Коли прийде нова хвиля коронавірусу і що з медициною в Україні?

День медика — гарний привід для того, щоб поговорити про стан медицини в Україні, про те, куди рухається медреформа і що потрібно робити просто зараз, аби в перспективі українці відчули покращення.

Своїм баченням того, що відбувається нині і якою може бути Медреформа 2.0, з читачами ZN.UA поділився співзасновник Українського центру охорони здоров’я Павло Ковтонюк.

Ми говорили про те, що найбільше хвилює і лікарів, і пацієнтів: зарплати лікарів, страхову медицину, співоплати, розвиток НСЗУ; про те, що може підвищити якість медичних послуг і надати економічну свободу лікарям — індивідуальне ліцензування медиків та медичну освіту; а також як Україні вийти з ймовірної нової хвилі COVID-19 з якомога меншою кількістю жертв.

Довідка ZN.UA:

Павло Ковтонюк — ексзаступник міністра охорони здоров'я часів Уляни Супрун, екскерівник Центру економіки охорони здоров'я Київської школи економіки (KSE) — разом зі своєю командою в лютому 2021 року залишив посаду через дискусії навколо підтримки керівництвом KSE міністра освіти Сергій Шкарлета. Незабаром після цього створив і очолив Український центр охорони здоров’я.

Команда центру — фахівці, які брали участь у реформі системи охорони здоров’я України у 2017–2020 роках.

Про медреформу та зарплати лікарів

— Павле Анатолійовичу, що, на вашу думку, сьогодні відбувається з медреформою? На скільки відсотків вона виявилася вдалою? Чого не вистачило?

— Вдалою вона виявилася на сто відсотків. Потреба в ній була перезрілою. Медична реформа — одна з небагатьох, які в принципі почалися. Тому історичну місію вона вже виконала. Тепер питання за тим, як швидко вона дасть свій результат: щоб наша медична система осучаснилась і почала відповідати очікуванням, які є в українців. Очікування прості — хочемо, щоб було схоже на Європу. Хоча би на Східну й Центральну. Рухатися до цього — наше завдання.

Якщо ж говорити конкретно, треба розуміти, як вона розгорталася. Часто чую: реформа відбулася, і що?

Вона, безумовно, ще не відбулася. З 2017-го по 2021-й рік медична реформа тільки заводилася, стартувала. 2017-го було прийнято законодавство. 2018-го в закладах первинної допомоги було реалізовано лише частину державних гарантій. 2021-й — перший рік, коли весь пакет з Програми медичних гарантій (ПМГ), як це передбачено законом про медреформу, був законтрактований у всіх типах лікарень. Фактично це перший рік, коли реформа відбувається у своїй повноті.

Тому говорити про результати ще рано. Але я не очікую, що вони будуть швидкими і що принаймні в найближчі кілька років нам подобатимуться. Через те, що рух цих змін серйозно сповільнився.

— Одне з хворобливих питань — зарплати лікарів. Перед своїм призначенням Віктор Ляшко заявив, що необхідно зменшити одноосібний вплив керівника закладу на розмір зарплати, а також диспропорцію в зарплаті молодшого медперсоналу і адміністрації. В планах — зафіксувати мінімальну зарплату на рівні, прийнятному для галузі і ринковому для всієї сфери. Що ви думаєте з цього приводу?

— Думаю, що зафіксувати мінімальний рівень зарплати означає посилити роль керівника. Зарплату в усіх медиків було зрівняно на законодавчому рівні до початку реформи. І це перетворювало керівника фактично на рабовласника. Від нього в лікарні залежало абсолютно все. Свободи в лікаря був мінімум.

Економічна свобода, навпаки, виникає, коли є вибір, конкуренція, меритократія. Тобто коли лікар з більшим талантом може заробляти більше і розуміє, які має для цього маневри — може перейти в інший заклад, а може зайняти позицію і заробляти більше в цьому закладі або може продемонструвати якісь показники роботи. Це створює економічну свободу і зменшує особистісну роль керівника як джерела влади в лікарні, до якого будь-що треба виявляти лояльність.

Зміни на первинній ланці допомоги показали це найкраще. В тих регіонах, де ці механізми економічної свободи запрацювали, ми бачимо реальне зростання зарплат. І не бачимо там, де вони не запрацювали. Тому заяв Віктора Ляшка про те, що ми повернемося до старих методів, щоб досягти економічної свободи і підвищення доходів, я не сприймаю. Поганому головному лікарю вигідно, щоб усі лікарі отримували однакові зарплати. Тоді різницю між зарплатами він може встановлювати в ручному режимі, з допомогою якихось додаткових бонусів і надбавок.

— Що робити зараз?

— Полегшувати лікарю його кар’єрні й економічні можливості. В нашому законодавстві — і в трудовому, і в галузевому — є чимало речей, які не дають повною мірою створити повноцінний ринок робочої сили, зі свободою вибору, конкуренцією тощо.

Потрібно далі спрощувати трудове законодавство. Якщо не в галузі, то загалом. Потрібні промоція і підтримка приватних лікарських практик, особливо в первинній допомозі. Або в амбулаторно-консультативній, коли лікар не прив’язаний до поліклініки. Він може працювати, наприклад, у стаціонарі, щоб мати лікарську практику, і при цьому консультувати пацієнтів ще й у приватній клініці. Це — мінімальні зміни.

А от індивідуальне ліцензування лікарів стане величезним стрибком в їхній економічній і кар’єрній свободі. Це велика реформа. Я не чую, щоб вона була на порядку денному. Але якщо ми хочемо зробити лікарям добро, то зобов’язані з цього розпочати. Це в тому числі і шлях до вищих зарплат. Назавжди, а не одноразово.

— Поки ж ми бачимо, що лікарі або їдуть у ту ж Польщу, або, наприклад, київські намагаються перебігти з приватних лікарень до «Феофанії», яка фінансується з держбюджету. Що з цим робити?

— Щодо Польщі. На своїй сторінці у Фейсбуці я написав жартівливий пост стосовно думки, що от зараз ми запровадимо державний стандарт оплати праці, і лікарі перестануть виїжджати в Польщу. Це смішно. Лікарі їдуть не тому, що держава не зафіксувала їм зарплати в тарифі. Їх приваблюють кращі умови роботи. Професійна міграція є абсолютно природною. Так само лікарі з Польщі їдуть до Німеччини. А німецькі — до Сполучених Штатів. Порахувати ніхто не може, але називають якісь невідомо звідки взяті цифри про відплив українських лікарів за кордон. Я запитував людей, які працюють у Польщі: яким є реальний відплив лікарів звідти в Британію і Німеччину? Він становить від двох до трьох відсотків. Це, безумовно, талановиті лікарі. Хочеться, щоб вони залишалися в країні.

У нас — так само. Шкода, що вони їдуть. Але це не означає, що ми залишимося без медиків. Ми маємо конкурувати за хорошого лікаря. Поляки конкурують, запрошуючи українських лікарів. Україна також повинна запрошувати лікарів із сусідніх країн. Це нормально. Утримувати своїх і запрошувати чужих. Найкращі лікарі з Молдови або Білорусі не будуть тут зайвими.

Щодо перетоку всередині країни. Є частина лікарень, що не уклали договорів із Національною службою здоров’я України. І туди є відплив. У тому числі з приватного сектора. Це відбувається тому, що там є можливості для неформальних доходів. І вони більші, ніж у лікарнях, які уклали договори із НСЗУ. Принаймні є відчуття, що там це вже не системно (статистики ми ще не збирали і досліджень не проводили).

Там, де оплат НСЗУ бракує, аби хоча б покривати відносно нормальні зарплати ключовому персоналу, це, безумовно, залишається. Або в тих послугах, які НСЗУ поки що не може покрити належними тарифами. У великих інститутах така система — звичний спосіб життя. Нещодавно із однієї з найбільших приватних мереж дуже дорогий і кваліфікований лікар перейшов до одного з державних інститутів на офіційну зарплату, в п’ять разів нижчу, і не хоче повертатися. Зрозуміло, що там він має інші джерела доходу, які перевищують його зарплату в приватному секторі.

Тож поки ми не зробимо єдиних правил гри для всіх лікарень, у тому числі державних інститутів, закладів Академії наук, ДУС («Феофанія»), там завжди буде офшор для неформальних платежів і неформальних доходів лікарів. Це дуже стримує конкуренцію. Приватний ринок хоче розвиватися. Він готовий братися сьогодні за складну медицину, кардіохірургію, онкологію. Але приватні клініки не можуть бути конкурентними на ринку праці. Не можуть чесно конкурувати за хороших лікаря або медсестру, яким «учорну» платять більше. Тому роль уряду — довести до кінця те, що ми намагалися зробити в 2019 році, і перевести всіх на однакові правила гри.

Страхова медицина і співоплати

— Не секрет, що бюджет на ПМГ закладено недостатній. Віктор Ляшко заявляє, що потрібно залучати додаткові інвестиції та визначити розуміння страхової моделі, звідки НСЗУ може отримати додаткові кошти на збільшення ПМГ за тими чи іншими послугами. Одним із шляхів, на його думку, може бути здійснення співоплати. Яка ваша думка?

— Я повністю підтримую ідею міністра шукати джерела для збільшення бюджету ПМГ. Ця програма фінансується з держбюджету, тому передусім потрібно далі працювати з Мінфіном над певною сталою моделлю збільшення фінансування ПМГ. Потрібно говорити в перспективі 3–5 років, а не влаштовувати істерик міністру фінансів. Я читав про це в інтерв’ю останнього. Міністра охорони здоров’я не було чутно весь рік, а коли почався бюджетний процес, він приходить і заламує руки, що коштів на медицину не виділяють.

Коли я був заступником міністра охорони здоров’я, то працював із Сергієм Марченком. Він тоді відповідав у Мінфіні за медицину. Він говорив: «Покажіть свій план, і ми складемо план фінансування. Якщо будуть якісь пріоритетні напрямки, чіткі визначення, плани перетворень і змін, ми знайдемо кошти для їх фінансування». А з розмовами на кшталт «дайте нам багато грошей» у Мінфін ходити нема чого. Країна зараз фінансово й економічно не в тому стані, щоби оперувати шантажем.

Уся ПМГ, безумовно, швидко не виросте. Але треба далі рухатися за пріоритетними напрямами. Тому я очікував би, щоб МОЗ такий план запропонувало.

Зараз є пріоритетні напрямки з цілком конкурентними тарифами, на які заходять працювати і приватні лікарні. Державні заклади надають за ними послуги повністю безоплатно. Перелік пріоритетних послуг потрібно розширювати. У такий спосіб за 3–5 років ПМГ може вирости в обсязі вдвічі. У тих послугах, де це найбільш потрібно. Завдання реальне.

Щодо заяв про страхування. Або люди самі не розуміють, про що говорять, або це імітація процесу, щоб виглядати послідовними в обіцянках, озвучених президентом і домінуючою зараз партією.

Так званою страховою медициною політики годують людей в Україні 30 років. Так званою, тому що це вигаданий на пострадянському просторі мем, який неможливо перекласти жодною мовою. І в кожного міністра він означає щось своє.

Державне медичне страхування в Україні впроваджується через НСЗУ. Нинішній уряд не відмовляється від цієї моделі.

Я чую про співоплати за медичні послуги і покращення умов для приватного медичного страхування. Останнє на часі. Це, безумовно, не панацея для наших проблем. У профільному комітеті ВР я бачив певні законодавчі пропозиції, які стосуються приватного медичного страхування. Вони нормальні і, напевне, стануть у пригоді для цього ринку. Якщо зміни буде прийнято, роботодавці, які захочуть додатково застрахувати свій персонал, робитимуть це частіше. Хоча дива в Україні від цього не станеться.

Тема співоплат має право на життя в Україні, але не більше. У комітеті, як на мене, обговорюють цю тему з інфантильними, нереалістичними очікуваннями. Зокрема, приватні і державні заклади вважають, що запровадження співоплат буде для них якимось подарунком у вигляді легалізації тих доходів від пацієнтів, які вони мають зараз. Приватні — вбілу, а державні — вчорну. І ті, й інші розраховують, що цей статус-кво буде визнано законодавчо: вони отримають величезну частину свого бюджету від пацієнтів, і ще й НСЗУ заплатить тариф. Хіба не чудово, коли приватний заклад бере за якусь послугу 60 тисяч гривень: 10 тисяч гривень дає НСЗУ, а 50 тисяч платить пацієнт? З того, що я чую, більшість думає саме так. Це не співоплата. Я називаю це державною субсидією.

Для пацієнта, який готовий платити 60 тисяч гривень, знижка в 10 тисяч гривень за рахунок платників податків і НСЗУ не є вирішальною. Співоплати повинні мати чітку мету, якої ніхто не озвучує. І, як на мене, ні у міністра, ні у комітету її зараз немає.

На мою думку, співоплата має виконати кілька завдань. Перше — це зайти державі в сектор тіньових платежів і почати його регулювати. З тією метою, щоби люди, які спроможні і готові платити, таку можливість мали. А неспроможні і не готові були від цього звільнені.

Тобто щоб не кожен завідувач відділення вирішував, хто платитиме. А щоб це було врегульовано якимось нормативним актом. Наприклад, ми говоримо, що співоплаті підлягають лише планові послуги. Так ми виключаємо ситуацію, коли відмова від медичної послуги загрожує життю і здоров’ю людини, оскільки це не екстрений чи невідкладний випадок.

Друге завдання — зафіксувати жорстку гарантію отримання допомоги без співоплати. Хороша аналогія — платні дороги, якими ти можеш їхати швидше, але завжди є альтернативна — безплатна. Це допоможе перерозподілити тягар з людей, які реально бідніють зараз через тіньову оплату, на користь людей, які хочуть, але не можуть заплатити.

І третє завдання — це збільшення доступу. Співоплати мають дати можливість зайти на ринок новим гравцям. Зокрема, приватному сектору зайти в ті сегменти ринку, де його раніше не було. Тобто орієнтуватися не лише на пацієнтів, які можуть заплатити 60 тисяч гривень, а й на тих, які можуть заплатити менше. Якщо собівартість послуги, наприклад, 25 тисяч гривень, з них НСЗУ платить 15 тисяч, то для людини це коштуватиме лише 10 тисяч гривень. Це вже відчутно і означає, що людина з райцентру або міста, меншого за обласний центр, може дозволити собі цю допомогу. Таким чином приватна клініка може відкрити відділення не лише в Києві, Харкові, Одесі, а й, скажімо, у Білій Церкві. Зайти в сегменти людей, у яких раніше не було доступу до цієї допомоги.

Якщо ці цілі і завдання є дуже чітко в голові у тих, хто розробляє політику, тоді ми можемо говорити про співоплати. Бажання ж отримати від держави субсидію — це не співоплата. Не треба на це витрачати час.

Що не так з НСЗУ?

— Однією з ключових інституцій охорони здоров’я на сьогодні є НСЗУ. І поки на неї були жорсткі нападки, хотілося її захищати. Але зараз дедалі частіше відчувається, що з інституцією не все гаразд. Недавно колишня керівниця служби Оксана Мовчан пожалкувала, що більше уваги приділяла медреформі, а самою інституцією опікувалася недостатньо, чим її знекровила. Що з НСЗУ, на посаду голови якої зараз уже втретє триває конкурс?

— Я не можу коментувати те, що там зараз відбувається. Але якщо аналізувати стан НСЗУ взагалі, то він викликає у мене серйозну тривогу. За останні два роки НСЗУ виснажилась і дуже втратила у своїй спроможності бути флагманом змін так, як це мало би бути.

Станом на літо 2019 року НСЗУ, можна сказати, була на піку свого розвитку, але навіть тоді — далекою від своїх оптимальних потужностей. Персоналу було рази в чотири менше, ніж потрібно. Люди працювали на виснаження, докладаючи героїчних зусиль. Команда, безумовно, була чудовою. Але так працювати не можна. Те, як вони запускали первинну допомогу, — це якесь диво. Коли розповідаємо про це на якихось міжнародних заходах, ніхто не вірить. Але ми показали, що це можливо.

Однак після 2019-го НСЗУ не лише перестала рости і розвиватись, її стан почав погіршуватися. По-перше, вона зникла з пріоритетних розмов в уряді, в Мінфіні, коли не стало людей, які відстоювали б збільшення бюджету, розширення можливостей, що було необхідно. Окремо можна говорити про моніторинг. За це треба було боротися на Кабміні, в Мінфіні. Щоб НСЗУ стала тим, чим є її аналоги в Європі.

Наведу для порівняння цифру. Бюджети таких агенцій становлять приблизно від 1 до 3% обсягу програми медичних гарантій — усього бюджету, яким вони розпоряджаються. В медичних моделях зі страховими системами, наприклад США, цей відсоток узагалі може сягати 15–20%, адміністративних витрат дуже багато.

Ми взяли британську модель, яка вважається дуже економною й ефективною. 1–3% від бюджету ПМГ на роботу служби — це дуже мало. Але в Україні 2019 року адміністративні витрати були меншими за 0,5%, а нині ще менші. Це фактично робота на виснаження.

По-друге, НСЗУ не тільки не посилювали і не розвивали. Весь цей час вона була під атаками, наприклад міністра Степанова. Не такими лобовими, як на ДП «Медичні закупівлі». Але то було виснаження інституції через постійні конкурси. Націлені не на те, щоб обрати кращого керівника, а щоб отримати контроль над інституцією.

НСЗУ відбивалася. Але з кожною новою спробою отримати контроль інституція втрачала частину своїх життєвих сил і частину людей. Це закінчувалося деморалізацією і відпливом дуже кваліфікованого персоналу. Відплив триває. НСЗУ втратила своє бачення лідерства і перестала рухатися в стратегічних напрямках, які дали б можливість реформі відбутися. Наприклад, функція вибіркового контрактування.

Вибіркове контрактування — надважлива роль НСЗУ. Це ще називається стратегічними закупівлями. Коли ми не просто видаємо лікарням гроші. Так само, як ДП «Медичні закупівлі» повинне купити найкращі ліки за найнижчою ціною, так і НСЗУ має закуповувати послуги так, щоб отримувати від лікарні найкращий результат для пацієнта. Вона не повинна роздавати контракти всім. Найбільше коштів має отримувати лікарня, яка показує найкращий результат до найбільшої кількості пацієнтів. На жаль, НСЗУ була змушена укласти дуже багато контрактів із лікарнями, які не здатні відповідати навіть якимось базовим стандартам. Вона дає їм гроші ні за що і цим підриває успіх змін, себе і свою роботу.

— Наприклад, лікарням «Укрзалізниці».

— Так. Або закладам, які міністр Степанов попросив для свого батька. Це лише те, що витікало в публічний простір. Таких закладів чимало.

НСЗУ, МОЗ і Мінфін мають бути жорсткими. Якщо лікарня не відповідає вимогам, не можна укладати з нею контракт. Або укладати обмежений, тимчасовий.

Була ідея зробити пакет перехідного фінансування для лікарень, які не в змозі виконати навіть мінімальні вимоги до послуг. Вони і надалі отримували б гроші, але набагато менше. Ці гроші призначалися для того, щоб дати час цим лікарням і місцевій владі прийняти рішення: або ми підтягуємо стандарт до мінімально можливого, або перепрофільовуємося в поліклініку чи терапевтичне відділення замість хірургічного, чи в реабілітаційне замість інтенсивного. Стаємо тим, чим насправді є.

На жаль, перехідне фінансування при попередніх міністрах перетворилося на спосіб видати лікарням гроші ні за що. І залишається таким надалі, що підриває реформу.

Проілюструю на прикладі. Під час першої серйозної хвилі ковіду дуже багато людей потребували госпіталізації, кисню, якісної допомоги команди лікарів. На папері було визначено майже 250 ковід-лікарень. Але, впевнений, у кожному місті ці лікарні ділили на ті, куди реально треба везти людей, і ті, куди везти не можна, бо там їм не допоможуть. У Києві, наприклад, багато опорних лікарень були такими, куди людей везти не треба. Везли в три-чотири лікарні, які були переповнені, але там була допомога.

НСЗУ — організація, яка мала стояти на сторожі принципу оплати реальної допомоги. Зараз вона не має таких спроможностей і не має політичної підтримки, бо уряд займає популістичну позицію.

Коли кошти вже виплачені, потрібно перевірити, чи дійсно допомогу надано. Або пацієнт каже: я прийшов отримати допомогу, а мені сказали оплатити стент, який мала оплатити НСЗУ. В НСЗУ має бути апарат, який давав би цьому раду — проводив би перевірки виконання договору і подавав пропозиції про заходи, яких потрібно вжити: штрафні санкції або звернення до правоохоронних органів чи НАБУ.

Для цього НСЗУ потрібен величезний апарат, люди, які не сидять у Києві, а на місцях контролюють виконання договорів. Зараз, якщо лікарня не виконує договору, їй за це нічого не буде. Навіщо старатись, якщо міністр вийде з жалісною заявою і гроші дадуть?

Відсутність якісних змін у своїй лікарні люди розцінюють як провал реформи. За це вже понесли відповідальність кілька попередніх міністрів і прем’єр-міністрів. Якщо міністр Ляшко робитиме так само, він теж буде нести за це відповідальність.

Індивідуальне ліцензування та медична освіта

— Зміна моделі фінансування — лише одна із складових медреформи. Які ще мають бути, на вашу думку? І чи є поступ щодо цих складових зараз? Що мало би бути?

— Одну я вже називав. Це індивідуальне ліцензування медиків, яке має відбуватися разом із змінами в медичній освіті. Зміни у фінансуванні створюють здоровіші економічні механізми, допомагають отримувати кращу зарплату, орієнтуватися на пацієнта. Але вони не можуть створити якісну медицину. Дива не станеться. Якісна медицина народжується в університеті, в постійному навчанні лікаря після університету, в його професійній відповідальності за результати своєї роботи.

Що для цього обов’язково треба зробити в Україні?

Потрібні радикальні зміни в медичній освіті. Класний спеціаліст, який демонструє конкурентний рівень у лікуванні, — швидше, виняток, ніж правило після медуніверситету. Після навчання у нього немає механізмів для постійного покращення своєї кваліфікації. Розвиватися, ставати кращим він може не завдяки системі, а всупереч.

Як тільки лікарі утворять свою Палату і почнуть видавати ліцензії, вони стикнуться з тим, що величезній кількості людей, які приходитимуть за ліцензією, давати її не можна, бо вони, вибачте, своєю низькою якістю просто вбивають людей. Нам часто закидали, що ми атакуємо лікарів. Але це до того моменту, поки людина сама не стикається з медициною. Тут вона одразу стає дуже радикальною.

Коли Палата почне видавати ліцензії, вона почне спілкуватися з кожним університетом: те, що ви випускаєте, не може бути ліцензоване. Давайте щось змінювати.

Не чекаючи, поки в медичній освіті відбудуться серйозні зміни, починати міняти потрібно зараз. Я вважаю, що наша команда давала для цього хороші і прості пропозиції. Перше — підвищення прохідного балу на вході, коли ми зараховуємо до медичних університетів людей, які готові витримувати це дійсно дуже важке навчання. Так робиться в усьому світі. Друге — перехід на західну систему навчання, коли навчатися в медицину йдуть із третього, а не з першого курсу. Тобто спочатку отримують загальну освіту, а потім більш свідомо обирають професію лікаря. Це зміна навчальних програм і екзаменів за взірцем західних.

Якщо хочемо бути конкурентними, хочемо вирватися з тієї бідності, в якій живемо, ми маємо відкритися до світу. Англійська мова, вважаю, має бути обов’язковою в усій освіті в Україні. Але для медиків — перш за все. Вся сучасна медична література — англійською.

— Все, що ми з вами проговорили, мало би бути записане в стратегію розвитку сфери охорони здоров’я з 2021 року. Її поки що нема. Однак ви є одним із творців Маніфесту здорового суспільства. Про що він? Чому ви вважаєте, що такий доволі філософський маніфест узагалі потрібен?

— Наша команда в Українському центрі охорони здоров’я зараз дуже серйозно займається підготовкою порядку денного на наступні десять років. Усі стратегічні документи було написано до 2020 року. Є потреба в новому довгостроковому плані. Ми хочемо вступити в цю інтелектуальну конкуренцію і запропонувати наші напрацювання суспільству, професійній спільноті.

Робота над Маніфестом — частина цієї діяльності. Він у жодному разі не є стратегією. Це була спроба подумати над більш засадничими речами. Навмисно відійшовши від якоїсь конкретики, щоб не сидіти в своїх дріб’язкових проблемах, піднятися на рівень вище — поза медициною навіть, на рівень усієї країни. Як вона має розвиватися наступні десять років? Адже медицина є частиною життя. Не можна здійснити в ній революцію, залишившись жити в нереформованій, застарілій державі. Вона повинна змінюватися. І ми думали про те, що може бути предметом змін у державі в цілому, і в медицині також.

Ключовою є ідея орієнтації на людей як головний актив країни. Нам треба перестати думати промисловістю, вугіллям, газом, заводами і пароплавами. Зараз у світі виграють країни, які інвестують у людей. А інвестувати в людей — це передусім розвивати освіту і медицину, розвивати людський капітал. Важливо не те, скільки у тебе грошей на рахунку, а скільки освіти і здоров’я буде в твоєї дитини. Зараз про це думати страшнувато. І нам потрібно зробити так, щоб ми могли сказати: діти, народжені 2030 року, зможуть розраховувати на хорошу європейську освіту протягом життя і на доволі добротну медицину. Так ми повинні мислити. Маніфест був про це.

На основі цих ідей наша команда береться до розробки порядку денного, в якому будуть пропозиції реформ. Це будуть ідеї радикальні. Я вважаю, що у нас немає часу. Вони будуть у дусі модернізації, щоб Україна не шукала свій шлях, а активно йшла в клуб країн сучасних, і ми могли на рівних розмовляти з чехом, поляком, естонцем про наші результати, наприклад, у боротьбі з коронавірусом, у роботі НСЗУ, в тому, на які медичні послуги може розраховувати людина.

Такі напрацювання на десять років ми вважаємо своїм завданням. Крім того, ми будемо реагувати на потреби дня. Наприклад, зараз ми розробили свої пропозиції до політики співоплат. Частину я озвучив.

COVID-19

— У попередньому інтерв’ю ми з вами говорили про те, що восени Україну наздоженуть проблеми, пов’язані з тим, що в карантині чимало пацієнтів не могли отримати медичну допомогу. І потрібно розробляти ПМГ, яка враховуватиме цю підвищену потребу. Закласти якісь параметри зараз або можливість вносити їх оперативно впродовж року. Були закладені?

— Я про це нічого не чув. Один з проєктів, яким ми зараз починаємо займатися, — підготовка таких пропозицій. Мені здається, це критично. Ця проблема наздоганятиме нас не один рік. Я чую про це від лікарів: більше людей не роблять діагностику в онкології і приходять тоді, коли вже відчувають серйозну симптоматику. Це тривожні дзвіночки.

Надзвичайно серйозна проблема — психічне здоров’я. Є дуже багато наукових свідчень, що постковідне відновлення обов’язково має включати психотерапевтичну допомогу. В Україні не прийнято звертатися до психотерапевтів, використовувати медикаменти для контролю свого психічного здоров’я. Ми це просто ховаємо за табуйованістю тем.

Це повинно бути включено в механізми, які уряд має. Наприклад, у програму «Доступні ліки». Раніше ми пропонували включити туди препарати, що стосуються психічного здоров'я. Тоді це не знайшло підтримки. Чув, що зараз питання повернулося в порядок денний. НСЗУ могла би створити окремий пакет, можливо, окремий тариф для амбулаторних послуг, які стосуються психічного здоров’я. Щоб у людини був доступ і не було принаймні фінансового бар’єра.

У контексті ковіду важлива психотерапевтична амбулаторна допомога для людей, які пережили дуже непрості часи і переживатимуть їх надалі. Ковід поки що нікуди від нас не йде. Ми просто легковажно до цього ставимося. Але це дуже впливає на продуктивність, на сім’ю, на самопочуття й ефективність людини. На відчуття щастя, зрештою. Я вважаю, що завдання держави — робити життя більш щасливим і повним для людей.

— Чергова хвиля епідемії восени — наскільки вона можлива і якою може бути?

— Це дуже ймовірно. Я сказав би, дев’ять з десяти за те, що хвиля буде. Можливо, восени, можливо, ще влітку. Один з десяти — що станеться диво, і пандемія піде з усього світу, як це було з іспанським грипом.

Зараз події розгортаються за більш оптимістичним сценарієм, ніж ми прогнозували. Ми говорили, що зростання захворюваності почнеться вже наприкінці червня. Поки що цього не сталося, однак ми бачимо тривожні моменти. Стрімке зростання починається в Росії. Ймовірно, це індійський або якийсь новий варіант. Швидше за все, статистику вони приховуватимуть, і обсягів зростання ми знати не будемо. Переміщення людей з Росії і назад у нас зараз доволі обмежене, але ніщо не заважає потрапити вірусу спочатку на непідконтрольні території, а звідти — на підконтрольні. Вірус може прийти будь-звідки. Не лише з Росії.

— Які ми мали б зробити уроки з попередньої хвилі?

— Перший — карантин працює. Те, що зараз ми насолоджуємося більшою свободою через зниження захворюваності, — не божий подарунок. Це в тому числі заслуга уряду. Тож тут його похвалимо.

— Заслуга уряду, який із карантином не дуже поспішав?

— Карантинні заходи було запроваджено нормально. Не ідеально. Знову із запізненням, але не настільки, як попереднього разу. Вони були доволі повними і достатньо дієвими, наскільки це можливо в Україні з погляду епідеміології.

Ми маємо розуміти, що наступного разу це потрібно робити на злеті, не чекаючи, поки лікарні вже почнуть заповнюватися. Тоді жертв буде менше, і ми раніше з цього вийдемо.

Другий урок — потрібно готувати пакет економічної підтримки. Цієї зими він був скромненьким, але ми побачили, що навіть такий пакет допомагає, його цінують бізнес і люди. Інвестувати кошти краще не в університет майбутнього. 7 мільярдів гривень як пакет економічної підтримки бізнесу під час ковіду будуть абсолютно не зайвими.

Третій — це вакцинація. Наші сусіди, які довакцинувалися до 40–50%, бачать, що це вже впливає на поширення і на результати — на зменшення випадків тяжкого перебігу хвороби і смертності. Це працює, і на це потрібно кинути абсолютно всі сили, які є в державі зараз. Я вважаю, що, можливо, навіть війна зараз не має бути настільки високим пріоритетом, як вакцинація. Бо якщо до нас прийде така руйнівна хвиля ковіду, яка була, наприклад, в Індії, то і у військовому сенсі ми будемо в кілька разів більш вразливими. Питання пандемії — так само питання нашої національної безпеки.

І останнє, про що, здається, вже ніхто не говорить, але я буду, — це тестування і відстеження контактів. З порядку денного це не йде. Нам це потрібно як для швидкого реагування на спалахи зараз, так і на майбутні пандемії.

— У мене складається враження, що єдиної бази даних записів про проведені вакцинації не існує.

— У мене теж є враження, що базу даних не змогли інтегрувати з електронною системою охорони здоров’я і зрештою створили окрему. А «Дія» — ще одна окрема база. Є й регіональні.

У травні, коли під час свят сталося якесь просвітлення, і люди змогли буквально з вулиці вакцинуватися в будь-якій амбулаторії Києва, ми зробили офіційний запит у МОЗ: чи це є частина плану, і скільки таких людей провакциновано? МОЗ відповіло, що не знає, і за цією інформацією потрібно звертатися до кожного місцевого департаменту охорони здоров’я. Це мене злякало. Те саме стосується «Дії». Людині кажуть брати із собою паспорт та ідентифікаційний код. Це означає, що «Дія» не інтегрована із системою вакцинації. Багатьох людей це стримує. Бо перша мотивація — це здоров’я, але друга — вільне пересування. Це не підвищує довіри.

Хоча в останні дні рівень вакцинації збільшився, і це привід відновити надію, ми все одно перебуваємо дуже далеко від цільових показників і зараз починаємо бачити, що кампанія абсолютно була не готова — ні комунікаційно, ні щодо контрактування і бази записів. Тим не менш є деякі речі, за які уряд варто похвалити. Це визнання того, що Україна не повинна гратися у складну систему черг і все-таки відкрити кампанії для людей, які хочуть вакцинуватися. Центри масової вакцинації всіляко підтримую. Вважаю, що їх потрібно більше.

Своєю дерев’яною політикою засмучує Київ. Як можна було відкрити лише один центр, коли у Дніпрі — шість, у Львові — три? Але це запитання не до МОЗ, а до місцевої влади.

На жаль, темпи вакцинації все одно ще дуже низькі. Я не відчуваю цього як пріоритету.

Ще мені хотілося би більш чесної та відкритої розмови. Про те, яким є реальний справ стан. Уряд усе одно робить вигляд, що все прекрасно. Навіть Віктор Ляшко, який у цьому питанні є фахівцем. Мені здається, що він якраз та людина, котра може сказати, які в нас проблеми, і люди зрозуміють цю чесну розмову. Зараз він ще новопризначений міністр і має вікно можливостей оновити зобов’язання, сказати про те, що кампанія була невдалою. Так, у нас мало вакцин. Але ось наш план. Ми не провакцинуємо 70% населення, але можемо стільки-то. План поміняємо і будемо робити ось так. Відтепер масова вакцинація буде частиною плану. Бо зараз вона не є частиною офіційного плану.

Надія з'явилася. Але стратегічно не виглядає так, що цього року ми вийдемо з пандемії.