І знову про гетьманські скарби

28 лютого, 2014, 17:35 Роздрукувати Bипуск № 7, 28 лютого-7 березня 2014р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

Нинішня незалежна Україна є правонаступницею УРСР (УСРР) і, відповідно, успадкувала її права й зобов'язання за міжнародними угодами. Успадкувала вона де-юре і право вимоги щодо фондів П.Скоропадського в Німеччини.

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

І знову про гетьманські скарби

Коли згадують про гетьманські скарби, то на думку відразу спадає історія про покладені в англійський банк кошти наказного гетьмана України Павла Полуботка. На сьогодні вони вже нібито становлять суму, яка може врятувати економіку України. Та це лише красива легенда без реального підґрунтя, яка так наснажує представників творчих професій. А тим часом відома більш реалістична історія боргу перед Україною. Хоча він і не сягає захмарних розмірів, але має під собою доволі міцну правову основу. Ідеться також про гетьманські скарби - скарби Павла Скоропадського.

29 квітня 1918 р. нащадок давнього старшинського козацького роду П.Скоропадський за підтримки німецьких окупаційних військ стає гетьманом із диктаторськими правами, а Українська Народна Республіка перетворюється на Українську Державу. Це державне утворення мало доволі примарну самостійність, перебуваючи під пресом численних ворогів, у тому числі й внутрішніх. "Незалежність" підтримувалася багнетами окупаційних німецько-австрійських військ, які, по суті, зневажали суверенітет нашої держави і цікавилися виключно її ресурсами.

Проте П.Скоропадський мав плани наповнити суверенітет України реальним змістом, і частиною цього плану було створення власної фінансової системи зі стабільним курсом українського карбованця. Курс останнього, за угодою з Німеччиною та Австро-Угорщиною, мав становити один до 1⅓ німецької марки і один до двох австрійських крон. Цей курс було закладено ще в результаті переговорів між фінансовими установами УНР, Німеччини й Австро-Угорщини, тобто до встановлення влади П.Скоропадського. І він не був штучним: Україна і Німеччина 24 квітня 1918 р. підписали угоду про друк українських грошей; водночас велися переговори про надання кредиту Центральним державам для забезпечення їх українською валютою під закупівлю товарів в Україні. Кредитну угоду уклали
15 травня 1918 р., згідно з якою Німеччина й Австро-Угорщина отримали по 200 млн українських карбованців кредиту. Кредитом було забезпечено відносно стабільний курс української валюти, на ці гроші Центральні держави закуповували й вивозили продовольство і сировину.

Після падіння гетьманської влади 14 грудня 1918 р. за право стати спадкоємицею Української Держави П.Скоропадського розгорнули як воєнну, так і дипломатичну боротьбу УНР (Директорія) і УСРР на чолі із Християном Раковським. У той самий час Німеччина, де перебували гроші українського кредиту, змушена була укласти Версальський мирний договір (за яким вона взяла не себе фінансові зобов'язання щодо переможців), і її фінансова система потрапила під жорсткий моніторинг міжнародних інституцій. Тому на початок 1919 р. Україна опинилася у вирі громадянської війни, а Німеччина - в "обіймах" економічного й політичного хаосу.

Австро-Угорщина та її правонаступники погасили перед Україною більшу частину кредиту, а от німецький уряд повідомив Посольство УНР у Берліні вербальною нотою від 10 квітня 1919 р. про припинення виплат. Німецька сторона висунула контрпретензії щодо збитків, завданих їй під час евакуації військ з України (зокрема й Червоною армією), витрат під час окупації тощо. Головним її аргументом стала невизначеність ситуації з політичною владою на території України і сумніви у правонаступництві Директорії УНР. Але, слід зауважити, що Українська Держава П.Скоропадського здобула статус суб'єкта міжнародного права виключно завдяки Німеччині, і тому за останньою залишалося пріоритетне право визначати її спадкоємця.

Епопея з гетьманськими грошима протягом 1919 р. тривала лише у формі двостороннього обміну нотами між українською і німецькою сторонами. Берлін заявляв, що більшість території України перебуває під контролем невизнаного нею уряду, який, до того ж, завдав численних збитків Німеччині. На таку заяву українська сторона відповіла, що московський більшовицький уряд Німеччина насправді вже визнала - згідно із Брест-Литовським договором від 3 березня 1918 р., і він же є окупантом на українських територіях. А тому вся відповідальність за збитки, завдані ним німецькій стороні, лягає на РСФРР. У питанні відповідальності невизнаного німецькою стороною уряду на українських теренах можна припустити, що Німеччині було цілком на руку утворення більшовиками в Харкові 10 березня 1919 р. української радянської держави - УСРР.

Ситуація навколо українських фондів у Німеччині змінюється 1920 р. зі встановленням повноти контролю над українськими територіями радянською владою. Уряд УСРР 20 червня 1920 р. по радіо, за відсутності інших каналів діалогу з іноземними державами, оголосив МЗС Німеччини ноту про те, що йому відомо прагнення уряду УНР отримати кошти П.Скоропадського і попередив Німеччину, що він залишає за собою право вимагати ці кошти. Тому 1920 р. епопея навколо гетьманських скарбів у Німецькому державному банку отримала принципово інший зміст.

Саме цього року посольство УНР ставить питання про виплату уряду в екзилі 50 млн марок помісячними платежами по 2-3 млн марок. На це німецьке МЗС відповіло, що не може їх передати уряду в екзилі, оскільки достеменно невідомо, який саме уряд є правонаступником уряду П.Скоропадського, а територія України в цей самий час перебуває під контролем Червоної армії. Відповідно, Німеччина має остаточно визначитися з правонаступником Української Держави і саме з його урядом вести переговори про визнання за ним права вимоги фондів Української Держави. Посольство УНР мотивувало правонаступність свого уряду тим, що німецький уряд погодився акредитувати як посла (замість Федора Штейнгеля від Української Держави) представника УНР Миколу Порша, визнавши цим УНР правонаступницею гетьманської України. Хоч як намагалися представники посольства УНР доводити у своїх нотах нелогічність позиції Німеччини, все було марно. Німецька сторона не взяла до уваги фактів визнання уряду УНР відразу після падіння П.Скоропадського.

Протягом 1920 р. стало очевидно, що Німеччина у питанні визнання того чи іншого суб'єкта міжнародного права як єдиної держави, що має суверенітет над українськими територіями, намагається тягнути час. Від квітня і до 12 жовтня 1920 р. тривала Радянсько-польська війна. Лише 18 березня 1921 р. було укладено остаточний Ризький мирний договір між Польщею і РСФРР та УСРР. Тобто перша держава, яка перебувала у Версальській системі міжнародних відносин, Польща, визнала УСРР і суверенітет радянського уряду України над українськими територіями. Відповідно, шанси уряду УНР в екзилі отримати кошти П.Скоропадського ставали чимдалі більш примарними.

Після укладення Ризького договору відбувається загострення відносин між УСРР і Польщею через протести з української сторони з приводу діяльності на польській території української військової еміграції. Польща, своєю чергою, звинувачувала УСРР у підготовці підрозділів із числа галичан для інтервенції на підмандатну Польщі Східну Галичину і засуджувала діяльність Закордонного відділу (Закордоту) ЦК КП(б)У, що була спрямована на диверсійно-підривну діяльність у Другій Речі Посполитій. У цей самий період уряд УСРР через Наркомат закордонних справ РСФРР заявляє претензію Франції: мовляв, вона чинить тиск на Німеччину, аби та передала гроші П.Скоропадського уряду УНР для підготовки воєнної інтервенції на територію УСРР. Очевидно, побоювання радянського уряду України були слушними, хоча факт такого тиску з боку Франції щодо коштів Української Держави ні підтвердити, ні спростувати до сьогодні немає можливості.

Настає 1922 р. Дипломатичний календар цього року насичений цікавими подіями, серед яких ключова - конференція в Генуї, що мала вирішити питання повоєнної відбудови економіки Європи та інтеграції Радянської Росії в систему міжнародних відносин. І Німеччина, і РСФРР на цій конференції розпочали самостійну гру проти правил, які були вироблені країнами-переможцями - членами Антанти. Фактично Радянська Росія спрямовує роботу конференції в іншому, ніж було передбачено на її початку, руслі і, зрештою, заводить процес переговорів у глухий кут висуненням грандіозних контрпретензій за інтервенцію країн Антанти в ході громадянської війни. Це була відповідь на їхню вимогу компенсації за боргові зобов'язання царського і Тимчасового урядів.

16 квітня 1922 р. у місті Рапалло між Німеччиною і РСФРР було укладено договір. Його головний результат - відновлення дипломатичних відносин між РСФРР і Німеччиною, взаємна відмова сторін від військових претензій та закладення підвалин для співробітництва між державами. Рапалльський договір викликав неабиякий резонанс на Генуезькій конференції, бо він підривав засади Версальського договору, а саме: відмова Німеччини від договору, укладеного з радянським урядом у Брест-Литовську, і право Радянської Росії на отримання з Німеччини репарацій. Відновлення дипломатичних відносин фактично реанімувало визнання Німеччиною Радянської Росії за Брест-Литовським договором, а відмова РСФРР від військових претензій закладала нові принципи відносин між країнами двох принципово відмінних соціально-економічних систем. Країни Антанти вважали себе ошуканими.

Відразу після укладення Рапалльського договору розпочалася робота з поширення його дії на радянські республіки, які перебували в союзних відносинах із РСФРР. УСРР і РСФРР іще 31 грудня 1920 р. підписали Робітничо-селянський союзний договір. Зрештою, було укладено договір про поширення дії Рапалльського договору на шість союзних із РСФРР республік. Першим у переліку суб'єктів договору серед радянських республік значився представник УСРР, за ним після слів "а равно" йшли представники іще п'яти республік. Цією формулою підтверджувалася значущість статусу визнаної Брест-Литовським договором України (УНР) і правонаступність УСРР. У другій статті договору було зафіксовано, що УСРР і Німеччина зберігають за собою право на визначення розміру і порядку ліквідації взаємних претензій, які виникли у період перебування на українській території кайзерівських військ. УСРР не зняла своїх, задекларованих 1920 р., претензій на фонди П.Скоропадського в Німеччині. Цим вона, зберігши актуальність питання, унеможливила висунення претензій на ці фонди з боку уряду УНР.

1923 р. більшовики ліквідували Наркомат закордонних справ УСРР, і Радянська Україна вже не мала іншої інституційної можливості заявляти претензії на фонди П.Скоропадського, крім як за посередництва Наркомату Радянського Союзу, що його було створено на базі Наркомату РСФРР. А відмова РСФРР від військових претензій за Рапалльським договором робила некоректною постановку російською стороною питання про колишні борги. Тому питання цих фондів було фактично поховане в інституційній павутині зовнішньої політики СРСР. Але УСРР так і не відмовилася від претензій на кошти П.Скоропадського, а Німеччина визнала її право вимагати ці кошти. Частину їх (200 млн крб), як випливає з листування між посольством УНР і МЗС Німеччини, було компенсовано до 10 квітня 1919 р., а в червні 1920-го українська сторона озвучувала суму в 50 млн марок. Нинішня незалежна Україна є правонаступницею УРСР (УСРР) і, відповідно, успадкувала її права й зобов'язання за міжнародними угодами. Успадкувала вона де-юре і право вимоги щодо фондів П.Скоропадського в Німеччини, а тому потенційно Україна може увійти почесним членом до якогось із міжнародних клубів кредиторів. Довго справа робиться. А ще, кажуть, "дурень думками багатіє". Але…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК