Богдан-Ігор Антонич. Коли дім — за зорями

Майже 80 років тому, на 28-му році життя - а саме 6 липня 1937 року - у львівській лікарні помер талановитий поет Богдан-Ігор Антонич. Землю вкрили сутінки - наче хто жалобну хустку накинув. Поховали поета у Львові на Янівському цвинтарі, поле № 4. Поховали і… забули. Ми такі.

…Смерть наздогнала літератора нагло. Після запалення сліпої кишки він захворів на апендицит. Пацієнтові зробили вдалу операцію, минув курс відновлення, і чоловік зазбирався додому. Але несподівано зупинила інша важка хвороба - запалення легень.

Довелося залишитися на лікарняному ліжку. Невдовзі здоров'я поліпшилося: Богдан-Ігор навіть узявся дошліфовувати лібрето оригінальної опери "Довбуш". Та раптом з'явилася щербата: перевтомлене тривалою пропасницею слабке з дитинства серце не витримало.

П'ятьма роками раніше у вірші "Смерть Гете" Богдан-Ігор Антонич наче зазирав у власну вічність:

Все моє життя - одне змагання / за гармонію людини й бога. / Осені мого життя й зарання / я все чув, що людська правда вбога. / Кожний день для мене був щаблем / до нових, до невідомих тайн. / Вічно таємниць горіх гризем, / вічно є для нас таємний Райн. / Кожний день для мене був щаблем / що веде в найвище недосяжне. / Вічно в незбагненне ми пливем, / лиш воно для нас є вічно важне. / Я творив з життя великий міт, / я шукав тебе, о божественна казко. / Хоч на плечах більш вісімдесяти літ, / все-таки вмирати важко…

Після злуки Західної України з УРСР загалом аполітичний поет-містик потрапив під офіційну заборону. Цікавість до самобутнього митця відроджувалася поволі. У 1960-х поновився інтерес - спочатку в українській діаспорі, а за два десятиліття - й в Україні.

1989 року у Львові, за адресою: вул. Городоцька, 50, де мешкав літератор, відкрили пам'ятну дошку. Меморіальною табличкою обмежилося вшанування митця й на його малій батьківщині у селі Новиця (нині воно належить до Польщі).

…Антонич був не лише тонким поетом. Він захоплювався музикою, грав на скрипці, яку потім згадував у віршах як "музичне дерево", підлітком компонував мелодії і виступав у шкільних концертах, чудово малював і глибоко цікавився образотворчим мистецтвом. Тихої вдачі, письменник у приватному житті справляв враження малоговіркої людини - літературного пустельника й задумливого самітника.

Літературна активність Богдана-Ігоря Антонича тривала всього лише близько восьми років. Але за мить сліпучого спалаху в творчості він здолав величезний шлях - від підліткового школярства до рівня зрілого художника.

Чому він так і не одружився? Бо його вічно молодою нареченою стала Поезія.

Через усе коротке життя, "наче спалах зорі на світанні", він ніс велике почуття - любов до Батьківщини.

Це дало йому змогу чути й слухати народ, а відтак - бути самотнім і водночас стомільйонним, бачити сумні будні й при цьому зазирати у величні свята. І не коритися будь-яким обставинам, бо мав потужну протиотруту - творчу уяву, яка окрилює віру, цурається сірості й кличе на допомогу небуденність.

У вірші "Пісня про вічну молодость" (1931) поет ніби все знає про невмирущість:

Запрягти до саней чотири чалі коні / і в чвал, і в чвал! / Заіржуть баскі бігуни на реміннім припоні, / аж луна відіб'ється / від скал, від скал. / Тріснути батогом на вітер буйний / і вдаль, і вдаль! / Наші очі далеччю гартуймо, / а серце куймо / на сталь, на сталь. / Ударять у срібну рунь золоті копита, / мов грім, мов грім. / Повними грудима будемо вітер пити, / під дахом синього неба / наш дім, наш дім. / Снігів завмерлу тишу вигуком розпороти: / нема турбот! / І сонцю ми поженемо навпроти, / бадьорі, радісні, / в галоп, в галоп. / Запрягти до саней чотири чалі коні / і в чвал, і в чвал! / Навпростець переїдемо всі перепони, / здобудемо / життя фінал. / Розпускають коні сиві гриви, / пара з уст, мов дим. / З рвучим вітром буйногривим! / Бути вічно юним, / вічно молодим!

* * *

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота (1879–1947). Певно, для хлібороба то не має особливого значення, але хіба може бути таке прізвище у поважного пароха? Тому ще до народження дитини молодий ієрей 1906 року змінив прізвище Кіт на батькове ім'я Антонин. Саме від дідового імені й постав літературний псевдонім: син Антонина - Антонич. Мати майбутнього письменника, родовита попівна Ольга Волошинович, походила з села Липовець Сяноцького повіту Підкарпатського воєводства Польщі.

Гірські краєвиди, дзвінке повітря, сільські звичаї та народні традиції - з дитинства природне середовище Богдана. Воно й перетворило чисту душу на чутливу натуру. Під наглядом приватної вчительки початкову освіту хлопчина здобув удома.

У ті часи на Лемківщині велося несолодко. Бідували, тому 1914 року родина Антоничів з єдиним сином перебралася до Відня, де пережила чотири роки Першої світової війни. Уже тоді злидні позначилися на здоров'ї хлопчика, котрий часто слабував і скаржився на серце. Та доля повела родину далі.

Коли 1919 року батька несподівано заарештувала польська влада, Богдан з мамою вирушив на Пряшівщину (Чехословаччина). Там мешкав рідний брат попаді. Україна саме переживала історичний момент. У січні 1919 року об'єдналися дві молоді держави: Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка. І хоча в політичному аспекті ця злука під ударами різнобарвних інтервентів (більшовиків, білих, поляків) одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у культурний вимір.

Поезія "Схід сонця" (1936) була написана значно пізніше, але в душі десятирічного хлопчини забриніла надія, що безпорадність мине, коли мине розрізненість:

Страшне вино ночей доспілих / по вінця в черепі хлюпоче. / Буджуся сонний, неспокійний, / і місяць чавить мої очі. / Та раптом чую: вище, тонше, / стрункіше дзвонить ясна синь. / Драконе місяцю, загинь! / Ось білий бог ізходить - сонце.

Нагадаю, що тоді відбувалося в пошматованій війною та імперіями Україні. Аби створити націю, прадіди мали виплекати народ. Бо тільки він міг відновити країну і породити державу. А тим часом галичани у Польщі, східняки у складі УРСР, закарпатці в Чехословаччині лише потай жадали відчути себе громадянами великої України.

Тієї держави давно не було на карті Європи, але вона мала з'явитися. Період пробудження національної самосвідомості в різних частинах України припав на шкільні роки Богдана-Ігоря. Оскільки українських гімназій у Польщі в ті часи взагалі не було, у 1920–1928 рр. хлопець навчався в єдиній на всю Лемківщину польській чоловічій гімназії класичного типу - імені Королеви Софії у місті Сяноку (заснована 1880 року).

Як пригадував у мемуарах однокласник Антонича Михайло Кудлик:: "На цілу Лемківщину це була одинока гімназія, де вчили також і української мови. Утім, Богдан розмовляв, як на наші умови, гарно українською, з легким лемківським наголосом. У 1923-1925 рр. він читав дуже багато. Перечитав майже всю бібліотеку нашого вчителя. Улюбленими українськими поетами були для нього Іван Франко, Тарас Шевченко, Леся Українка, з прозаїків - Ольга Кобилянська, Іван Нечуй-Левицький, а польськими - Юліуш Словацький, Адам Міцкевич, Ґенріх Красінський. Якось він розповідав мені, що перечитав усі твори, які одержали нагороду Нобля, у перекладі на польську мову. У ті роки Богдан написав перші вірші, але мені не доводилося їх читати, він неохоче їх показував. Лише вчитель Чайківський по секрету сказав мені, що Антонич пробує писати поезії; у нього виявляється непересічний талант. Пророкував, що з Богдана вийде поет".

"Вчили" - м'яко кажучи, гучно сказано: на тиждень українській мові за програмою виділялося… дві години! Основний наголос упродовж восьми років навчання в чоловічій гімназії класичного типу робили на… грецькій мові й латині. І від першого й до останнього класу Богдан-Ігор вирізнявся як найкращий учень.

У 1923-1925 pp. Антонич почав писати. А перебував він тоді у польському оточенні: українців серед учнів у польській гімназії було не більше ніж 20 відсотків. Тому юнацькі вірші Богдана-Ігоря Антонича написані польською мовою. Українською можна було спілкуватися хіба що вдома. Батьки Богдана-Ігоря перебралися тоді до села Бортятин (Нині - Мостиського району на Львівщині), де о. Василь отримав місце пароха. Гімназист часто приїжджав до рідні, де написав низку поетичних творів.

* * *

Наступний етап його життя мав вирішальне значення для розвитку творчої особистості. Так часто трапляється, коли не втрачаєш зв'язків із рідною землею і водночас опановуєш здобутки людства.

По закінченні Сяноцької чоловічої гімназії 1928 року Богдан-Ігор Антонич переїхав до Львова, де восени записався на філософський факультет Львівського університету Яна ІІ Казимира (спеціальність - польська філологія). Славістику вивчав під опікою вельмиповажного мовознавця-полоніста професора Ґенріха Ґертнера (1892-1935), в якого став улюбленим учнем.

То була знана на весь край alma mater: у 1870-х рр. тут, на вулиці Миколая (нині - Грушевського), на філософському факультеті навчався Іван Франко. Тут викладав, а з 1894-го очолив україномовну кафедру "загальної історії зі спеціальним оглядом Східної Європи" Михайло Грушевський.

Серед викладачів у Б.-І.Антонича були професор історії Вільґельм Брухнальський (1848–1938); член Польської АН теоретик літератури Євген Кухарський (1880–1952); мовознавець-полоніст Вітольд Ташицький (1898–1979); філософ і логік Казимір Твардовський (1866–1930); експерт із компаративістської лінгвістики Єжи Курилович (1895–1978) та інші.

Той етап його життя мав вирішальне значення для розвитку глибоко освіченої і тонко організованої особистості. Бо хоч університет був польський, велику частину студентів становила українська інтелігенція. Побратими заохочували молодого поета вивчати українську літературну мову. Перші оригінальні вірші українською Богдан-Ігор читав саме в колі студентів-українофілів. Підкреслю: у роки студентства Антонича Львівський університет не мав відділу україністики. Студенти слов'янської філології самі створили поза університетом гурток україністів при Науковій секції Товариства прихильників освіти.

Окрім того, юнак вів філологічні студії, глибоко вивчав українську мову, вчитуючись не так у словники й підручники, як у твори поетів Радянської України. На особливу увагу заслуговували, як на його думку, Павло Тичина, Максим Рильський, Євген Плужник. Треба сказати, що за досить стислий час Богдан Антонич так опанував українську літературну мову, що перевершив багатьох, і за віршами багато хто вважав його за наддніпрянця, здивовано запитуючи: "Не може бути. Добродію, невже ви - лемко?!"

* * *

Уперше 20-річний поет Антонич прочитав власні вірші публічно 1929 року. Як член товариства студентів-україністів у Львові виступив у програмі "Живої літературної газети" перед університетськими друзями.

Його муза шукала і знайшла власний голос.

Перший вірш Богдан-Ігор Антонич (відтоді й прижився псевдонім) опублікував 1931 року у пластовому журналі "Вогні". Це тільки у фентезі поети народжуються легко, а насправді вони народжуються багатотрудно. Митці взагалі товар поштучний.

Утім, відшукавши власну творчу стежку, літератор семимильними кроками рушив далі. Художня цінність постає з роками, коли дебютант розуміє елементарні речі: мова не гальмує, а прискорює думку, віршування - то ритмічне мистецтво приборкання силабо-тонічної стихії, смак та освіта часто заважають мистецтву і таке інше. Хіба ж існує лакмусовий папірець, щоб виміряти гарний літературний смак та рівень поетичної культури молодого автора?

Літератор забороняє друкувати свої ранні твори. Більшість із тогочасних екзерсисів Богдана-Ігоря Антонича залишились у рукописах.

Львів

З 1931 року почав друкуватися у періодиці. "Автобіографія" виявилася доволі стислою - вкладалась у дві строфи:

В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу, / тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені, / і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені. / Тепер - де б я не був і коли-небудь, / я все - п'яний дітвак із сонцем у кишені. / А як зійшов із гір до гамірливих міст, / у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив, / глядів спокійно на хвиль противних гурагани. / Мої пісні - над рікою часу калиновий міст, / я - закоханий в житті поганин.

Про народження нової сліпучої зірки заявила перша ж його збірка "Привітання життя", яка 1931 року вийшла у бібліотеці журналу "Дажбог". Що побачив уважний читач? Опановано вітчизняне віршування та європейську класику, відбулося знайомство з авангардистськими течіями - від "Молодої музи" початку XX ст. до української поезії 1920-х рр. (зокрема й футуристичної). Тішив око баланс, який упіймав закоханий у життя поганин: легкоплинність образів, ні краплі казенного оптимізму, щирий сум дисонансу з реальною дійсністю, зріла споглядальність.

Книжечка молодого автора привернула увагу львівської літературної громадськості. Не знаю, чи відтоді, але в юнака тривало богошукання.

Одночасно з "Привітанням життя" поет готував книжку релігійної лірики під назвою "Велика гармонія" (не друкувалася).

По закінченні Львівського університету Б.-І.Антонич здобув ступені магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу не пішов, бо за часів польського панування українцеві отримати місце було майже неможливо. Це - по перше, а по-друге - "п'яний дітвак із сонцем у кишені" не всидить у костюмі й краватці за столом.

Від 1934 року вільний літератор співпрацював із львівськими українськими журналами, де виступав із власними поезіями та оригінальними статтями на літературні й мистецькі теми. Його розвідки залюбки публікували галицькі часописи "Вогні", "Звони", "Вісник", "Назустріч", "Наша культура", "Ми" тощо.

Не бажаючи обмежувати власну творчість певною ідеологією, Богдан-Ігор Антонич з 1934 року припинив публікуватись у "Віснику", що його редагував публіцист і філософ, ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов (1883–1973), та… відкрито релігійному часописі "Звони". Крайнощі шкодять справжній гармонії, тому Антонич надав перевагу позапартійному часописові "Назустріч", який трохи точніше можна було б назвати "Назустріч здоровому глузду".

Окрім здобуття вищої освіти, 1934 року в його житті трапилася ще одна визначна подія. За активного сприяння поета, редактора й видавця Богдана-Юрія Кравціва (1904-1975) у світ пішла друга поетична збірка поем та лірики - "Три перстені", що вивела автора в авангард західноукраїнських письменників. У збірці вигравали всі ознаки зрілого майстра: багатство тем і безліч форм, ускладнена система образів і юнацька невимушеність, довершений стиль і філософська споглядальність, новий рівень поетичної мови і закоханий у життя герой. Тому цілком природно, що за збірку "Три перстені" 31 січня 1934 року колеги відзначили автора літературною премією Товариства українських письменників та журналістів імені Івана Франка.

…Та йому незатишно було в чистому мистецтві, і з бажаної для багатьох тодішніх модерністів башти зі слонової кістки Богдан-Ігор перебрався у звичайне людське помешкання. Бо, крім поетичної творчості та опанування літературної мови, поет вважав за потрібне звертатися до наукових розвідок і журнальної публіцистики.

Він гостро сперечався про політичні події та громадські справи, публікував сатиричні фейлетони й пародії, виступав із доповідями на теми української та іноземних літератур, перекладав, писав рецензії під псевдо Зоїл, спробував себе в амплуа мистецтвознавця - і скрізь демонстрував глибину думки і майстерність викладу теми.

Здавалося, бурхливо розпочався період літературної зрілості. За неповні чотири роки Богдан-Ігор Антонич підготував до друку чотири збірки поезій, узявся за малу прозу (щоправда, незакінченою залишилася новела "Три мандоліни"), розпочав роман "На тому березі", накидав лібрето до опери "Довбуш", яку мав написати композитор, піаніст і диригент Антін Рудницький (1902–1975).

Зважмо також і на бурхливу редакторську діяльність Б.-І.Антонича: він деякий час редагував журнал "Дажбог" і з поетом та художником Володимиром Гаврилюком (1904–2000) упорядковував мистецький альманах "Карби".

* * *

Темп його життя наростав, сил залишалося менше й менше. 1936 року вийшла найбільша за життя автора поетична збірка "Книга Лева". Та сумні передчуття блукали в "Елегії про перстень молодості":

Так час перегортає / мого життя нову сторінку. / І знаю тільки те, / що треба пісню, наче тінь, нести з собою, / що треба йти, невпинно йти / назустріч мертвій тишині / за зовом вітру - за зовом ночі, / аж попіл сну засипле очі. / Спочине серце під крилатим кленом, / порине в море трав зелене, / і тільки пісня вільна, спіла, / жива, нестримна, горда, сміла / ітиме далі вже без мене.

Писати вірші - це вже означало для нього бути міфотворцем. І Богдан-Ігор Антонич міряв мрії й задуми не годинами, не місяцями, не роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він побачив себе навіть доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею. З геополітичним мотивом "Я живий отут".

* * *

Схожі на нього - не від цього світу. Відповідаючи на запитання, де живуть, вони самі про себе, кажуть: "Дім за зорею".

Дім за зорею

Вирують кола світляні - невломні мотовила, / ось благовіщення світанку - й сонце ніч розмеле. / Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила! / Поезії кипучої і мудрої, мов зелень! / Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю, / тож вчусь в рослин сп'яніння, зросту і буяння соків. / Мабуть, мій дім не тут. / Мабуть, аж за зорею. / Поки я тут, інстинктом чую це: співаю - тож існую. / Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води, / крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром. / Від'їду вже з долонями на лірі сонця сходу, / співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.