Хресна дорога Анатолія Жураковського

До 120-річчя від дня народження та 80-річчя від дня страти вийшла друком книжка Павла Проценка "К незакатному Cвету. Анатолий Жураковский. Пастырь, поэт, мученик".

Ця книжка є життєписом одного з видатних київських священиків ХХ ст. о. Анатолія Жураковського. Як пише автор, відомий релігійний письменник Павло Проценко, це постать одночасно типова і виняткова. Типова - тому що він розділив долю тисяч своїх братів у вірі, розстріляних та скинутих у безвісні рови; виняткова - за своїми людськими якостями, за впливом на церковно-суспільне життя, на своїх близьких та знайомих.

Це не перша книжка автора про о. Анатолія. Про героя своїх майбутніх книжок автор уперше почув від тодішнього настоятеля храму священномученика Макарія о. Георгія Єдлінського наприкінці 1977 р. Відтоді Павло Проценко почав працювати над образом пастиря та мученика. Для початку він вирішив упорядкувати збірник з матеріалів, які характеризують постать і справу київського священика, забезпечити мінімум коментарів та передати для публікації на Заході.

У 1979 р. автор зібрав цілу низку матеріалів про о. Анатолія, підготував добірку його проповідей та ряду оригінальних творів. У підсумку, вийшов грубезний том. Частина перша містила "Короткий нарис життя о. Анатолія", який був написаний його дружиною. До нарису додавався літопис життя, створений із уривків листів, спогадів та творів прихожан храму. Друга частина називалася "Творчість". До неї було включено чотири статті Жураковського, які виходили в роки Громадянської війни, вірші, нарис "Іуда" та інші. Частина третя складалося з проповідей. А в "Додатку" були спогади дружини пастиря про виникнення громади Св. Марії Магдалини та перебування на поселенні (Краснококшайськ: 1922–1926 рр.).

П.Проценко передав через співробітника французького посольства машинописний текст збірки з короткою запискою до Микити Струве, директора найстарішого емігрантського видавництва "ІМКА-Пресс". На той час текст налічував 447 сторінок стандартного формату.

Рецензована книжка має кілька пластів. Головний із них - це, власне, життєпис київського пастиря. Але є ще й два інших. Це - історичне тло, в якому проходило життя о. Анатолія. Події часів Української революції, потім прихід до влади більшовиків та їхні зловісні діяння. І третій пласт - велика кількість славетних постатей, із якими довелося спілкуватися о. Анатолію.

Народився Анатолій Жураковський 4 березня 1897 р. в родині студента історико-філологічного факультету Московського університету та його дружини, колишньої вчительки. Коли хлопцю було 14 років, родина Жураковських переїжджає до Києва, з яким буде пов'язане все його подальше життя. Тут він закінчив гімназію і вступив до університету, теж на історико-філологічний факультет. Під час Першої світової війни пішов на фронт як вільновизначений. 1917 р. одружується з Ніною Сергіївною Богоявленською, а згодом повертається додому.

У 23 роки майбутній пастир захворів на туберкульоз і ледь не помирає. Переїздить разом із дружиною в село Красногорка під Києвом, де поступово видужує. 31 серпня 1920 р. о. Анатолія висвятили в ієреї.

Починаються роки його служіння. А в ніч із 4 на 5 квітня 1923 р. пастиря заарештовують за звинуваченням в агітації проти радянської влади "шляхом проповідей". Його етапують до Москви, де поміщають до знаменитої Бутирської тюрми. Наприкінці травня о. Анатолія висилають у Краснококшайськ (Йошкар-Ола) в Марійській області. З ним поїхала і дружина Ніна.

Але то ще були відносно вегетаріанські часи, і наприкінці 1924 р. подружжя Жураковських повертається до Києва. Хоча вони перебували під наглядом каральних органів, але все ж таки пастир прослужив до 1930 р. В жовтні о. Анатолія вдруге заарештували, й почалася його хресна дорога. Бутирка - станція Свир - Соловки - табірний пункт на березі річки Виг - тюрма в Тунгуді - Надвоїци - табірний пункт на річці Урокса. У серпні 1937 р. "притягнутий до карної відповідальності за контрреволюційну агітацію". 20 листопада засуджений "трійкою" НКВС до розстрілу. 3 грудня вирок приведено у виконання.

Про його духовний світ пастиря можна говорити довго і багато. Під керівництвом о. Анатолія діяли громади Марії Магдалини та Іісуса Найсолодшого. З-під пера Жураківського вийшло чимало релігійно-філософських статей, есеїв, проповідей, віршів. Серед наставників о. Анатолія були такі визначні філософи, як Василь Зеньковський, Василь Екземплярський, Петро Кудрявцев.

Як взірець творчості пастиря можна навести ранні проповіді. "Невеликі, енергійні, вони ніби просякнуті болем від кровоточивих ран сучасності та вірою проповідника, який знає, як їх вилікувати. З амвону до віруючих звертався не ритор, який віщає про абстрактні вічні цінності, а Людина, яка пережила спільну з ними катастрофу, падіння на саме дно соціального життя, де тепер розкладалися "старі" уявлення про честь та достоїнство", - констатує Павло Проценко.

У перших своїх проповідях, звернених до сучасників, які були захоплені процесом ідеологічної перебудови, священик підкреслював, що революція не скасувала головних проблем людини. Тому не можна дозволяти страхові перед насильниками впливати на наш внутрішній світ і гідність. "Маленька людина живе на маленькій землі, цій піщинці, закинутій у просторах світобудови. Але у маленької людини є серце, і в цьому серці таїться безодня, яку наповнити може лише безкінечне…" - проповідував отець Анатолій.

У книжці добре окреслено історичне тло. Скажімо, події Української революції. У вітчизняній історії вони не завжди об'єктивно висвітлюються. На жаль, переважна більшість політичних діячів національно-визвольних змагань були "лівими". Безумовно, можна і треба віддати шану Симону Петлюрі, Михайлу Грушевському та Володимиру Винниченку. Але водночас не слід забувати, що їм були властиві недоліки, які притаманні всім соціалістам. Один із ідеологів українського націоналізму, Дмитро Донцов у
1921 р., пояснюючи поразку Української революції 1917–1921 рр., наголошує на постійному мавпуванні київськими політиками дій московських більшовиків, справедливо зауваживши: "Публіка воліє оригінал, а не кепський плагіат".

А ось гетьман України Павло Скоропадський, якого трохи недооцінюють певні історики, в дуже несприятливих умовах спробував створити модернізовану гетьманщину, своєрідний автократичний лад, покликаний, на його думку, стати конституційною монархією. Перш за все, він прагнув зібрати у своїй адміністрації справжніх професіоналів у різних галузях діяльності. Зокрема міністром сповідань став Василь Зеньковський, славнозвісний релігійний філософ. Та й, взагалі, Павло Скоропадський, на відміну від діячів Центральної Ради, був віруючою людиною. За неповних 9 місяців гетьманської влади у православних уперше з'явилася можливість відкрито обговорювати свої проекти, з'явилися важелі для здійснення практичної справи національного масштабу.

…За влади більшовиків у найближчому майбутньому релігія прирікалася на знищення. Чекісти не вимагали від духовенства декларації "христіанського соціалізму", солідарності з комуністичною ідеологією, вони вимагали повного підкорення владі. Священики, які не погоджувалися увійти в підконтрольну державній системі Церков, були приречені на загибель. Але й ті, хто бажав долучитися до неї заради самозбереження, все одне потрапляли в міцні лещата Системи.

У книжці згадуються відомі постаті, як-от священики Василь Липківський, Олександр Глаголєв та Михайло Єдлінський, поет Микола Зеров, знаменита піаністка Марія Юдіна, видатні філософи Олексій Лосєв та Валентин Асмус і багато інших, хто творив панораму тієї епохи. Безумовно, отець Анатолій Жураковський заслуговує на місце серед славетних киян. І, думається, не завадило б назвати одну з вулиць Києва його ім'ям.