Кровний інтерес

Десяткам тисяч людей — хворим, постраждалим від дорожніх та техногенних аварій, переливають кров. Зрозуміло, що кров та її препарати відіграють надзвичайно важливу роль — часто-густо від них залежить не лише стан здоров’я пацієнтів, а й життя. Чимало дітей, особливо тих, хто страждає на онкозахворювання, проходять цю процедуру багато разів. При цьому половина маленьких пацієнтів отримує страшну добавку — віруси гепатитів В і С, а іноді ВІЛ/СНІДу. Це неофіційна статистика, яка ґрунтується як на висновках науковців, так і лікарів-практиків. Офіційної статистики, на жаль, немає, бо кожен такий випадок не тільки не реєструється і не розглядається, а й за старою звичкою — замовчується і перекручується.

«На початку року мого дев’ятимісячного сина лікували від недокрів’я у республіканській лікарні «Охматдит». Лікар вирішив, що необхідно перелити 100 кубиків донорської крові, і ми погодилися, — згадує Роксолана Процьків, мама маленького Панасика. — Нас запевнили, що ця процедура дуже ефективна і абсолютно безпечна. Ми думали, що потрібен донор, однак нас відрадили, мовляв, перевірка крові займе тижнів три, навіщо чекати, коли є все готове. Невдовзі після переливання нас виписали додому.

Майже через два місяці після того я захворіла на гепатит А, жовтяницю, — у столиці якраз був спалах цієї хвороби. Оскільки малюк до цього був грудним, я дуже боялася, що інфекція перейде до нього, однак лікарі заспокоїли і порадили регулярно здавати аналізи, щоб контролювати його стан. Коли одужала я, захворів Панасик — аналізи показали високий рівень АлАТ, що свідчить про запальний процес у печінці. Щоб мати точну картину, ми зверталися до різних лабораторій, порівнювали результати, одначе всі вони безжально свідчили про те, що мій син справді має вірус гепатиту. Але не того, яким перехворіла я і який виліковується, а гепатиту С — «лагідного вбивці», від котрого в світі ще немає ліків. На відміну від жовтяниці, він передається через кров.

Завідувачка відділення «Охматдиту» не здивувалася такому перебігові подій, коли дізналася, що малюкові недавно переливали кров: «Ось вам і причина, на жаль, таке часто трапляється». Але її думка різко змінилася, коли вона почула, що кров переливали саме в «Охматдиті»: — «До чого тут кров? Діти часто заражаються від матері. Ви тільки-но перехворіли гепатитом, це і є причина». У нас були результати численних аналізів, які я і Панасик здавали до переливання крові і вже після моєї хвороби. Зауважу, що лабораторії ми вибирали сучасно оснащені, з доброю репутацією, так що не було жодної причини не довіряти їм. Однак ніякі аргументи не переконали ту лікарку, вона стояла на своєму — цього в нас не могло статися ніколи. Пізніше ми зверталися до багатьох фахівців — педіатрів, інфекціоністів, гематологів, і всі вони, співчуваючи, говорили про те, що зараження вірусними гепатитами під час переливання крові — звична річ у Києві, це трапляється приблизно в 50—60% випадків».

Такими сміливими і відвертими лікарі, на жаль, бувають лише у приватних розмовах. Виносити ж сміття з медичної хати ніхто не наважується. Адвокат, до якого звернулася родина Р.Процьків, не раз відстоював права своїх клієнтів у судах, а тому з власного досвіду знає, наскільки безперспективні такі справи. Судові процеси розтягуються на роки, за цей час медичні картки та інші документи переписуються по кілька разів, довести медичну помилку надзвичайно важко — лікар-експерт зазвичай не погоджується свідчити проти свого колеги в суді. Йдеться навіть не про честь мундира, а скоріше про самозбереження — сьогодні я підпишу папери, які доводять помилку або необережність Івана Івановича, а завтра він або його тесть підпише такий самий папірець проти мене чи моєї дружини-лікарки. Громадянська позиція в таких випадках повністю витісняється медичною порукою. При цьому, мабуть, кожен упевнений, що подібне ніколи не трапиться ні з ним, ні з його рідними та близькими. І це — незважаючи на те, що з кожним роком зростає число медичного персоналу, який інфікувався небезпечними хворобами на своєму робочому місці. Але про це — пізніше.

Попри песимістичні настрої адвоката, родина малого Панасика вирішила боротися за справедливість.

«Але не для того, щоб когось покарати, а передусім привернути увагу як відповідних відомств, так і громадськості до цієї гострої проблеми, — пояснює свою позицію Р.Процьків. — Ми подали заяву до міської прокуратури з проханням порушити справу за фактом інфікування дитини щодо відповідної станції переливання крові — адже проблема починається саме там, а не в лікарні. Ми сподівалися на особистий контроль прокурора столиці, зважаючи на те, що така ситуація є потенційно небезпечною для дітей та й, власне, для дорослих мешканців Києва. Через кілька днів заступник прокурора повідомив, що нашу заяву передають «відповідно до компетенції», тобто до Міністерства охорони здоров’я. Якщо ж будуть виявлені порушення закону, що потребують прокурорського реагування, то МОЗ повинен повідомити про це прокуратуру міста Києва. Щуку, як водиться, кинули в річку — на нашу заяву так і не надійшло відповіді, хоча всі терміни, передбачені законодавством, давно минули...».

Не одна родина пройшла подібний шлях і переконалася, що веде він у нікуди. Байдужість держави до здоров’я і життя маленьких громадян підштовхує багатьох матерів до екстремальних дій — тільки таким чином вони можуть привернути увагу до своєї проблеми і хоч частково її вирішити. Мама п’ятирічної киянки Віки Рафалович змушена була привселюдно, перед мерією, заявити про те, що готова продати власні органи для їх трансплантації тим, хто заплатить гроші , які потрібні для врятування її доньки. Чиновники від медицини назвали це шантажем. А як назвати дії (точніше бездіяльність) тих, хто протягом майже шести місяців, так би мовити, пальцем не поворушив у той час, коли кожен день міг стати останнім у житті дитини?

Чомусь доля до маленької Віки Рафалович дуже жорстока — рік тому в неї виявили гостру лейкемію. У «Довідці службового розслідування стану надання медичної допомоги», яке провела комісія ГУОЗ та МОЗ, вказано, що під час лікування, «виникли ускладнення, викликані хіміотерапією, які загрожували життю дитини». Медики не пошкодували зусиль і дівчинку, на щастя, врятували. Однак згодом виявилося, що до всього у неї ще й гепатит С. Чи треба говорити, в якому стані перебуває дитячий організм після хіміотерапії та кількох операцій? Сил боротися з вірусом, звісно, немає, а тому потрібна спеціальна терапія. Ефективні ліки коштують дорого, родині не по кишені такі витрати. Слава Богу, Головне управління охорони здоров’я Київської міської адміністрації ухвалило рішення про виділення В.Рафалович 63 тисяч гривень для лікування гепатиту С. Це сталося ще на початку нинішнього року — в лютому, однак минали місяці, а потрібні підписи чиновників так і не з’явилися на тому документі. Після відчайдушного кроку її матері справа нарешті зрушила з місця. Голова постійної комісії Київради з питань охорони здоров’я та соціального захисту Ольга Богомолець-Шереметьєва ініціювала створення слідчої комісії «за фактом зараження гепатитом С Віки Рафалович під час лікування у міській лікарні». Але до того, як комісія взялася за роботу, буквально за один день усі необхідні підписи було поставлено, кошти на препарати перераховано.

— Ми допомогли одній дитині, але ж проблема в цілому не вирішилася, бо є джерело інфікування, і воно нікуди не ділося. З цим потрібно ретельно розбиратися. Кров у нас переливають тільки за життєвими показниками, якщо можливе використання кровозамінників, то це робиться. Відмовитися від цієї процедури — означає втратити дитину. Проблема надто серйозна, — вважає Ольга Вадимівна. — Я ініціювала створення комісії не для того, щоб покарати медиків, бо як лікар я добре розумію, що жоден лікар свідомо не зробить помилки і не стане ризикувати життям чи здоров’ям пацієнта. Якби він заздалегідь знав, що ця кров інфікована, то першим би вдарив на сполох і відмовився б її використовувати. Те, що сталося, — трагічна помилка, це вада всієї системи, через яку діти стають інвалідами.

— Хто входить до складу комісії? Які висновки, можливо, попередні, вже зроблено?

— До складу комісії входять головні спеціалісти Головного управління охорони здоров’я міськдержадміністрації та Міністерства охорони здоров’я, які опікуються стаціонарною допомогою дітям, трансфузіологією, дитячою гематологією, епідеміологією тощо. Під час службового розслідування щодо випадку з Вікою Рафалович ретельно вивчалася ситуація, щоб виявити, коли, на якому етапі було допущено інфікування дитини вірусом гепатиту С. Остаточні висновки, певно, робити ще рано. Але вже встановлено, що один з медиків, який контактував з пацієнткою, хворий на вірусний гепатит С . Щоправда, в нього інший підтип вірусу, не той, що виявили у дівчинки.

Перше, що було зроблено, ухвалено рішення про проведення щеплень медичного персоналу проти вірусного гепатиту (таку інструкцію вже відправлено в усі медичні заклади міста). Вирішення проблем інфікування в умовах стаціонару стосується інтересів як пацієнтів, так і медиків, бо вони теж ризикують своїм здоров’ям на робочому місці — крім вірусних гепатитів, вони заражаються ще й туберкульозом та СНІДом. Думаю, що ми реєструватимемо всі випадки такого інфікування. Лікар теж повинен бути захищений — якщо він, приміром, заразився на роботі туберкульозом, то має право на першочергове отримання соціального житла та субсидії, бо це сталося, коли він виконував службові обов’язки.

— Але поки донорська кров буде фактором ризику, кількість жертв, напевно, не зменшиться.

— Це проблема загальнодержавна, вона стосується всієї України. У нас будується центр крові, вже вкладено багато коштів, але закладався він давно, певно, є необхідність його осучаснити, правильно обладнати. Будемо над цим працювати.

Зрозуміло, що це справа не завтрашнього дня. А тим часом ще дві мами поділилися з нами своєю бідою — їхні малюки під час лікування онкологічних захворювань у столичній лікарні теж були заражені вірусним гепатитом. Коли завдяки допомозі благодійного фонду їх вдалося відправити на лікування за кордон, там було виявлено ще й інфікування синьогнійною паличкою. У фахівців є підозра, що причиною цього лиха могли слугувати катетери для переливання крові. Знову ж таки, довести це досить важко (тому назву лікарні ми опускаємо), та й ніхто з цих родин і не збирається цим займатися. Не до того їм зараз. Лікарі ж сприйняли цю інформацію як наклеп, дуже обурилися — з якого дива вони повинні вірити тому, що говорять зарубіжні колеги ? Чи достатньо вони для цього компетентні? Це все, мовляв, вигадано тільки для того, щоб витягти побільше грошей з батьків маленьких пацієнтів. Не сперечатимусь — методика справді інтернаціональна.

Але куди в такому разі віднести «Довідку службового розслідування» щодо лікування Віки Рафалович — до наклепу чи некомпетентності? Там на підставі документів, представлених відділенням онкогематології «Охматдиту», зокрема, зазначено, що через три тижні після госпіталізації (25 квітня 2005 року) стан здоров’я дівчинки ускладнився «сепсисом з некротичним ураженням... синьогнійної етіології». Саме через це «некротичне ураження», дитина перенесла дві тяжкі операції.

Віка регулярно, як вимагає протокол, отримувала препарати-гепатопротектори. Одначе на час, коли дитина поступила в «Охматдит» (1 квітня 2005 року), її обстеження на маркери вірусних гепатитів не проводилось «у зв’язку з відсутністю показань». Виходить, все робиться автоматично: передбачено протоколом — призначили, а які результати аналізів саме цієї, конкретної дитини, нікого не турбує. Через чотири місяці після госпіталізації нарешті перевірили кров на вірусні гепатити, і виявилося, що в дівчинки гепатит С. А ще через два з половиною місяці їй призначили противірусну терапію гепатиту С.

Можна довго тепер сперечатися, коли і як у дитячому організмі з’явився цей злощасний вірус — адже аналізи в перші дні перебування в лікарні не проводилися. Медики переконані, що «ризик зараження вірусом гепатиту С в медичному закладі надзвичайно малий, оскільки всі колючо-ріжучі інструменти багаторазового використання піддаються обробці в декілька етапів, а більшість з них одноразового використання». Однак не зайве врахувати ще один фактор ризику — документи свідчать, що «за час інтенсивної терапії було здійснено 34 трансфузії компонентів донорської крові від 24 донорів. Дитині неодноразово вводилася некарантинізована плазма, заготовлена в Центрі дитячої онкогематології та трансплантації кісткового мозку лікарні «Охматдит» методом сепарації донорської крові».

Мамі Віки Рафалович зараз, певно, немає ніякого діла до того, хто винен у цій трагедії — вона виходжує хворе дитя. Але проблема донорської крові може завтра обернутися новими бідами. Тижневик «Дзеркало тижня» неодноразово звертався до цієї теми — свого часу було надруковано кілька статей завідувачки відділення трансфузіології Інституту хірургії і трансплантогії НАН України, лікаря трансфузіолога вищої категорії Л.Вахненко, яка стверджує, що проблема донорської крові великою мірою залежить від тест-систем, які постачає науково-виробнича фірма «Діапроф-Мед». Точніше, не від самих тест-систем, а від їхньої якості. На її думку, точність тестування становить приблизно 50%.

«Тож якщо ми справді хочемо змінити на краще ситуацію в країні з такими страшними інфекціями, як СНІД, гепатити, сифіліс тощо, необхідно терміново налагодити діагностику на європейському рівні з обов’язковим використанням тест-систем, які застосовуються в Європі, Америці, країнах Прибалтики», — вважає Л.Вахненко.

Але для цього потрібна принаймні принципова позиція держави, яка поставить інтереси пацієнтів вище за інтереси бізнес-структур, дотичних до цієї проблеми. Боюся, що чекати цього доведеться занадто довго, багато хворих дітей, на превеликий жаль, можуть і не дочекатися.

Однак уже сьогодні вихід, бодай частковий, є, і ним гріх не скористатися. У цьому твердо переконаний Вадим Кобись, науковий працівник відділення дитячої онкології Інституту онкології АМН України.

— Ще в 2002 році на з’їзді онкологів СНД під час обговорення профільних тем порушили і цю надзвичайно гостру проблему. Онкохворим переливають багато препаратів крові, і рано чи пізно вони захворюють на вірусні гепатити. Тут іще має значення санепідрежим, умовно кажучи, достатньо однієї краплі крові гепатитного хворого на відро води, щоб пацієнт, ослаблений раковою пухлиною та хіміотерапією, захворів.

Багато людей час від часу контактує з вірусами, зокрема й гепатиту. Скажімо, пацієнт побував на прийомі у стоматолога чи пройшов якісь процедури, під час яких отримав певну дозу збудника інфекції. Він може це перенести навіть не помітивши. Але коли зробити так зване імунне дзеркало, то з’ясується, що він має антитіла на гепатит В або гепатит С, які зберігаються все життя і дають достовірну інформацію про те, що людина цим перехворіла. Як відомо, вірус гепатиту циркулює в організмі пожиттєво — попри те що клінічних проявів хвороби немає, вона в будь-який момент може активізуватися.

Станції переливання крові роблять тільки поверхневі маркери гепатитів, але не перевіряють наявність антитіл. І може трапитися, що результати поверхневих антигенів від’ємні, а насправді донор переніс хворобу в латентній формі і його кров для переливання не годиться, бо є джерелом небезпеки.

— Тобто обов’язково треба проводити складніші дослідження і, зокрема, виявляти антитіла? Чи можливо це в наших умовах?

— Такий метод використовується і в Європі, і в Америці. Не складно його запровадити і в нас. Свого часу ця проблема поставала у Польщі — було багато нарікань пацієнтів, що переростали в судові процеси. Це змусило уряд діяти рішуче, і дуже швидко все прийшло до норми — кров переливається тільки повністю обстежена. Очевидно, це дошкуляло і німецькій медицині, бо там діє правило — коли планується переливання крові, беруть розписку з хворого або його родичів про те, що він усвідомлює, що після цієї маніпуляції можливе зараження СНІДом або вірусним гепатитом. Ця пересторога, як видно, не зайва, адже стовідсоткової гарантії не дає навіть Господь Бог. І це при тому, що в них робиться майже 70 тестів, а в нас усього 12.

— Це схоже на шантаж хворого — адже він у безвихідній ситуації, тож змушений підписати заяву.

— Змушений. І хворий, і лікар — заручники ситуації. Але ж медики теж не винні, що на сьогодні ще немає досконалих методик, і абсолютної гарантії ніхто і ніде дати не може. Принаймні поки що, адже технології розвиваються, певно, з часом точності в результатах буде набагато більше. Я почав займатися цією проблемою кілька років тому, коли жодну дитину не можна було вилікувати, бо у всіх розвивався гепатит. Через це ми не могли навіть хіміотерапію призначати. Апріорі вийшов на таку методику обстежень, але це не відкриття — в лабораторії серології таке роблять давно, просто не завжди. Починаючи з 2002 року, я обов’язково направляю донора на тести, які виявляють антитіла. Спочатку це сприймалося негативно, мовляв, навіщо витрачати час і кошти, але вже невдовзі дало свої результати — мої маленькі пацієнти не хворіли на вірусні гепатити.

— Наскільки це складно?

— Абсолютно доступно. Всіх донорів, від яких збираємося переливати кров, направляю на два додаткові тести, які виявлять антитіла до гепатиту В і С. Кожен аналіз коштує 35 гривень, а разом відповідно — 70. Це роблять у будь-якій серологічній лабораторії, тут проблем немає. Щоправда, бюджет лікування одного хворого передбачає на аналіз крові всього 30 гривень. Але, погодьтеся, не таку вже велику суму треба доплатити, щоб через неї ризикувати.

— З донорами зрозуміло. А якщо препарати крові вже в ампулах?

— Тут залишається тільки довіряти, бо ми вже ніяк не можемо їх перевірити. Звичайно, якщо ситуація критична, то ми використовуємо таку кров і препарати, але стараємося заздалегідь подбати про підготовку здорового донора.

— Де ви їх берете?

— Найчастіше це родичі та друзі пацієнтів, їхні колеги, можуть бути курсанти — ті, хто є донорами. Наш пункт переливання крові знає про це, а спочатку там не хотіли цим займатися, оскільки треба вести спеціальний облік. А зараз уже всі переконалися, що це справді потрібно робити.

— Попервах, певно, критики і опору вистачало...

— Справді, було непросто цього добитися, тепер уже набагато легше. Неочікувано я дістав підтримку трансплантологів — була опублікована наукова стаття, де йшлося про те, що донорів для пересадки органів треба ретельніше обстежувати і обов’язково перевіряти на наявність антитіл вірусів гепатитів В і С.

— Виходить, ціна питання — всього 70 гривень? Лише два аналізи потрібно додатково зробити для того, щоб не ризикувати здоров’ям і життям реципієнтів?

— Так. І не такі вже колосальні кошти та зусилля потрібні, щоб вирішити проблему інфікування при переливанні крові. Методика показує, що, як правило, з чотирьох донорів — один має вірус гепатиту В або С. Ризик справді існує, і ризик великий. Цей метод варто було б узаконити і масово запровадити. Станція переливання крові начебто готова до проведення таких аналізів, але знову ж таки — бракує грошей.

— У вашому відділенні лікують дітей з остеогенними саркомами. Кажуть, що діагноз «рак кісток» — це вирок, але, можливо, є якісь аргументи, здатні переконати, що ця хвороба лікується? Адже важливо, щоб люди не лякалися і не втрачали надії.

— Перші високодозові препарати, які застосовують при остеосаркомі, з’явилися ще в 1972 році, а трохи пізніше — і перші позитивні результати. На жаль, у нас в методику лікування це включили майже через 30 років. Результати обнадійливі — майже половина, навіть трохи більше, хворих показують хороші результати після операції і повністю реабілітуються. Минулого тижня оперували дванадцятирічного хлопчика і шістнадцятирічну дівчинку — обоє мали вже великі пухлини. Раніше у таких випадках робили тільки ампутації, а тепер вдається зберегти уражені кінцівки. Щоправда, у хлопчика нога не буде згинатися, але ж головні її функції збережені. Дуже допомагають нові технології, нові препарати і виграний час — якщо було вдале переливання крові і вдалося запобігти гепатитові чи якійсь іншій інфекції, вважайте, хворобу перемогли.

* * *

Якщо можна перемогти тяжку недугу, то, можливо, вдасться здолати й систему, яка калічить маленьких пацієнтів? Роксолана Процьків пропонує батькам дітей, яких спіткало таке саме нещастя, як і її, об’єднатися і подати спільний позов до суду. Не на лікаря, який призначив переливання крові, не на лікарню, де це сталося, а на МОЗ — провідника державних інтересів, який власною волею зробив монополістом фірму-виробника недосконалих тест-систем.

«Я одна з тих мам, які на початку 2005 року першими отримували 8 тисяч гривень на новонароджене маля, — каже Роксолана. — Зараз я вже розумію, що легше викроїти мільйони гривень з держбюджету та кинути їх немовлятам, ніж відтяти мільярди, отримувані з допомогою держзакупівель, у когось із «дуже поважних персон». Виходить, що, даючи однією рукою дітям на візочки і памперси, другою рукою держава наділяє своїх громадян страшними недугами. Як у нашому випадку...»