Історія — як річка: двічі не ввійдеш

Громадянська війна (лат. bellum civile) - внутрішньодержавне збройне протистояння, супроводжуване терором з боку обох сторін, численними жертвами серед мирного населення.

Війна між громадянами однієї країни, розколотої проблемами, ідеями, можливими перспективами розвитку країни проживання, що їх по-різному бачать певні групи населення. Для прикладу: повстання Спартака 73–71 р. до н.е. аж ніяк не можна назвати громадянською війною, бо раби не були громадянами Риму, вони прагнули звільнитися з рабства.

Громадянські війни супроводжують усю державну історію людства. Вони бувають тривалими (антифеодальне повстання тайпінів у Китаї 1850–1864 рр.) і короткочасними - як війна в період Паризької комуни 1871 року. Розгоряються навколо проблем власності, шляхів розвитку, уподобань зовнішньої орієнтації, статусу станів і класів, релігійної нетерпимості тощо. Так громадянська війна в США 1861–1865 рр. була боротьбою за свободу і демократію, з одного боку, і за збереження рабства й консервацію расизму - з іншого. Перемога Півночі стала поворотом до промислового перевороту на базі ринкової економіки. У громадянській війні в Іспанії 1936–1939 рр. на боці фалангістів була нацистська Німеччина, на боці республіканців - Радянський Союз. А Ф.Франко дотримувався політики "органічної" демократії як поєднання іспанських традицій і католицизму, що дало країні успішно пройти між фашизмом і комунізмом. Становою була громадянська війна Червоної і Білої троянд 1455–1486 років. До категорії громадянських належить і більшість локальних конфліктів періоду холодної війни другої половини ХХ ст., спровокованих інтересами протилежних світів.

Після поразок у Першій світовій війні, краху господарського комплексу, у вересні 1917 р. почався розпад Російської імперії. На її місці заявили про себе державні утворення з атрибутами суверенності, зокрема й громадянства (закон у Білоруській Народній Республіці ухвалено 25 березня, в УНР - 2 липня 1918 р.). Найбільшою серед них була радянська Росія. На її території йпочаласяпісля 1917 р. названа в радянській історії громадянською війна 1918–1922 років. У ній виборювали своє право на владу в "русском мире" червоні і білі. В обох таборах були представлені всі стани й класи населення, залежно від того, хто і як зумів отримати для себе такі бажані багнети. Щодо цього білим було складніше. Старі ідеологічні кліше, пов'язані з царською епохою, зносилися. Однак на їхній млин лили воду злочини більшовиків і їхнє невігластво стосовно суспільства та його потреб. Найслабшим місцем червоних виявилася їхня неспроможність, через підміну понять і маніпулювання, спрогнозувати закономірний результат насаджуваного на основі утопії суспільного ладу - комунізму. Адже під виглядом диктатури пролетаріату (над ким?!) насаджувалося тотальне панування більшовиків у формі командно-адміністративної системи. З висотичасу її творець В.Ленін як теоретик, економіст (і чим його тільки не наділяли і не наділяють штатні слуги ідеології), виявився авантюрним, лозунговим трибуном світового масштабу. Його епоха, що 74 роки потрясала Росію і залишилася в історії як часи злиднів і скрути, які ніколи не забуваються, стала пересторогою від подібних суспільних трансформацій і катастроф.

Для червоних і білих, які схрестили зброю, головним було заволодіти владою. У програмних документах більшовиків багато словесної еквілібристики й привабних обіцянок. Головні з них були короткі й влучні як постріли: заводи - робітникам, селянам - землю, що на ура сприймалося в неосвіченому й забитому суспільстві. Робітники не дуже усвідомлювали, як це буде: кожному по заводу чи як? Селянам - землю! Розумному індивіду абсолютно незрозуміло, як поєднується передача землі селянам із заявленою основоположною метою більшовиків - ліквідацією приватної власності. Інакше: як уживеться комунізм із приватною власністю? Селянство з його постійною націленістю на власне земельне господарство для більшовиків було елементом, який підлягав класовій нейтралізації. То як вийти зі становища? З украй негативного ставлення до капіталізму більшовики опускаються до феодалізму. В.Ленін пропонує, а Й.Сталін насильно реалізує комуно-феодальну кооперацію, яка на десятки років для селян стала виплодком пекла, примусовою працею за так звані трудодні… На цьому парадоксі гору взяла система масових крадіжок: "Не поцупиш - не проживеш". Голова колгоспу був справжнім феодалом: начальником, суддею, розпорядником, батьком рідним… За інерцією більшість пострадянських суспільств і досі не позбулася цих антидемократичних принципів: що вище на владній драбині суб'єкт влади, то більші в нього можливості збагачуватися.

Через понад 20 років цю практику радянської комунізації села було застосовано щодо селян країн Центрально-Східної Європи, куди прийшла Червона армія. Спочатку за радянським зразком здійснювалася земельна реформа через ліквідацію великого землеволодіння та передачу землі у трудову власність селян із подальшим її кооперуванням, а фактично - переведенням у розряд державної.

І що це була за мудра партія на чолі з матеріалістом Леніним, яка не бачила пагубних перспектив експерименту над "русским миром", а потім начисто забула, як привести його до нормального стану? А може, це просто банальне невігластво і партії, і її вождів? Під власну надуману доктрину "неминучості соціалістичної революції і побудови соціалізму" Ленін підганяв такі самі економічні погляди, відкинуті й спростовані пізніше практикою життя.

Свою платформу у війні за владу над "русским миром" виробили й білі. У штабі Добровольчої армії А.Денікіна була напрацьована програма, що передбачала ліквідацію більшовицької анархії і запровадження в країні правового порядку та робітничого законодавства, скликання народних зборів на основі загального виборчого права, здійснення земельної реформи. Білі підтримували рішення Установчих зборів, розігнаних більшовиками 6 січня 1918 р., що стало датою відліку початку війни 1918–1922 років. Виходячи з цієї програми, навряд чи можна говорити про реставрацію попереднього режиму. Денікін стояв за радикальне оновлення Росії, бачив її конституційною монархією. Можливо, це був би перший крок у бік демократії. Але пункт "відновлення єдиної і неділимої Росії" не сприймався поневоленими народами, нівелював привабливість програми білих. Ідею "єдиної і неділимої" виношували й більшовики, вправно камуфлюючи її гаслом пролетарської єдності. Для білих більшовики були виразниками беззаконня й свавілля. "Я, - казав Денікін, - чесно кажучи, не бачу принципової різниці між діяльністю й цілями більшовиків і кримінальним елементом". Білі хоча б не вдавалися до обману. Проте й вони не воювали у білих рукавичках. Був і червоний, і білий терор.

Якщо інтенсивність громадянської війни поступово спадала вже 1920 року, із розгромом основних сил білих, то війна, спрямована на повернення під владу Москви нових держав, наростала. При цьому за всіма характеристиками (територія воєнних дій, етнічно-національний склад, цілі, що їх ставили собі супротивники) вона категорично відрізнялася від протистояння, що тривало на теренах Росії з 1918 року. Перше для Росії було внутрішньою, друге - зовнішньою війною, яка набула з боку Росії більшовицько-імперіалістичного, а з боку нових держав (України, Грузії, Латвії та ін.) - національно-визвольного характеру. Це вже не громадянська війна - між собою воювали громадяни різних країн. На жаль, в антибільшовицькій війні нові держави не об'єднали і не скоординували своїх дій. Війна 1918–1922 рр., яку в радянській історії називають громадянською, мала в своєму розвитку дві фази: перша - 1918–1920 рр. - період червоно-білого внутрішнього протистояння, в якому перемогли більшовики. А період 1920–1922 рр. став фазою зовнішньої війни більшовицької Росії, спрямованої на ліквідацію незалежності нових держав і відновлення імперії у форматі СРСР. Термін "громадянська війна" Москва використовувала для невизнання громадянства і незалежності нових країн, оголошення їх контрреволюцією...

У цілому, за межами Росії, в більшості новоутворених держав ніякої громадянської війни не було, хоча її провокування з боку Москви мало місце. Навпаки, проти України була розгорнута системна, безперервна атака більшовиків-імперіалістів. Починаючи з бою під Крутами в січні 1918-го і закінчуючи розстрілом червоними бійців Другого Зимового походу в листопаді 1921-го в районі Базара і Малих Миньків на Житомирщині, УНР вела збройну боротьбу за незалежність.

Україну, в історії якої було Магдебурзьке право й Литовські статути, що визначали права і привілеї шляхти, регламентували європейське судочинство, насильно, війною, знову заштовхали в "русский мир". Для України що Денікін, що Ленін були ягодами одного імперського поля. Обидва категорично не сприймали її незалежності й суверенності, бо вважали їх такими, що інспіруються зовнішніми силами. Для Денікіна відокремлення України від Росії було результатом злочинних дій німців, так само як існування нині незалежної України для Кремля - антиросійської політики США. Долю України розділили й інші нові держави. Захистили свою незалежність лише країни Балтії, Польща й Фінляндія.

Закінчення війни в 1918–1922 рр. у радянській історії трактується як перемога більшовиків в Україні, Сибіру, Центральній Азії, на Кавказі. Створення СРСР означало поразку національно-визвольних змагань. Але друга фаза війни продовжувалася. Війна з басмачами в Середній Азії тривала навіть у 1930-х роках. У 1939–1940-х Москва, заручившись підтримкою нацистів, пішла війною проти Фінляндії і Польщі (східна частина якої в 1815–1915 рр. була автономним Царством Польським у складі Російської імперії), анексувала країни Балтії тощо. Використовуючи дружбу з нацистами та складну обстановку у світі, що вже стояв на порозі Другої світової, СРСР, не без згоди Гітлера, що, зрозуміло, корелювалася з геополітичними планами Берліна, продовжував збирання колишніх колоніальних земель імперії.

Якщо царська Росія через військові, економічні, політичні, культурні зв'язки дедалі більше гравітувала в бік Європи, то більшовицька після 1917 р. закривалася, віддалялася, відокремлювалася, бачила в ній суб'єкт комунізації, чому сприяв червоний проект з державно-феодальним ладом і вождем-царем. Відтак наростала небезпека демократичному світу з боку комуністичної моделі "русского мира".

У 1989–1991 рр., із розпадом Радянського Союзу і крахом світової соціалістичної системи, розвалилося все, що мостив "русский мир" з 1917 року. Радянський Союз як "імперія зла" виявився нікому не потрібним. Перед Москвою постала дилема: повернутися на вторований у 1920–1922 рр. шлях збирання "залізом і кров'ю" земель, що знову проголосили свою незалежність від імперії, чи зосередитися на розбудові РФ у форматі суб'єкта демократичного співтовариства. Кремль, спираючись на відомі скріпи, скористався прийомами й методами, апробованими в 1920–1922 рр., які забезпечили створення ленінської імперії - СРСР. У цьому сенсі й сьогодні нічого не змінилося.

Ті ж таки настирні прагнення відновити імперію, ті самі прийоми камуфлювання агресивної політики спостерігалися при здійсненні агресії проти Грузії, анексії Криму, вторгненні в Донбас. РФ, ігноруючи міжнародне право, зобов'язання перед світовою спільнотою, подає свою агресію як громадянську війну в Україні. Важко сказати, чого ще чекати від "русского мира", в якому єдність керівних кіл і загалу не базується на національних інтересах, а формується ностальгією за імперською величчю, втраченими позиціями у світі. Щодо цього згадується гомінкий Старий Арбат 1989 року, де просто-таки вирували антикомуністичні настрої. Здавалося, що відтепер СРСР назавжди залишиться в анналах історії. Гадалося, Росія уже нікого й ніколи не повчатиме ні пропагандою, ні застосуванням сили. Ніхто тоді не замислювався над тим, що комунізм пішов, а "русский мир" з його інфантильними міфами залишився. Туга за імперією - це не тільки стан верхів, а й низів. Це особливість Росії. Інакше в роки комунізму не працювало б успішно гасло "народ і партія єдині". Росія, кидаючи виклик усьому світу через свій неприйнятний для неї статус серед великих держав, через свої імперські втрати, стає з її ядерними силами проблемою сьогодення.

Однак двічі в історію, як і в річку, не ввійдеш. Усе тече, усе змінюється…