ПЕРИФЕРІЙНА? СУЧАСНА!

Знайомий, що літ із десять тому подався на ПМП до Ізраїлю, приїхав на батьківщину погостювати і... опинився в лікарні із загостренням жовчнокам’яної хвороби. Почувши про операцію, ми зібралися його провідати, налаштувавшись на співчуття виснаженому болем та переживаннями чоловікові. Проте в лікарні його не застали: прооперований виписався і зустрів нас уже вдома — себто в знайомих, де зупинився. Здивувалися ми вже з порога, бо двері нам відчинив він сам і жодного разу за час розмови не приліг на ліжко, незважаючи на досить солідний уже вік і щойно перенесену операцію. Та й на хворого не дуже був схожий.

— Ми маємо можливість приймати ваші телепрограми, та й газети теж читаємо, — сказав він. — І я не сумнівався, що українська медицина уже вкрай занепала. Коли ж опинився в хірургії, був вражений. Так, мені довелося заплатити — за обстеження, операцію, деякі медикаменти. Офіційно, в касу. Та це копійки, порівняно з тим, що довелося б викласти в будь-якій країні світу. Але не в тім навіть річ. Я не впізнав лікарню. Сучасні ремонти, сучасне обладнання, сучасні методики лікування...

Питання відповідності вітчизняної медицини світовому рівню не могло не зацікавити. Втім, навіть не так. Зі світовим рівнем, здавалося б, годиться змагатися лише столицям. А вже нашій провінції бодай до Києва дотягтися. Бажання порівняти й привело мене в Хмельницьку обласну лікарню. У відповідь почула неприховане здивування: «Провінційна хірургія? Ви нас ображаєте...»

— Про так звану провінційну хірургію можна було говорити років 10—15 тому, ще до незалежності, коли була надзвичайно велика різниця в обсязі та кількості оперативних втручань між областями, тобто обласними, міськими й районними лікарнями, та столичними клініками, — вважає головний хірург області, доктор медичних наук Анатолій Суходоля. — Нині ж цей обсяг у регіонах не менший, ніж у київських медзакладах.

У критичній ситуації медики мусили вибирати пріоритети. А їх диктували обставини. І якщо, скажімо, платити зарплату медперсоналові зобов’язана була держава, то обладнання можна було придбати й за спонсорські кошти. І за бюджетні — але в рахунок сумнозвісного бартеру, епоха розквіту якого, хоч як це парадоксально, дуже посприяла справі устаткування державних медичних установ. Виходило, правда, незрівнянно дорожче, та інакше ці кошти пропали б зовсім. От уже справді немає лиха без добра: багаторічна скрута вдарила по кишенях, але тоді ж таки в лікарнях з’явилося обладнання найкращих світових виробників, про яке раніше і мріяти не могли медики з периферії. Це миттєво розширило можливості місцевих лікарів.

Хмельницькі хірурги початком такого прориву вважають 1994 рік. Тоді було придбано лапароскопічний апарат, і провідний хірург Михайло Гойда під керівництвом київських колег з Інституту хірургії і трансплантології АМНУ провів першу операцію. До того їх робили лише в п’яти найбільших медичних центрах України, тож хмельничани були піонерами цього напряму в західному регіоні країни. Сьогодні ж лапароскопічних втручань у Хмельницькій обласній майже стільки, скільки днів у році. Не лише з приводу холециститу, а й гінекологічні, діагностичні — з приводу позаматкової вагітності, видалення кісти, наривів печінки. Також вони виконуються в усіх міських та трьох центральних районних лікарнях краю.

— Ми оперуємо сьогодні все — від стравоходу і до прямої кишки, — каже завідуючий хірургічним відділенням Хмельницької обласної лікарні Іван Федорончук. — Рік у рік удосконалюються методики лікувально-діагностичного процесу і зростає кількість оперативних втручань. Ще недавно не робили операцій на підшлунковій — нині це буденна справа. Лише з цирозами печінки та захворюваннями, при яких у перспективі потрібна пересадка цього органа, направляємо в Київ.

— Урологія, травматологія, хірургія за технічним оснащенням у нас на столичному рівні, — переконаний заступник головного лікаря з хірургії Хмельницької обласної лікарні Михайло Гойда. — Найсприятливішими для їх розвитку стали останні сім років. Раніше кардіостимулятори, приміром, імплантували лише в Києві та Львові. З 1997 року це роблять у нас. Тоді ж ми зробили першу операцію заміни кульшових суглобів. Роками лежали літні люди з переломами шийки стегна — їх боялися оперувати. А нині ми безплатно ставимо штучні суглоби. Почали робити стабілізуючі операції на хребті — пацієнтам, котрі нескінченно довго лікувалися в невропатологів, займали ліжка і зрештою все одно ставали інвалідами. Закупили літотріптор — апарат для дроблення камінців у нирці — і лікуємо хворих з Вінницької та Хмельницької областей.

Медицина в усьому світі — задоволення дороге. Україна — не виняток. І медики наполягають: слід визначити, що не може не бути платним. Які аналізи, обстеження, операції, користування якою технікою. Які препарати лікарня може надати безплатно, а за які хворому доведеться платити з власної кишені. Економісти Хмельницької обласної лікарні визначили розцінки. Але загальна сума таких надходжень не планується. «Це як під церквою: скільки подадуть», — каже головний лікар. «Подали» торік чимало — два мільйони гривень. Майже всі пішли на закупівлю нової медапаратури найвідоміших зарубіжних фірм.

На порядку денному в лікарні — відкриття відділення кардіохірургії. Власне, це вимога часу. Адже в області, де 1 мільйон 300 тисяч населення, майже тисяча чоловік щороку потребують операції на серці. А не робиться і десяти відсотків від потреби. Рік у рік обласне управління охорони здоров’я перераховує в Київ 200—500 тисяч гривень на лікування таких хворих. Проте всіх столиця взяти не може, адже лише в обласному центрі щороку — триста інфарктів міокарда з дуже високим відсотком летальності.

— Близько ста дітей із вродженими пороками серця потребують оперативного втручання, — пояснює необхідність розвитку серцево-судинної хірургії тут, на місці, А.Суходоля. — Поки що такі операції виконуються лише в Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові та Одесі. Незабаром це стане можливим і в Хмельницькому. Є у нас і відділення ендоваскулярної хірургії, де ставлять діагнози тих станів, що потребують операцій на серці, добре обладнане відділення реанімації. Нинішнього року купимо вкрай потрібний апарат кровообігу. Ми повинні — фінансово, технологічно — бути готовими до відкриття відділення кардіохірургії ще в цьому році. А там і про трансплантологію треба думати.

Звісно, ніхто у Хмельницькому не збирається одразу ж робити пересадку серця. Але складність поставлених завдань місцевих хірургів не лякає. Навпаки: труднощі їх заохочують. Вони й справді не мають жодних комплексів із приводу того, що провінції годилося б особливо не висовуватись. Адже в цивілізованому світі панує інша тенденція. Там немає поділу медицини на столичну і провінційну. Ті ж таки операції на серці, скажімо, в Польщі відбуваються у сорока центрах, у Німеччині — в шістдесяти, у Франції — в сімдесяти. Бо люди живуть скрізь. І скрізь потребують медичної допомоги та лікування на найвищому рівні.