Що п’ємо — живлющу вологу чи хімічний коктейль?

Для початку пропоную невеличкий експеримент. Візьмімо звичайну трилітрову банку, наберемо у неї воду з-під крана і додамо розроблений вітчизняними вченими реагент «Акватон». Не повірите: буквально за півгодини на поверхні води збереться близько 50 г (!) слизоподібної рідини іржавого відтінку — це молекули препарату забрали на себе всі віруси, бактерії, хлорорганічні похідні, сполуки важких металів та ін., які виявилися у воді. І все це ми щодня п’ємо з чаєм або кавою, їмо із супом, варимо в ньому картоплю! (Щоб остаточно очистити воду, у наших лабораторіях розроблено і спеціальний апарат, із допомогою якого в банку подаються бульбашки повітря, які притягають до своєї поверхні всі ці «вершки» і виводять їх із резервуара.)

Утім, «хімію» навпіл із небезпечними мікроорганізмами споживаємо не лише ми: понад мільярд жителів Землі не мають можливості пити безпечну воду. Більш того, самі системи прісної води в усьому світі (а це менш ніж 3% усієї води на планеті) деградують і з кожним роком спроможні постачати придатною для пиття вологою дедалі меншу кількість людей, тварин і рослин.

Очисні споруди централізованого водопостачання просто не можуть упоратися із завданням якісного очищення води: щорічно у водоймах, із яких беруть воду для постачання населення, виявляють до двох тисяч патогенних речовин і мікроорганізмів. Частково вони знищуються при хлоруванні та інших методах знезаражування, але, на жаль, усі вони також приховують небезпеку.

Приміром, хлор — традиційний дезінфектант не лише в Україні, але у всьому світі, — з’єднуючись з органічними речовинами, які є у воді, утворює канцерогени, зокрема тригалометани і відомий усім діоксин — бойову отруйну речовину! Звісно, у мізерно малих кількостях, але хто знає, скільки його потрібно, щоб запустити процес розвитку хвороби у кожної окремо взятої людини? Небезпечна сполука утворюється і під час реакції хлору з фенолом. При цьому хлор не знищує всі небезпечні мікроорганізми (цисти лямблій і ооцисти криптоспоридій мають підвищену резистентність), зате з корисною мікрофлорою кишечника людини справляється легко.

На якість води впливають також інші речовини, які застосовують для її обробки. Так, алюміній, солі якого використовують як коагулянт, має не лише мутагенний ефект, але й впливає на центральну нервову систему, сприяючи в ряді випадків розвитку хвороби Альцгеймера. Деякі дослідження показали, що знезараження води з допомогою хлору підвищує її токсичність у п’ять разів!

Саме тому в багатьох країнах світу питна вода давно стала товаром. Скажімо, у таких країнах, як Німеччина, Нідерланди і Данія, домовляються про постачання чистої води зі Швеції, у Гонконгу воду одержують трубопроводом з Китаю. Люди звикли користуватися складними побутовими фільтрами і закуповувати воду в пляшках.

Для України це навряд чи вихід: дуже багатьом фасована вода просто не по кишені. Тим часом, з огляду на стан поверхневих вод і систем централізованого водопостачання, вода з джерела життя людини поступово перетворюється на джерело хвороб і навіть смерті (особливо небезпечна водопровідна і кринична вода для немовлят, були випадки, коли вона призводила до летального кінця). Про це йшлося на Міжнародній науково-практичній конференції «Питна вода: фактор здоров’я населення України».

Загальну, майже катастрофічну, ситуацію в країні з водопостачанням змалював перший заступник міністра охорони здоров’я, головний державний санітарний лікар України Сергій БЕРЕЖНОВ:

— Централізованим водопостачанням охоплено понад 75% населення України. За цим показником ми займаємо 36-те місце серед країн Європи. Із 48 млн. громадян України централізованим водопостачанням користується близько 30—35 млн., водою з криниць — 11 млн. і понад 800 тис. чоловік у 13 областях України змушені споживати виключно привізну воду, яка найчастіше дуже низької якості і тому небезпечна для здоров’я.

Серйозну тривогу викликає стан наших водопроводів: багато з них не відповідають санітарним нормам. У результаті понад 12% проб водопровідної питної води не відповідають вимогам за санітарно-гігієнічними показниками, а понад 5% — за бактеріологічними. (І це при тому, що ми контролюємо воду лише за 54 показниками замість 100, які рекомендуються ВООЗ, і 150, прийнятими у Європі! — Т.Г.) Багато в чому це пов’язано з таким дуже поширеним явищем, як періодичні відключення води. Це призводить до застійних явищ, розвитку у водогінній мережі збудників інфекційних хвороб бактеріальної і вірусної природи, утворенню небезпечних концентрацій шкідливих хімічних сполук.

Особливе занепокоєння викликає ситуація з водою в сільській місцевості. Централізоване водопостачання є лише у 25% сіл, причому майже десята частина сільських водопроводів узагалі не мають права функціонувати через відсутність санітарної охорони, комплексу очисних споруд, установок для знезараження. Тому в сільській місцевості в середньому близько 20% проб не відповідають нормативам за санітарно-гігієнічними показниками, а понад 7% — за бактеріологічними. Якість води з джерел децентралізованого водопостачання взагалі не витримує жодної критики. Понад 30% проб питної води не відповідають нормативам за санітарно-гігієнічними показниками, 20—25% — за бактеріологічними.

Вихід із ситуації Сергій Бережнов бачить, насамперед, у збільшенні фінансування галузі: необхідно не лише відновити і модернізувати системи централізованого водопостачання, забезпечити очищення води, але й налагодити моніторинг її якості — для цього потрібно обладнати лабораторії устаткуванням і реагентами. Сьогодні жодна із санітарно-епідеміологічних установ країни не може протестувати воду за всім переліком нормативів СанПіН. Крім того, вважає заступник міністра, необхідна комп’ютеризація лабораторій і створення комп’ютерних мереж: це дозволить проводити моніторинг циркуляції збудників інфекційних хвороб і концентрації шкідливих речовин в об’єктах навколишнього середовища, у тому числі і води, допоможе оперативно впливати на санітарно-епідеміологічну ситуацію в країні.

Проте також є заходи, які не потребують великих грошей, але можуть серйозно вплинути на ситуацію з питною водою — наприклад, розробка нових стандартів на питну воду. Крім цього, на думку Сергія Петровича, потрібно підвищити відповідальність місцевої влади за виконання державних цільових програм, заборонити відключати об’єкти питного водопостачання і водовідводу від систем енерго-, газо- і теплопостачання, а також створити спеціалізовану службу технічного обслуговування й експлуатації джерел і систем водопостачання в селі.

— Близько 40 нинішніх водопровідних очисних споруд країни потребують відновлення, удосконалення і реконструкції, — додав начальник управління водопровідно-каналізаційного господарства Міністерства з питань будівництва, архітектури і житлово-комунального господарства України Володимир РУДИЙ. — Понад 30% водопровідних систем і стільки ж каналізаційних мереж перебувають у аварійному стані, кожна п’ята насосна станція відпрацювала свій ресурс. Близько 1200 населених пунктів півдня України і Криму зовсім не забезпечені власними водними ресурсами, і люди користуються частково або цілком привізною водою. 56,3% міст із населенням понад 100 тисяч осіб через значну зношеність основних фондів користуються водою за графіком.

Справжній спад переживає сільське водопостачання. Немає ні фахівців, ні устаткування, ні мереж, ні споруд, а те, що є — цілковита руїна. Все це сьогодні передається в комунальну власність, без відповідного фінансового забезпечення. У результаті, особливо на півдні, місцеве населення починає самоорганізовуватися для забезпечення питною водою селищ і сільських громад. Роблять це так. Люди самі підключаються до якоїсь старої свердловини, яка залишилася від розваленого колгоспу, без усяких дозволів на використання, виробництво води, водовідвід.

Що потрібно для поліпшення ситуації? Насамперед фінанси. Але оскільки взяти їх у необхідній кількості ніде, то, на мій погляд, слід почати впроваджувати методи енергозбереження. Саме енергозбереження дає в нашій системі найбільший ефект. Якщо підприємство скоротить витрати електроенергії на 18—20%, то воно зможе придбати практично будь-яке сучасне обладнання.

Ще категоричніше висловився директор Інституту колоїдної хімії і хімії води НАН України Владислав ГОНЧАРУК, на думку якого в Україні питної води взагалі немає.

— Сьогодні відомо близько 25 мільйонів хімічних сполук, які є в навколишньому середовищі, — пояснив він. — Щорічно внаслідок бурхливого розвитку науки у довкілля потрапляє ще до 1,5 млн. нових сполук. Це означає, що навіть проведений на високому рівні аналіз якості води не дасть відповіді на запитання, підходить ця вода для пиття чи ні. (У зв’язку з цим, до речі, збільшення кількості показників, за якими тестується вода, — шлях у безвихідь.) Відбувається трансформація хімічних сполук, вони взаємодіють одна з одною, утворюють принципово нові форми з новими властивостями. Іноді відносно безпечні хімічні речовини разом можуть утворювати токсичні компоненти. Передбачити, що може статися, неможливо.

Яким шляхом потрібно проводити знезараження води за наявності такої гами хімічних сполук? Усі традиційні підходи у світі недосконалі. Хлорування використовувати не можна: з отрути одержати хорошу питну воду принципово неможливо — ми з одного малотоксичного стану переводимо її в інший, надтоксичний. У результаті, водопровідні станції сьогодні перетворилися на фабрики з отримання пестицидів і отрутохімікатів. Крім того, навіть після стовідсоткового знезаражування води на водопровідних станціях (а такі технології сьогодні є) через півгодини з’явиться слабкобактеріальне забруднення, тому необхідні препарати з пролонгованою дією.

На думку академіка Гончарука, вода з бюветів і навіть із пляшок також не є живлющою вологою, оскільки під час обробки нерідко порушується її структура, і сама вода перетворюється на токсичну сполуку. Розв’язати проблему можуть сучасні Держстандарти і розробка нових технологій, які дозволяють одержувати якісну питну воду для всього населення країни.

Свій вихід із ситуації запропонував і завідуючий лабораторією гігієни водопостачання й охорони водойм Інституту гігієни і медичної екології ім. О.Марзєєва, професор В’ячеслав ПРОКОПОВ:

— Кажуть, ми п’ємо не водопровідну воду, а, по суті, технічну. Я не прибічник такої думки. Швидше, ми не завжди п’ємо воду гарантованої якості. Останнім часом почало активно розвиватися альтернативне водопостачання, насамперед, бюветне. Тут узагалі немає ніяких нормативних документів, які забезпечують необхідну якість цієї води.

У воду, яку споживає населення, постійно потрапляють важкі метали, віруси, азотовмісні речовини, радіонукліди та інші небезпечні речовини і сполуки. Побутові фільтри, як правило, не можуть очистити воду від усіх забруднень, оскільки вони мають вибіркову дію і впливають лише на окремі групи небезпечних речовин. З огляду на стан нашої водопровідної системи, розумніше було б ставити потужні водоочисні фільтри безпосередньо на будинки, лікарні, школи, тобто місця колективного водопостачання. Це дозволить організувати сервісне обслуговування і проконтролювати якість.

А на думку директора Інституту екогігієни і токсикології ім. Л.Медведя, професора Миколи ПРОДАНЧУКА, нам усе-таки потрібно зосередитися на випуску якісної бутильованої води.

— Одержати якісну, безпечну, яка відповідає світовим стандартам воду у водогінній мережі найближчим часом практично неможливо. Необхідно забезпечити якість водопідготовки, набагато поліпшити стан водопроводів, джерел водопостачання. Це дуже дороге задоволення, на яке будуть потрібні сотні мільярдів гривень. На мій погляд, краще зосередитися на частині проблеми: випускати якісну бутильовану воду. Таке завдання цілком може вирішити будь-яка держава.

Випускати якісну воду в закупореній пляшці набагато простіше. Якщо правильно вибрати джерело, метод підготовки води, технологію розливання її в пляшки і закупорки, то ми можемо гарантувати, що вода відповідатиме вимогам. Зрозуміло, це дорого для споживача, але в людей з’явиться хоча б одне джерело якісної води, що відповідає усім вимогам, які існують сьогодні в Європі і світі, — вважає М.Проданчук.

* * *

Багато фахівців основні надії з поліпшення якості води нині покладають на прийняту торік Державну програму «Питна вода України» на 2006—2010 роки. Нею передбачене: надання споживачам якісних послуг водопостачання, зниження забруднення джерел питного водопостачання, створення нормативної бази питної води, розробка різних технічних систем для очищення води, зокрема і мобільних, а також багато чого іншого. Будуть виділені гроші на розвиток і реконструкцію систем водопостачання і водовідведення, реформування ЖКГ, встановлення обліку води, розробку новітніх технологій. На ці цілі лише нинішнього року передбачено близько 50 млн. грн., наступного — 200 млн. грн.

Хоча такий оптимізм сповідувати важко: надто вже усе занедбано, до того ж ще жодна прийнята у нас програма не впливала на ситуацію кардинально. Втім, перефразувавши відому приказку, можна сказати, що в цьому разі важливий не результат, а увага до проблем господарства. Можливо, цей перший крок стане не останнім, і в якомусь осяжному майбутньому ми усе ж таки зможемо пити вдома справжню чисту питну воду, а не промислову отруту.