Найкращий лікар — не той, що лікує

Біля кабінету лікаря почула розмову двох молодих жінок. Білявка, котра, напевне, через місяць або й раніше стане мамою, заспокоювала свою подругу: «Не хвилюйся! Лікар точно скаже — вагітна ти чи ні» — «Добре тобі говорити, — відповіла та їй. — Він тиск тобі поміряє, лікарняний продовжить, та й підеш, а мені знову скаже, що від гінекологічного кабінету ключі загубилися…»

Я вперше у клініці сімейної медицини, а тому звернулася з розпитуваннями до жінок. Мовляв, нарешті й ми дочекалися, коли один лікар буде охороняти здоров’я всієї родини, і не потрібно буде годинами просиджувати під кабінетами спеціалістів. Але вони не поділяли мого ентузіазму. За словами жінок, у цій клініці майже такі правила, як і у звичайній районній. Так, до сімейного лікаря можна прийти з дитиною, але він, учорашній терапевт, не дуже любить маленьких пацієнтів. Та й з мамами не легше. До дільничного, як правило, можна потрапити після огляду гінеколога. Тут, на другому поверсі обладнали такий кабінет, але колишній терапевт на гінекологічне крісло дивиться як на заклятого ворога. Отож додумався «загубити» ключі від того кабінету.

Це здавалося б смішним, якби не йшлося про здоров’я пацієнтів. Про сімейну медицину ми чуємо вже добрий десяток років. Не лише на периферії, а й у столиці створюються клініки сімейної медицини. Одна з них розташувалася на лівому березі, у новому багатолюдному районі. Не буду наводити ні її назву, ні прізвище лікаря, бо не це важливо. Головне, що через таку організацію справи страждають всі — пацієнти, лікарі, сама ідея. Мало проголосити перехід від практики дільничного лікаря до сімейного, важливо, щоб це не виглядало як проста зміна табличок. Мій лікар не приховує, що нізащо не збирається продовжувати контракт. Навантаження велике, а зарплата така, що сім’ю не прогодуєш. Найбільше втішає лікаря те, що в нього ще немає домашнього телефону. Від своїх колег начуваний про нічні виклики, тож намагається вчитися на чужих помилках.

Я так і не змогла зрозуміти, чим же цей лікар відрізняється від дільничного терапевта, який здебільшого виступає в ролі диспетчера, виписуючи направлення до «вузьких» спеціалістів…

Звідки прийшла до нас ідея запровадження сімейної медицини і яким насправді має бути сімейний лікар? Мені випала нагода розпитати про все це Ігоря ГАЛЯРНИКА — професора Вісконсинського університету, одного з фундаторів сімейної медицини США, який вкотре прилітав в Україну, щоб зустрітися з друзями, поспілкуватися з колегами.

Пан Ігор народився в Україні, освіту здобув за кордоном — вивчав медицину в Австрії, Німеччині, Канаді. Довго не міг визначитися зі спеціалізацією — за його словами, боявся одноманітності і буденності в роботі.

— Спочатку працював хірургом, але швидко занудьгував — щоразу виконуєш одне й теж. Так дійшов думки, що найцікавіше розпізнати, чим людина хворіє, як лікувати недугу, — процес схожий на рівняння з багатьма невідомими, — розповідає професор Галярник. — У 1962 році, згуртувавшись з однодумцями, створили Академію сімейних лікарів. Це було у невеликому університетському місті в США. А щоб підвищити кваліфікацію, ми вирішили вимагати від членів академії певну кількість годин післядипломного навчання, складати іспити.

— Напевно, складно було всі новації узгоджувати з державними органами, з міністерством охорони здоров’я?

— Міністерство охорони здоров’я виконує своє головне завдання — стежить за здоров’ям населення. Ми ж зорганізувалися для добра людей, і знали, що один від одного можемо чогось навчитися, адже зрозуміло, що лікарю весь час необхідно поповнювати знання, але найважливіше — чітко усвідомити, чого він не знає. І затямити: не берися за те, чого не знаєш. Не можна перевіряти свої здогадки (версії) на людях. Не варто перетворюватися на земського лікаря і вважати, що сам усьому можеш зарадити. Це не означає, що всі земські лікарі були поганими, але багато з них вчилися на своїх помилках.

— А розплачувались за це пацієнти — своїм здоров’ям. У нас часто говорять про те, що сімейний (лікар) — це осучаснений земський лікар.

— Думаю, вчитися на своїх помилках, це — дурному радість. Сімейний лікар повинен братися за те, що йому під силу, а коли потрібна допомога , звертатися до так званих вузьких спеціалістів, котрі знають одну галузь, але досконально. До речі, я завжди намагався співробітничати не з тим, хто ближчий, а з тим, хто кращий — навіть направляв пацієнтів на консультацію в інші міста і обов’язково відстежував процес лікування.

У Сполучених Штатах лікаря називають доктором. Це походить від латинського слова «доцео» — учити. Якщо ваш лікар вам нічого не роз’яснює, не вчить — шукайте іншого. Мені подобається одна китайська приказка: хороший лікар знає добрі ліки і дасть їх вам, кращий лікар знайде потрібні ліки і вилікує вас, а мудрий лікар — зуміє запобігти вашій хворобі.

— Це, мабуть, було сказано про сімейного лікаря. До речі, чи прикріплені у вас пацієнти до свого лікаря за територіальним або ще якимось принципом, як це зроблено у нас?

— Сімейні лікарі у нас не обмежені ні територіально, ні кількістю пацієнтів. Нині я вже полишив практику, але доки вів прийом, до мене йшли всі, хто бажав, хто довіряв, кому подобався я і мої методи — у мене було понад чотири тисячі пацієнтів. Я працював з ранку до вечора, сім днів на тиждень. І нічні виклики були, і пологи доводилося приймати.

— Боюсь, наші сімейні лікарі до такого ще не готові. А як ви організовували прийом — пацієнти приходили до вас у кабінет, чи ви ходили до них додому?

— Всяк бувало. Якщо працюю в амбулаторії, а хворий може почекати — я зайду до нього пізніше, коли він має час і можливість, то сам приїде на прийом, це легко владнати.

— Скільки платять пацієнти сімейному лікареві за виклик, скажімо, коли випадок нескладний — звичайна простуда або загострення хронічного артриту?

— Коли я починав кар’єру, за виклик мені платили 5 доларів, тепер би це коштувало 65. Пацієнти платили так, як їм було зручно — або за кожний візит, або раз на місяць чи навіть раз на рік.

— Хто вам допомагав вести прийом?

— Секретарка, медсестра. Але намагався все робити сам — брав кров на аналізи, робив уколи, обробляв рани, накладав гіпс, а сестричка тільки допомагала.

— Що ви мали у своїй амбулаторії для діагностики і надання первинної медичної допомоги?

— Було все, що необхідно: і рентген-кабінет, і лабораторія. У складних випадках, коли пацієнтові необхідно було зробити операцію, часто було так, що я асистував хірургові, а потім стежив за ходом видужання.

— На жаль, у нас часто скаржаться на те, що в операційній хворому роблять розтин, а потім зашивають, — або випадок неоперабельний, або хірург недосвідчений. Пацієнт під наркозом — звідки він може знати, що відбувається насправді. Вже навіть медики говорять про велику кількість непотрібних, невиправданих хірургічних втручань.

— Якби сімейний лікар був присутній в операційній — цього б не сталося. Та, власне, він би сам неодноразово переговорив з хірургом, щоб пересвідчитися, чи справді потрібна операція. Адже після хірургічного втручання пацієнт знову повернеться до нього на прийом і доведеться виправляти чужі помилки. То чи не краще цьому запобігти?!

Мені постійно доводилося обговорювати зі своїми пацієнтами питання — варто робити операцію негайно чи краще почекати, або й зовсім відмовитися зазвичай. Зазвичай я детально розповідав хворому про його недугу, яка динаміка розвитку хвороби, чим можна зарадити. Адже він мусив відчути, що я дбаю про нього, переживаю. Я пропонував також проконсультуватися у кількох спеціалістів, щоб зникли будь-які сумніви, щоб пацієнт міг сам визначитися, де проходити лікування. Але при цьому обов’язково цікавився: твоя страховка це витримає? Якщо ні, то я поговорю з моїми колегами, можливо, вони знизять ціну, але проблему ми вирішимо.

— Ваша модель сімейної медицини виглядає досить привабливо, на жаль, наша зовсім на неї не схожа…

— Хоч і живу я за океаном, але при кожній нагоді намагаюся потрапити в Україну. Добре пам’ятаю, якою вона була ще за Леоніда І ( мається на увазі Л.Брежнєв. — Авт.), можу порівняти з тим, як ви жили при Леоніді ІІІ. Я об’їхав багато областей, був у різних лікарнях, консультував пацієнтів. Я спостерігаю за вашою сімейною медициною від самого її початку. Мій друг Мирослав Базилевич працював у системі охорони здоров’я, дуже цікавився досвідом сімейної медицини і вважав, що її необхідно розвивати в Україні. Його підтримав ректор Львівського університету і було розпочато експеримент, розроблена програма підготовки сімейних лікарів у медичних вузах.

Не дивуйтеся тому, що все відбувається так повільно — у нас спочатку було так само. Я працюю як професор при університеті, займаюся післядипломною освітою і добре знаю, що сімейного лікаря не можна підготувати за місяць чи два, на це потрібен час. Є ще і деякий спротив у медичному середовищі — вузькі спеціалісти бояться, що сімейні заберуть у них хліб насущний. Але ж це нісенітниця. Сімейний лікар у своєму кабінеті може вирішити до 85% проблем пацієнта — це і мало, і водночас багато. До речі, наша практика економічно вигідна пацієнтам — звертаючись до свого лікаря, вони платять за одну консультацію, а в іншому випадку, довелось би сплачувати кільком — іноді десятку «вузьких» спеціалістів.

— Наші чиновники від медицини покладають великі надії на страхову медицину, кажуть, що її запровадження вирішить мало не всі проблеми галузі…

— У вас ще залишилася модель безплатної медицини, хай і не в такому досконалому вигляді, як хотілося б. Мушу вам сказати, що то є велике благо — безплатна медицина. Як тільки буде запроваджена будь-яка модель страхової медицини, ви це відчуєте на своєму бюджеті, бо будете сплачувати не тільки податки, як нині, а ще й страхові внески. Але це ще не означає, що якість медичної допомоги автоматично покращиться! Просто медицина стане бізнесом, який живе за своїми законами. Пацієнт помирає, а бізнес живе далі і готує нові поліси. Ми б дуже хотіли запровадити в США національну медицину, таку, як була колись у вас, бо саме така модель забезпечує доступ усіх громадян до медичних послуг. Америка щороку витрачає 1,7 трильйона доларів на охорону здоров’я. Це значно більше, ніж будь-яка інша держава на світі. Але, на жаль, основна увага при цьому приділяється страховому полісу, а не проблемам пацієнта. Хоча заради справедливості мушу сказати, що за законом всі лікарні, окрім приватних, не мають права відмовити у допомозі пацієнтові, який до них звернувся, про це навіть написано на дверях медичних закладів.

— Ви вже встигли побувати у кількох областях, мали багато зустрічей з колегами. Які ваші враження від нашої медицини?

— Я не знаю чи маю право висловлювати свої спостереження про вашу охорону здоров’я, адже, коли ти взявся критикувати, то повинен запропонувати, як вийти з ситуації, що склалася, інакше не маєш права говорити про недоліки…

На мій погляд, передусім необхідно забезпечити доступ лікарів до наукових досягнень, це можна зробити через інтернет та університети.

Ви маєте відстоювати права людини у своїй державі. Всі знають, що Конституція України гарантує безплатну охорону здоров’я, однак це так і залишається на папері. Громадяни повинні запитати в урядовців і чиновників — куди йдуть бюджетні гроші, виділені на медицину, чому проблеми здоров’я громадян не стали пріоритетними у соціальній політиці держави. Хтось повинен відповісти людям, чому вони, маючи мізерні доходи, повинні платити у лікувальних закладах. До речі, мала зарплата лікарів — це не тільки їх проблема. Всі громадяни повинні вимагати від уряду поліпшення життєвого рівня медиків, щоб ті могли чесно виконувати свої професійні обов’язки.

І нарешті: лікарі повинні переконувати своїх пацієнтів, щоб ті самі вели здоровий спосіб життя і відповідно виховували і своїх дітей. Але цього замало — необхідно добиватися покращення екологічних умов, відстоювати своє право на чисте повітря і чисту воду. Від усього цього разом і залежить здоров’я нації.

Коли сперечаються, кому надати перевагу — сімейному лікарю чи вузькому спеціалісту, я згадую іронічне спостереження Вольтера: «Лікар — це людина, яка радить ліки, про які мало знає, приписує їх від хвороби, про яку має ще менше знань, до того ж призначає їх людині, яку він абсолютно не знає»…