Ґро Вакар: ім'я з мороку Соловків

Першою і єдиною книжкою Ґро Вакара був його антиколоніальний роман "Поїзди підуть на Париж". Писав іще вірші в стилі Володимира Маяковського, оповідання й повісті, які книжками, на жаль, не стали...

Арешт у червні 1934-го спрямував життя на іншу колію, де глухо стукотіли колеса "столипіних"... Московський паровоз летів у червону "комуну", а це - у протилежному напрямку від Парижа і від європейської цивілізації взагалі.

...Спливли десятиліття, й 1991-го полетів під укіс СРСР (дасть Бог, туди дорога й наступному "східному експресу" імперського прямування). А доля героя цього нарису - українського соловчанина - хай нагадає зітхайлам за екс-Союзом, з яких "братніх обіймів" вирвалася наша країна наприкінці ХХ століття.

Із заяви в'язня Соловків Вакара Г.В. прокурору СРСР (23.06.1935, цитата мовою оригіналу): "Ни в чем не повинный человек, честнейший гражданин Страны Советов по какому-то невероятному стечению обстоятельств брошен в ад, в самую гущу подонков человеческого общества, в это сборище бандитов, руки которых обагрены кровью трудящихся, в эту озверевшую толпу, с подлинной яростью готовую броситься на растерзание всякого и каждого, не принадлежащего к его среде. Лучше погибнуть от топора палача, чем переносить эти жуткие испытания!"

На біломорському архіпелазі тримали Вакара в камері табірного пункту з характерною назвою - Кремль. Після організованого більшовицькою владою Голодомору в Україні головний (московський) Кремль посилив репресивну політику. Українців масово відправляли за Урал, до Казахстану, Сибіру, на Далекий Схід і північні "ударні будови соціалізму", що перемелювали сотні тисяч душ на табірний порох... Ім'я письменника, як і багатьох знищених діячів культури, літератури, науки, десятиліттями не виринало зі свинцевих глибин ріки забуття. Проте і в Леті часом трапляються знахідки з пекельного минулого. До них у XXI столітті привели автора статті два ключових слова - Соловки і Сандармох.

Служитель одеської музи

Прикро, але - факт: науково-документальний двотомник "Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937–1938 роках" (К:, Сфера, 2003) "загубив" прізвище Вакара у списку українців, який склали вчені на основі архівних "розстрільних" протоколів. Злого наміру тут не було. У протоколі трійки 1937-го чекісти не вказали національності в'язня, записали його прізвище як Вокор, а місце народження - "с. Мироно АМССР". Насправді Вакар Григорій Васильович (Ґро - це літературне ім'я) народився 1901 року в селі Мирони, що нині в Балтському районі Одеської області. Розгадати "ребуси" енкаведистських писарчуків упорядникам двотомника, мабуть, забракло часу...

Як же потрапив письменник на Біле море, а згодом до розстрільної ями? Погортаймо справу №50362-фп, що зберігається у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України.

...Наприкінці 1920-х безшабашного й безпартійного служителя муз, учорашнього студента з Одеси, взяли під крило літературного об'єднання "Нова ґенерація" письменники-авангардисти Михайль Семенко і Гео Шкурупій. То була творча група, яка м'яко кажучи, без пієтету сприймала "ленінські настанови" майстрам культури. Лідери прихильників футуризму бачили своїм однодумцем і поета-початківця, не позбавленого Божої іскри, веселої вдачі й жаги творити нове слово для нової доби.

У "перлині біля моря" селянський син Грицько Вакар жив з 1923 року - навчався на агронома в сільгоспінституті й підробляв уроками української мови. У геть зросійщеній за царату Одесі на такі уроки був попит у місцевих установах. Гриць навіть примудрився навчати службовців окружного відділу ГПУ, але той "подвиг" тривав недовго. Провінціала, який друкував свої поезії в окружній газеті "Червоний Степ", вабив столичний Парнас. Тому, здобувши 1927-го вищу освіту, наш герой вирушив не на поля радгоспів, а до Харкова - занурився у творчий вир "Нової ґенерації".

Літоб'єднання видавало однойменний часопис "лівої формації мистецтв", а в його редакції служив приятель Вакара поет Олекса Влизько. Познайомилися ще в Одесі. Олекса відпочивав на морі, а коли забракло грошей на готель - мешкав якийсь місяць у гостинного Григорія. Саме Влизько й відрекомендував Михайлю Семенку майбутнього автора згаданого вище роману. Непосиді Олексі, який устигне помандрувати Німеччиною і нагір'ями Паміру, Вакар підпише свою книжку, видану 1932 року: "Старому как мир другу, мировому авантюристу, искателю приключений, князю Тмутараканскому, королю Памирскому в светлое утро темных воспоминаний о прошлых днях. Его преосвященство епископ основянский Гро Вакар" (цитую з тексту заяви прокурору). Жартівник, залишаючи автограф, не міг навіть уявити, де й кому він згодом даватиме пояснення щодо того, яку дружбу водив "єпископ" із "князем Тмутараканським".

Переконаний націоналіст

"Ровно год тому назад началась, самая, может быть, нежная в нашей действительности, история моего заключения, которое я покорно и безропотно переношу, в настоящее время уже в положении заключенного 8 Отделения ББК НКВД", - власною рукою вивів на аркуші паперу 23 червня 1935 року Григорій Вакар (ББК - це, як відомо, Біломорсько-Балтійський комбінат, а 8 відділення - Соловки). Який іще безнадійний романтик міг отак розпочати заяву прокурору? До слова - не першу, яку з неволі надсилав до Москви, сподіваючись на перегляд слідчої справи й реабілітацію.

Невже і справді не ремствуючи, ніс Вакар свій хрест і поводився в табірному Кремлі як миша в пастці? Схоже - ні, бо навіть у заяві вдавався до іронії щодо слідства й емоційно реагував на суворе покарання (п'ять років "виправно-трудових"): "Это - неслыханный кошмар! Это скандал! Это не поддается никаким описаниям, это выходит за пределы моего понимания. Это не укладывается ни в каких рамках восприятия нашей действительности!

Если сейчас я, хоть кое-как, существую физически, духовно я окончательно уничтожен и чем-то сверхъестественным кажется уверенность в том, что после всех разочарований, после всего, что разрушило мою личную жизнь, жизнь моих родителей... я еще смогу вернуться к жизни..."

В'язень скаржився: "Не видя ни одного показания, не имея ни одной очной ставки с названными здесь лицами (Влызько, Шкурупий, Березинский), по показаниям которых я являюсь таким тяжелым преступником, я до сих пор не имею никакой возможности доказать всю подлость, всю гнусь измышлений, характеризующих меня как контрреволюционера, националиста, террориста.

Попав в такое положение, человек должен был бы размозжить себе голову о камень от негодования и возмущения. Я взываю к Вам о помощи, и, хотя следователь т. Герсонский, замучивая меня, кричал: "Вы на коленях должны просить пощады у Советской власти!" - я прошу не пощады, а только справедливости, ибо пощады просить мне не за что".

У довідці, яку восени 1937-го чекісти складуть про Г.Вакара, читаємо: "Находясь в Соловецкой тюрьме... продолжает оставаться убежденным к.-р. (контрреволюціонером. - С.Ш.), националистом. Открыто заявляет заключенным: "меня не переубедят и об этом смешно говорить". Заявляет, что он на следствии показаний о тех фактах, которые ему известны, не дал, т. к. если бы он все сказал, то "получил бы расстрел".

Що ж мав на увазі письменник, коли приховав від слідства факти? Завісу таємниці можуть підняти свідчення Йосипа Климанського, зафіксовані у протоколі його допиту 20 жовтня
1933-го й долучені до справи Вакара. Земляк Григорія, вчитель, уже мав досвід перебування в лабетах ЧК-ГПУ (арешти 1921-го, 1929 рр.) і багато чого знав про приятеля. У студентські роки вони більш як півроку мешкали в одній кімнаті гуртожитку, потім принагідно зустрічалися. На вимогу слідства Климанський розповів, що "почвой для сближения Вакара с украинскими лицами, как по линии культурной, так и литературной, и театральной, была борьба за сохранение всего настоящего украинского от "пролетарских" извращений". Земляк назвав осіб, з якими Григорій зустрічався в Одесі й у столиці, а також згадав, що той колись "брав активну участь у петлюрівському штабі в місті Балті". "Вакар зосереджував думку на тому, що Семенко всіма засобами намагається взяти керівну ролю в літературному процесі на Україні, - повідомив Климанський, - і що в цьому його треба підтримати, що це також вітають у Західній Європі, особливо петлюрівські літературні органи, що видаються в Празі й у Берліні. Далі Вакар казав, що він не обмежується... "Новою ґенерацією", що за завданнями Семенка він тримає зв'язок зі всіма іншими літературними організаціями, відмічає свої неодноразові зустрічі з Хвильовим, Кулішем і Тичиною, намагаючись відшукати спільну мову на ґрунті боротьби з ВУСППом (Всеукраїнською спілкою пролетарських письменників. - С.Ш.)".

Провини не визнав

Першу постанову у справі Г.Вакара склала 23 червня 1934 року київська чекістка Пера Гольдман. Далі - обшук, кілька місяців перебування під вартою з хворими нирками. А восени, вийшовши на підписку про невиїзд, він 4 листопада гайнув у село до батьків - і знову арешт. На допитах уповноважені секретно-політичного відділу Управління держбезпеки НКВД УСРР Акімов і Герсонський не надто переймалися перевіркою всіх "гріхів" обвинуваченого. Мабуть, було досить і того, в чому 20 листопада "зізнався" чекістові Грінеру зламаний слідством Олекса Влизько: "Признаю себя виновным в том, что с конца 1929 г. я входил в состав украинско-националистической группировки фашистского направления.

В состав указанной группировки входили, кроме меня: Шкурупий Гео, Семенко Михаил, Терещенко, Войнилович, Вакар и ряд других лиц, мне неизвестных". Слідчий Акімов 29 листопада спитав Вакара, хто його знайомі й друзі серед письменників, і заніс у протокол прізвища: Влизько, Шкурупій, Войнилович, Семенко, Сорока... (Ось і готове фашистське "угруповання"!)

А 1 грудня 1934 року в Ленінграді було вбито партфункціонера Сергія Кірова - суперника Сталіна в боротьбі за владу. Політичні репресії після цього посилилися. В УСРР чекісти сфабрикували групові справи проти так званих терористів, використавши, зокрема, свідчення провокатора Антона Біленького-Бе-
резинського. У справу Вакара лягли два документи, датовані
7 грудня, - це копії протоколів допитів Влизька і вже згаданого Березинського.

"Примерно в 1929 году Семенко и Шкурупий особенно сильно обрабатывали Вакара в политическом отношении и таким образом, с того же года Вакар являлся участником нашей группы, - "зізнався" майстрам катувань Влизько. - Вакара следует причислить к фашиствующему элементу. В данном случае, на мой взгляд, основное влияние в смысле формирования его фашистских настроений оказали Семенко и Шкурупий (згодом і цих письменників репресують. - С.Ш.).

Мне также известно о том, что Вакар в неограниченном количестве распространял в писательских кругах резко контрреволюционные анекдоты, основным содержанием которых является издевательство над политикой партии, власти и оскорбление отдельных вождей".

А Березинський, якого "допитав" уповноважений Микола Грушевський, дав розстановку сил у вигаданому чекістами "Об'єднанні українських націоналістів" (ОУН): "...Персонально из состава руководящего центра ОУН на Советской Украине мне известны: Крушельницкий Антон, Бачинский Юлиан, Сказинский Роман... Руководящим центром ОУН были созданы три террористические группы - две в г. Харькове и одна в Киеве... Террористическая группа ОУН в Киеве состоит из: Косынки Григория, Шкурупия Юрия, Влызько Алексея, Плужника Евгения, Вакара Григория и Фальковского Дмитрия..."

Влизька, Косинку та багатьох інших з творчої інтелігенції чекісти спішно розстріляють. Уповноважений Акімов викличе 7 грудня на допит і Вакара, але той не визнає себе членом "організації" - заявить, що про її існування не знав. "Второй допрос последовал только через два месяца - 8 февраля 1935 года, - напише згодом у заяві прокурору. - Никакого протокола в тот день не велось. Следователь Акимов прочел мне новые уже показания того же Влызько, по которым я уже не член террористической группы, а только распространитель антисоветских анекдотов (какая дешевая ложь!), носитель фашистских убеждений (это я-то, сын полотера и уборщицы, сам и вместе с ними чистивший до революции 1917 года господские клозеты! Вот уж поистине замечательнейший факт для истории молодого человека нашей эпохи!)".

...Спливав уже й другий (подовжений) термін слідства, тому в останній день - 10 лютого 1935-го - чекіст укинув у справу Вакара три нашвидкуруч написані протоколи (чи мав "терористичні настрої", чи знайомий з Плужником, Фальківським, чи може щось додати до своїх показань?). Трохи пізніше, 21 лютого, арештантові вперше дозволили побачення з рідними. Тоді ж слідчий йому повідомив: справу надіслано до Москви. Постановою Окремої наради НКВД СРСР від 26 березня Г.Вакару призначать покарання за ст. 54-11 КК УСРР - 5 років табору (на відміну від письменників, про яких московський ставленик у КП(б)У Павло Постишев скаже в червні 1935-го, що "від боротьби проти соціалістичного будівництва художніми образами вони перейшли до боротьби обрізом і наганом"). Однак до масової "боротьби наганом" швидко перейдуть самі будівничі соціалізму: кат-енкаведист розстріляв Г.Вакара 3 листопада 1937-го у сфабрикованій оперчастиною Соловецької тюрми справі на "134 українських буржуазних націоналістів". Тієї ночі в Карелії (Сандармох) було страчено 265 в'язнів...

Останнє прохання

У Києві до арешту письменник служив коректором у редакції газети "Комуніст", а до того в Харкові - літпрацівником радіокомітету (5.11.1933–5.04.1934). Мав трьох братів: молодший Михайло жив у Києві, старший Іван - у Чехословаччині, а Петро пропав безвісти (скоріше, вбитий) 1918 року. Батько Василь Карпович Вакарчук (Вакар) мав ділянку землі в Миронах і до 1915-го торгував у сільській лавці (чекісти писатимуть у справі Григорія - "сын торговца"); мати Оксана Опанасівна - селянка. Мав Григорій і дружину - Степанишину О.М. (хоча в обліковій картці в'язня записано - неодружений), яка була присутня під час другого обшуку 5 листопада 1934-го в помешканні за адресою: Київ, вул. Полтавська, 14-а, кв. 2.

"Увы! утешится жена,

И друга лучший друг забудет;

Но где-то есть душа одна -

Она до гроба помнить будет!"

Ці рядки поета Некрасова мимохіть пригадуються, коли у справі читаєш заяву, написану на прохання матері Григорія і надіслану наприкінці 1950-х до КҐБ при Раді Міністрів УРСР:
"...Сьогодні у мене вже нема сили, що[б] трудитись, як було раніш. Мені уже 76 років і я живу одна... (стиль і орфографію листа збережено. - С.Ш.). Немало було ран в моєму серці за моє життя, але одна з них найболючища і чим близче підходят дні до кінця життя, тим сильніш розкривається вона і хочеться хоч трохи послабити її біль.

Я звертаюсь до Вас, бо вірю, що тяжке горе після сумної події в житті сина, може бути полегшено хоч на схилі мого віку...

Причина його арешту і в чому його обвинувачували мені і досі не відомі.

Я прошу Вас як мати сина сповістить мені на мою прозьбу: 1). В чому обвинувачено Вакар[а] Г.В. 2). Дату його смерті і місце, де його похоронено. 3). Якщо його не виправдано за життя, коли я можу подати прозьбу про перегляд справи слідства в його обвинуваченні та виправданні.

(О.Вакар) 28/II-1959 р. м. Лісняки Яготинського району Київської області".

Замість Оксани Опанасівни її заяву підписав син Михайло. "По жалобє матєрі" справу переглянуть. Відповідь надішлють аж через сім місяців - у вигляді довідки: "Определением судебной коллегии по уголовным делам Верховного Совета УССР от 14.VIII.1959 г. постановление от 26.III.1935 г. в отношении Вакара Григория Васильевича... отменено, а делопроизводство прекращено за недоказанностью обвинения".

Мине ще шість років, і Архангельський обласний суд скасує постанову трійки доби Великого терору. Станеться це
4 серпня 1965-го. До слова, саме того дня виповнилося п'ять років майбутньому авторові цієї статті, який народився в Сталінській (нині Донецькій) області, ходив до місцевої російськомовної школи і був упевнений, що живе в найкращій у світі країні - СРСР...