Як Мінздоров’я бореться з епідемією туберкульозу

Епідемія — логічний і невблаганний наслідок потворностей у людському суспільстві.

Х.Хюббенет, президент Товариства київських лікарів (1860—1869)

Всесвітня організація охорони здоров’я 1993 року проголосила туберкульоз глобальною небезпекою для всього людства. Відомо, що це хвороба соціальна, тобто хвороба бідних. Однак наслідки випробувань ядерної зброї, екологічна криза, урбанізація, масове, часто нічим не виправдане застосування фармацевтичних препаратів, наростання темпу життя ослабили здоров’я людей навіть у розвинених країнах.

Щороку в Україні на туберкульоз занедужує в середньому 40 тисяч і помирає від нього 10—11 тисяч людей. Туберкульоз у нашій країні значно помолодшав. Тільки за 1999 і 2000 роки захворюваність серед дітей зросла у 2,1 разу.

«Бідна» держава не в змозі забезпечити хворих необхідною кількістю протитуберкульозних препаратів. Бідне населення не в змозі придбати їх. Хворих лікували заледве одним-двома препаратами замість чотирьох-п’яти. У результаті збудники туберкульозу пристосувалися до цих препаратів, стали резистентними, тобто стійкими до них. Хворі вживали ті препарати, які могли купити. Так виникли штами бактерій, резистентні до цілої низки препаратів. Кількість хворих, що страждають на резистентні форми туберкульозу, невпинно зростає. Згідно з даними НДІ фтизіатрії ім.Ф.Яновського, 2004 року кількість резистентних форм сягнула 37%, що викликає серйозні побоювання у спеціалістів.

Протитуберкульозні препарати токсичні, тому хворі мають посилено харчуватися. Зрозуміло, що переважній більшості з них це не по кишені. А інакше лікування йде не на користь, а на шкоду. Для відновлення здоров’я хворих після курсу хіміотерапії потрібне санаторне лікування.

Найточнішою зі статистичних характеристик епідемії вважають смертність. Та хто в сільській місцевості поставить правильний посмертний діагноз? На жаль, статистичні показники смертності від туберкульозу не відбивають справжнього стану речей. Ще гірші справи з діагностикою — погана оснащеність лабораторій, застаріла діагностична апаратура...

Не дозволяє своєчасно діагностувати туберкульоз і багатоетапність обстеження хворих: амбулаторія—стаціонар—дільнична лікарня—центральна районна лікарня—обласна лікарня або відділення облтубдиспансеру.

Не викликає оптимізму і скорочення 573 лікарів-фтизіатрів (серед тих, хто залишився, більш як половина — пенсіонери). Молодь не хоче йти «у фтизіатрію»: зарплата низька, а можливість занедужати на туберкульоз висока. Впродовж останніх років захворюваність медпрацівників значно зросла. Нерідко через нестачу спеціалістів прийом ведуть лікарі інших спеціальностей. Медпрацівники ФАПів туберкульозу практично не знають: не діагностують його в 80—99,5% випадків. Лікарі загального профілю центральних районних лікарень припускаються помилок у діагностуванні туберкульозу в 54—72% випадків, міських і обласних лікарень — у 42—52%, лікарі-фтизіатри — у 3—5% випадків.

Аналіз динаміки епідемії переконує у значному недовиявленні хворих на туберкульоз і в заниженій смертності. Слід гадати, що наведені в таблиці статистичні дані 2004 року мають перебувати приблизно на рівні 1960 року.

Так звана DOTS-терапія не передбачає санаторного лікування хворих на туберкульоз («ДТ», №№ 31, 32, 2000 р.). Посилання на те, що в розвинених країнах немає протитуберкульозних санаторіїв, недоречні: там не було ні голодоморів, ні революцій, ні війн, ні тоталітарного режиму і пов’язаних із ним соціальних потрясінь, ні аварії на ЧАЕС... Тому в них туберкульоз найчастіше діагностують на початковій стадії, а в нас — на останній. У них загострення і рецидиви трапляються рідко, у нас — часто. У них хворі переважно одержують збалансоване повноцінне харчування, наші про це лише мріють. Сліпе ж копіювання Заходу свідчить уже не про дефіцит коштів, а про дещо інший дефіцит...

Санаторне лікування — одна з ланок у комплексному лікуванні хворих на туберкульоз. Найчастіше воно є продовженням курсу лікування хіміотерапією у стаціонарі, іноді може виступати замість нього або як продовження амбулаторного лікування. Багаторічна практика санаторного лікування довела свою високу ефективність при лікуванні дітей і дорослих. Є.Петров писав: «Практика засвідчила, що в низки хворих ефекту при лікуванні можна досягти лише з допомогою кліматотерапії, в інших же випадках кліматотерапія підвищує, прискорює і робить стійкішою позитивну дію інших видів лікування. Нерідко доводиться спостерігати позитивні зміни в перші ж дні приїзду хворого на курорт, тоді як тривале лікування за місцем проживання великої користі не приносило».

Єдиним надійним критерієм одужання є відсутність загострень і рецидивів захворювання протягом кількох наступних років спостерігання. Часто цього можна досягти лише з допомогою санаторного лікування. Оздоровлення хворих на туберкульоз у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях передбачене законами України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз».

Упродовж 1991—2003 років в Україні ліквідовано 66 протитуберкульозних диспансерів і 86 протитуберкульозних санаторіїв. Крім того, 36 міських і районних диспансерів реорганізовано у відділення міських та районних лікарень. На яких підставах? Адже стаття 26 Закону України «Про курорти» забороняє приватизацію спеціальних санаторно-курортних установ, а стаття 233 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за незаконну приватизацію державного комунального майна.