Дивізія імені Дзержинського: бойовий шлях карателів

За оцінками військових аналітиків, у числі "зелених чоловічків" у Криму, що захоплювали українські військові частини, - були найбільш боєздатні підрозділи всіх силових структур путінської Росії, включно з більшістю загонів спеціального призначення. Ми ще не маємо документального підтвердження цього факту, але дуже висока ймовірність того, що серед російських окупантів, споряджених найсучаснішою зброєю, проте без жодних знаків розпізнавання, на нашій землі перебувають і підрозділи елітної орденів Леніна і Жовтневої революції Червонопрапорної окремої дивізії оперативного призначення Внутрішніх військ МВС Росії. Якщо коротко - дивізії імені Дзержинського. Щоправда, це іменне означення до своєї назви з'єднання формально "загубило" ще 2004 р., проте й нині на офіційному сайті дивізії наголошують, що її солдати й офіцери пишаються тим, що вони дзержинці. Тобто пишаються іменем одного з найкривавіших катів в історії ХХ ст. У біографії цього з'єднання як у краплі води відбивається вся історія радянської і новітньої російської імперії.

Хоча дивізію було сформовано 1924 р., започатковано її раніше. Менше ніж за три місяці після захоплення влади більшовиками, а саме 24 лютого 1918 р., спецпостановою ВЦВК було створено 1-й автобойовий загін при Всеросійському центральному виконавчому комітеті. Загін не входив ані до штату військового відомства, очолюваного Левом Троцьким, ані до Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією та саботажем на чолі з Феліксом Дзержинським. Він підпорядковувався безпосередньо голові ВЦВК Якову Свердлову і разом із 2-м Латиським полком охороняв членів уряду і ВЦВК. Спершу загін складався з приблизно 30 осіб. Проте його бійці були до зубів озброєні - окрім стрілецької зброї, мали два панцирники "Остін", чотири ваговози "Фіат" зі встановленими на спеціальній турелі двома спареними кулеметами "Максим", кілька легковиків і мотоциклів з ручними кулеметами. Серед бійців, окрім росіян, були латиші, німці, угорці…

Першим командиром загону став поляк-більшовик Юліан Конопко, який в імперській армії служив водієм панцирника, а після Жовтневого перевороту був особистим водієм Свердлова. Конопко командував загоном до 1923 р. й особисто відбирав "найкращих з найкращих" до його складу. А 1938 р. начальник автотракторного відділення Каргопольлагу "виявився" ворогом народу і був розстріляний соратниками.

Перше бойове хрещення загін отримав у березні 1918 р. під час переїзду радянського уряду з Петрограда до Москви. На станції Мала Вішера колії заблокувала група анархістів. "Автобойовики" оточили їх і роззброїли, забезпечивши більшовицьким керівникам вільний шлях до нової столиці.

У Москві основним завданням бійців автобойового загону, так само як і в Пітері, було охороняти більшовицьку верхівку. Крім того, вони ловили у столиці "контрреволюціонерів, бандитів, спекулянтів і валютників". 12 квітня 1918 р. разом із чекістами оточили московський штаб анархістів на вулиці Мала Дмитрівка. Анархісти не зважилися чинити опір і були роззброєні. 6 липня 1918 р., під час заколоту лівих есерів, коли влада Леніна та його поплічників висіла на волосинці, бойові машини загону стали чи не найважливішою ударною силою військ, які залишилися вірними більшовицькому режиму. Вони й придушили повстання.

У березні 1919 р. помер Яків Свердлов, і загін було названо його іменем. На той час до складу підрозділу входило близько 60 бійців і 56 одиниць техніки.

А в червні того ж року частина загону вирушила в перше у своїй історії "бойове відрядження" - на денікінський фронт. Забігаючи наперед, зазначимо, що ніколи протягом майже століття існування загону, а потім і дивізії, створеної на його базі, їхніх бійців не виводили з Москви у повному складі. На фронти Громадянської, Фінської і Другої світової воєн для придушення численних повстанських рухів і заворушень, які керівництво СРСР та пострадянської Росії розглядало як особливо небезпечні для своєї влади, в "бойове відрядження" або на "бойове стажування" вирушали лише окремі підрозділи або спецкоманди, сформовані з особового складу різних підрозділів загону/дивізії. І ніколи "відрядження" чи "стажування" не тривали довше, ніж кілька місяців, хоча війни і боротьба з повстанцями в різних регіонах СРСР, а потім і єльцинсько-путінської Росії часто тривали роками. Отже, можемо зробити висновок, що метою відряджень був не тільки (а можливо, навіть не стільки) внесок у вирішення конкретних завдань із розгрому ворожих військ чи придушення повстанського руху, скільки набуття бойового досвіду, перетворення необстріляних бійців на досвідчених. Охоронцям режиму треба було скуштувати "живої крові". Основним їхнім завданням завжди залишався захист правлячого режиму в самій Москві.

У червні 1919-го на Південний фронт було відряджено близько половини особового складу автобойового загону з кількома одиницями техніки. Вони були прикомандировані до 16-ї стрілецької дивізії ім. Кіквідзе і відзначилися у боях з Добровольчою армією. У вересні "автобойовиків" повернули до Москви на відпочинок і переформування, а в грудні знову відправили на денікінський фронт, де у складі І Кінної армії вони брали Ростов-на-Дону і Північний Кавказ. У травні
1920 р. частина загону воювала на південній ділянці Польського фронту проти військ Української Народної Республіки.

За час Громадянської війни 58 бійців автозагону нагороджено на той час єдиною і найвищою більшовицькою відзнакою - орденом Червоного прапора. Сергій Піскунов отримав аж три такі ордени, ще дев'ятеро - по два: Віктор Ігнатович, Антон Дамбіт, Арнольд Зілле, Александр Богданов, Ніколай Несмєянов, Янош Катоне, Франц Сентнер, Філіпп Лилін і Гавриїл Камєнщиков. Можемо згадати ще кількох бійців, які отримали "лише" по одному ордену - Жана Пуке, Імре Таута, Андраша Надя… Ми не випадково перелічуємо ці імена - серед "автобойовиків" у перші роки існування загону іноземці становили 40–50%. Років через 15 практично всі вони "виявилися" ворогами народу і безславно згинули у сталінських катівнях.

У квітні 1921 р. на базі 1-го автобойового загону при ВЦВК було сформовано Загін особливого призначення при Президії ВНК (рос. "Отряд особого назначения при Президиуме ВЧК"), скорочено осназ, який складався зі штабу, трьох стрілецьких рот, автопанцирного дивізіону та окремої кулеметної команди. Загалом близько 900 військовослужбовців.

З початку березня до середини червня 1921 р. осназівці брали активну участь у придушенні антибільшовицького повстання в Тамбовській губернії ("антоновщини"). Спершу вони охороняли Тамбов, де був штаб Тухачевського, а 17 травня і
2 червня билися відповідно біля сіл Коньково і Єлань, де більшовицькі карателі розгромили основні сили селянської армії Антонова.

Головним завданням осназу була охорона державних установ, з'їздів та конференцій РКП(б), конгресів Комінтерну, забезпечення порядку під час "демонстрацій трудящих" у столиці. А ще - "боротьба з політичним бандитизмом" у різних районах неозорої радянської імперії.

У червні 1924 р. загін було розгорнуто в дивізію. 1926 р. вона складалася з трьох стрілецьких полків, у кожному з яких було по чотири стрілецькі дивізіони тривзводного складу, автопанцирного дивізіону, кавалерійського дивізіону у складі двох ескадронів, а також Особливого Соловецького полку ОДПУ (четвертого полку дивізії). 19 серпня 1926 р., через кілька днів після наглої смерті "залізного Фелікса", дивізії присвоїли ім'я Дзержинського.

Обсяг статті не дозволяє навіть просто перелічити всі "подвиги" осназівців у боротьбі з масовим повстанським антирадянським рухом, який не вщухав у різних районах СРСР протягом 1920–1930-х рр. Згадаємо лише справжню війну, яку вели підрозділи осназу в 1930 р. в Азербайджані з "бандою" Ісмаїла-ефенді, під час якої було вбито 302, поранено 162, захоплено в полон 680 "бандитів".

У серпні-жовтні 1931 р. осназівці на півночі Хорезмської області Узбекистану завдали поразок повстанським загонам Бекджан-хана і Махмед-бея (кожний налічував приблизно по 400 бійців), Язепа Окуза (100 бійців) і Ахмед-бека (200 бійців). Цілих 7 місяців - з грудня 1932-го і аж по червень 1933-го - зведений загін осназівців під командуванням М.Гозена воював в Інгушетії з "бандою" Хаджі Ахундова, яку карателі, зрештою, знищили і взяли в полон командира.

Взимку 1930 р. загони осназівців виїздили у відрядження "для боротьби з масовим політичним бандитизмом" до Центрально-Чорноземної та Уральської областей, а також Башкирської АРСР.

Наприкінці 1930-х рр., у період масових репресій, Сталін істотно "почистив" командний склад дивізії. Розстріляли трьох начальників штабу дивізії (Миронова, Баркова, Смирнова) і трьох командирів полків (Ассен-Айсмера, Ґазена і Янкелевича)…

За всю ІІ Світову війну дзержинці мали три більш-менш "масові" й тривалі відрядження на фронт. Під час Радянсько-фінської війни 1939–1940 рр. один стрілецький батальйон і артилерійська батарея були придані 3-му кавалерійському полку прикордонних військ, який воював на фронті. У жовтні
1941 р. стрілецькому батальйону дзержинців вдалося зупинити просування німців біля підмосковного Боровська. А ще з жовтня 1943-го по січень 1944 р. артилерійський полк дивізії воював на Волховському фронті і відзначився при взятті Новгорода. Протягом війни 1070 бійців дивізії ім. Дзержинського здобули кваліфікацію снайперів. Снайпери-дзержинці виїздили на фронт невеликими групками лише на "бойове стажування", яке тривало зазвичай 15 днів. Закріпивши свої бойові навички, "стажери" поверталися до Москви.

Адже вони мали важливіше завдання - забезпечення порядку та безпеки більшовицького керівництва в столиці СРСР. Лише протягом жовтня 1941 р. "славні воїни-дзержинці" під час патрулювання вулиць Москви затримали "29 шпигунів,
5 диверсантів, 512 поширювачів провокаційних чуток та 698 кримінальників". Дивізія ім. Дзержинського крокувала по Красній площі на параді 7 листопада 1941 р. І серед учасників параду вона стала єдиним з'єднанням, яке не вирушило звідти прямо на фронт, а залишилося в Москві. Підрозділи дзержинців охороняли Сталіна на Ялтинській і Потсдамській конференціях, а під час параду Перемоги 24 червня 1945 р. саме вояки 3-го мотострілецького полку дивізії ім. Дзержинського складали першу шеренгу зведеного батальйону, який кидав до Мавзолею знамена нацистської Німеччини.

Проте перед тим дзержинці відзначилися ще й "напруженою боротьбою з бандитизмом у тяжких умовах високогір'я Північного Кавказу". Як це було на практиці, дозволю собі розповісти, ґрунтуючись не на архівних документах чи літературі, а лише на розповіді свідка - карачаївця Анзора Каїтова, який згодом одружився з моєю тіткою.

Родина Каїтових мешкала в селі Учкекен Карачаєво-Черкеської автономної області. Батько Хаміт, як і переважна більшість карачаївських чоловіків, з 1941 р. був на фронті. Мати працювала в колгоспі, з величезними труднощами намагалася хоч якось прогодувати п'ятьох дітей. Наприкінці жовтня
1943 р. у їхньому селі з'явилися радянські вояки, які розселилися по саклях. На запитання стариків і жінок, що вони роблять так далеко від фронту, пояснювали, що їх сюди направили на відпочинок і відновлення сил після напружених боїв. А за кілька днів, 2 листопада, всім селянам оголосили, що вони - вороги народу, пособники німецько-фашистських загарбників і мусять дякувати гуманній радянській владі, яка їх не знищує, а "лише" виселяє у "віддалені райони". На збори дали три години, транспорту - ніякого, не дозволяли виїхати навіть на власній гарбі. Взяти з собою можна було тільки те, що могли нести на собі…

Кілька десятків кілометрів до найближчої залізничної станції для стариків і жінок, які намагалися взяти з собою все необхідне для життя на чужині, перетворилися на голгофу. Супроводжуючі нікому не допомагали, а лише пильнували, щоб ніхто не втік. Анзор, якому в 1943-му було шість років, казав, що не забуде тієї дороги ніколи…

Та найстрашніше було попереду. На станції людей разом з їхнім нехитрим добром запхали у вагони-теплушки, зачинили й відчинили лише через 21 день у пустелі Північного Узбекистану. Від голоду не помер ніхто - селяни взяли з собою сякі-такі харчі. Люди помирали від спраги. Адже ніхто навіть не міг собі уявити, що в дорозі їм не даватимуть води. Всі три тижні ешелон спецпереселенців набагато менше їхав, ніж стояв. І якщо стояли в якомусь населеному пункті, жінки-карачаївки благали через віконечко вагона місцевих дати їм пити. Люди намагалися допомогти - несли воду. Проте якщо вартовий вагона, в якому їхала родина Каїтових, заплющував на це очі, то 17-річний воячок-доброволець, який охороняв сусідній вагон, дуже серйозно сприйняв наказ "не підпускати нікого стороннього до вагона з ворогами народу". Коли в Узбекистані той вагон відчинили, там не було вже жодної живої душі… Зроблено це було навмисно, щоб люди помирали в муках, чи просто через дурість "організаторів", Анзор так і не зміг зрозуміти до самої смерті.

Тим часом сержант Хаміт Каїтов, який служив у полковій розвідці, уже сім місяців не отримував жодної звістки з дому і дуже непокоївся за родину. В червні 1944 р. йому наказали з'явитися до штабу дивізії. Хаміт думав, що для вручення чергової нагороди. Проте особіст у штабі, зірвавши з нього всі нагороди й погони, заявив, що його демобілізують з армії. Відтак Хаміта відправили "за постійним місцем проживання його родини в Узбецькій РСР".

Не знаю, чи його близьких виселяли саме бійці дивізії ім. Дзержинського. Та якщо навіть "славних дзержинців" і не було в Учкекені, вони робили те саме в якомусь сусідньому селі. Як, до речі, наступного року брали участь у виселенні татар з Криму. Татарам-воякам "дали змогу" довоювати до травня 1945 р.

В останні роки Другої світової, так само як і в перші повоєнні, географія "відряджень" дзержинців розширилася. Так, уже 1944 р. артилерійські й танкові підрозділи дивізії брали участь у боротьбі з "бандитизмом" у Західній Білорусі. Починаючи з 1945-го, протягом кількох років, оперативні групи дзержинців відправляли в Західну Україну для боротьби з підпіллям Української повстанської армії. Зокрема на Львівщині та Івано-Франківщині осназівці набиралися досвіду в пошуку криївок. У кожному місті на той час стояв гарнізон військ НКВС - рота, батальйон або полк. І групи дзержинців їхали в кількамісячні відрядження практично в кожний такий гарнізон.

У 1943–1953 рр. до складу дивізії входила окрема рота почесного караулу. Після Другої світової особовий склад дивізії ім. Дзержинського переселили нарешті з бараків, в яких солдати мешкали майже 30 років, до сучасних казарм, що їх для різних підрозділів побудували в Москві, а також у ближньому Підмосков'ї.

1966 р. дзержинці забезпечували громадський порядок у місті Ташкенті після нищівного землетрусу. 1977 р., в рамках підготовки до Московської Олімпіади-80, на базі 9-ї роти 2-го полку дивізії ім. Дзержинського було сформовано антитерористичний загін спеціального призначення, який за кілька років отримав назву "Вітязь". Загін у 1980 р. не "знадобився", жодних спроб терактів під час Олімпіади в Москві не було, проте дивізія несла службу з "охорони громадського порядку" в посиленому режимі.

У середині 1980-х кожна з основних частин дивізії мала власну спеціалізацію. Зокрема, 1-й мотострілецький полк здійснював охорону особливо важливих державних об'єктів та супровід спеціальних вантажів по Москві. 1999 р. його, разом із загоном спецпризначення "Вітязь", було реорганізовано в 1-й полк спецпризначення "Вітязь". 2-й мотострілецький полк мав парадно-церемоніальне призначення, зокрема представляв дивізію на парадах на Красній площі. 3-й спеціальний моторизований полк міліції носив міліцейську форму, і головним його завданням була охорона громадського порядку в столиці, особливо під час проведення парадів, інших масових та масово-культурних заходів. Основними завданнями 4-го мотострілецького полку були дії щодо виконання завдань, які несподівано виникали в умовах ускладнення оперативного становища, - спроба збройного заколоту, масові заворушення, бунти в місцях позбавлення волі...

Що ж до 5-го окремого оперативного полку, то його завданням були (незалежно від завдань, які ставилися перед іншими підрозділами дивізії) охорона й захист ЦК КПРС в разі загрози повалення влади всередині країни або загрози захоплення ворогом Москви. Таким чином 5-й полк посилював Окремий мотострілецький батальйон особливого призначення, який у штатному режимі здійснював охорону ЦК КПРС, московських міського та обласного комітетів партії, а також Золотого та Алмазного фондів.

Окрім того, у складі дивізії були навчальний полк і навчальний батальйон, де готували бійців для спецназу, танковий та артилерійський батальйони, батальйони зв'язку, хімічного захисту та медико-санітарний. При цьому кожна з частин дивізії, попри спеціалізацію, була якоюсь мірою універсальною - всі полки були здатні діяти як звичайний мотострілецький полк у боротьбі зі збройними силами противника.

В радянські часи були чутки, що строкову службу в дивізії проходять переважно вихованці дитячих будинків, які буцімто вирізняються особливою жорстокістю й відданістю. Це не відповідало дійсності, хоча відбір до дивізії справді був досить прискіпливий. Велику увагу приділяли фізичній підготовці новобранців, практично не брали до дивізії середньоазіатів і кавказців, не кажучи вже про представників Прибалтики. Солдатами в ній були переважно росіяни, білоруси й українці, звичайно, крім уродженців Західної України.

Перше бойове хрещення загін "Вітязь" дістав лише 1981 р., коли в місті Сарапул Удмуртської АРСР було захоплено заручників, хоча від 1979-го аж до 1989 р. бійці різних підрозділів дивізії їздили у бойові відрядження до окупованого СРСР Афганістану. А перший досвід придушення масових заворушень цивільного населення в новітніх умовах дзержинці отримали восени 1981 р., коли в місті Орджонікідзе почалися масові зіткнення між осетинами та інгушами.

Гарячі часи настали для дзержинців наприкінці 1980-х. На початку 1988 р., під час вірменсько-азербайджанського конфлікту, підрозділи дивізії ввійшли до Нагірного Карабаху й Сумгаїта. Влітку цього ж року дзержинці придушували масові заворушення в Єревані, а
29 листопада брутально очистили від десятків тисяч протестувальників площу Леніна в Баку. Це "відрядження" стало певною мірою знаковим - вперше в історії дивізії з Москви до іншого міста виїхала більша частина її особового складу на чолі з командиром генералом Басовим.

Особливо "відзначилися" дзержинці у Грузії. 8 квітня 1989 р., "звільняючи" від демонстрантів проспект Руставелі у Тбілісі, дивізійники вбили
19 протестувальників. Щоправда, при цьому загинув і один дзержинець. Тоді ширилися чутки, що радянські десантники вбивали грузинів саперними лопатками. Бійці ВПВ справді діяли разом з московськими карателями, проте загальне керівництво операцією здійснювало саме командування дивізії, і основною ударною силою були їхні підлеглі. Навіть через багато років ветерани дивізії стверджують, що лопаток не застосовували, а причиною смерті 17 з 19 загиблих стала… тиснява, яку створили самі протестувальники.

Дзержинці "наводили порядок" в Абхазії у 1988-му і
1989 рр. і у Фергані в липні 1989-го. На початку 1990 р. у складі першого полку дивізії було створено роту спецпризначення "Ягуар", до складу
якої входили виключно контрактники.

Після розпаду СРСР для дзержинців, за великим рахунком, нічого не змінилося. На початку жовтня 1992 р. основні сили дивізії у кількості 4 тис. військовослужбовців було відправлено в Моздок для запобігання ескалації осетинсько-інгуського конфлікту. Тоді загін "Вітязь" у Карачаєво-Черкесії намагався заблокувати чеченський батальйон Шаміля Басаєва, який рухався до Абхазії воювати проти грузинів. Після дводобового протистояння з Москви надійшов наказ не чинити чеченцям перешкод…

Саме дивізія ім. Дзержинського вирішила долю збройного протистояння в Москві під час антиєльцинського путчу 1993 р. Її бійці оточили тоді Білий дім, отримавши наказ "усіх випускати, нікого не впускати". І виконали його. Справжній бій відбувся тоді при спробі штурму заколотниками телецентру в Останкіно. Скільки загинуло атакувальників - невідомо досі. А з числа дзержинців був убитий рядовий Ніколай Ситніков.

Дзержинці брали активну участь і в Першій, і Другій чеченських війнах. 1995 р. вояки окремої дивізії оперативного призначення внутрішніх військ МВС Росії, як вона тепер називалася, брали місто Кізляр і село Первомайське.

У серпні 1999 р. загін "Вітязь" було відправлено до Дагестану й Чечні. Він став резервом командувача групи військ, тому діяв на всіх напрямках. У грудні 2002-го бійці ОДОП сформували комендатури Ленінського й Жовтневого районів міста Грозного. 2005 р. їх вивели з Чечні. Відтепер "конституційний лад" в автономії забезпечували колишні бойовики Кадирова.

Останнім "звершенням" дивізії, інформацію про яку вдалося отримати, стало звільнення заручників на Дубровці в Москві 23 жовтня 2002 р. Тоді чеченські терористи захопили глядачів мюзиклу "Норд-Ост". Дзержинці вважають цю операцію своїм успіхом - адже всіх терористів було знищено, багатьох добито у непритомному стані. Тим, що при цьому загинуло 130 заручників (за офіційними даними), "визволителі" не надто переймаються.

Звичайно, не можна повірити, що цілих 12 років - після 2002-го і дотепер - дзержинці не їздили у свої криваві "відрядження". Проте завіса таємності навколо діяльності цього елітного карального з'єднання в історії радянської/російської імперії стає дедалі щільнішою. Хоча, за деякими даними, дивізійники "відзначилися" під час жорстокого придушення останніх акцій російської опозиції на Болотній площі у Москві.