Берлінський музей Карлсхорст "освіжив" постійну експозицію

30 серпня, 2013, 17:20 Роздрукувати Bипуск № 31, 30 серпня-6 вересня 2013р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

"Про Велику вітчизняну війну Радянського Союзу" і беззастережну капітуляцію демократичної Німеччини

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

Берлінський музей Карлсхорст "освіжив" постійну експозицію

"Про Велику вітчизняну війну Радянського Союзу"

і беззастережну капітуляцію демократичної Німеччини

У підзаголовку статті - не помилка, і лапки не випадкові, - не хочеться бути обвинуваченим у крадіжці, тим більше у відомої особи. Саме знаменитий збірник сталінських промов та наказів часів війни спадає на думку, коли простуєш залами оновленої постійної виставки в музеї Карлсхорст. Тиждень тому у країнах Європейського Союзу пройшов день пам'яті жертв сталінізму та нацизму. 23 серпня - річниця пакту Молотова-Ріббентропа. Її в Європі офіційно відзначають уже п'ятий рік. Недавно ж відкрита перероблена експозиція колишнього музею капітуляції Німеччини (1967–1994), навпаки, становить собою експортний, тобто витончений варіант неорадянської пропаганди. Нагадаємо, що 1 вересня - офіційна дата початку Другої світової війни.

…Невдовзі після падіння стіни та розвалу Радянського Союзу це дітище застою було закрите, а в період корінних змін у заклад прийшло двостороннє управління та нова назва: "німецько-російський музей". У 1996–1997 рр. свої голоси при прийнятті рішень у штабі установи отримали і український та білоруський офіціоз. При вході в музей гордо майорять німецький та три східнослов'янських прапори.

Оскільки на початку 1990-х у Росії правив пострадянський демократ Єльцин, то в 1995-му оновлена експозиція музею становила собою певний компроміс між ідеологією та наукою. Угоди було досягнуто між презентацією війни, що була частковою відмовою від радянської мілітаристичної міфології правлячих кіл Кремля, і рівнем історичного знання, досягнутого на той час спеціалістами різних країн.

Але спочатку в Білорусі, потім у Росії, а 2010-го і в Україні до влади прийшла реакція. Відповідно, і побажання східноєвропейської фракції співробітників та консультантів музею Карлсхорст змінилися. Можна тільки здогадуватися, які люті, але не публічні бої точилися між напористими політруками - з одного боку, та істориками, беззахисними перед обвинуваченнями в "реваншизмі" й "ревізіонізмі", - з іншого. Принаймні те, що врешті-решт німецька сторона зазнала нищівної поразки, очевидно.

На першому поверсі прохід до основної експозиції тепер загороджують скляні стенди, - їх треба обходити, коли хочеш потрапити в зал підписання епохального Акта про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини. На склі цих стендів наклеєно об'ємні написи - "капітуляція", "втрата", "радість", "визволення". По-перше, такий новомодний прийом передбачає, що відвідувач сам, без агітбар'єру, не розуміє, що з завершенням війни пов'язане розмаїття подій та емоцій. По-друге, слово "визволення" походить від слова "воля".

Мой Телемак, Троянская война окончена.

Кто победил - не помню.

Должно быть, греки:

столько мертвецов вне дома бросить могут только греки...

Йосип Бродський.
"Одиссей - Телемаку", 1970 р.

Музей концентрується не на, скажімо, війні в Західній Європі, а на радянсько-німецькому протистоянні. І те, що відразу, без перерви на вільний віддих, стали чинити у Східній Німеччині Червона армія та НКВС, язик не повертається назвати "волею".

Тут-таки, під склом, - перший експонат, який бачиш у музеї, - артефакти вже путінської епохи. Зокрема сумнозвісна георгіївська стрічечка, яку гордо тягає молодь, що ніколи не воювала. Елемент, безсоромно "запозичений" Червоною армією в Російської армії. Або не менш вульгарна реанімація радянщини у вигляді передруку "переможного" плаката на коробці від цукерок. Причому коли 1946 р. оригінальне зображення офіцера, який обіймає дружину, наголошувало на відтворенні сімейного вогнища - "Вони повернули своє щастя!", то нинішні шахраї з допомогою скорочення звеличують уже всю довоєнну сталінщину - "Вони повернули щастя!".

В описі дій двох тираній у всіх секторах виставки бачимо однобокий підхід. Поділ і захоплення двома диктаторами країн Центральної Європи в 1939-1941 р. описується на прикладі Польщі та Прибалтики: з боку Німеччини - це "війна", з боку СРСР - "зайняття" й "анексія". Німецьку переселенську політику в центральній і західній Польщі описує цілий стенд, а відправку сотень тисяч "буржуазних елементів" із Західної України, Західної Білорусії, країн Балтії на край Ойкумени - ні.

Наказу командування Вермахту про вбивство комісарів приділено увагу, а відомий заклик Сталіна до винищувальної війни 6 листопада 1941 р. не процитовано. Хоча це було сказано на всю країну: "Віднині наше завдання... полягатиме в тому, щоб винищити всіх німців до єдиного, які пробралися на територію нашої Батьківщини... Жодної пощади німецьким окупантам!"

Найбільш наочно деградацію експозиції видно на прикладі відомостей про німецьких і радянських військовополонених. Про долю останніх попередня виставка, як написано в її каталозі, повідомляла таке: "у радянський полон потрапили 3,15 млн німецьких військовослужбовців. Полон не пережив майже кожен третій із них". Тобто мільйон. І довіряти цій цифрі можна. Після війни вже демократична Німеччина впродовж десятиліть проводила пошук зниклих безвісти, зокрема - на запити родичів.

Відповідна німецька анотація теперішнього музею гласить: "Близько 2,6 млн військовослужбовців Вермахту потрапили в радянський полон, переважно тільки наприкінці війни. Поводження з ними в основному відповідало нормам міжнародного права (пряме лукавство. - О.Г.)… Мінімум (sic! -О.Г.) 410 тис. німців загинули в полоні".

Очевидне жонглювання цифрами, причому зразу двічі. По-перше, слід гадати, різниця 550 тис. у загальній кількості німецьких полонених пояснюється тим, що ці понад півмільйона колишніх солдатів, імовірно, були позбавлені свободи вже після 9 травня 1945 р. Хоча технічно вони були полоненими. А "мінімум, 410 тис. загинуло" - ймовірно, це ледь чи не поіменно відновлені долі, причому саме за радянською, неповною документацією. Історична анотація в музеї - не судовий протокол, у ній давати треба не "мінімально встановлені втрати", а реальні. Тим більше що відомості про "втрачений мільйон" полонених увійшли в масову свідомість жителів Західної Німеччини ще в середині 1950-х, коли останні з них повернулися додому. Тоді ця цифра добила рейтинг компартії й полегшила реалізацію її офіційної заборони.

Довідка нинішньої експозиції повідомляє про трагедії по другий бік фронту: "Близько 5,7 млн військовослужбовців Червоної армії потрапили в німецький полон, і (на відміну від попередньої анотації, далі без жодної делікатності про "мінімальність" або "максимальність" цифри. - О.Г.) 3,3 млн з них загинули. …Стосовно радянських [полонених] вермахт відмовився дотримуватися міжнародних правових стандартів". Загальні цифри кількості полонених і загиблих - не достеменні. По-перше, в СРСР облік і контроль, особливо в роки лихоліття, існував в основному на папері. По-друге, німецький соціалізм теж був уражений приписками. Кількість захоплених у полон могли перебільшувати й биті гітлерівські вояки. Однак великий стенд великими буквами категорично повідомляє про рівень смертності радянських полонених: "60% загинуло".

Приголомшує те, що розміщені впритул тексти анотацій до фотографій та експонатів російською і німецькою мовами різняться. Такого я у своєму житті не бачив. Причому очевидна саме тенденційність "труднощів перекладу". Наприклад, російський варіант довідки звучить не "мінімум (Mindestens -нім. - О. Г.) 410 тис. загинуло", а "в полоні загинуло близько 410 тис. німців". Як назвати таке "округлення"?

Схожим чином німецька анотація про радянських партизанів у тилу Вермахту повідомляє, що "партизани виступали проти місцевих жителів (Einheimische - нім. - О. Г.), які співпрацювали з окупаційною адміністрацією", а російський текст звучить так: "партизани боролися з колабораціоністами, які співпрацювали з німецькою окупаційною владою". Якщо взяти до уваги, що "народні месники" нерідко палили цілі села і вбивали жінок та дітей, то німецький текст - точніший.

Поруч - фотографія розстрілу партизанами "зрадника батьківщини", а російський супровідний текст містить речення, якого взагалі немає в німецькому варіанті анотації: "Ситуація на фотографії здається інсценованою". По-перше, незрозуміло, чому це має бути постановка. По-друге, якщо цей знімок із якихось причин сумнівний, то чому не можна було продемонструвати достовірне зображення? Наприклад, навіть в опублікованому
10 років тому каталозі київського кінофотофоноархіву ім. Пшеничного є вказівка, що там зберігається кінохроніка страти бійцями з'єднання Сабурова двох колабораціоністів. Стрічка зафіксувала навіть контрольний постріл у голову. Зняти кілька кадрів із кінострічки -хвилинна справа.

Щодо злочинів німецької сторони - всіляко підкреслюється участь саме вермахту, тобто, так би мовити, широких народних мас Німеччини. Навіть поруч із фотографією, на якій гітлерівці влаштовують показове шмагання, німецька анотація повідомляє - "німецькі солдати б'ють селянина", а російський текст гласить уже, що селянина б'ють "солдати вермахту".

Червона армія, навпаки, посилено захищається від критики. Щодо горезвісних німецьких полонених відповідна анотація повідомляє: "Табори для військовополонених підкорялися не Червоній армії, а міністерству (наркомату. - О.Г.) внутрішніх справ". Про те, що розстріл учорашніх противників був повсякденною практикою червоноармійців і партизанів упродовж усієї війни, - жодного слова.

Водночас у всьому, що стосується загальновідомих ексцесів на фронті та близькому тилу, неорадянські пропагандисти планомірно захищають саме Сталіна і його наближених, зокрема маршалів та генералів, і систематично звалюють усю вину на простих солдатів та офіцерів. Мовляв, були перегини на місцях, викликані, слід гадати, запамороченням від успіхів. Стосовно шаленого розгрому, вчиненого переможцями в Німеччині наприкінці війни і після її завершення, в одній із анотацій зазначається, що командування Червоної армії боролося з такими явищами. І поряд, буквально через метр - витяг з наказу по одній із армій, що входили на територію Рейха. Цей наказ завершується недвозначним закликом "Смерть німецьким окупантам!". Та й наведене тут-таки фото відомого червоноармійського дорожнього покажчика 1944 р. - "Ось вона, проклята Німеччина!" - наводить на міркування про те, що армійське керівництво виконувало умисел. І документи про нього приховуються.

"Замовчали" й наказ ГКО №7192 від 23 грудня 1944 р., який узаконив розбій, оскільки дозволяв відправляти один раз на місяць додому посилки: солдатам - до 5 кілограмів, офіцерам - 10, генералам - 16. Усе це робив Сталін, зокрема, для того, щоб червоноармійці депортували цивільне населення зі Східної Пруссії, Померанії та Сілезії. Ці території після війни він прирізав Польщі й СРСР.

Зате наведено витяг із документа низового рівня - про те, що "офіцера П." віддано під трибунал за зґвалтування. Але навіть у цій довідці про результат судилища не повідомляється. Сталінська система не терпіла політичної нелояльності, а до побутового гедонізму підданих ставилася поблажливо.

На нинішній експозиції пропагандисти Януковича й Лукашенка слухняно дозволили путінським агітаторам поставити на свої народи основне - за радянською лексикою - клеймо зрадників: "Вермахт із осені 1941 р. створював місцеві збройні формування, в яких служили насамперед неросійські військовополонені та добровольці з територій, окупованих Німеччиною... На початку 1943 р. гостра нестача людських ресурсів примусила залучати до служби й росіян". Хоча тільки Російська визвольна народна армія Броніслава Камінського на кінець 1942 р. складалася з 14 стрілецьких батальйонів, бронедивізіона та моторизованої винищувальної роти. Загальна чисельність РОНА на той момент становила 10 тис. людей. На озброєнні була й артилерія. І це не кажучи вже про створення 1942 р. окремих російських батальйонів, зокрема козачих, і, тим більше, численних рот та взводів.

Одне слово, на виставці вдосталь перекручень. Тому, з одного боку, щоб відбити у відвідувачів бажання обмірковувати безглуздя, з іншого - вже точно емоційно зачепити цікавих, у центрі експозиції тепер вміщено "пропаганду жахів". Про злочини Червоної армії й НКВС - жодного знімка, зате у всьому розмаїті представлено німецькі звірства, страждання та смерть цивільного населення СРСР. Дітям це "патріотичне виховання" точно протипоказане, хоча б тому, щоб не травмувати незміцнілу психіку. Такого скупчення натуралістичних фотографій трупів я не бачив ні в музеї Яд Вашем у Єрусалимі, ні в американському меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні. При цьому обидві ці установи концентруються не на всій війні, тобто протистоянні, а, власне, на геноциді, масових убивствах мирних жителів.

Згідно з офіційними даними, оновлену виставку за чотири місяці відвідало 25 тис. чоловік. Однак для столиці Німеччини (3,4 млн жителів) і тутешнього широкого туристичного потоку - це не так багато, що, до речі, аж ніяк не дискредитує працівників музею. Пояснюється це, зокрема, й географічним чинником, - заклад стоїть на відлюдді: у східно-берлінському районі Ліхтенберг. Його депресивність є прямим наслідком соціалістичної благодаті, що приїхала в обозі Червоної армії. Внаслідок чого заможний і розвинений регіон перетворився спочатку на "НДР - найкращу республіку Радянського Союзу", а тепер - на демографічну "чорну діру" у самому центрі Євросоюзу.

Підбиваючи підсумок, усе-таки не можна сказати, що офіційна, нерідко навіть ідеологічно маркована співпраця ФРН зі східноєвропейськими автократіями безглузда. Вона несе суспільству не тільки шкоду. Такі контакти, хай і доволі своєрідно, показують широкій аудиторії можливості обміну досвідом. Тепер ситуація в Києві, і особливо в Москві, поступово напружується. Тим більше що завдяки революції у видобутку сланцевого газу під путінським режимом похитується економічний базис.

Слово "люстрація" - на вустах уже не тільки в російських і українських опозиціонерів. Окремі рупори влади, підбурюючи спільників до жорстоких заходів, теж починають лякати один одного майбутнім, як вони кажуть, "полюванням на відьом". Хоча підсумки останніх 70 років у Європі показують, як багато виграли дуже різні країни від такого кроку.

Ось тоді для країн Східної Європи можуть знадобитися як консультації про заходи в Західній Німеччині в другій половині 1940-х і 1950-х рр., так і відомості про суспільні перетворення у Східній Німеччині в незабутні 1990-ті. Досвід визволення.

Статтю написано за підтримки Міжнародного інституту дослідження Голокосту "Яд Вашем".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК