22 червня 1941 року: "раптовий" напад чи підступна пастка Йосипа Сталіна?

Період Другої світової війни - серед "лідерів" за кількістю вільних тлумачень історичних подій, замовчувань та "коригування" історичної правди. І рік 1941-й, рік нападу Німеччини на СРСР, катастрофічних поразок Червоної армії, відступів, більше схожих на втечу, трагічних оточень і форсованої евакуації, є одним з найменш досліджених і водночас одним з найбагатших на суперечливі оцінки.

Іноді здається, що про події того палаючого року не писав тільки лінивий. Опубліковано тисячі досліджень, спогадів, монографій, статей. Проте в радянські часи в них ішлося переважно про досягнення соціалістичного ладу, а не про криваві поразки. Пам'ятаємо ж, що всі трагедії відбувалися під "мудрим" керівництвом Комуністичної партії і особисто Й.Сталіна.

Вкрай незручним і навіть небезпечним могло стати об'єктивне дослідження, бо правляча верхівка була не зацікавлена в тому, щоб факти і документи стали надбанням гласності. Правдивий аналіз тих подій не лише змусив би переглянути всю концепцію Другої світової війни, а й узагалі, подібно до міфічного джина, вийти з під контролю і знести в небуття усталену парадигму віри у непогрішність вождів і мудрість партії разом з наївним переконанням людей, що всі воєнні злочинці вже давно засуджені Нюрнберзьким трибуналом…

Словом, науковці в СРСР працювали в умовах, що унеможливлювали об'єктивну оцінку всього комплексу складних і суперечливих подій
1941 р. Тому в дослідженнях домінували усталені схеми, догми й описовий підхід, а факти часто просто підганялися під заздалегідь сформульовані "ідеологічно витримані" висновки. Всі ж причини поразок 1941 р. зводилися лише до чинників раптового нападу та нечуваної переваги фашистів. Після ознайомлення з такими дослідженнями запитань часто залишається значно більше, ніж відповідей. Якщо раптовий напад, то куди ж дивилися розвідка, прикордонники, армія? А перевага німців - звідки вона взялася? У нас же вся країна на військову промисловість працювала! А п'ятирічки, а індустріалізація? Виходить, усе було марно?

Однак сьогодні на місці одних, уже зруйнованих, міфів часто постають новосформовані. Чимало "дослідників", намагаючись створити "сенсацію" або зробити "відкриття століття", просто змінюють полярність попередніх досліджень. Так з'являються бестселери, в яких тирани Сталін і Гітлер навіть ідеалізуються. Або, навпаки, під сумнів ставиться абсолютно все - від першої до останньої події. І війна була якась не така, і воювали не так, не ті і не там. Розвінчані міфологічні герої спотворюють, ставлять під сумнів подвиг героїв справжніх.

Отже, наше завдання -
розібратися, що ж сталося
22 червня 1941р.

Наскільки "неочікуваним" був напад Гітлера? Як готувалося радянське керівництво до можливого відбиття агресії, і чи міг Й.Сталін сам планувати напад на Німеччину, на чому наголошує, зокрема, популяризатор історії В.Суворов.

Головним наслідком кількох десятиліть панування тоталітарного суспільства, на наш погляд, є не політико-економічні трансформації, а, насамперед, соціально-психологічні викривлення. Свідоме й принципове нехтування загальнолюдськими моральними нормами, агресивна боротьба з релігією мали на меті перетворити правлячу партію на єдино "вищий суд", якому було дозволено визначати життєві цінності й пріоритети. Постійна істерія, нагнітання напруженості в суспільстві, свідоме протиставлення різних груп населення (як-от агресивні й регулярні нападки на "куркулів" у селі), "чистки", боротьба із "засміченістю" кадрів фактично створювали в суспільстві атмосферу перманентної війни.

Акцент на "особливому шляху" розвитку соціалістичного суспільства, який виправдовував соціально-економічні експерименти, став дороговказом і для "особливих" правил поведінки. Можна сказати, що метою сталінізації суспільства було спотворення самої природи людини. Утвердилася принципово нова модель поведінки індивідуума в суспільстві: доноси на друзів, колег, родичів стали примарною запорукою виживання. Знищення гуманістичних принципів людського співіснування, а натомість - заохочення всіх ницих людських якостей спричинили глибокі деформації свідомості. Відтак посттоталітарні, постколоніальні ментальні комплекси досі є найважливішими проблемами і сучасного українського суспільства.

Підписання пакту Молотова-Ріббентропа стало для людства точкою біфуркації. Подальші події 1939–1941 рр. змінили світову історію назавжди. Сам факт підписання угоди з дияволом Й.Сталін, за спогадами М.Хрущова, аргументував військовою хитрістю: "надурю Гітлера". Однак 22 червня 1941 р. стало зрозуміло, що Сталін перехитрив самого себе - підступний удар Гітлера, мільйони загиблих, полонених, покинутих на окупованій території людей, нечувані поразки Червоної армії…

Радянський танк Т-34, покинутий поблизу моста через річку Остер на Смоленщині, літо 1941 р.

Втім, абстрагувавшись від морально-етичного складника тих подій (ці чинники ніколи не обтяжували Й.Сталіна), мовою сухих фактів підрахуємо, що отримав Сталін у підсумку? Попри кривавість Другої світової війни і величезні втрати, Радянський Союз, хоч як парадоксально, у військово-політичному значенні вийшов із цієї війни значно сильнішим, ніж був у 1941-му та й у 1939 р. Він отримав, як тоді здавалося назавжди, значні території. Піддавати сумніву легітимність приєднання Литви, Латвії, Естонії, Західної України, Західної Білорусії до СРСР ніхто всерйоз не збирався (хіба що певні кола в еміграції). До того ж Москва отримав майже повний контроль над значною європейською територією. Формально "незалежні" європейські країни Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина, Болгарія, частково Німеччина були перетворені фактично на вірних васалів СРСР, без права проведення самостійної зовнішньої і внутрішньої політики. Будь-які спроби демократизації нещадно придушували радянські танки. Так було 1956 р. в Угорщині і 1968-го в Чехословаччині.

Угоду, яка змінила світ, 23 серпня 1939 року уклали фактично двоє диктаторів: Йосип Сталін і Адольф Гітлер, але "зірвати банк" вийшло лише в одного з гравців. Більше того, на відміну від, скажімо, агресії проти Фінляндії, яку однозначно засудили всі демократичні співтовариства (СРСР навіть виключили з Ліги Націй), війна з Німеччиною дозволила Й.Сталіну увійти в історію не нападником, а жертвою. Жертвою підступного нападу, бо - "без оголошення війни". Відповідно, війну (яка у підсумку дала Й.Сталіну можливість контролювати половину Європи) було проголошено "священною", "вітчизняною" і справедливою. А сам Йосип Віссаріонович виступив у досить незвичній для нього ролі "потерпілого".

Можна припустити, що він навіть у найсміливіших мріях не уявляв собі такого контролю над стількома європейськими країнами. Практично єдине, що пішло не за планом Сталіна, - це криваві поразки 1941 р. Якийсь час саме Гітлер був упевнений, що це він надурив Сталіна, обрушивши на нього всю потугу своїх армій о 4-й ранку 22 червня. Страшні поразки початку війни, знищення фронтів, полонені армії, мільйони загиблих. Втім, викликає великі сумніви, що Сталін співчував трагічній долі тих людей. Скоріше, ці жертви могли бути частиною його планів. Адже до того за вказівкою Сталіна було знищено мільйони людей зовсім не на фронтах, а в мирні часи: Голодомор 1932–1933 рр., репресії 1930-х тощо. Не забуваймо, що радянська пропаганда цілком свідомо активно розкручувала терміни "шкідники", "ворожі елементи". Фактично це спрощувало як "роботу" каральних органів (вбити "елемент" незрівнянно легше, ніж людину), так і пояснювало статистику. Розстріляно стільки-то тисяч "елементів", загинуло стільки-то "бійців" - сухі безликі дані. Сталіна живі люди ніколи не цікавили, його цікавили показники, числа, статистика.

А якщо ціна не має значення - можна сміливо розпочинати гру на найбільші ставки. Виходить, таки надурив Гітлера хитрий Коба. Саме в такій проекції можна розглядати події 1939–1941 рр. Усі накази, і вся поведінка Сталіна напередодні війни прямо працювали на руку агресорові, провокували його. Можна сказати, що Сталін був кровно зацікавлений у цій війні, але у вигідній для себе інтерпретації. Культивована свого часу версія, що Сталін дуже боявся "спровокувати" чи то якихось невідомих німецьких генералів, чи то самого Гітлера, не витримує жодної критики. Світові війни не "провокують" в одну секунду і, тим більше, їх не розв'язують на свій страх і ризик якісь недолугі генерали. Такі війни ретельно готують, навіть не місяцями, а роками. Ретельно зважуючи всі "за" і "проти".

До речі, про підготовку. Згадаємо деякі факти, як керівництво Радянського Союзу готувалося напередодні нападу до можливого відбиття агресії. Приміром, командувач Прибалтійського особливого військового округу генерал-полковник Ф.Кузнєцов дуже турбувався про укріплення боєздатності своїх частин і тому 21 червня віддав наказ застосувати світломаскування - затемнити всі армійські об'єкти. Бійці дивізій, які стояли на кордоні, отримали боєкомплект і почали мінувати певні прикордонні ділянки. Крім того, ще в середині червня було наказано евакуювати сім'ї військовослужбовців з прикордонних гарнізонів у глиб країни.

Генерал посильно готувався відбивати можливий напад. Адекватні накази і дії? Безперечно адекватні й цілком доцільні. Погодиться будь-яка мисляча людина. Втім, Генеральний штаб РСЧА вважав по-іншому. Вже 20 червня 1941 р. нарком оборони С.Тимошенко віддав наказ негайно повернути всі сім'ї військовослужбовців у прикордонні гарнізони. Дружин офіцерів з малими дітьми примусово знімали з поїздів і повертали назад. Більшість з них уже не мали шансів евакуюватися вдруге. Вони розділили долю своїх чоловіків - загинули разом з ними у перші години війни.

Кузнєцову вже за кілька годин після затемнення важливих військових та цивільних об'єктів нарком улаштував сувору нагінку і наказав негайно скасувати всі маскувальні заходи. Яскраво освітлений військовий об'єкт, що весело виграє вогнями, - як іще краще можна було допомогти пілотам німецьких бомбардувальників заходити на цілі?! Так само було заборонено мінувати стратегічні шляхи, наказано відвести частини від кордону і навіть роззброїти червоноармійців. 11-та армія звітувала: "Замість прискорення зосередження частин армії в оборонних районах штаб округу дав вказівку вести звичайне навчання у таборах, і ще 21 червня ввечері у червоноармійців відібрали набої". Весь боєкомплект належало здати на гарнізонні склади. Що це?! Як зрозуміти такі накази?! Свідома зрада? Адже до нападу залишалися лічені години? Шизофренія, бажання догодити Сталіну? Догодити в чому - у знищенні власного народу?

Для генерал-полковника М.Кирпоноса, командувача Київського особливого військового округу німецький напад теж не став несподіванкою. Він мав від розвідки вичерпно повні дані щодо зосередження німецьких військових частин у прикордонній смузі. Саме тому наприкінці травня віддав наказ привести укріпрайони у повну бойову готовність. У доти було завезено запас продуктів і боєприпасів. Втім, уже за кілька днів отримав з Генерального штабу телеграму: "Начальник прикордонних військ НКВС УРСР генерал Хоменко повідомив, що начальники укріпрайонів отримали вказівку зайняти передпілля. Повідомте для доповіді наркому оборони, на яких підставах частини укріпрайонів КОВО отримали наказ зайняти передпілля… Такий наказ негайно скасуйте і повідомте, хто конкретно дав таке самочинне розпорядження". Генерали отримували серйозні прочухани від наркома оборони, а доти знов роззброювали…

На свій страх і ризик деякі командири в останні дні, а то й години перед нападом Німеччини намагалися хоч якось посилити обороноздатність своїх частин. Таких прикладів безліч…

Приміром, генерал-майор М.Шумілов, командир 11-го стрілецького корпусу 8-ї армії, ввечері 20 червня розпорядився видати бійцям набої, а також замінувати деякі мости й дороги. Втім, уже наступного дня штаб корпусу наказав негайно відібрати в солдатів набої. "Винних" офіцерів суворо покарали. Зокрема, полковник С.Фірсов, начальник інженерних військ 11-ї армії, дістав догану за спробу посилити захист державного кордону: 20 червня він силами двох саперних батальйонів почав мінувати шляхи ймовірного наступу німців. Дороги знов розмінували. Останні міни знімали пізно ввечері 21 червня!

Дослідники в багатьох країнах досі сушать голови: для чого? Як це пояснити?

На нашу думку, факти переконливо свідчать, що в червні 1941 р. мала місце не фантастична дурість, а геніально тонкий і цинічний розрахунок Йосипа Сталіна. Навіть приведення армії у бойову готовність, що могло би врятувати життя сотням тисяч бійців Червоної армії, абсолютно не було потрібне Сталіну. Адже одне діло, коли гітлерівські літаки безперешкодно перетинають кордон і, скинувши смертоносний вантаж, так само безперешкодно повертаються на бази, а німецькі танкісти, досхочу надивившись на безглузде марширування радянських піхотинців напередодні (як це засвідчив у своїх спогадах, приміром, Г.Гудеріан), чавлять їх сплячими в казармах, і зовсім інше - атакувати країну, армія якої повністю готова відбити агресію. Коли бійці стомлені не маршируванням, а навчальними стрільбами, коли не сплять мирним сном у казармах, а зайняли свої місця біля кулеметів і гармат в укріпрайнах, коли авіація не на аеродромах, а піднята в повітря на охорону кордонів, коли вище армійське керівництво не насолоджується виставами в театрах, а перебуває зі своїми бійцями, коли Сталін не мирно відпочиває на дачі, а затримався на посту у своєму робочому кабінеті...

У такому разі взагалі можна сумніватися, що Гітлер напав би! Адже що тоді залишалося б німцям? Кидати свої частини на прорив укріпрайонів, фактично у криваву м'ясорубку, не рахуючись із втратами? Повторити долю СРСР у війні з фінами, коли Червона армія місяцями марно штурмувала лінію Маннергейма? А ресурси, зауважимо, дозволяли Німеччині вести виключно швидкі, блискавичні війни, бажано до наступу холодної пори року. Отже й виходить, що не "спровокувати" Гітлера боявся Сталін. Навпаки, кремлівському диктаторові значно страшніше було налякати Гітлера, що могло би поставити під сумнів сам напад Німеччини.

Вкотре спитаємо себе, а чи могла історія тоді, 1941 р., піти іншим шляхом? Чи збирався Сталін першим напасти на Німеччину, про що стало модно розмірковувати після появи версії Віктора Суворова? На перший погляд, цілком припустимо, адже можливість превентивного удару по капіталістах не заперечували ні лідери партії В.Ленін і Й.Сталін, ні загалом радянська пропагандистська машина. Та й напади на Польщу, Фінляндію, країни Прибалтики, як і анексія Криму і вторгнення в Донбас уже в ХХІ ст., доводять, що ні СРСР не брав до уваги норм міжнародного права, ні нинішня Росія.

Та чи міг Сталін справді наважитися першим напасти на Німеччину? І які це мало би наслідки? Безперечно, колосальних жертв 1941 р. вдалося б уникнути, проте шансів на блискавичну перемогу Червоної армії було б іще менше, ніж у вермахту за аналогічних обставин. Досить згадати бодай історію війни з Фінляндією. Маленька країна, з мізерними бюджетними витратами на армію, героїчно боронилася впродовж кількох місяців. Німеччина ж мала незрівнянно потужніший військовий потенціал. Тому навряд чи випадало сподіватися, що Червона армія швидко візьме Берлін, адже зрозуміло, що орієнтація Сталіна виключно на кількісні показники, без сумніву, була помилковою. Тож саме досвід війни, досвід кривавих поразок, відступів, оточень та проривів допоміг армії здолати багато сталінських хронічних хвороб. Довів неспроможність більшості сталінських висуванців, натомість дав змогу проявити себе талановитим полководцям і керівникам середньої ланки, породив дуже багато мужніх і вправних лейтенантів. Не забуваймо і про величезну допомогу союзників (насамперед США, Великобританії, Канади), які надали РСЧА потужну матеріально-технічну базу: сотні тисяч автомобілів, тракторів, вагонів, кілька десятків тисяч танків і літаків, мільйони тонн різноманітних гуманітарних вантажів тощо.

У разі ж нападу на Німеччину СРСР увійшов би в Європу як окупант, загарбник, палій війни, а не "визволитель" (як це було 1945 р.)! І реакція світової спільноти могла би бути досить неоднозначною і непрогнозованою…

У результаті ж Другої світової війни влада Сталіна досягла свого абсолюту. Воєнний стан сприяв тому, що репресивно-каральна система істотно зміцнила свої позиції. По війні радянське суспільство продовжувало розвиватися за своїми особливими, нетиповими, алогічними, нелюдськими законами. Ще довгі роки точилася неоголошена, але надзвичайно кривава війна, яка мала як громадянський, так і колоніальний вимір, - боротьба з усіма націоналізмами, окрім російського - його величали патріотизмом і однією з найбільших чеснот Країни Рад. Жертвами цієї війни, яка тривала десятиліттями, навіть по смерті тирана (поплічники продовжували його справу, система працювала без збоїв), стали ще сотні тисяч справжніх патріотів батьківщини. Бо гинули найкращі.

Радянські військовополонені, 1941 р.

На жаль, навіть у ХХІ ст. злочинів сталінізму ще не засуджено остаточно. Кремлівська пропаганда вперто нав'язує образ Сталіна як "вдалого менеджера". Саме тому суспільство змушене вже вкотре провести, як писав Д.Волкогонов, "арифметичні" підрахунки ефективності сталінського "менеджменту": співвідношення між кількістю загиблих і статистикою побудованих магістралей, заводів і фабрик. Безумовно, не беручи до уваги новітніх просторікувань про те, що життя "простих" селян і робітників, які гинули на фронтах або й по рідних домівках під час чергових "розкуркулень", репресій, голодоморів тощо - це справедлива ціна за (можливі варіанти): перемогу світової революції, перемогу у Великій вітчизняній війні, досягнення колективізації-індустріалізації... Досить часто автори подібних тверджень закликають не паплюжити "святих" імен, а спробувати зробити "хоча б частину" з того, що зробили свого часу Ленін-Сталін (борони Боже!).

Ми ж мусимо пам'ятати, що саме такі розмови про "цінність" людини і називаються фашизмом! Хоч би в якій "обгортці" їх нам доносили. Але будь-яке людське життя апріорі безцінне. Незалежно від того, кого саме черговий диктатор спробує використати у своїй партії: солдата, робітника, науковця, музиканта чи маленьку дитину. Як свідчить історія, всі розмови про виправдання жертв високою метою і красивими гаслами, про визначення "цінності" окремих людей (ці "цінні", а цих можна принести в жертву) як пішаків у шаховій грі, неминуче закінчуються кров'ю. Дуже великою кров'ю.

Саме через те, що новітній диктатор Володимир Путін, усе ще мріє покласти квіти до постаменту пам'ятника, який уже давно зітлів, варто, підсумовуючи, згадати, як закінчилося земне життя сина чоботаря Йосипа Джугашвілі, "експропріатора" Коби і, нарешті, "великого вождя": "Сталін конав. Лежачи на підлозі їдальні на дачі в Кунцево, він уже не намагався підвестися, а лише зрідка піднімав ліву руку, ніби просячи в людей допомоги. Напіврозплющені повіки вождя не могли сховати сповненого відчаєм погляду, що косував на вхідні двері. Губи німотно і мляво ворушилися. Вже минуло кілька годин після удару. Та нікого поряд зі Сталіним не було. Нарешті, занепокоєні тривалою відсутністю ознак життя за вікнами особняка, до їдальні несміливо ввійшли його охоронці. Проте й вони не мали права негайно викликати лікарів… Потрібне було особисте розпорядження Берії. Його довго вночі шукали. Але той визнав, що Сталін просто міцно спить після ситої вечері. Лише через десять-дванадцять годин переляканих медиків привезли до вмираючого вождя".

Страшна, але цілком закономірна для тирана загибель. Нагадування і пророцтво для всіх, хто бажає повторити його долю. Довгі години наодинці зі смертю. Години, які дали можливість згадати й оцінити прожите життя. Мільйони смертей, десятки мільйонів поламаних доль. Зрада "друзів", які відверто чекали смерті вождя, а тим часом уже ділили владу. "Великий вождь" конав на підлозі в калюжі власної сечі, всіма забутий, нікому не потрібний, всіма проклятий…

Російський письменник і мистецтвознавець Микола Нікулін написав 1975 р. проникливі й гіркі "Воспоминания о войне" (вперше опубліковані 2007 р.). З людиною, яка пройшла всю війну на передовій, важко не погодитися: "Никакие памятники и мемориалы не способны передать грандиозность военных потерь, по-настоящему увековечить мириады бессмысленных жертв. Лучшая память им - правда о войне, правдивый рассказ о происходившем, раскрытие архивов, опубликование имен тех, кто ответствен за безобразия.

Говорят, что военная тема исчерпана в нашей истории и литературе. На самом же деле, к написанию правдивой истории войны еще не приступили, а когда приступят, очевидцев уже не будет в живых, и черные пятна на светлом лике Победы так и останутся нестертыми. Но так всегда бывало в истории человечества. Отличие лишь в масштабах, но не в сути происходившего, да и нужна ли по-настоящему кому-нибудь память о погибших?"