал - 10 дубів і 30 сосен на сім’ю - і дозволив добувати камінь у маєтку; як дарунок видав проповідникові 500 злотих, а на будівництво кірхи в позику без відсотків на три роки 3000 злотих.

Після поділу Польщі перше іноземне поселення в краї з’явилося 1801 року, коли князь Карл Яблоновський надав 16 родинам прусських менонітів у безстрокове користування 658,5 десятини сіножатей і не розроблених земель села Слобідка біля Острога Волинської губернії. Колоністи зобов’язувалися сплачувати власникові за кожен морг землі по 60 копійок щороку, купувати напої тільки у вотчинній оренді, молоти хліб у поміщицьких млинах і щодо «суду й розправи» - підкорятися владі вотчинника. Колоністам дозволялося обирати зі свого середовища старосту (шульца), якого затверджував поміщик. Німці дуже скоро освоїлися на новому місці й назвали свою першу колонію Карлосвальд. Через три роки на тих самих умовах було засновано другу колонію, Антонівку, поблизу м. Кунев, а 1817 року третю - Вольдгойм. Колонії швидко розросталися й, виділяючи зі свого середовища безземельні сім’ї, утворювали нові селища. 1857 року засновано четверту колонію - Ядвінин. Після скасування кріпосного права потік іноземних поселенців значно зріс. В Острозькому повіті утворюються колонії: 1865 року - Грінталь, 1868-го - Фірштендорф, 1869-го - Фірштенталь. До початку 1870 року в усіх колоніях Острозького повіту налічувалося 317 сімей, у складі 1700 осіб обох статей.

В 1830-х роках колоністи починають освоювати Подільську й Київську губернії. У край їдуть тепер не тільки сектанти, котрі шукають у чужій державі свободи релігійних переконань, а люди, спонукувані до переселення економічними інтересами, не розраховуючи особливо на привілеї. 1833 року 52 родини прусських ремісників і фабричних робітників селяться в маєтку поміщика Скибневського в м. Дунаївці й суміжному з ним с. Могилівка Ушицького повіту Подільської губернії. Отримавши землю тільки під садибну осілість, ці колоністи зайнялися ручним виробленням сукна й різними ремеслами. З 1833-го по 1870 рік до перших поселенців приєдналися німецькі сім’ї: з Пруссії - 170, Австрії - 47, Царства Польського - 28, Німеччини - 11 і Остзейських губерній (Прибалтики) - п’ять.

Того ж таки 1833 року 15 сімей німецьких ремісників оселилися в маєтку графа Олізара біля Коростишева Київської губернії. Згодом до них приєдналися нові сім’ї з Німеччини, Італії й Царства Польського; і до 1870-х років у коростишівському селищі проживало 259 німців.

1835 року утворено перші німецькі колонії в Луцькому повіті - Старий Запуст і Станіславівка. 20 прусських сімей уклали контракт із власником маєтку Котельницьким на оренду 560 десятин землі на 20 років, із платою по 30 коп. з моргу, з правом продовжити контракт. Наступного року родина Шраг із Польщі й десять сімей зі Швейцарії придбали за купчою грамотою від власника с. Мокрого Новоград-Волинського повіту князя Любомирського 221 десятину й утворили селище за ім’ям предводителя колонії Шрагдорф, яку також називали Швейцарією.

У наступні роки переселення німців зростає, переважно у Волинську губернію. У період з 1840 по 1860 рік колоністи придбали в поміщиків три тисячі десятин землі на суму 300 тисяч рублів сріблом і заснували поселення в повітах: Новоград-Волинському - Анету і Юзефіну, Заславському - Мар’янівку й Костоєщину, Житомирському - Березівку, Рівненському - Феліціанівку; а також на казенних землях селища Катереницьке у Володимирському й Антонівку в Луцькому повітах. До початку 1870-х років кількість німецьких колоністів у Волинській губернії не перевищувала 40 тисяч, а 1890 року їх було майже чверть мільйона людей, котрі заснували 709 нових поселень, у володінні й користуванні яких було понад півмільйона десятин землі. У всьому Південно-Західному краї відсоток іноземних поселенців у масі селянського населення становив трохи більше 5%, а по губерніях: Київській - 0,63%, Подільській - 0,14 і Волинській - 16,3%.

У період кріпосного права рух іноземців у Волинській губернії мав сільськогосподарський характер, а промисловий - у Подільській і Київській. Але в обох випадках це були виключно німці. Селянська реформа й викликані у зв’язку із цим зміни в умовах ведення сільського господарства значно підняли попит на працівників і орендарів земель. Починаючи з 1863 року, в колоніальний рух в Україні включаються й слов’яни, переважно чехи. Головною місцевістю колонізації залишалася, як і раніше, Волинь. Сюди прямували як німці з Пруссії, Німеччини, Австрії й Царства Польського, так і чехи з Богемії. Слов’яни в колонізаційному процесі Південно-Західного краю становили 16%, зокрема: чехи - 11%, поляки - близько чотирьох і галицькі русини - до 1%. Першу чеську колонію Людгардівку з 17 сімей засновано в Дубенському повіті на 71 десятині землі села Догорільці. Водночас у Подільській губернії 16 сімей богемських чехів на 220 десятинах орендованої землі заснували селище Чехівка. На кінець 1871 року тільки на Волині утворилося 26 чеських колоній, де проживали 963 сім’ї, володіючи з правом власності або орендуючи 17648 десятин землі.

Що ж до поляків і українців із Галичини, то майже всі вони селилися переважно в прикордонних повітах. Серед більших польських колоній, заснованих в 1860-х роках, вирізнялися поселення Уманського повіту в маєтках графа С.Потоцького та В.Сенковського: Небелівка, Оксанине, Лебединка, Копенковата (всього 7000 десятин); Таращанського повіту в маєтку Г.Липковського у м. П’ятигори (446 десятин); Ямпільського повіту - в маєтку спадкоємців Собанських м. Джурин (2500 десятин); Старокостянтинівського повіту в с. Голюнки (235 десятин); Проскурівського повіту в с. Каневка (143 десятини); Каменецького повіту в
с. Баришківці (145 десятин); Вінницького повіту в с. Коханівка (217 десятин) тощо.

Слов’янська колонізація значно відрізнялася від німецької. Німці, зараховуючи себе до вищої культурної раси, вперто зберігали свою національну відособленість, не вивчали російської мови, не брали громадянства й через кілька поколінь залишалися фанатично відданими синами Німеччини. Чехи, навпаки, майже завжди проявляли бажання злитися з місцевим населенням, вступали в змішані шлюби, відкривали спільні школи, приймали російське громадянство, переходили в православ’я тощо. Іноземці, які приймали підданство, мали пільги, встановлені правилами від 18 грудня 1861 року для «водворяющихся иностранных рабочих». Вони звільнялися від рекрутської повинності, мали п’ятирічну пільгу з платежу казенних податей, грошових і натуральних повинностей. Після закінчення строкових пільг, колоністи сплачували всі збори й несли державні повинності нарівні з іншими землевласниками. Тобто фактично ставали рівноправними громадянами імперії.

Серед інших іноземних колоній Південно-Західного краю можна відзначити французькі (50 родин), швейцарські, італійські, англійські, бельгійські й данські. Але всі вони мали випадковий характер. Більшість із цих колоністів приїхали в край як техніки й майстри на цукробурякові заводи Київської та Подільської губерній; дехто придбав значну поземельну власність. Наприклад, якийсь швейцарець Ієїн викупив кам’яногірський маєток (1600 десятин) у Липовецькому повіті; інші брали землю в оренду.

Колонізація Південно-Західного краю давала величезну економічну користь, поповнюючи значні трудові ресурси й кошти. Енергійні поселенці освоювали великі земельні простори, що лежали в запустінні, обертаючи поліські піски й болота на плодоносні ниви, навчаючи місцеве селянство прогресивних методів культивування землі й знайомлячи його з новим землеробським знаряддям тощо. Достатньо сказати, що в місцях поселення колоністів протягом десятиліття продажна й орендована вартість землі зросла втроє. Втім, головним джерелом добробуту іноземних поселенців було не землеробство, а молочне господарство. Корова, привезена з Німеччини, давала молока у п’ять-шість разів більше за селянську. Деякі колоністи створювали промислові підприємства, підводили до них за свій рахунок залізниці: фірма Рау і К° в Рівненському, Вільгельма Кене в Дубенському (колонія Кенеберг - понад десять тисяч десятин), Пенкалі в Кременецькому повітах тощо.

Та в економічну складову втрутилася політика. 1873 року газета «Киевлянинъ» писала: «Разноплеменность западных окраин, в которых социальная и национальная рознь еще сильна, при элементах политического брожения, поддерживаемого соседством Галиции в польском населении края, - допущение свободного расселения в нем иностранцев и перехода в их руки поземельной собственности не может оправдываться никакими экономическими выгодами и соображениями, в особенности, если поселяющиеся иностранцы принадлежат к национальности, с которою будущее сулит нам неизбежное столкновение».

Серйозні проблеми для поселенців почалися 1874 року, коли всіх колоністів змусили до військової повинності. Німці-меноніти почали від’їжджати. Ситуація ще більше погіршилася, коли 1891 року міністерство внутрішніх справ увійшло в Державну раду з пропозицією обмежити іноземну колонізацію в імперії. Законом заборонялося іноземним колоністам селитися поза межами міських поселень, а також володіти нерухомим майном і користуватися землею, як за правом власності, так і брати її в оренду. Колоністи, які придбали нерухомість до ухвалення закону, зобов’язані були в трирічний термін прийняти російське підданство й «овладеть достаточными знаниями государственного языка и некоторых основных законов империи, знание которых необходимо для всякого нового подданного, принявшего присягу». Інакше - «иностранные поселенцы должны быть выселены административным порядком, если до издания закона поселились вопреки правилам, установленным ныне, передав свое имущество другим лицам». Вирішувалося «німецьке питання» іноді драматичними, а іноді й комічними методами. При виселенні німців за судовими вироками вони нерідко чинили опір, подеколи досить серйозний - наприклад, у колоніях Ляговиці, Бубни, Кринички Волинської губернії; іноді влада вдавалася до збройної сили. Колоністів обвинувачували навіть у посяганні на православну віру, а в Першу світову війну в «пособництві німецькому уряду». У боротьбі з «німецькою експансією» відзначилося також київське губернське правління, яке видало постанову №1000 від 16 жовтня 1886 року про перейменування німецьких колоній Радомишльського повіту на російський манер: Карлсдорф - Карлівка; Вержбіциндорф - Вербівка; Ефандорф - Іванівка; Романсдорф - Романівка; Клімандорф - Климівка; Філінсдорф - Пилипівка; Малінсдорф - Малинівка.

1929 рік став початком кінця іноземних поселень в Україні - колоністів як найзаможнішу частину населення серед перших піддали розкуркулюванню й висилці на неосяжні простори радянської імперії. Остаточно нова влада розправилася з колоністами під час і після Другої світової війни, коли їх знову обвинуватили у шпигунстві й пособництві окупантам. Нині про іноземну присутність в українських містечках і селах нагадують міцні цегляні споруди, що дивом пережили роки лихоліть і вирізняються добротністю й незвичною архітектурою поміж колишніми колгоспними руїнами.