Трансплантологія на Листку очікування

Легковик пробирався крізь потік машин як міг — то мчав по зустрічній смузі, то вискакував на тротуар, лякаючи перехожих. Про правила дорожнього руху, як і про власну безпеку, чоловік, що сидів за кермом, думав у той момент найменше. Він боявся одного-єдиного на світі — зустрічі з принциповим даішником. Його пасажир, заплющуючи від жаху очі, міцно тримав у руках... живе серце. Воно містилося в біксі в льоду, й жити йому залишалося дедалі менше...

Одне серце — два життя

Борис Тодуров пам’ятає той шлях і той день до найменших подробиць.

— Я щойно завершив планову операцію, лаштувався додому, а тут дзвінок із лікарні швидкої допомоги (ЛШД): «Є серце». У молодого чоловіка стався розрив аневризми мозку — життя врятувати не вдалося, але серце ще жило. Його батько, вважаю, здійснив громадянський подвиг — підписав офіційний дозвіл, розуміючи, що цим він може врятувати життя людині, хоч і абсолютно йому незнайомій.

У західних клініках усе відбувається, як у кіно, — вертоліт злітає з даху одного будинку й через кілька хвилин приземляється на даху іншого. У нас відбувалося все, як у нашому житті: кінець робочого дня, година пік — вибратися з району ЛШД справді можна лише повітряним транспортом. На все разом було лише три години — саме стільки серце живе в льоду. Укотре я подумки лічив хвилини — 20 піде на сам процес забирання, 70—80 — на те, щоб серце пришити пацієнтові, а за решту часу треба встигнути доїхати до інституту, підготуватися до операції... Ми застрягнули в пробці майже на півгодини — цих божевільно довгих хвилин я не забуду ніколи...

Коли вшили серце, настав ще один неймовірно напружений момент. Ті п’ять хвилин, доки чекали перших його ударів, операційній бригаді видалися вічністю. І лише переконавшись, що кровотік розпочався й серце ожило, зітхнули з полегшенням.

Відтоді минув рік. Харків’янин Едуард Соколов сьогодні єдиний пацієнт у нашій країні, котрий адаптується до нового життя з донорським серцем. Як відомо, раніше в нас було ще два випадки трансплантації серця, але пацієнти, на жаль, прожили недовго.

Важко розпитувати людину про її почуття і враження після того, як вона провела в лікарняній палаті нескінченних дев’ять місяців у очікуванні дива. Таких пацієнтів, як Едуард Соколов, — із безнадійно хворим серцем, для яких єдиний порятунок — пересадка донорського органа, вносять у спеціальний листок очікування. День у день його прізвище просувалося дедалі ближче до початку списку, і якоїсь хвилини стало зрозуміло: йому не уникнути долі тих, хто був записаний раніше, але так і не дочекався щасливого випадку.

— Психологічно було дуже важко, багато хворих на моїх очах пішли з життя. Але я вірив і сподівався. Дуже підтримував цю віру мій лікар Борис Михайлович. Завдяки йому я нині живу, звикаю до нових умов, виховую дітей, пишу книжку. Зі мною спілкуються мої колишні співробітники, запрошують на роботу, — сказав Едуард Костянтинович.

Волею випадку (чи долі?) донорське серце за групою крові й резус-фактором підійшло саме Едуарду Соколову, хоча в листі очікування були й інші кандидати на операцію. За словами лікаря, у пацієнта після пересадки виникли ускладнення, довелося оперувати легеню, однак після трьох місяців упертої боротьби за життя він вийшов переможцем.

— Безумовно, це успіх нашої медицини, — переконаний Б.Тодуров, заступник директора Інституту хірургії і трансплантології АМН України. — А початок цьому покладено чотири роки тому, коли створили наш інститут.

— Час показав, що рішення було правильне і своєчасне, — розповідає президент АМН України Олександр Возіанов. — Сьогодні проводиться активна робота на всіх напрямах. Лише торік зроблено дев’ять пересадок печінки та 30 пересадок нирки. Успішною можна назвати й роботу кардіологів — Едуард Соколов, гадаю, найкраще свідчення того. До речі, саме в згаданому інституті три роки тому Борис Тодуров вперше в Україні зробив трансплантацію серця...

Але розвиток цього напряму в медицині сьогодні гальмують кілька складних проблем. Передусім це стосується донорства. Буває, сталася дорожня аварія або якийсь інший трагічний випадок, коли постраждалого врятувати не можна, але його органи можна використати для пересадки, для порятунку інших людей. Проте лікарі не можуть цього зробити, бо на узгодження з родичами витрачається дуже багато часу. А лік іде на години й навіть хвилини...

Дискусії навколо цієї теми ведуться давно. Трансплантологія, мені здається, страждає не лише від того, що виділяється мало коштів на її розвиток, а й через невирішені морально-етичні проблеми. У ЗМІ час від часу з’являється інформація про те, що хтось десь, і не за тридев’ять земель, а в рідній батьківщині, торгує людськими органами та маленькими дітьми й отримує від цього страшного бізнесу казкові прибутки. Безумовно, медиків, котрі займаються чистою наукою й живуть за клятвою Гіппократа, це не просто ображає, а смертельно ображає. Така інформація лякає й насторожує пацієнтів та їхніх родичів.

На думку О.Возіанова, проблему можна розв’язати легко, так, як це зробили в багатьох розвинених країнах. Потрібно провести опитування населення, аби кожен громадянин відповів — згоден він чи ні в разі несподіваної смерті віддати свої органи для пересадки. А потім у паспорті поставити спеціальну позначку — так чи ні. Медики кажуть, що у США людей, котрі відповіли згодою, у разі потреби в першу чергу вносять у листок очікування на трансплантацію — так би мовити, у вигляді заохочення за громадянську позицію.

— Як свідчить закордонний досвід, близько 80% громадян зазвичай погоджуються, — розповідає О.Возіанов. — І тоді не виникає ані правових проблем, ані обвинувачень у тому, що відбувається торгівля органами. Підготовка до операції — надзвичайно складний процес, тут неприпустимі випадковості. Тим, хто багато фантазує на цю тему, потрібно відкрити спеціальну літературу і прочитати, як багато варіантів — буває до 500 — інколи доводиться перебрати, щоб знайти придатний для трансплантації орган.

— Апріорі трансплантологів звинувачують у криміналі. У нас лише п’ять центрів трансплантації, трансплантологів можна на пальцях перелічити. Усі фахівці на виду, адже таких операцій не роблять у райлікарнях чи приватних клініках, — продовжує тему Б.Тодуров. — У нашому інституті беруться рятувати безнадійно хворих, від котрих відмовилися всі — кардіологи, урологи, гастроентерологи. На листок очікування в основному потрапляють люди, яким залишилося жити менше року. Технічно ми підготовлені до таких операцій, лікарі довели свою спроможність, і водночас громадська думка налаштована проти нас. У пресі доводиться читати байки про те, що прямо на вулицях крадуть людей, аби забрати в них серце чи нирки. Як багато обвинувачень було на адресу львівських лікарів, а розслідування показало: ніякої торгівлі органами не було, проте гіркий слід від цього галасу залишився.

За даними фахівців, в Україні щорічно потребують операцій на серці близько 50 тисяч чоловік, але через різні обставини до операційної потрапляють лише 12—13% їх. У багатьох хворих серце в такому стані, що його вже неможливо лікувати, єдиний вихід — замінити донорським. Сьогодні на листку очікування близько двох тисяч кардіологічних хворих. За найскромнішими прогнозами, цей список щорічно збільшуватиметься приблизно на 1200 пацієнтів, котрих може врятувати лише трансплантація. Серед причин такого жалюгідного стану здоров’я населення лікарі називають невчасне звернення по медичну допомогу, пізню діагностику та, звісно ж, неправильний спосіб життя.

— У світі давно існує практика, коли при підозрі на інфаркт перевіряють серце й судини, у разі потреби ставлять стент і рятують хворого, — пояснює ситуацію О.Возіанов. — Понад 150 тисяч пацієнтів перенесли цю операцію двічі. А наші хворі в основному звертаються до лікаря тоді, коли хвороба вже запущена, час втрачено, буває, переносять на ногах не один, а два інфаркти. Саме висока смертність серед кардіологічних хворих і примушує трансплантологів активізувати роботу.

За кордоном уже навчилися робити пересадку легені й підшлункової залози. Ми цього ще не робимо, але не тому, що наші фахівці гірші чи нас не хвилюють ці проблеми. Причина банальна — немає коштів.

Трансплантація коштує не просто дорого, а дуже дорого. І розпочинається вона задовго до операції, коли хворого всебічно обстежують, роблять безліч аналізів. Післяопераційний період також недешевий — реанімація, догляд, ліки, дієта, знову ж — аналізи й необхідні обстеження. У західних клініках за пересадку серця пацієнт платить від 100 тисяч доларів і вище, залежно від ситуації та суми страховки.

— Нам вдалося вкластися приблизно в 30 тисяч доларів, — розповідає Б.Тодуров. — Звісно, ми не можемо похвалитися такою оснащеністю, як на Заході, тому робимо менше обстежень і аналізів, ну, і звісно, заощаджуємо на зарплаті медперсоналу. Але це зовсім не означає, що ми зробили трансплантацію погано.

Те, що Е.Соколов сам прибув до столиці з рідного Харкова і тримався молодцем, красномовніше за будь-які слова. Він невтомно дякував не лише своєму лікарю, а й О.Возіанову, бо саме Академія меднаук погодилася профінансувати операцію.

Зустріч в АМН напередодні з’їзду трансплантологів ще раз підтвердила, що трансплантологія успішно робить свої кроки в нашій медицині. Але... Поки хворий із донорським органом перебуває в стінах інституту, йому гарантовано увагу медперсоналу, будь-яке обстеження та, що найголовніше, — медпрепарати. Але щойно його виписують і з добрими побажаннями відправляють додому — розпочинаються «чорні» будні. Для нормальної життєдіяльності такому пацієнтові необхідні медпрепарати на суму, еквівалентну мінімум 30 доларам. Щодня! Про розміри пенсії інваліда краще не згадувати. Зі столичного інституту, який став для нього рідною домівкою, пацієнт вирушає у свою поліклініку, у рай- або міськздороввідділ — адже йому потрібен постійний лікарський нагляд. Нескладно уявити реакцію головлікаря або завідуючого, котрий зобов’язаний йому допомагати. Навіть якби й знайшовся жалісливий чиновник, однак не може він віддати бюджет відділення чи всієї райлікарні на ліки для одного пацієнта.

Цілком зрозуміле бажання трансплантологів читати про цей напрям медицини лише правдиву, об’єктивну інформацію — їм потрібна підтримка. Але ж необхідна підтримка й тому, хто пройшов усі рядки листка очікування й вийшов із операційної з донорською ниркою чи серцем. Лікарі їм подарували життя, а держава відхрестилася від них, видавши інвалідське посвідчення й мізерну пенсію. Як може ритмічно битися нове серце, якщо в скронях постійно стукає запитання: «А що буде завтра? Де взяти ліки?..»

Влітку Харків пишно відзначив свій ювілей, не пошкодувавши грошей на свято, але, на жаль, залишився байдужим до долі свого земляка. Дякувати Богові, відгукнулася відома харків’янка Інна Богословська, без зайвих слів передавши гроші на лікування. Інститут також вишукує будь-яку можливість, аби придбати й передати Е.Соколову необхідні ліки. Але хіба це розв’язання проблеми?!

Чим більше дізнаєшся таких сумних подробиць, тим частіше навідує думка про те, що трансплантологія — занадто дороге задоволення для бідної країни. Хто з двох тисяч пацієнтів на листку очікування дочекається операції? І хто з них потім може собі дозволити витрачати такі гроші на ліки?

Відторгнення

Факт, далеко не всім відомий: 1933 року український хірург Юрій Вороний уперше в світі зробив пересадку нирки людині, довівши тим самим принципову можливість відновлення функції трупного (донорського) органа. 1946 року росіянин Володимир Деміхов виконав пересадку серцево-легеневого комплексу в експерименті. Обох учених заслужено шанують як основоположників трансплантології. А початком ери клінічної трансплантології заведено вважати 1951 рік, коли американський хірург Маррей зробив першу успішну пересадку нирки.

У нашій країні трансплантологія почала розвиватися лише в 70-ті роки минулого століття. У 1972 р. в Інституті урології і нефрології АМН України професор В.Карпенко виконав першу в Україні трансплантацію нирки від живого донора. Надалі було створено відділення трансплантації, яке майже два десятиліття очолював талановитий хірург і великої душі людина Євген Якович Баран. Сьогодні в Україні функціонують чотири регіональних центри трансплантації органів (Донецький, Запорізький, Львівський, Одеський) та Інститут хірургії і трансплантології АМНУ. Проте в масштабах усієї країни операції з пересадки органів обчислюються всього десятками. Так, торік проведено 68 пересадок нирки, три — печінки та дві — серця.

— На жаль, сьогодні нашу державу сприймають як таку, в якій трансплантації фактично немає, — з прикрістю відзначив керівник Запорізького центру трансплантації, головний трансплантолог Мінздоров’я України, професор Олександр НІКОНЕНКО. — Таке становище обумовлене багатьма причинами, головна з яких — суспільне несприйняття трансплантації в нашій країні.

— Нещодавно проводилося соціологічне дослідження. Його результати засвідчили, що до проблем пересадки органів у суспільстві превалює негативне ставлення. Навіть серед тих 58% респондентів, котрі вважають, що цей напрям медицини слід розвивати, значна частина висловлює побоювання стосовно можливих «спекуляцій», а то й злочинів на цьому грунті. Тому складається враження, що в нашому суспільстві актуальна проблема відторгнення трансплантології в цілому.

— На жаль, у ЗМІ публікується замало інформації про трансплантацію як сучасний життєрятувальний напрям медицини. Приміром, дуже скромно подано інформацію про унікальну операцію з пересадки частки печінки від мами дев’ятимісячній донечці, проведену в Інституті хірургії і трансплантології академіком В.Саєнком та професором О.Котенком. Навпаки, тими матеріалами, які з’являються у ЗМІ — а це переважно «страшилки» про торгівлю людськими органами за кордоном, — створюється негативний образ трансплантації. Чомусь у нас під рубрикою «сенсація» публікуються матеріали переважно з негативним забарвленням.

— Ви, звісно, маєте рацію. Однак не таємниця й те, що рівень розвитку трансплантології відбиває економічний, науково-технологічний і моральний рівень у країні.

— Поза сумнівом, нинішній незадовільний стан трансплантації в країні пов’язаний із комплексом причин. Усе це призвело до того, що з кожним роком в Україні проводиться дедалі менше життєрятувальних операцій із пересадки органів. Проте у нас є реальна можливість забезпечити спеціалізованою допомогою хворих, котрі потребують трансплантації, є висококласні фахівці, спеціалізовані центри. Але з низки об’єктивних чинників немає можливості реалізувати потенціал цих установ. І найголовніший із них — недостатнє фінансування, яке здійснюється сьогодні в основному за рахунок місцевих бюджетів. Тим часом у всьому світі високотехнологічні галузі медицини отримують державну підтримку.

— У нас же також існує державна програма розвитку трансплантації.

— Але вона не має ані належної державної підтримки, ані достатнього фінансового забезпечення. Державна програма розвитку трансплантації на 2002—2005 рр. фінансувалася частково. (Загальна сума недофінансування майже 30 млн. грн.). У 2004 р. виділено лише 7411,4 тис. грн. Попри те, що питання про виконання цієї програми у квітні обговорювалося на засіданні профільного комітету Верховної Ради, було ухвалене відповідне рішення, — все залишилося без змін, і на 2005 рік заплановано 7100,0 тис. грн. Міністерство фінансів відмовило у виділенні повної суми, запланованої МОЗ України й дозволеної Кабінетом міністрів (30 млн. грн.). У зв’язку з цим центри не можуть закупити устаткування, транспорт, не працює інформаційна система, не обладнано бази донорських органів. Розвиток трансплантації в Україні неможливий без цільового фінансування.

Ще один чинник істотно гальмує розвиток трансплантації в нашій країні — це закон (його прийнято 1999 року), який передбачає обов’язкове узгодження з родичами забирання органів померлого для пересадки. Відповідно до цього закону, лікарі повинні отримати письмову згоду родичів. Уявіть ситуацію: внаслідок надзвичайно тяжкої травми гине людина. Її близькі — у стресовому стані. І в цей час у них просять згоди взяти органи їхнього сина (брата, чоловіка), щоб пересадити іншій людині. Інколи таке прохання викликає в родичів навіть агресивну реакцію, мовляв, як ви смієте таке казати, ви ж лікарі й мусите боротися за життя до кінця...

Якщо раніше у країні виконувалося близько 250 пересадок нирки, то після ухвалення цього закону — у кілька разів менше. Нині центри гемодіалізу переповнені хворими, котрі потребують проведення хронічного гемодіалізу.

— А яка реальна потреба в трансплантологічній допомозі?

— Кількість виконуваних трансплантацій зростає з кожним роком і почала впливати в розвинених країнах на демографічні показники, включно з тривалістю і якістю життя. Приміром, 2001 року в Бельгії виконувалося майже 50 пересадок нирок на 1 млн. населення, 14 трансплантацій печінки. У США щороку проводиться трансплантація близько 14 тис. нирок, 4 тис. — печінки. Сьогодні у світі з пересадженими органами живе понад один мільйон чоловік, які ведуть активний спосіб життя. У розвинених країнах трансплантація органів є стандартом лікування багатьох захворювань нирок, серця, печінки, легень, кишечника тощо.

В Україні функціонує п’ять центрів органної трансплантації, проте кількість пересадок не перевищує 50—70 на рік. Водночас потреба в трансплантації органів для України становить: 1500—2000 пересадок серця й печінки, майже 2500 — нирки, 2000 — поєднаних трансплантацій нирки й підшлункової залози.

Нині в Україні отримують гемодіаліз 1600 пацієнтів, що дорівнює 33,3 (на 1 млн. населення) при середній потребі від 300 до 800 на 1 млн. населення (за даними Європейського регістру).

— Яка вартість гемодіалізу?

— У рік на одного пацієнта — 70—80 тисяч гривень.

— А трансплантації?

— Вартість операції трансплантації з медикаментозним забезпеченням у перший рік — від 30 до 120 тисяч, у наступні роки — в межах 8—10 тисяч. У всьому світі вважається, що трансплантація нирки економічно вигідніша, ніж гемодіаліз.

Нині спостерігається бурхливий розвиток трансплантації в усіх країнах. І стає образливо за Україну, яка, маючи такий базис — у нас дуже добре підготовлені хірурги, реаніматологи, анестезіологи, не знаходить йому гідного практичного застосування. До речі, у нашому центрі вперше в Україні захищено докторську дисертацію з анестезіології під час трансплантації. Завершено роботу над докторською дисертацією з трансплантації нирки, виконуються кандидатські дисертації. У III з’їзді трансплантологів у Донецьку 6—8 жовтня взяли участь майже 200 лікарів, заслухано цікаві доповіді, які мають велике науково-практичне значення. Тобто в нас є достатній науковий потенціал для розвитку цього напряму.

— Проблема донорства — дуже болюче питання для суспільства...

— Як я вже сказав, забирання трупних донорських органів у нас можливе лише за згодою родичів. У більшості країн Європи, зокрема і в Росії, існує норма закону про «презумпцію згоди», що дозволяє забирати органи від трупів для трансплантації без згоди родичів або прижиттєвого заповіту померлого. Той, хто не бажає у разі смерті стати донором, має засвідчити це при житті, і йому в паспорт (або права водія) ставлять відповідну позначку.

Інший напрям — живе донорство. У таких випадках донором може бути родич (нирка, частка печінки, легені, частина підшлункової залози, кишечник). У всьому світі цей напрям бурхливо розвивається, у США до 50% трансплантацій нирки — родинна трансплантація. Сьогодні в Америці є таке поняття, як «емоційний донор». Приміром, дитині потрібна пересадка нирки, вона погано переносить діаліз, і в неї немає родичів, які могли б віддати їй свій здоровий орган. У таких ситуаціях непоодинокі випадки, коли «емоційним донором» стає хтось із персоналу лікарні. Це свідчить, що в суспільстві існує високий рівень розуміння питань, пов’язаних із трансплантацією органів.

— Пересадка органів породила складні запитання як морально-етичного, так і юридичного плану. Наприклад, коли можна сказати, що людина померла? З початком ери трансплантології з’явилося поняття «смерть мозку».

— Морально-етичні проблеми донорства — наріжний камінь трансплантації. Цивілізоване суспільство підтримує трансплантацію й донорство розглядає як гуманний громадянський обов’язок. Врятувати життя хворого, використовуючи органи загиблої людини, — свята справа, релігія підтримує трансплантацію. Папа Римський казав: «Богу не потрібні органи людини, йому потрібна душа». Чи можуть родичі розпоряджатися органами мертвої людини, чи етично обговорювати з ними можливе забирання органів? Цілком імовірно, правильніше рішення — після діагностики смерті мозку використовувати органи для порятунку життя іншої людини, не завдаючи моральної травми близьким людям.

Визначення «смерть мозку» прийняте в усьому світі, і не лише у зв’язку з трансплантацією. Сучасні реанімаційні технології дозволяють довго підтримувати функціонування органів після смерті мозку. Смерть мозку скрізь розглядається як смерть людини, і після цього реанімаційні заходи можуть бути припинені, або розглядається питання про можливість забирання органів. Для діагностики смерті мозку розроблено спеціальний алгоритм дій анестезіологів, нейрохірургів, який передбачає використання комплексу клінічних і апаратних методів діагностики, — помилку виключено.

— У деяких країнах, приміром в Ірані, дозволено платне донорство (нирки). Періодично виникають гучні скандали, з’являються публікації про нелегальну торгівлю людськими органами. Водночас дехто вважає, що питання можна вирішити шляхом легалізації органного донорства.

— Більшість країн світу ухвалили закони, які забороняють купівлю-продаж органів. І я глибоко переконаний: купівлю-продаж органів, навіть у суворо законних рамках, допускати не слід, оскільки процес може стати некерованим.

— Операцію з пересадки печінки вперше в Україні проведено у вашому центрі. Потім була успішна трансплантація серця, проте ваш колишній пацієнт нібито наклав на себе руки...

— Пересадка серця технічно не така вже й складна. Чоловік, якому в нашому центрі успішно трансплантували донорське серце, прожив більше року й міг би ще жити — нове серце в нього було здорове. Але тягар життєвих проблем виявився для нього непосильним, і він вирішив піти з життя — перестав приймати препарати, які перешкоджають відторгненню пересадженого органа. Ми дуже переживали через цей трагічний випадок.

— Препарати, які люди з пересадженими органами змушені приймати щодня, коштують дуже дорого й більшості не по кишені. Як розв’язується ця проблема?

— В Україні живе близько 500 чоловік із пересадженими органами. З 2002 р. частково, за рахунок державної програми, виконується централізована закупівля імунодепресантів, що покриває потребу не більш ніж на 30—35%, решта закуповується за рахунок місцевих бюджетів, і це досить складно. Так, у Запоріжжі живе майже сто чоловік, яким ми пересадили органи. Імуносупресори купуються в основному за гроші місцевого бюджету, і так обмеженого. 300—350 тисяч доларів на рік, потрібних на препарати для цих людей, — для місцевого бюджету велика сума. Тому, поки трансплантація не матиме цільового бюджетного фінансування, її подальший розвиток у регіонах не видається можливим.

Але є й позитивні тенденції: на основі постанови Кабінету міністрів на базі Запорізької медичної академії післядипломної освіти передбачається створення НДІ серцево-судинної хірургії і трансплантології як структурного підрозділу академії. Заплановано його відповідне фінансування. Це дасть можливість зменшити навантаження на місцевий бюджет і збільшити доступність для населення високотехнологічних операцій.

«Не зміг переступити через життя»

Дати новий імпульс розвитку трансплантації в Україні, вважають провідні вітчизняні хірурги, може перегляд Закону України «Про трансплантацію органів...» Зокрема йдеться про закріплення в ньому так званої презумпції згоди, що дозволить лікарям забирати органи для пересадки без згоди родичів чи прижиттєвого заповіту померлого.

Трансплантація як напрям сучасної медицини поставила перед суспільством складні завдання правового і морально-етичного характеру. Коли 1967 року Крістіан Барнард уперше зробив пересадку серця людині, багато лікарів виступили проти таких операцій. «Лікар опускається до рівня ката» — так прокоментував цю подію Вернер Форсман, німецький учений-медик, лауреат Нобелівської премії (визнаний гідним цієї нагороди за розробку ангіокардіографії). Він писав: «Хіба не жахлива картина, яку ми нині спостерігаємо? В одній операційній лікарі в напрузі схиляються над хворим, настільки важким, що його серце та легені підключені до апарата «штучне серце—легені». А в цей самий час у сусідній операційній у такій же напрузі перебуває інша група лікарів. Усі схиляються над молодим пацієнтом, який із останніх сил намагається перемогти смерть. Але медики аж ніяк не прагнуть йому допомогти: вони чекають лише одного — коли ж можна буде розітнути його беззахисне тіло і вийняти серце, яке має врятувати когось іншого».

Органи закляклого трупа для трансплантації непридатні. Донором може бути той, у кого настала «мозкова смерть». Це поняття — «смерть мозку» (або біологічна смерть) — у медицині з’явилося з початком ери трансплантації. Свого часу неясність у питаннях, який стан можна вважати біологічною смертю, коли можна з упевненістю сказати, що людина померла, призвела до судових розглядів, зокрема стосовно К.Барнарда. У ті роки під біологічною смертю людини розуміли стан, коли в людини зупинялися серце й дихання. З допомогою масажу серця і штучного дихання в ряді випадків їхню діяльність удавалося відновити. Тому існували два поняття: клінічна смерть (6—10 хвилин) і біологічна (після 10 хвилин реанімаційних дій). Сьогодні, завдяки новітньому обладнанню, реаніматологи можуть запустити серце через 15—20 хвилин після того, як воно зупинилося. Але мозок, як стверджують медики, гине вже через п’ять—сім хвилин, і його функції не відновлюються.

Хтось із великих зауважив, що медицина — наука неточна. Виявилися розбіжності вчених стосовно визначення критеріїв «мозкової смерті». Одні вважали, що висновок про настання смерті кори мозку слід робити на підставі електроенцефалографії, інші гадали, що цього не досить. На думку академіка Б.Петровського, «справжньою смертю може бути названий лише такий стан, коли функції всіх життєво важливих органів перебувають у необоротному стані. Тому введення поняття мозкової смерті, яку в ряді країн у зв’язку з необхідністю та бажанням лікарів розробляти пересадку серця прирівняли до справжньої смерті, я вважаю необгрунтованим».

Великий хірург Микола Амосов у своїй книзі-сповіді «Голоса времен» визнав, що його «епопея з пересадкою серця» закінчилася невдачею.

«Не зміг. Чекав моменту, коли серце зупиниться...

Скомандував: «Відбій».

Що? Чому? Злякався прокурора?

Складно відповісти. Швидше — ні. Був достатній авторитет, рідні у присутності свідків не казали рішучого «ні», було складено документацію...

Не зміг переступити через життя. «Доки серце працює — людина жива». Знав, що це забобон, що життя — у мозку, а не в серці. І в душу, яка нібито в серці, не вірив... А все ж — гріх!»

І ще одне одкровення: «Загибель мозку можна встановити. Це найголовніше. І найбільш слизьке в моральному плані. Тому що трапляються дива: оживає приречений мозковий хворий. Навіть через місяці...»

Суперечності між досягненнями медичної науки і виробленими за століття нормами поведінки людей згодом вирішуються на користь наукового прогресу. Сьогодні заведено вважати, що людина з необоротно загиблим мозком не може вважатися особистістю.

Однак морально-етичні проблеми трансплантології залишаються невирішеними. І корінне питання, мабуть, навіть не в тому, що задля порятунку життя доведеться припинити життєдіяльність іншого організму (тобто донора). Лікарі-хірурги одночасно змушені займатися і вилученням органів із ще живих тіл. Паралельно з діями, спрямованими на порятунок пацієнта, лікар удається до евтаназії (щоб не сказати — умертвіння). Хай навіть задля порятунку іншого життя. І це серйозна морально-психологічна проблема, яка для тих, хто займається забором органів — так вважають багато лікарів, — не минає безслідно.

Останнім часом широко обговорюються питання живого донорства. Сьогодні в багатьох країнах діють закони, які суворо обмежують можливість такого донорства лише родичами. Однак у ряді країн розглядається можливість легалізації платного донорства. При цьому трансплантологи, як правило, посилаються на досвід Ірану, де дозволене платне донорство нирки. (Водночас зі ЗМІ відомо про нелегальний бізнес на продажі органів у цій країні.)

«...Легалізація матеріального стимулювання живого донорства є найефективнішим методом збільшення пулу донорських органів та кількості виконуваних трансплантацій органів, що в цілому знижує летальність серед потребуючих хворих і зменшує чисельність реципієнтів у листку очікування. В Україні діє закон живого родинного донорства, побудований на засадах альтруїзму». (В.Саєнко, О.Котенко. «Журнал практичного лікаря», №3, 2004).

Альтруїстів нині на всіх, хто в листках очікування, не вистачає...

І ми були першими…

Поодинокі випадки пересадки в Україні серця чи печінки демонструють, що наша наука теж має потенціал. Але на що можуть сподіватися понад 1200 хворих на цироз печінки, які перебувають на обліку лише в столиці, коли в усій країні пересадку печінки було здійснено всього півтора десяткам хворих? Статистика кардіологів теж невтішна. Все це наштовхує на думку, що потрібно шукати інші шляхи розвитку трансплантології, які б справді могли впливати на практичну медицину.

— Вже кілька років точаться розмови про створення центру «Укртрансплантант», куди б стікалася вся інформація як про хворих на листках очікування, так і про донорські органи. Планувалося, що для цього будуть закуплені комп’ютери, спецавтомобілі, створені бригади трансплантологів, але все це так і залишилося на папері, — ділиться наболілим доктор медичних наук, заступник директора Інституту нейрохірургії АМН України Віталій Цимбалюк. — Ще років тридцять тому я вичитав у зарубіжній літературі про унікальні експерименти на тваринах, які показали, що дорослий мозок під час пересадки гине, а ембріональний — приживляється. Це надзвичайно зацікавило, і ми взялися експериментувати на тваринах. З часом, набравшись досвіду, змогли робити операції пацієнтам при черепно-мозкових травмах, гіпоксії, ішемії мозку. Ембріональна тканина не просто «доростає» до дорослого стану, а ще, коли є дефект мозку, виправляє цей дефект. Я багато працював у цьому напрямі — тільки в нашому інституті виконано понад тисячу таких операцій. І можна було б стверджувати, що цей напрям відкриває колосальні перспективи на майбутнє, але... Матеріал для пересадок — це абортивна тканина, а звідси випливають величезні морально-етичні проблеми. Як відомо, аборт робиться у термін до 12 тижнів вагітності (мозок ембріона віком 9—10 тижнів має найкращі потенційні можливості для розвитку). Вивчаючи ембріональні клітини, зацікавилися стовбуровими — з них можна виростити абсолютно весь організм, повністю його обновити. Стовбурові клітини можна виділяти з кісткового мозку, з периферичної крові, зі шкіри, однак якщо людина вже захворіла, це стає проблематичним. Визнано, що найкращим варіантом є пуповинна кров, яку слід збирати в момент народження дитини. Коли її зберігати в кріобанку, як це вже робиться у США та Європі, то новонароджений протягом усього свого життя не матиме проблем із донорськими органами, адже з його власних клітин можна буде вирощувати «запчастини» для організму.

Однак усе це — справа майбутнього. Є ще один резерв — ксенотрансплантація. Інтерес до цього напряму останнім часом зростає в багатьох країнах. Нещодавно з’явилася інформація, що Південна Корея має намір поставити на потік виробництво свинячих органів для пересадки хворим людям. На це уряд виділив 100 мільйонів доларів і…10 років.

Наші вчені були новаторами в трансплантології — варто лише згадати першу в світі пересадку нирки, яку виконав професор Вороний. Ми були піонерами й на такому напрямі, як клітинна і тканинна трансплантологія. На превеликий жаль, через брак коштів і уваги до цієї науки ми втратили свої позиції. Програма розвитку трансплантології передбачає щорічне фінансування на рівні 8 мільйонів гривень, але, на жаль, далі побажань справа не пішла.

***

…Висновки про стан, перспективи і майбутнє трансплантології у нашій, на жаль, дуже небагатій державі кожен може зробити на свій власний розсуд. Складається враження, що здоров’я передусім слід берегти на рівні первинної медичної допомоги, і тоді багатьох трагедій можна буде уникнути. Бо нині розраховувати на те, що хворому вчасно замінять серце чи легеню, принаймні нерозумно. В.Цимбалюк про свої висновки промовчав. Але той факт, що він склав повноваження голови Координаційної ради із трансплантації, видається досить промовистим.

Лиходійство генія

Трансплантологія — наука молода, але вже має свою історію і навіть легенду.

Як відомо, США небезпідставно вважають лідером у трансплантології. Але першу в світі пересадку серця здійснили не у Штатах, а в ПАР. Лікар Крістіан Барнард увійшов в історію медицини одночасно як першовідкривач і як персона нон грата...

Свого часу він працював у США, і саме в тій бригаді, яка готувала світову сенсацію — пересадку серця! Кажуть, він був непомітним на тлі світил, але дуже старанним і допитливим. Коли медичні аспекти майбутньої операції було відпрацьовано, взялися за морально-етичні. Керівник групи вирішив одержати благословення Папи Римського — адже як не глянь, виходить, що прості смертні суперечать волі Божій — оживляють того, кого Господь вирішив забрати в інший світ. Чекали-чекали й нарешті дочекалися — із Ватикану прийшло благословення. Патологоанатомом у цій бригаді працював старий поважний єврей, який переконав шефа в тому, що потрібно направити таке саме послання й до Ізраїлю, щоб дізнатися думку Ребе з цього приводу — адже не лише католики потребують донорських сердець...

Поки всі чекали на відповідь і готувалися до операції, Кріс Барнард устиг злітати в Африку і прославити своє ім’я на весь світ.

Подейкують, нібито американські колеги його прокляли. І після цього він зовсім недовго зміг практикувати — його руки скрутив жахливий артрит. Хтозна, що тут правда, а що вигадка, але факт залишається фактом — його жодного разу не запросили на міжнародний з’їзд трансплантологів.