Гіркота Полону

Німецькі військовополонені в СРСР - маловідома сторінка історії Другої світової

Справедливості ради слід зазначити - маловідома вона тільки у нас (під "нами" автор має на увазі не лише Україну, а й весь "пострадянський простір"). У самій же Німеччині до вивчення цього питання підійшли із суто німецькими ґрунтовністю та педантичністю. Ще 1957 р. у ФРН було створено наукову комісію з вивчення історії німецьких військовополонених, яка випустила у світ, починаючи з 1959-го, 15 (!) товстих томів серії "До історії німецьких військовополонених у Другій світовій війні", сім з яких присвячувалися історії німецьких військовополонених у радянських таборах.

Але в СРСР тема полону німецьких солдатів та офіцерів була фактично заборонена до дослідження. Тоді як радянські історики ревно засуджували нацистів за їхнє ставлення до радянських військовополонених, вони навіть не згадували, що під час війни злочини проти людяності були по обидва боки фронту. Більше того, єдиним радянським дослідженням на цю тему (правда, опублікованим у ФРН) була робота Олександра Бланка - колишнього перекладача генерал-фельдмаршала Фрідріха Паулюса часів перебування останнього в радянському полоні - Die Deutschen Kriegsgefangenen in der UdSSR (видана в Кельні 1979 р.). Її тези увійшли пізніше до книжки "Вторая жизнь фельдмаршала Паулюса", надрукованої в Москві 1990-го.

Трохи статистики: скільки ж їх було?

Щоб спробувати розібратися з історією німецьких військовополонених, слід насамперед відповістити на запитання про їхню кількість в СРСР. За німецькими джерелами, у Радянському Союзі перебували в полоні приблизно 3,15 млн німців, з яких приблизно 1,1–1,3 млн не пережили полону. Радянські джерела називають значно меншу цифру. За офіційними статистичними даними Управління у справах військовополонених та інтернованих МВС СРСР (19 вересня 1939 р. воно було організоване як Управління у справах військовополонених та інтернованих (УПВІ) НКВС СРСР; з 11 січня 1945 р. - Головне управління у справах військовополонених та інтернованих (ГУПВІ) НКВС СРСР; з 18 березня 1946 р. - МВС СРСР; з 20 червня 1951 р. - знову УПВІ; 14 березня 1953 р. УПВІ було розформоване, а його функції - передані Тюремному управлінню МВС СРСР) радянськими військами з 22 червня 1941 р. по 17 травня 1945 р. було взято в полон усього 2 389 560 військовослужбовців німецької національності, з них 376 генералів та адміралів, 69 469 офіцерів і 2 319 715 унтер-офіцерів та солдатів. До цього числа слід додати ще 14,1 тис. чол., відразу поміщених (як військові злочинці) у спецтабори НКВС, які не входили до системи УПВІ/ГУПВІ, від 57 до 93,9 тис. (є різні цифри) німецьких військовополонених, які померли ще до того, як потрапили в систему УПВІ/ГУПВІ, і 600 тис. - звільнених прямо на фронті, без передачі в табори, - важливе застереження, оскільки до загальної статистики кількості військовополонених в СРСР їх зазвичай не включають.

Проблема, однак, у тому, що ці цифри не говорять про кількість узятих у полон радянською стороною військовослужбовців Вермахту та СС. УПВІ/ГУПВІ вело облік військовополонених не за їхнім підданством чи приналежністю до збройних сил якоїсь країни, а за їхньою національною, в одних випадках, та етнічною приналежністю - в інших (див. табл.). У першому наближенні кількість військовослужбовців Вермахту та військ СС, які потрапили в радянський полон, - 2 638 679 чол., а разом із 14,1 тис. військових злочинців, 93,9 тис. тих, які не дожили до переміщення у табір, і 600 тис. звільнених, котрі минули табір, дає цифру 3 346 679 чол. - що навіть трохи вище, ніж оцінка німецьких істориків. Слід також зазначити, що німці-військовополонені активно намагалися "маскуватися" серед інших національностей, - станом на травень 1950 р. таких "закамуфльованих трофейних німців", за офіційними радянськими даними, було виявлено серед військовополонених інших національностей 58 103 чол.

Водночас слід зазначити, що підсумовування "національних рядків" не дає точної картини. Причина
проста: кульгає статистика (навіть призначена суто для внутрішніх потреб) самого МВС СРСР. Одні довідки цього відомства суперечать іншим: наприклад, у довідці МВС від 1956 р. кількість узятих на облік полонених німецької національності становила на 1 117 чол. менше, ніж було зафіксовано "по свіжих слідах" 1945-го. Куди зникли ці люди - незрозуміло.

Але це дрібна розбіжність. В архівах містяться й інші документи, які демонструють як маніпуляцію з даними про кількість військовополонених, що відбувалася на рівні уряду, так і значно масштабніший різнобій у звітності. Приклад: міністр закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов у листі Сталіну від 12 березня 1947 р. писав, що "всього німецьких військовополонених солдатів, офіцерів і генералів перебуває в Радянському Союзі 988 500 чол., звільнено з полону на цей час
785 975 чол. (тобто всього на той момент було 1 774 475 живих військовополонених німецької національності, включно з уже звільненими, - з 2 389 560 чол.; як це співвідноситься з тим, що з числа військовополонених-німців у системі УПВІ/ГУПВІ померло начебто тільки
356 768 чол., - знову ж незрозуміло. - С. Г.). Ми вважаємо за можливе оголосити цифру німців-військовополонених, які перебувають у Радянському Союзі, зі зменшенням приблизно на 10%, зважаючи на їхню підвищену смертність".

Але… у заяві ТАРС від 15 березня 1947 р. ішлося, що "на території Радянського Союзу залишається на цей час 890 532 військовополонених німців; з часу капітуляції Німеччини звільнено з полону і повернуто з СРСР у Німеччину 1 003 974 німецьких військовополонених" (тобто заявлялося про звільнення на 218 тис. військовополонених більше, ніж їх було звільнено згідно із запискою Молотова; звідки взялася і що була покликана приховати ця цифра - також незрозуміло. - С. Г.). А в листопаді 1948 р. керівництво ГУПВІ запропонувало першому заступнику міністра внутрішніх справ СРСР генерал-полковникові Івану Сєрову "списати із загального оперативно-статистичного обліку 100 025 звільнених німецьких військовополонених", нібито... взятих на облік двічі.

Загалом, історики вважають, що репатріація, щонайменше, 200 тис. німців "не була правильно задокументована радянською стороною". Тобто це може означати і те, що цих полонених не існувало, і те (це більш імовірно), що вони загинули в полоні, і (це ще більш імовірно) комбінацію зазначених варіантів. А цей стислий огляд, очевидно, свідчить лише про те, що статистичні аспекти історії німецьких військовополонених у СРСР не тільки досі не закриті, а й, імовірно, уже ніколи не будуть закриті повністю.

"Гаазько-женевське питання"

Трохи про міжнародно-правовий статус військовополонених. Одним із дискусійних питань історії радянських полонених у Німеччині і німецьких - в СРСР є питання про обов'язковість/необов'язковість виконання стосовно них Гаазької Конвенції "Про закони і звичаї сухопутної війни" від 18 жовтня 1907 р. та Женевської Конвенції "Про утримання військовополонених" від 27 червня 1929 р. Доходить до того, що, навмисне чи від незнання, плутають уже згадану Женевську Конвенцію "Про утримання військовополонених" від 27.06.1929 р. з Женевською Конвенцією - також від 27.06.1929 р. - "Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі". Причому якщо першу зі згаданих Женевських конвенцій СРСР не підписав, то до другої приєднався ще 1931-го. Тому автор спробує внести ясність у це питання.

Передумовами для обов'язковості виконання Гаазької Конвенції "Про закони і звичаї сухопутної війни" є:

1) підписання і ратифікація договірними сторонами цієї конвенції;

2) участь у сухопутній війні тільки сторін, які є договірними сторонами ("застереження clausula si omnes" - "про загальну участь").

Передумовами для обов'язковості виконання Женевської Конвенції "Про утримання військовополонених" 1929 р. були вже тільки підписання та ратифікація договірними сторонами зазначеної конвенції. Її ст. 82 гласила: "Положень цієї конвенції мають дотримуватися високі договірні сторони за всіх обставин. Якщо на випадок війни одна з воюючих сторін виявиться такою, що не бере участі в конвенції, положення її все одно залишаються обов'язковими між усіма воюючими, що підписали конвенцію". Таким чином, статті цієї Конвенції не тільки не містять clausula si omnes, а й спеціально застерігається ситуація, коли воюючі держави С1 і С2 є учасниками Конвенції, і потім у війну вступає держава С3, яка не є учасницею Конвенції. В такій ситуації немає більше формальної можливості не дотримуватися цієї Конвенції з боку держав С1 і С2 між ними. Чи повинні держави С1 і С2 дотримуватися Конвенції стосовно держави С3 - безпосередньо зі ст. 82 не випливає.

Результати такого "правового вакууму" не забарилися. Умови, встановлені спочатку Німеччиною стосовно радянських полонених, а потім і СРСР стосовно військовополонених з числа військовослужбовців Вермахту та військ СС, а також збройних сил союзних Німеччині держав не можна було назвати людськими навіть у першому наближенні. Так, у німців спочатку вважалося достатнім, щоб полонені жили в землянках і харчувалися переважно "російським хлібом", виготовленим за винайденим німцями ж рецептом: наполовину з лушпайок цукрового буряка, наполовину - з целюлозного борошна, борошна з листя або соломи. Не дивно, що взимку 1941–1942 рр. ці умови призвели до масової смертності радянських військовополонених, що посилилася епідемією висипного тифу. За даними управління у справах військовополонених Головного командування збройних сил Німеччини (ОКВ), на 1 травня 1944 р. загальна кількість винищених радянських військовополонених сягнула 3,291 млн чол., з них: померло в таборах - 1,981 млн. чол., розстріляно і вбито при спробі втечі - 1,03 млн чол., загинуло в дорозі - 280 тис. чол. (більшість жертв припала на червень 1941-го - січень 1942-го - тоді загинуло понад 2,4 млн полонених). Для порівняння: всього за 1941–1945 рр. німцями було захоплено (є різні дані, але тут наведено цифру, яку автор вважає найбільш достовірною) 6,206 млн радянських військовополонених.

Такими ж тяжкими були спочатку й умови утримання німецьких військовополонених у СРСР. Хоча, звичайно, жертв серед них виявилося менше. Але тільки з однієї причини - їх самих було менше. Наприклад, у радянський полон станом на 1 травня 1943 р. потрапило всього 292 630 військовослужбовців німецької та союзних їй армій. З них на той час померло 196 944 чол.

Підсумовуючи цю главу, зазначу, що ще 1 липня 1941 р. уряд СРСР затвердив "Положення про військовополонених". Військовополоненим гарантувалося відповідне їхньому статусу поводження, надання медичної допомоги нарівні з радянськими військовослужбовцями, можливість листування з родичами та отримання посилок. Формально дозволялися навіть грошові перекази. Однак Москва, широко використовуючи "Положення про військовополонених" для спрямованої на Вермахт пропаганди, не поспішала виконувати його. Зокрема, СРСР відмовився обмінятися через Міжнародний Червоний Хрест списками військовополонених, що було основною умовою для отримання ними допомоги з батьківщини. А в грудні 1943 р. Радянський Союз взагалі розірвав усі контакти з цією організацією.

Тривалий російський полон: етапи звільнення

13 серпня 1945 р. Державний Комітет оборони (ДКО) СРСР видав постанову "Про звільнення і повернення на батьківщину 708 тис. військовополонених рядового та унтер-офіцерського складу". До військовополонених, що підлягали відправці на батьківщину, було включено тільки інвалідів та інших непрацездатних полонених.

Першими почали відправляти додому румунів. 11 вересня 1945 р. на виконання постанови ДКО було наказано звільнити з таборів ГУПВІ НКВС СРСР 40 тис. військовополонених румунів рядового та унтер-офіцерського складу "відповідно до доданої розверстки по областях і таборах", "відправку військовополонених румунів, що звільняються, розпочати з 15 вересня 1945 р. і закінчити не пізніше 10 жовтня 1945 р.". Але вже через два дні з'являється інший документ, відповідно до якого відправці додому підлягають солдати й унтер-офіцери низки національностей:

а) всі військовополонені, незалежно від фізичного стану, таких національностей: поляки, французи, чехословаки, югослави, італійці, шведи, норвежці, швейцарці, люксембуржці, американці, англійці, бельгійці, голландці, датчани, болгари й греки;

б) хворі військовополонені, незалежно від національності, крім гострозаразних хворих, крім іспанців і турків, а також крім учасників звірств та осіб, що служили у військах СС, СД, СА й гестапо;

в) військовополонені німці, австрійці, угорці й румуни - тільки інваліди і ослаблені.

При цьому "звільненню не підлягають... учасники звірств та особи, що служили у військах СС, СД, СА й гестапо, незалежно від фізичного стану".

Директиву повністю виконано не було. У кожному разі, такий висновок можна зробити з того, що військовополонених багатьох національностей, згаданих у ній, пропонувалося звільнити наказом НКВС від 8 січня 1946 р. Відповідно до нього звільнялися чехословаки, югослави, італійці, голландці, бельгійці, датчани, швейцарці, люксембуржці, болгари, турки, норвежці, шведи, греки, французи, американці та англійці. При цьому "відправці не підлягають особи, що служили у військах СС, СА, СД, гестапо, офіцери й учасники інших каральних органів" але з одним винятком - "військовополонені французи підлягають відправці всі без винятку, зокрема й офіцери".

Нарешті, 18 жовтня 1946 р. з'явився наказ репатріації на батьківщину офіцерів та військовослужбовців, які служили в СС, СД і СА, перелічених у наказі від 8 січня національностей, а також усіх фінів, бразильців, канадців, португальців, абіссінців, албанців, аргентинців і сирійців. Крім того, 28 листопада 1946 р. було наказано відпустити 5 тис. полонених австрійців.

Та повернемося від інонаціональних полонених серед військовослужбовців Вермахту й ваффен СС до власне німців. Станом на жовтень 1946 р. у таборах ГУПВІ, спецгоспіталях МВС і робочих батальйонах Міністерства збройних сил СРСР залишалося 1 354 759 німецьких військовополонених, зокрема: генералів - 352, офіцерів - 74 506 чоловік, унтер-офіцерів і рядових - 1 279 901 чоловік. Ця кількість зменшувалася доволі повільно. Наприклад, на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 16 травня 1947 р. "Про відправку в Німеччину непрацездатних військовополонених колишньої німецької армії та інтернованих німців" було наказано (20 травня): "звільнити 1947 р. із таборів МВС, спецгоспіталів, робітничих батальйонів Міністерства Збройних сил та батальйонів для інтернованих і відправити в Німеччину 100 тис. непрацездатних військовополонених колишньої німецької армії (німців) і 13 тис. непрацездатних інтернованих німців". При цьому звільненню підлягала й частина офіцерів - у званні до капітана включно. Звільненню не підлягали:

а) військовополонені - учасники звірств, що служили в частинах СС, СА, СД і гестапо, та інші, на яких є відповідні компрометуючі матеріали, незалежно від їхнього фізичного стану;

б) інтерновані й арештовані групи "Б" (до цієї групи належали німці, арештовані радянською владою на території Німеччини під час і після війни, стосовно яких були підстави вважати їх причетними до злочинів проти СРСР або радянських громадян на окупованих територіях);

в) нетранспортабельні хворі.

Трохи раніше від полонених німців зажадали зняти погони, кокарди, нагороди й емблеми, а полонених молодших офіцерів прирівняли до солдатів (хоча й залишили офіцерський пайок), примусивши їх працювати нарівні з останніми.

Через дев'ять днів виходить директива МВС, що велить у травні-вересні 1947 р. відправити на батьківщину тисячу антифашистськи налаштованих німців, які зарекомендували себе відмінними виробничниками. Ця відправка мала пропагандистський характер: було наказано широко оповістити про неї полонених усіх таборів, особливо підкреслюючи трудові досягнення звільнених. У червні 1947 р. вийшла нова директива МВС про відправку в Німеччину 500 полонених німців антифашистських настроїв за персональними списками. А наказом від 11 серпня 1947 р. видано розпорядження звільнити в період із серпня по грудень усіх полонених австрійців, за винятком генералів, старших офіцерів та есесівців, членів СА, службовців СД і гестапо, а також осіб, щодо яких ведеться карне розслідування. Не підлягали відправці нетранспортабельні хворі. Наказом МВС від 15 жовтня репатріюється ще 100 тис. полонених німців - в основному це транспортабельні хворі й непрацездатні військовослужбовці, від рядового до капітана включно.

На кінець 1947 р. можна досить чітко визначити політику СРСР у звільненні полонених - повертати на батьківщину полонених поступово і саме категорій, здатних найменшою мірою вплинути на розвиток політичного життя в Німеччині та інших країнах, які воювали проти СРСР, у небажаному для Радянського Союзу напрямі. Хворі будуть більше зайняті своїм здоров'ям, ніж політикою, а солдати, унтер-офіцери й молодші офіцери впливати на події в себе вдома можуть значно менше, ніж генерали та старші офіцери. Зі становленням та зміцненням у східній частині Німеччини прорадянського уряду потік полонених, які поверталися, збільшувався.

Наказ МВС від 27 лютого 1948 р. визначав порядок і термін відправки на батьківщину нових 300 тис. полонених німців. Передусім звільненню підлягали всі ослаблені солдати, унтер-офіцери й молодші офіцери, хворі та інваліди старшого офіцерського складу. Звільняли також полонених солдатів, унтер-офіцерів і молодших офіцерів віком за 50 років та старших офіцерів віком за 60 років.

Далі утримуються в полоні здорові (придатні до тяжкої й середньої фізичної праці) солдати, унтер-офіцери та молодші офіцери віком до 50 років, здорові старші офіцери віком до 60 років, генерали й адмірали. Крім того, залишалися в полоні військовослужбовці - члени СС, члени СА, співробітники гестапо, а також німецькі військовополонені, засуджені до покарання за воєнні або загальнокарні злочини, щодо яких велися кримінальні справи, і нетранспортабельні хворі. Усього ж на кінець 1949 р. у радянському полоні ще залишалося 430 670 німецьких військовослужбовців (але були затримані німецькі військовополонені, привезені з СРСР у східноєвропейські країни для відбудовних робіт). Це становило явне порушення СРСР узятих на себе зобов'язань: 1947 р. четверта сесія Наради міністрів закордонних справ Великобританії, Франції, СРСР і США ухвалила рішення про завершення на кінець 1948 р. репатріації військовополонених, які перебувають на території союзних держав та інших країн.

Тим часом почали звільняти й німецький генералітет. Наказом МВС від 22 червня 1948 р. з полону звільняють п'ять генералів Вермахту - австрійців за національністю. Наступним наказом МВС (від 3 вересня того ж року) - шість "правильних" німецьких генералів (членів Національного комітету "Вільна Німеччина" й "Союзу німецьких офіцерів"). 23 лютого 1949 р. виходить наказ МВС СРСР №00176, що визначав терміни та порядок відправки на батьківщину всіх німецьких полонених упродовж 1949 р. Із цього списку виключалися військові й карні злочинці, підслідні, генерали та адмірали, нетранспортабельні хворі.

Влітку 1949 р. з таборів військовополонених знімається збройна охорона й організовується самоохорона з полонених (без зброї, тільки свистки і прапорці). Дуже цікавий документ з'являється 28 листопада 1949 р. Це розпорядження МВС №744, у якому міністр внутрішніх справ генерал-полковник Сергій Круглов вимагає навести лад в обліку військовополонених, оскільки виявлено, що належного обліку та розшуку втікачів немає, багато військовополонених одиночним порядком лікуються в цивільних лікарнях, самостійно влаштовуються і працюють на різних підприємствах, в установах, зокрема і в режимних, радгоспах та колгоспах, одружуються з радянськими громадянками, різними способами ухиляються від обліку як військовополонені.

5 травня 1950 р. ТАРС передало повідомлення про завершення репатріації німецьких військовополонених: за офіційними даними, в СРСР залишилися 13 546 осіб - 9 717 засуджених, 3 815 підслідних і 14 хворих військовополонених.

Вирішення питання щодо них затягнулося ще більш ніж на п'ять років. Тільки 10 вересня 1955 р. у Москві почалися переговори між делегацією уряду ФРН, очолюваною федеральним канцлером Конрадом Аденауером, і представниками уряду СРСР. Західнонімецька сторона просила звільнити 9 626 німецьких громадян. Радянська сторона називала засуджених військовополонених "військовими злочинцями". Тоді німецька делегація повідомила, що без вирішення цього питання неможливе встановлення дипвідносин між СРСР і ФРН. Під час обговорення питання про військовополонених голова РМ СРСР Микола Булганін висунув претензії стосовно репатріації радянських громадян, які перебувають у Західній Німеччині. Аденауер нагадав, що ці люди оселилися в Західній Німеччині з дозволу окупаційної влади - колишніх союзників СРСР, а німецькі представники тоді ще не мали влади. Однак федеральний уряд готовий перевірити їхні справи, якщо в його розпорядження буде надано відповідні документи. 12 вересня 1955 р. переговори з питання військовополонених закінчилися ухваленням позитивного рішення.

Втім, поступка СРСР на цих переговорах не була спонтанною. Передбачаючи можливість порушення Аденауером питання військовополонених, радянський уряд ще влітку 1955 р. створив комісію для перегляду справ засуджених іноземних громадян. 4 липня 1955 р. комісія прийняла рішення узгодити з ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини питання доцільності репатріації в НДР і ФРН (відповідно до місця проживання до полону) всіх засуджених німецьких громадян, які перебувають у СРСР. Причому пропонувалося звільнити більшість їх від дальшого відбування покарання, а тих, хто скоїв тяжкі злочини на території СРСР, передати як військових злочинців владі НДР і ФРН. Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов у таємному листі до першого секретаря ЦК СЄПН Вальтера Ульбріхта й голови Ради міністрів НДР Отто Гротеволя повідомив, що "питання про військовополонених буде, безперечно, порушене під час переговорів з Аденауером про встановлення дипломатичних відносин...", і в разі успішного завершення переговорів із канцлером ФРН влада СРСР має намір звільнити від подальшого відбування покарання
5 794 особи (тобто трохи менше, ніж врешті-решт звільнили).

28 вересня 1955 р. було підписано (у зв'язку з встановленням дипвідносин між СРСР і ФРН) Указ Президії ВР СРСР "Про дострокове звільнення німецьких громадян, засуджених судовими органами СРСР за скоєні ними злочини проти народів Радянського Союзу в період війни". У 1955–1956 рр. з місць ув'язнення в СРСР було достроково звільнено й репатрійовано в НДР - 3 104 особи, у ФРН - 6 432 особи; 28 німців затримали на прохання КДБ (їхня подальша доля в джерелах не простежується), чотири особи - залишено у зв'язку з порушенням ними клопотань про надання радянського громадянства. Звільнення військовополонених було одним із перших успіхів уряду ФРН на міжнародній арені.

Наступного, 1957-го, року повернулися на свою батьківщину й останні з полонених японців. На цьому сторінка під назвою "полон" для солдатів Другої світової нарешті закінчилася.