Антанас Смятона. Син кріпака, який повернув Литву литовцям

"…щоб литовці зрозуміли, що вони не верства селюків, а повноцінний народ".

Йонас Басанавічюс-Будитель

Урядовці були освіченими людьми і володіли щонайменше трьома мовами, тому засідання можна було б провадити ще й польською або російською. Але позаяк ані більшовицька Росія, ані відроджувана Польща у принципі не бажали визнавати самостійності Литви, користуватися їхніми мовами в роботі держорганів щойно створеної держави було би хибним рішенням. Але чому ж міністри не спілкувалися між собою литовською? Бо чи не половина з них не знала… рідної мови.

Кабінет міністрів Литви. В центрі сидить Антанас Смятона. 4 січня 1939 р.

Литовці, на відміну від своїх сусідів латишів та естонців, які до 1918 року ніколи не мали власної державності, ще в ранньому Середньовіччі створили одну з найпотужніших держав Європи - Велике князівство Литовське (ВКЛ). Одним із головних його суперників, з яким князівство періодично воювало, було Королівство Польське. Зрештою поляки знешкодили конкурентів на роль суперпотуги в Східній Європі надзвичайно елегантно - задавили їх в обіймах. 1386 року великого князя Ягайла коронували в Кракові польським королем. Між двома державами виникла персональна унія, яка зрештою переросла в створення 1569 року в Любліні Речі Посполитої обох народів. Протягом кількох століть практично всі представники панівних та освічених верств ВКЛ зазнали тотальної полонізації. Внаслідок поділів Речі Посполитої у 1772–1795 рр. литовські землі увійшли до складу Росії. Проте це жодним чином не поліпшило умов національного існування литовського народу, який потрапив під подвійний національний гніт. Польськомовні "литвини", які часто-густо навіть не розуміли литовської мови, вважали себе частиною польської нації, а батьківщину - лише регіоном Польщі і продовжували повзучу полонізацію "темних" земляків, які ще зберігали власну мову та "архаїчну сільську" культуру. Натомість Російська імперія проводила жорсткий курс на русифікацію і перших, і других. Національне відродження, яке почалося в середині ХІХ ст., наразилося на дуже жорстку протидію росіян. На початку ХХ ст. в Литві не було жодної неросійської школи, а видавати в країні та ввозити з-за кордону литовські книжки і газети, надруковані латинкою, було категорично заборонено з 1864-го аж до 1904 року.

І попри все це в буремні роки після розпаду імперії Романових "селюкам"-литовцям вдалося не лише проголосити, а й зберегти і від російських, і від польських зазіхань незалежну республіку, сформувати в рамках невеличкої держави самодостатню сучасну націю. І в цьому всьому величезну роль відіграв Антанас Смятона, перший і останній президент Першої Литовської республіки, який стояв на чолі держави від її проголошення 1918 року і аж до анексії Радянським Союзом 1940-го (щоправда, з перервою).

Як селянський син став інтелектуалом

Антанас Смятона народився 10 серпня 1874 року в селі Ужуленіс неподалік міста Укмярге на півночі Литви. У багатьох українсько- і російськомовних джерелах його прізвище подається як Сметона - через те що литовською воно пишеться Smetona. Але читається саме через "я", то називатимемо "вождя нації" правильно.

Антанас був восьмим з дев'яти дітей селянина Йонаса Смятони і його дружини Юліони. Принаймні кілька генерацій прародичів майбутнього президента були кріпаками князів Радзивіллів і отримали волю лише за 13 років до його народження. Йонас, на відміну від більшості односельців, був письменним, а також досить заможним господарем - йому належало чотири гектари землі. Батько Смятони був ревним католиком і зумів ще в ранньому дитинстві прищепити синові христоцентричне бачення світу, яке той зберіг на все життя.

Коли Антанасові було 11 років, батько помер. За два роки померла й мати. Долею хлопця опікувався на 17 років старший брат Ігнас. Вдячність та приязнь до нього Антанас зберігав ціле своє життя, навіть у період, коли вже став президентом Республіки, а брат-опікун залишався селянином в Ужуленісі. Дуже міцний емоційний зв'язок був у Смятони й з наймолодшою сестрою Юлією, яка в роки Першої республіки була вчителькою та директоркою початкової школи в рідному селі, а також перетворила стару батьківську хату на прижиттєвий меморіал брата-президента.

Антанас Смятона. Барельєф Юозаса Калинаускаса, 1990 р.

Читати Антанаса навчив іще батько, а за рік після його смерті хлопець першим зі своїх братів та сестер пішов до початкової школи в селі Тауеняй з російською мовою викладання. Це було величезним викликом для 12-річного хлопця - навчатися мовою, якої він доти взагалі не знав і майже не розумів. Але він на "відмінно" закінчив школу і мріяв учитися далі. Проте до гімназії приймали тільки дітей, не старших за 12 років, а нашому героєві було вже 15. Йому підказали вихід - підготуватися і скласти екстерном іспити за перші чотири класи гімназії й іти вчитися до п'ятого. Три роки він прожив в Укмерге і латвійській Лієпаї, де працював робітником на фабриці його брат Мотеус. Брав приватні уроки за програмою молодших класів гімназії, і врешті був прийнятий до прогімназії в Паланзі. Закінчивши її, вступив до гімназії в Мітаві (Єлгава).

У латвійській Єлгаві Смятона долучився до литовського національного руху через учителя латини і давньогрецької мови Йонаса Яблонскіса. Вже в Мітаві "Залізний Антанас" проявив у публічному житті твердий непоступливий характер і непересічну харизму. В гімназії вчилося чимало литовців, і Смятона став беззаперечним лідером маленької громади. І 1918 року серед двох десятків підписантів Акта про державну незалежність Литви, крім самого Смятони, було ще аж троє його однокласників - Юозас Тубеліс, Юргас Шлапеліс і Владас Міронас. Двоє з них у різний час стали прем'єр-міністрами Литовської республіки. Смятона протягом свого тривалого правління намагався призначати на керівні посади за інших рівних умов своїх друзів і родичів, людей, яких він добре знав і яким беззастережно довіряв. Чи, як стверджували опоненти президента, тих, хто був йому особисто відданий.

Незадовго до закінчення гімназії Смятона законфліктував з адміністрацією. У гімназіях Російської імперії щодня зранку перед початком занять учні хором читали молитву. У Мітаві гімназисти-росіяни, як і скрізь, молилися російською, але учням-німцям було дозволено звертатися до Бога німецькою, а латишам - латиською мовою. Натомість від литовців вимагали промовляти молитву російською. Смятона і група гімназистів-литовців поставили вимогу: молитимуться тільки рідною мовою. Директор умовляв Смятону поступитися, але той був непохитним. Зрештою його виключили з гімназії з "вовчим білетом", що забороняв навчатися в будь-якому навчальному закладі імперії. Смятона з товаришами добився прийому в міністра просвіти Ніколая Дєлянова в Санкт-Петербурзі. Важко сказати, які аргументи знайшов 23-річний школяр-переросток, проте він здобув абсолютний успіх - гімназистам-литовцям дозволили молитися в Мітаві рідною мовою, а "вовчий білет" Смятони відкликали. Втім, до Мітави він так і не повернувся, а склав випускні іспити в одній з петербурзьких гімназій і цього ж, 1897-го, року вступив на юридичний факультет Петербурзького університету.

У столичному університеті Смятона згуртував навколо себе громаду литовців, співав у місцевому Литовському хорі, відмінно вчився. Водночас брав активну участь в антиурядових акціях та маніфестаціях. Його двічі виключали з університету, двічі заарештовували, висилали з Санкт-Петербурга на батьківщину в Литву. Проте якимось дивом йому вдалося двічі відновитися в університеті і нарешті закінчити його 1902 року. За час навчання в гімназії та університеті Смятона викував із себе енциклопедично освіченого інтелектуала, якому пророкували велике наукове майбутнє. Проте наукової кар'єри Смятона робити не став. Адже був однозначно неблагонадійним з погляду уряду і не міг розраховувати на штатну посаду в жодному університеті імперії. Але ще важливішим було те, що хотів повернутися до Литви. А на батьківщині на той час не було жодного вишу.

Антанас Смятона

Три етапи відновлення державності

Після закінчення університету Смятона поїхав до Вільна (Вільнюса), недовго пропрацював помічником присяжного повіреного, тобто адвокатом, а тоді влаштувався до Земельного банку. Утім, основним змістом його життя стала боротьба за незалежність Литви. На початку ХХ ст. ця мета видавалася фантастичною, ба більше, над литовцями нависла цілком реальна загроза остаточно втратити національну ідентичність. Розвиток економіки та системи освіти супроводжувався прогресуючою полонізацією та русифікацією. Литовцям нав'язували комплекс меншовартості. Будь-кому з них, хто здобував освіту чи хоч якесь становище, пропонували "вибір", на яку "панську" мову переходити - російську чи польську. Часом здавалося, що безнадійну боротьбу за відродження рідної мови та культури вели лише нечисленні ентузіасти.

Максималіст Смятона вважав, що національне відродження має пройти три етапи: 1) культурний - відновлення мови та культури, завоювання ними панівних позицій у житті суспільства; 2) здобуття автономії у складі російської держави; 3) повна незалежність країни. Але Литва відразу перейшла до третього етапу після першого в умовах історичного буревію, що стрясав Східну Європу після Першої світової війни.

Антанас Смятона з дружиною Софією Смятонене (Ходаускайте). Нью-Йорк, 1941 р.

Незабаром після переїзду до Вільнюса Смятона створив сім'ю. Ще на літні канікули 1896-го його було запросили пожити в маєтку цілком сполонізованої шляхетської родини Ходаковських як репетитора їхніх синів. 11-річна Зоф'я Ходаковська з першого погляду закохалася в 22-річного красеня і вирішила стати його дружиною. Щоб бути гідною свого коханого, дівчинка досконало вивчила литовську мову, називала себе виключно Софією Ходакаускайте й литванізувала всю родину, переконавши спілкуватися між собою литовською обох братів і сестру. Тільки батьків не змогла умовити відмовитися від польської мови. Зрештою 1904-го 19-річна Софія вийшла заміж за 30-річного Антанаса Смятону. Вони прожили разом 40 років - до самої його смерті, мали трьох дітей - дочок Марію-Дануте й Біруте, яка померла маленькою, і сина Юлюса-Рімгаудаса, який, здобувши юридичну освіту в Литві, став успішним бізнесменом у США. За часів Першої республіки, дружина президента була доволі впливовою постаттю. Польський посол, який з'явився в Каунасі 1938 року, згадував, що президент на дипломатичних прийомах спілкувався з ним "доволі правильною польською мовою", натомість його дружина, для якої ця мова була материнською, навідріз відмовлялася вживати її в присутності іноземних дипломатів і відповідала тільки французькою. Сестра Софії Ядвіга була дружиною прем'єр-міністра Юозаса Тубяляса. Брат Романас був генпрокурором республіки, другий брат Тадас - мером Паневежіса.

Смятона поступово посідав дедалі помітніші позиції в національному таборі. Його старшим другом став очільник клерикального крила литовського руху отець Юозас Тумас, який видавав газету "Тевінес саргас" ("Вартовий нації"). Під час революції 1905 року до Литви повернувся з еміграції професор Басанавічюс на прізвисько Будитель - найавторитетніший литовський діяч. За його ініціативою у Вільнюсі було скликано Великий сейм зі 150 делегатів, який висунув уряду Росії вимогу автономії Литви. Смятона став членом президії сейму.

Історик, публіцист, фольклорист Йонас Басанавічюс – патріарх литовського національного відродження

1906 року Смятона разом із Тумасом став співредактором громадсько-політичного і літературного тижневика "Вільтіс" ("Надія"), який 1913-го перетворився на щоденну газету і публікував, зокрема, й переклади творів Тараса Шевченка та Івана Франка. Був також фактичним редактором економічного часопису "Лієтувос укінінкас" ("Литовський господар"), засновником і головним редактором журналу "Вайрас" ("Кермо"). 1907 року було створено Литовське наукове товариство - "зародок" національної академії наук, - а Смятону обрано його бібліотекарем. Перший час уся бібліотека містилася в одній кімнаті у його помешканні. Наш герой продовжував наукові дослідження у сфері філології, зажив слави найвишуканішого стиліста литовської мови й одного з найяскравіших публіцистів країни.

Поступово Смятона став одним з лідерів національного руху. Після початку Першої світової, коли царський уряд різко обмежив діяльність преси, партій та громадських організацій національних меншин, свідомі литовці згуртувалися навколо Литовського комітету допомоги жертвам війни. Смятону обрали спершу заступником голови, а незабаром і головою цього комітету.

Литовська Рада, листопад 1917 р. В центрі на кріслі – Йонас Басанавічюс-Будитель. Праворуч від нього сидить Антанас Смятона

"Ергардт-Бехельфспанцервагени" перетворюються на литовських "богів"

18 вересня 1915 року кайзерівські війська захопили Каунас, а 19 вересня - Вільнюс. Незабаром вся територія Литви опинилася під контролем німців. У Вільнюсі вони розклеїли на вулицях прокламації, де стверджували, що принесли "звільнення від російського ярма" і серед іншого назвали старовинну столицю Литви "польським містом". Смятона негайно рушив до німецької комендатури і від імені жителів міста висловив рішучий протест проти такої дефініції. Хоча на той час серед тих жителів було близько 40% євреїв,
30 - поляків, 20 - росіян і лише 2,5% литовців. І німецький комендант таки наказав зірвати "політично некоректні" прокламації.

Протягом 1915–1916 рр. Смятоні вдалося об'єднати навколо комітету в єдиний патріотичний фронт представників усіх основних литовських політичних течій - і консерваторів, і лібералів, і соціал-демократів. "Пасивізм", тобто відмову від співробітництва з німцями, було визнано гріхом перед нацією. Смятона не мав жодних сентиментів щодо росіян, які принесли на його батьківщину жорстоке національне поневолення. Втім, так само мало він симпатизував і іншим історичним ворогам свого народу - німцям, які століттями намагалися підкорити Литву. Проте протистояння між цими двома хижаками давало шанс здобути автономію, а можливо, і повну незалежність. Смятона домігся від німецьких окупантів дозволу видавати щоденну газету "Лієтувос айдас" ("Литовський голос"), головним редактором якої він став, а 18 вересня 1917 року було створено Литовську тарибу (раду) з 20 членів під головуванням Смятони. Помітною подією стала участь литовської делегації у київському З'їзді поневолених народів Росії 23–28 вересня 1917 року. На ньому 92 делегати представляли 11 етносів, і більшість з них, включно з українцями, виступали за перетворення Росії на "федерацію вільних народів". І лише литовська делегація, очолювана 33-річним професором античної філології Пермського відділення Петроградського університету Ауґустінасом Вольдемарасом, рішуче виступила за повну незалежність Литви та інших поневолених росіянами народів.

Президія Литовської Ради – Таріби (1918). Сидять: ліворуч - голова Антанас Смятона, праворуч - другий заступник голови Юстінас Стаугайтіс; стоять: ліворуч - секретар Йокубас Шернас, праворуч - перший заступник голови Юргіс Шауліс.

У грудні 1917 року Тариба оголосила про намір найближчим часом проголосити незалежність Литви. Це рішення викликало подив і навіть обурення німців. Проте зухвалість Смятони виявилася плідною - німці згодилися шукати з литовцями компроміс. Смятона кілька разів виїздив до Берліна і вів переговори особисто з райхсканцлером Ґеорґом фон Гертлінґом. Зрештою домовилися, що майбутня Литва стане королівством, королем буде принц Вільгельм Вюртемберзький під іменем Міндауґаса ІІ (на честь середньовічного литовського князя), а в Акт про державну незалежність Литви було внесено пункт про "вічний союз із Німеччиною". Проте німці так і не дали згоди на проголошення цього Акта. Смятона оприлюднив його самовільно 16 лютого 1918 року. Після чергового раунду важких переговорів Смятони з Гертлінґом імператор Вільгельм ІІ офіційно визнав незалежність Литви. Смятону проголосили, знову без погодження з Берліном, головою Державної ради Литви. Відтак у країні склалося двовладдя. Смятона і його команда явочним порядком формували органи влади нової держави, намагаючись вирвати в окупантів дедалі більше повноважень; німці ж усіляко зволікали, обіцяючи передати литовцям усю повноту влади на їхній землі лише після "остаточної перемоги у Світовій війні". Проте замість перемоги німців у листопаді 1918-го спіткала нищівна поразка. А литовцям довелося боронити свою проголошену державу від зазіхань відразу кількох сил, налаштованих проти самого її існування.

Українцям під час визвольних змагань початку ХХ ст. випало воювати відразу проти червоних росіян Леніна і Троцького, білих росіян Денікіна та вояків відродженої Польщі Пілсудського. Тих самих ворогів мали й литовські самостійники, тільки білогвардійці були представлені не Добровольчою армією Денікіна, а Західною армією генерала Бермонт-Авалова. Четвертою, не надто дружною, силою з якою довелося мати справу литовцям, стали добровольчі формування "Фрайкор" з числа балтійських німців і колишніх вояків німецької армії. Вони теж намагалися захопити владу в Балтії, зокрема в Литві. Маленька країна, яка щойно почала відроджувати державність і створювати власні збройні сили, звичайно ж, не змогла б самостійно вистояти в боротьбі на життя і смерть проти жодної із цих потуг. Проте, на щастя литовців, усі ці ворожі сили вважали одне одного смертельними ворогами, а литовських самостійників - ворогом другорядним. На чолі молодої держави стояв Антанас Смятона - спершу як голова Державної ради, а з 4 квітня 1919 року як президент Республіки. Він докладав максимальних зусиль, аби розбудувати збройні сили держави і, укладаючи тимчасові перемир'я та союзи, майстерно використовував одні ворожі сили для боротьби проти інших: німців проти червоних, росіян проти поляків тощо. У січні 1919-го литовські збройні сили налічували вісім тисяч бійців, в армії не було звань, бійці зверталися до своїх командирів просто: "офіцере", "докторе", "професоре". Після того як литовці завдали поразки російським білогвардійцям, що вдерлися на північ Литви, вони захопили в бермонтівців п'ять панцирних автомобілів "Ергардт-Бехельфспанцерваген". Машини отримали власні імена литовських язичницьких богів - "Перкунас", "Прагарас", "Арас", "Сарунас" і "Савароніс". Так з'явився перший панцирний підрозділ у Литовській армії.

Зрештою литовцям усе ж таки вдалося зберегти в запеклій боротьбі з різними ворогами відроджену державу, хоча поляки, а точніше полонізовані литвини, все ж таки захопили стародавню литовську столицю Вільнюс і приєднали її до Польщі після довгих, але марних умовлянь литовців обміняти це священне для них місто на незалежність, створивши з польськими "братами" якусь федерацію.

Срібна монета Литовської республіки. 10 літів 1938 р. На аверсі зображено Антанаса Смятону

Чому ж литовцям, чия країна на порядок менша, а відтак за інших рівних умов слабша за Україну, вдалося те, чого не вдалося зробити нам?

Насамперед у Литві не було такого ганебних явищ, як українська отаманщина, розбрат, які роз'їдали зсередини сили щойно проголошеної держави. Практично всі литовські самостійники об'єдналися під час Війни за незалежність навколо Смятони, хоча, як показало найближче майбутнє, далеко не всім подобалася його політична програма та й особисті якості. А збройні сили Литви тоді чи не наполовину складалися з нерегулярних партизанських загонів.

Велике значення мала і більша, порівняно з українцями, мовна і культурно-релігійна дистанція між литовцями і росіянами. Литовські селяни у принципі не сприймали російських більшовиків як "своїх", хоча ті й обіцяли їм найбажаніше - землю поміщиків. Тим більше що керівники незалежної Литви на чолі зі Смятоною у принципі пообіцяли їм те саме. І таки виконали свою обіцянку, на відміну від облудних більшовиків, які через кілька років забрали в російських селян землю назад, загнавши їх у колгоспне рабство.

Зрештою, для більшовиків Україна була, безумовно, важливішою за Литву. "Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться", - стверджував Л.Троцький. Натомість щодо Фінляндії і країн Балтії, включно з Литвою, В.Ленін висунув концепцію "міні-Бреста", яка передбачала тимчасове визнання "буржуазних" урядів цих країн для отримання Радянською Росією "мирної передишки" перед черговим етапом "світової революції".

Вождь нації як моральний авторитет

Вже 1920 року, щойно ситуація на фронтах трохи стабілізувалася, литовці провели парламентські вибори, результати яких стали катастрофічними для Смятони. Його партія не здобула жодного місця в новому складі парламенту - відтак новим президентом став лідер християнських демократів Александрас Стульґінскас.

Смятона без опору передав владу і тимчасово повернувся до журналістсько-публіцистичної діяльності, а також викладав у щойно створеному в Каунасі Литовському університеті курси етики й античної філософії. До речі, викладацької роботи Смятона не покинув і після повернення до влади. 1932 року він захистив докторську дисертацію і незабаром отримав звання професора. Це згодом стало важливим складником його іміджу як лідера нації - не брутального "вождя", а мудреця, чий авторитет базується на моральній та інтелектуальній перевазі.

Смятона повернувся до влади за шість років унаслідок військового перевороту. На чергових парламентських виборах більшість тоді здобули соціал-демократи, а Антанасові націоналісти-таутінінки, хоч і були представлені в парламенті, більшості й близько не мали. Натомість Смятона був надзвичайно популярним в армії, яка вірила тільки йому.

Антанас Смятона приймає присягу офіцерів після закінчення військового училища. Після 1926 р.

Після "Революції лейтенантів" демократично обрані президент і прем'єр "добровільно" пішли у відставку, і 19 грудня 1926 року сейм обрав Смятону президентом. Уряд очолив найближчий соратник Смятони Вольдемарас. Перші роки влади націоналістів у Литві існував своєрідний дуумвірат - Вольдемарас теж претендував на роль лідера нації. Проте вже 1929 року Смятона відправив молодшого соратника у відставку, а коли той 1934-го спробував з допомогою путчу захопити владу, то потрапив до в'язниці, де просидів чотири роки. Сумна історія про те, як найближчі друзі Антанас і Ауґустінас стали заклятими ворогами, - безперечно, історія про особисте прагнення до влади двох харизматичних лідерів. Але не тільки. Були й світоглядно-політичні розходження. Хоча обидва вони були лідерами Литовського союзу націоналістів - таутінінків, Вольдемарас був значно правішим, ідейно ближчим до німецьких нацистів. Смятона був прибічником націоналізму політичного, а не етнічного, вважав Литву спільним домом, в якому вистачить місця не тільки литовцям, а й усім національним меншинам, зокрема євреям. Не випадково один з лідерів єврейської громади Литви професор Каунаського університету Лев Карсавін стверджував 1937 року: "Євреї Литви не тому такі розумні, що тутешні. Вони тутешні тому, що їхні пращури були достатньо розумними, аби знайти дорогу до Литви". Хоча, звичайно, рівноправність з литовцями й можливості для задоволення своїх національно-культурних потреб жодним чином не передбачали можливості "будувати державу в державі" (категорична незгода Смятони передавати єврейському кагалу будь-які судові функції у справах між євреями), поставити під сумнів литовський характер держави (жорстка протидія намаганням деяких представників польської меншини зберегти в Литві панівні позиції польської мови на шкоду литовській) або навіть відірвати від країни частину її території (розгром 1934 року в Малій Литві німецького підпілля, яке ставило за мету приєднати цей край до гітлерівської Німеччини - до смертної кари було засуджено 76 нацистів). Смятона, так само як і Вольдемарас, був лідером авторитарного типу, проте трохи "м'якшим". Якщо Вольдемарасу ближчим був досвід Гітлера і Муссоліні, то створений Смятоною режим найбільше нагадував "Нову державу" диктатора Португалії Антоніу де Салазара.

Литовські євреї зустрічають президента Литви Антанаса Смятону. Транспаранти литовською мовою, ідишем та івритом. Місто Швекшна, 1930 р.

Вже за півроку після свого повторного приходу до влади, навесні 1927 року, Смятона розпустив непокірний сейм і, абсолютно ігноруючи конституцію, аж 11 років не проводив виборів нового складу вищого законодавчого органу. А вибори 1938-го дали абсолютну більшість у сеймі його прибічникам.

Відразу після 1926 року почав формуватися культ особи Смятони. На честь "вождя нації" називали вулиці, площі та бібліотеки, його ім'я носили флагманський корабель литовського військово-морського флоту і науково-дослідний Інститут літуаністики. При цьому наголос робився на викладацькому та журналістському минулому президента. Смятону подавали народу як "правителя-філософа", "новітнє втілення Великого князя Вітаутаса" (найвизначнішого з керівників середньовічної Литовської держави).

На відміну від більшості диктаторів, які вважали створений ними лад досконалим і вічним, Смятона стверджував: "Авторитарний режим у Литві не триватиме вічно. Настане час, коли ми матимемо зовсім інший лад". "Десять цицеронів не здатні розбурхати наше суспільство так, як це робить сама поява президента в далекому провінційному селі, коли він іде повільними "котячими" кроками, трохи сутулячись і немовби соромлячись уваги натовпу", - згадував один з його соратників.

Смятона в 1920–1930-х рр. був чи не єдиним послідовним союзником українських націоналістів у світі в боротьбі проти спільного ворога - Польщі. У Каунасі друкувалася газета "Сурма", лідер УВО, а згодом ОУН Євген Коновалець був почесним гостем на святкуванні 10-річчя литовської незалежності 1928 року, а потім пересувався Європою, використовуючи литовський дипломатичний паспорт.

"Я прийшов дати вам землю"

Антанас Смятона загинув 9 січня 1944 року під час пожежі в будинку свого сина-бізнесмена Юлюса в Клівленді, штат Огайо. За кілька років перед цим він пережив, здавалося б, крах справи всього життя. Перший удар Смятоні завдали поляки. Від самого 1920 року, коли поляки захопили Вільнюс, литовці не визнавали цієї втрати, записали в конституції, що столицею Литви є Вільнюс, а Каунас - тимчасовим місцем перебування уряду; принципово не мали з Польщею дипломатичних відносин. А в березні 1938-го, після польської провокації на кордоні або, як казали литовці, тимчасовій лінії розмежування, Варшава висунула ультиматум - негайне встановлення дипломатичних відносин або війна. Смятона змушений був прийняти ультиматум. Більшість литовців сприйняла це як глибоке національне приниження. За кілька днів ультиматум висунув Гітлер - повернути Німеччині Малу Литву, яка до 1920 року належала Німеччині і більшість населення якої становили німці й германізовані лієтуванінки-лютерани. Нацисти захопили основний порт Литви - Клайпеду. І хоча 28 жовтня 1939 року після розгрому Польщі СРСР передав Литві Вільнюс, у "комплекті" з поверненням древньої столиці з'явилася загроза повної втрати незалежності. Та загроза реалізувалася в червні 1940-го - після радянського ультиматуму, який призвів до включення Литви до складу СРСР. І якщо Смятона виступав за те, щоб прийняти польський та німецький ультиматуми, то радянцям президент хотів опиратися. Проте військові одностайно заявили, що шансів на успішний опір немає…

Відтак Смятона негайно покинув країну, яку через кілька годин окупували радянські війська. До речі, його колеги, очільники Латвії та Естонії Карліс Улманіс і Константин Пятс, які не захотіли чи не встигли втекти від окупантів, загинули в радянських катівнях.

Курсанти біля воріт військового училища. Каунас, 1938 р.

Що ж вдалося і що не вдалося Смятоні за два десятиліття правління? Насамперед він зміг побудувати відносно ефективну державу. Його прибічники здійснили те, про що тільки мріяв російський реформатор Столипін - провели вдалу економічну реформу, віддали литовським селянам землю, більша частина якої перед цим належала поміщикам, переважно польським. Усі роки правління Смятони частка сільського населення Литви трималася на стабільній позначці - 77%. І що би там не верзли комуністичні пропагандисти про "фашистський режим буржуазії" в Литві, і селянський син Смятона, і всі його сподвижники саме литовського селянина вважали основною опорою і, як уміли й могли, обстоювали його інтереси. Наприклад, 1934 року нацистська Німеччина після розгрому сепаратистського підпілля в Малій Литві, оголосила Литві бойкот. З Польщею ж відносини віддавна були напружені. Відтак передбачена контрактом поставка великої партії литовських гусей до Чехословаччини стала неможливою. Чимало птахоферм Литви опинилися перед загрозою банкрутства. Тоді Смятона зобов'язав усіх державних службовців, як би ми зараз сказали, бюджетників, …купувати гусей. Наступну зарплату можна було отримати лише показавши квитанцію про купівлю гуся.

…Сільське господарство за часів Смятони здійснило разючий ривок - Литва пересіла на трактор, під кінець правління Смятони лише 10% сільських господарств не мали сільськогосподарських машин. Досить успішно розвивалася й промисловість. Загалом, економіка Литви 1939 року в 2,6 разу перевищувала рівень 1913-го. І це попри руйнівні наслідки Першої світової, Великої кризи 1929–1933 рр. і вороже ставлення до Литви майже всіх її сусідів - і Польщі, і Радянського Союзу, і гітлерівської Німеччини.

Проте ще важливішим здобутком Смятони було формування модерної литовської нації. Все литовське стало в тренді. Якщо 1918 року практично ніхто з освічених і культурних людей не розмовляв литовською, то вже через 20 років уся Литва розмовляла литовською і тільки литовською. У крихітній країні, де до 1922 року не було жодного вишу, функціонували університет, сільськогосподарська і ветеринарна академії, педагогічний інститут, інститут торгівлі, художнє училище, консерваторія, військове училище. З'явилися литовський кінематограф і литовська мода. Своєрідним символом модерної Литви став Антанас Густайтіс. Доброволець і герой Визвольної війни 1918–1920 рр. створив 10 моделей літаків ANBO (Антанас хоче піднятися в небо) - від розвідувальних до штурмовиків, здійснив кілька міжконтинентальних перелетів; у 1935–1940 рр. був командувачем ВПС Литви. Талановитого авіаконструктора і бойового офіцера розстріляли в Бутирській тюрмі в Москві 16 жовтня 1941 року.

Литовські літаки, 1930-і рр.

Будівлю, зведену Смятоною, було знесено, здавалося б, дощенту. Але фундамент виявився міцним. І нинішня Друга литовська республіка навряд чи була можливою, якби не було Першої.