Він квапився жити... Пам’яті Олексія Сальникова присвячую

Мы принимаем все,

что получаем,

За медную монету,

а потом —

Порою поздно —

пробу различаем

На ободке

чеканно-золотом.

С. Маршак

Сьомого вересня 1976 року в Києві у сім’ї Сальникових — конструктора електронних приладів Анатолія Володимировича і вчителя фізики середньої школи Ганни Петрівни — народився син Олексій. Звичайна дитина. Батьки віщували йому щасливе майбутнє і довгі роки життя. Але доля розпорядилася інакше...

У січні 1987 року Олексій потрапив до хірургічного відділення лікарні «Охматдит» із підозрою на апендицит. Попередній діагноз не підтвердився, і його перевели до терапевтичного відділення, де він пролежав до 16 травня. На щастя, його палатним лікарем став Євген Лівшиць — уважний, ерудований, висококласний фахівець і просто хороша людина. Аналізи показали, що в Олексія хворі нирки: гострий гломерулонефрит.

Довідка. Гломерулонефрит — запальне захворювання нирок, яке уражає ниркові клубочки і викликає порушення їхньої фільтрувальної функції, може виникнути після ураження стрептококовою інфекцією верхніх дихальних шляхів.

Батьки не шкодували ні сил, ні коштів задля порятунку сина. Мати не полишала роботу в школі, але за цей час батько змінив кілька десятків професій. Поруч із дитиною завжди перебував хтось із рідних.

У лютому в Олексія відкрилася шлунково-кишкова кровотеча. Лікарі попередили: треба готуватися до найгіршого. Але любов і турбота батьків та всього медперсоналу поставили дитину на ноги.

У липні 1988 р. батько повіз сина до Москви на консультацію в Інститут педіатрії і дитячої хірургії. Професор поставив під сумнів діагноз гломерулонефриту. Ліки не давали полегшення, Альоші ставало дедалі гірше. У серпні поїхали в Сочі. Він майже весь час спав, але після відпочинку трохи поздоровішав.

Кожного літа, починаючи з 1989 р., на три місяці виїжджали до табору, що в Луганській області. Альоші ставало краще. Та періодично, один раз на тиждень, у нього була блювота. Лікарі не могли встановити причини.

Перед тим як Олексій уперше потрапив до «Охматдиту», він перехворів на ангіну. Здавалося б, просте захворювання. Але через п’ять років нирки відмовили зовсім.

Довідка. Якщо у хворого необоротні зміни в нирках із плином часу призведуть до їх повної відмови, лікарі ставлять діагноз — хронічна ниркова недостатність. Відтоді хвороба «приковує» людину до апарата штучної нирки. Тричі на тиждень протягом 3—4 годин апарат очищає організм від шлаків, які у здорових людей виводять нирки. Ця процедура називається гемодіаліз. Якщо пропустити кілька сеансів гемодіалізу, настає смерть. Хворому встановлюють I групу інвалідності. На гемодіалізі перебувають доти, доки не пересадять нирку (родича чи мертвої людини), якщо буде встановлено, що за низкою параметрів вона підходить цьому хворому. Після чого він усе життя прийматиме препарати, які перешкоджають відторгненню чужого органа. Та й це не гарантує, що нирка не відторгнеться. Зазвичай на Заході роблять не одну пересадку, для нас проблематична навіть перша...

За даними наших учених, понад 80% людей, котрі мають штучну нирку, схильні до депресії. Це так званий посттравматичний стресовий розлад. Деякі переживають те, що сталося, як катастрофу.

Вважається, що на гемодіалізі хворий живе в середньому близько п’яти років, а потім — або пересадка нирки, або смерть. У київських медустановах не було діалізаторів (апаратів) і голок, необхідних для проведення гемодіалізу. Хворі все діставали самі. Батько хлопчика в пошуках голок збився з ніг. Перший раз їх дав професор Євген Баран. Потім діставали голки в різних місцях: віддавали родичі мертвих, передавали знайомі з Москви, купували на чорному ринку. Так само діставали ліки. Крім того, батько сідав в електричку і об’їжджав аптеки Київської області. Адже потрібно було ще діставати й діалізатори... Але, попри все це, діалізники (хворі, що перебувають на діалізі) жили надією на трансплантацію нирки.

Батькова нирка не підійшла. У Києві не було препарату, необхідного, щоб запобігти відторгненню нирки. Лякала висока смертність хворих.

Ми не в змозі уявити собі, що відчуває тяжкохвора людина. У людей, котрі не страждають на тяжкі хвороби, життя плине природно. Вони не знають, коли залишать цей світ. Вони звикли до того, що після сьогодні завжди настає завтра, а можливий кінець — десь там, за обрієм. На перше місце виходять життєві негаразди. Тяжкохворі люди, навіть не знаючи приблизно, коли настане їхній смертний час, болісно відчувають його наближення. Ряди їхніх товаришів, на лихо, швидко рідіють, і вони із завмиранням серця чекають, хто ж буде наступним.

Олексієві ставало дедалі гірше. Час минав, а донорської нирки не було. Тому коли мати прочитала в журналі про центр трансплантації в Запорізькій обласній лікарні, це здалося єдиним виходом. Та в центрі трансплантації безплатно пересаджували нирки лише жителям свого міста. В однієї з колег Ганни Петрівни родичі жили в Запоріжжі. Вони й прописали Альошу до себе. Вся процедура з випискою і пропискою забрала два дні. Хто хоч раз у житті таким займався, може уявити собі, чого це коштувало.

Батько з сином приїхали до Запоріжжя. На жаль, діаліз виявився дуже поганим. Альоша з кожним днем почувався дедалі гірше. Він хотів уже повернутися додому. Попросив викликати матір. Однак уночі повідомили, що з’явилася донорська нирка. 17 березня 1993 року о 24.00 Олексія відвезли в операційну. Лише під ранок у Запорізькій обласній лікарні закінчили першу в Україні пересадку нирки дитині (доти нирки пересаджували тільки дорослим). Операцію провела бригада блискучого хірурга й хорошої людини Юрія Юшкова. Післяопераційний період проходив дуже тяжко. Можливо, тому, що донор — 42-річний чоловік — помер від менінгіту. У пересадженій нирці згодом були виявлені кісти (кіста, у перекладі з грецької — пухир; патологічне утворення з щільними краями і порожниною всередині), але вона працювала. З реанімації Альошу багато разів переводили в палату й назад. Безперестанку тривали консультації фахівців.

А в місті вже почали цвісти черешні. Мати відчувала, що весняне повітря, напоєне чудесними пахощами, незвичайна краса квітучих дерев мають викликати в сина бажання жити, додати йому сили. І, попри заборони лікарів, вранці, під час перезміни, вона, тепло одягнувши Альошу, садила його у візок, ліфтом вони спускалися на перший поверх, і єдиною асфальтованою доріжкою мати возила сина по кілька разів від свого корпусу до моргу й назад. Цей шлях вона запам’ятала на все життя. Лікарі, побачивши посвіжілого й повеселілого Олексія, дозволили прогулянки. Хлопчик став одужувати.

У Запоріжжі пробули до середини червня. Проводжати вийшло все відділення. Приїхали додому, й Альоша, попри високий тиск, пішов на випускний вечір. Сперечатися з ним було неможливо. Він міг велосипедом їздити на діаліз. Одного разу навіть поїхав після діалізу в село за 60 км від Києва, у якому жили батьки матері. Міг усю ніч гуляти Києвом, милуючись його красою.

Він став першим президентом Товариства дітей-інвалідів після трансплантації органів, організованого за порадою Юрія Юшкова; першим головою координаційної ради українських організацій, що захищають інтереси хворих, які перебувають на апаратах «штучна нирка» і перенесли трансплантацію органів; першим головним редактором створеної ним газети «Утро» для «діалізників» та «пересадників» (так себе називають хворі з пересадженою ниркою) усього СНД. На сторінках республіканських газет він розповідав про життя на діалізі, про необхідність прийняття нового закону про трансплантацію органів.

Стан його здоров’я невпинно погіршувався. У листопаді 1998 року професор Євген Баран вилучив нирку, й Альоша перейшов на діаліз. Його помістили в бокс, у якому до нього лежала наша знаменита співачка Раїса Кириченко. Молодий організм поступово брав своє.

Вийшовши з лікарні, Олексій із головою занурився в роботу товариства. Він не дає собі ніякого попуску. Сам пере, готує їжу, робить ремонт у себе в кімнаті. Додому приходить лише ночувати. Держава безплатно забезпечувала «пересадників» лише препаратом від відторгнення органів, решту ліків вони змушені були купувати самі. Альоша їздить по різних підприємствах і організаціях. Нарешті з великими труднощами він знаходить спонсорів: Борщагівський хімфармзавод, фірма «Моторола», католицький фонд «Тріумф серця», християнський фонд «Езра», представництва в Україні фірм Novartis і Upjohn. Це ті, хто відгукнувся. Звернень же було зроблено в десятки разів більше. Особливо хочу відзначити представника фірми Novartis у Києві Ірину Каракай, яка подала товариству неоціненну допомогу. Альоша діставав гроші на лікування членів товариства, ліки, навіть штучні нирки.

Він їздив по всіх областях України. Читав лекції про гемодіаліз. Розповідав, як жити і бути щасливим. Природно, йому доводилося безпосередньо вивчити досвід роботи зі штучною ниркою в діалізних центрах цілого ряду областей, тому що його поїздки тривали досить довго. Організовував відділення свого товариства. З’ясовував, кому й що потрібно. Він брав участь у конгресах і був одним із їх організаторів. Олексій виявив бійцівські риси, захищаючи можливість тяжкохворих людей реалізувати гарантоване Конституцією України право на життя. На останню у своєму житті конференцію він запросив керівництво Мінздоров’я України, діалізників, лікарів-трансплантологів із СНД, представників різних конфесій. На порядку денному стояло питання про недоліки закону про трансплантацію, що позбавляє діалізників надії на майбутнє.

Переживши діаліз, пересадку нирки й повернувшись на діаліз, Олексій добре знав потреби дітей, дорослих «діалізників» і «пересадників» не з чуток, знав про порядки, які панують у діалізних центрах. У своїх статтях у газеті «Утро» він захищав своїх товаришів по нещасті. Держава встановлювала дітям-діалізникам інвалідність, призначала мізерну пенсію дитині — інваліду з дитинства і платила матері 30 гривень за догляд за нею. Як правило, сім’я з дитиною-інвалідом неповна. Батьки, довідавшись від лікарів, що дитина ніколи вже не буде здоровою, а її лікування коштує величезних грошей, швидко усвідомлювали, що життя в них одне (забувши, що в дитини воно теж одне і, як правило, значно важче й незрівнянно коротше), залишали сім’ю. Мати змушена була йти з роботи або розриватися між роботою й домівкою, що довго витримати було практично неможливо. Так, із хворою дитиною, перебиваючись із хліба на воду, й існували. Нехай святиться ім’я твоє, Мати!

Альоша жив повноцінним життям. Відвідував музеї, виставки, концерти, навіть репетиції улюблених колективів. Займався кінним спортом. Він любив море. Їздив в Одесу відпочивати. Любив повторювати, що люди не повинні бути рабами роботи. Він квапився жити, цінував час, розуміючи, що його залишилося мало. Йому пропонували зробити ще одну пересадку, але він відмовився. Задовго до смерті повідомив матері, де і як його поховати.

29 лютого 2004 року о 5 год. 35 хв. приїхала бригада швидкої медичної допомоги. Цілу годину лікар «швидкої допомоги» намагався домовитися з черговим лікарем діалізного центру лікарні №3, що на вул. Петра Запорожця, Миколою Володимировичем Кулізьким про госпіталізацію профільного хворого. Черговий лікар згоди не дав. Відвезли у 5-ту клінічну лікарню, яка не має штучних нирок. Черговий лікар лікарні та завідуючий реанімаційним відділенням ще годину вмовляли М.Кулізького. Олексій весь цей час лежав на «каталці», очікуючи результатів переговорів. Переговори нічого не дали.

Альошу поклали до реанімації, де вранці 7 березня 2004 року його серце перестало битися...

* * *

Я познайомився з Олексієм за кілька років до його смерті. Худенький хлопчик з палаючими очима, непохитний оптиміст, незвичайний життєлюб (він хотів на стіні у своїй кімнаті написати великими буквами: «Льоха любить життя!»), веселий, чесний, комунікабельний, відповідальний, рішучий, він невтомно шукав сенс життя. Невиправний сперечальник, до біса впертий, він, як губка, вбирав нову інформацію, поспішав дізнаватися якомога більше нового. Його радість — не просто радість, це — особлива мудрість.

Як відомо, той, хто хоче, робить більше, ніж може. Кваплячись жити, Олексій діяв за порадою Метерлінка: «Слід накопичувати в собі найпростіші приводи для щастя, не слід ніколи марнувати нагоду бути щасливим».

Ніхто з діалізників не прийняв із його рук естафету. Товариство практично розпалося. Воно тільки продовжує видавати газету «Утро», яку очолила здорова людина. Жодної допомоги і підтримки хворим товариство не подає. Не дивно, що воно вже втратило свого основного й вірного спонсора — фірму Novartis. У цивілізованих країнах товариства хворих очолюють самі хворі. Воно й зрозуміло: хто краще знає їхні проблеми, хто щиро їм поспівчуває? Як відомо, порятунок потопаючих...

Мати і батько Олексія після його смерті, коли я, працюючи над цим матеріалом, уточнював у них дати й факти синового життя, просили передати безмежну подяку всім медикам, від професорів і до санітарок, які трапилися на життєвому шляху їхнього сина. Життєвий марафон Олексія тривав усього 10 043 дні... Як багато встигла зробити за такий короткий термін ця не зломлена тяжкою хворобою щаслива молода людина...