КАТУВАННЯ

Власне безсилля так само небезпечне,

як чиєсь насильство

Станіслав Єжи Лєц

Після публікації в «ДТ» (№3, 2001 р.) отримав листа з Луцька. Становище з діалізом тут анітрохи не краще, ніж у Рівному. Тридцять шість діалізних хворих тричі на тиждень (і так до кінця своїх днів, оскільки через недосконалість закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» пересадження нирок в Україні на відміну від розвинених і країн, що розвиваються, майже не роблять) змушені сходити на свою Голгофу. Ці мужні люди об’єдналися в громадську організацію «Стимул до життя». Коли скінчилися діалізатори, хворі з плакатами «Ми ще хочемо жити» пікетували облдержадміністрацію. Завдяки телекомпанії «Аверс» це змогли побачити всі жителі області.

Невже Волинська облдержадміністрація не в змозі забезпечити лише тридцяти шести хворим умови для нормального лікування? Напевно адміністрація наприкінці минулого року яскраво описувала свої досягнення. Напевно серед них були й такі, без яких можна було б тимчасово обійтися. Але повернемося до листа з Луцька: «...Неможливо цим хворим вижити на отримувану ними пенсію. Так, вони вимушені купувати ліки, фізрозчин, донорів для здачі крові, а ще оплачувати переїзд з місця проживання до відділення. Щоб забезпечити гемодіаліз, нерідко для цього працює вся сім’я». (Добре, якщо в родині стільки працюючих і вони одержують стільки грошей, що можуть забезпечити ліками одного хворого. Забезпечити ж нормальним діалізом вони не в змозі. Це під силу лише «батькам» міста. — В.П.).

Багато діалізних хворих, у котрих низький гемоглобін, потребують прийому еритропоетину. Він їм необхідний за життєвими показниками, як діабетикам інсулін. Препарат коштує дорого. Більшість хворих не мають грошей на його придбання. Місцева влада, посилаючись на брак коштів, не закуповує препарат. Було б цілком логічно, якби такі закупки централізовано робила держава й розподіляла між центрами діалізу.

Становище з гемодіалізом в Україні воістину трагічне. У статті президента Академії медичних наук О.Возіанова, міністра охорони здоров’я України В.Москаленка, директора Інституту хірургії і трансплантології АМН України В.Саєнка й головного трансплантолога МОЗ України Є.Барана «Проблеми трансплантології в Україні та шляхи їх вирішення» говориться: «У переважній більшості розвинутих країн світу, незалежно від форми забезпечення населення медичною допомогою (державна, змішана, приватна), на кожний мільйон населення в середньому 500 осіб мають можливість на лікування гемодіалізом, 40 — на трансплантацію нирки і по 10—12 осіб — на трансплантацію інших життєво важливих органів.

У країнах, що розвиваються, цей рівень забезпечення трансплантаційною допомогою значно нижчий. В тій же Польщі гемодіалізом лікується не 500 осіб на 1 мільйон населення, а 140. Трансплантація нирки виконується не в 40, а в 10—15 з них, але й це в 8—10 разів більше ніж в Україні...

В країні з 50-мільйонним населенням мало б лікуватися гемодіалізом близько 250 тис. хворих з термінальною нирковою недостатністю і виконуватися 2 тис. трансплантацій нирки, а лікується (із застосуванням штучної нирки в 25 відділеннях гемодіалізу з 246 діалізними місцями) близько 1000 хворих (за наявною в мене інформацією — менше 850. — В.П.) і проводиться 120—130 пересаджень нирки на рік...

Наша діалізна служба укомплектована переважно вітчизняними апаратами для гемодіалізу СГД-8 і СГД-1УБ, які в даний час не випускаються, та отриманими в рамках гуманітарної допомоги діалізними апаратами всесвітньо відомих фірм «Гамбро», «Дрейк-Вілок», «Фрезеніус» після їх експлуатації за кордоном протягом 7, 8, а то й 10 років. Нова модерна гемодіалізна апаратура складає не більше 25%. Половина гемодіалізних відділень працює без систем попереднього очищення води для гемодіалізу». А це означає, що хворі в цих відділеннях щотижня тричі піддаються катуванням, чого довго вони витримати не зможуть...

Технічне обслуговування штучних нирок здійснюють, в основному, випадкові люди. Таких фахівців в Україні не готують. Є, правда, щасливі винятки. Так, у Києві в 6-й міській дитячій лікарні апарати обслуговує колишній авіаційний інженер Микола Шмаров. У нього, за словами хворих, золоті руки. Уже літня та хвора людина, він, не маючи запчастин, примудряється підтримувати роботу штучних нирок, які десять років відпрацювали у Франції й після капітального ремонту надійшли у вигляді гуманітарної допомоги в Україну. Траплялося, що купував необхідні для ремонту деталі за власні гроші.

Газета «Волинь», передрукувавши 26 січня цього року мою статтю «Рівненській облраді укази Президента — не указ!», від себе додала: «А що обласній владі Конституція, закони, права людини? Їхній розум в основному спрямований на прийняття і втілення в життя незаконних та сумнівних рішень. У 1999 році було виділено 96,2 млн. грн. бюджетних коштів на придбання медобладнання для обласної лікарні. Результат — немає грошей і немає обладнання, а рівень медобслуговування населення різко погіршився». Сподіваюся, відповідно до пункту 4 статті 94 КПК України («Приводи і підстави до порушення кримінальної справи») прокуратура порушить кримінальну справу за фактом пропажі 96,2 млн. грн., на які можна було закупити необхідне устаткування для очищення води.

Люди, наділені владою, але обділені совістю, повинні відповісти строго за законом.

Було б дуже непогано, якби прийняли закон, що зобов’язує керівників областей і міст лікуватися лише в себе в області чи місті. Тоді б вони змушені були піклуватися про оснащення своїх поліклінік і стаціонарів. (У СРСР гемодіалізні відділення з’явилися після того, як Андропову знадобилася штучна нирка.)

Я знаю, що в багатьох областях України діалізних хворих позбавляють їхнього основного права — права на життя. Не здавайтеся! Листи про порушення ваших прав із проханням про захист надсилайте на ім’я Н.Карпачової за адресою: 01008, Київ, вул. Інститутська, 21/8.

Пам’ятайте: «Справедливість дається борцю, а не пасивному володарю права» (із правил судів справедливості США).

P. S. Про стан діалізу в Україні має відбутися бесіда кореспондента «ДТ» з міністром охорони здоров’я України В.Москаленком.