ЄДНІСТЬ КУЛЬТУРИ Й МИСЛЕННЯ

«Я род людей сложу,

как части

Давно задуманного

целого...»

В.Хлєбніков

Видатний філософ сучасності Мераб Мамардашвілі, з’ясовуючи природу живого людського мислення, звернув увагу на одну її особливість, яка має і пагубні наслідки, і значимий розширений смисл. Виявляється, те, що ми мислимо, зовсім не очевидно. Ніякої гарантії думки (як й існування загалом) немає. І щоб думка відбулася, мають бути якісь приховані передумови, певні неявні умови. І ми не можемо зробити цього якимось довільним зусиллям. Думкою не можна опанувати. І частіше трапляється так, що «світ закрутився, й усі точки, що мали б зійтися, виявилися на недосяжних на цей момент відстанях і на часових віддаленнях, недоступних для тих сил, які є в нашому розпорядженні... І вмирає та комбінація численних речей, що спроможна своєю миттю тут і зараз учинити появу в нашій душі розуміння... Внаслідок цього ми в нашій культурі — доходить висновку філософ — живемо радше життям тіней, життям ненароджених людей, у яких все залишилося на рівні напівіснування. І тому часто у нас не честь, а намір честі, не свобода, а намір свободи, не щирість, а намір щирості. І намір думки — замість думки-події». Цей стан Мамардашвілі називав «лімба» — стан душі, яка не народилася. Оскільки все те, що просить народитися, що стукається в двері буття, може так і залишитися на півдорозі, може й не прибути і, як говорив Мандельштам, «в чертог теней вернуться».

З цією проблемою в більш загальному сенсі зіштовхується кожен, хто ставить собі за мету передачу культурного коду іншим, хто намагається транслювати в суспільство оформлене культурне послання. Це особливо складно зробити, коли йдеться про сферу, більш схильну до сприйняття знань, а не ідеальних понять. Інколи така спроба навіть спантеличує, як у випадку, про який хочу розповісти.

Введення у майбутнє

П’ятнадцятого березня ц.р. у заміському санаторії під м.Рівне київський завод із виробництва інсулінових препаратів «Індар» проводив регіональний науково-методичний семінар для ендокринологів семи західних областей України.

До лікарів із промовою звернувся голова правління і директор ЗАТ «Індар», доктор біологічних наук, професор Олексій Лазарєв. Сказане ним було досить несподіваним: «Я хочу сьогодні поговорити з вами з дещо інших позицій, ніж це заведено в традиційному діалозі виробника ліків і лікаря. Спробую викласти вам своє бачення наших спільних завдань, аби ми більше розуміли одне одного і говорили як однодумці — однією мовою. По суті, це бачення нашої з вами місії в її непафосному, суто людському плані.

Я хочу запитати себе й вас: які цінності життя ми сповідуємо? Чим дорожимо? Гадаю, справжніх цінностей не так і багато. Це — праця, здоров’я, знання, культура, добробут і благополуччя родини, діти, стабільність у суспільстві, загальний мир. І, ясна річ, слід говорити про культуру нації — як про унікальний прояв великої культури людства. Поза цим відчуттям причетності до вселюдської скарбниці духу годі говорити про гідність будь-якого сучасного народу. У свою чергу, національна культура, в широкому значенні цього слова, неодмінно містить у собі всю названу аксіологію життя.

У цьому зв’язку я хотів би, щоб культура нашого народу вдосконалювалася й розвивалася, а життєві цінності були неодмінно втілені. І щоб віра в Бога, віра в Божественне походження життя підкріплювалася нашим особистим внеском у підтримку культурних підвалин нації. А найважливіше полягає в тому, щоб нашу професійну діяльність ми теж розглядали в широкому гуманістичному сенсі. Адже навіть те, що ми робимо сьогодні на цьому семінарі, — нехай маленький, але ще один доважок на шальку терезів на користь цивілізованості й культури.

І постарайтеся не сприймати мої слова як урочистий зачин до ділового виступу: поставтеся до них як до серцевини тієї робочої програми, про яку ми говоритимемо далі.

А я наполягатиму на тому, що філософським лейтмотивом і, скажу більше, — законом життя нашого підприємства є й буде не обов’язкове одержання прибутку, а реальне вдосконалення культури нації — у частині оздоровлення виробничої, корпоративної та лікарської етики, формування належної самосвідомості пацієнта.

Розумію ваш подив. Здавалося б, єдине завдання заводу має полягати в тому, щоб виготовляти високоякісні інсуліни, знижувати ціни й бути конкурентоспроможним на фармацевтичному ринку. Ми це, безумовно, робимо, але претензії «Індару» сягають значно далі.

Як відомо, велика мета потребує виваженого курсу. Ми починаємо реалізацію своїх намірів через цілу низку програм, спрямованих на поліпшення медикаментозного забезпечення й медичного обслуговування людей із діабетом, системне навчання інсулінозалежних, організацію умов контролю над перебігом їхньої хвороби, розробку рекомендацій і дедалі більший вплив на їхнє дозвілля та спосіб життя шляхом підтримки їхніх спортивних та культурних уподобань.

Ці завдання самотужки «Індар» виконувати не повинен. Тож ми вважаємо за необхідне залучити до процесу організації системи допомоги людям із цукровим діабетом усі рівні й ешелони влади. А вже заручившись їхнім розумінням, підтримкою і, не в останню чергу, фінансовими можливостями, повести комплексну атаку на захворювання, що епідемічно поширюється. Адже тут закладено величезний ресурс впливу на ситуацію. Пригадаймо хоча б травневий (1999 року) указ Президента, після якого маятник ставлення до проблеми цукрового діабету в країні різко гойднувся у бік її інтенсивного розв’язання. Уряд раптом побачив усю глибину безодні, над якою ми стояли, і зважився на кроки, про які багато держав ще й сьогодні не сміють і мріяти. Це просвітління умів — теж ефект окультурення чиновників, та й, ніде правди діти, суспільства в цілому. І, якщо чесно, без президентського імпульсу таке навряд чи було б можливим. А так — факт залишається фактом, і ми тепер знаємо, як ставленням влади можна за кілька років кардинально поліпшити стан найзанедбанішого процесу. На щастя, наші проблеми дуже добре розуміє нинішній уряд і керівництво Мінздоров’я.

З цим ресурсом треба працювати й тому, що на цьому моменті багато чого перевіряється. Адже ставлення влади, організаторів охорони здоров’я та лікарів до людей, котрі потребують їхньої допомоги, — найточніший показник рівня гуманізації та культури суспільства.

Які ж наші головні орієнтири, яких рівнів ми повинні домогтися, щоб вони засвідчили серйозність наших результатів як в осмисленні проблем цукрового діабету, так і в загальній культурі їх поетапного розв’язання?

Почнемо з виробництва. Якщо скласти перелік усіх мислимих безглуздих претензій, якими всі ці роки невичерпно частували ендокринологів і хворих не такі вже й безневинні фантазери з числа прибічників щедрих інсулінових гегемонів, і потім простежити, як ці домисли безслідно розсипалися, — ми одержали б цікаву й корисну картину. Їхні «аргументи» всихали, наче шагренева шкіра. І одним із найбільш стійких обвинувачень цих діячів на адресу «Індару» була формальна відсутність у заводу сертифіката відповідності стандартам GMP. Але щойно в Україні було введено порядок його одержання, ми відразу подали відповідну заявку (а практично завжди працювали відповідно до його вимог). І тепер одержали офіційне підтвердження світового стандарту нашого виробництва.

«Індар» за стобальною системою оцінок одержав майже 100 (норматив відповідності допускає і 75). Завод у будь-яку секунду готовий прийняти яку завгодно інспекцію з якої завгодно країни. Але є ще один, не менш важливий момент. Показово, як виросла культура ставлення наших вітчизняних структур охорони здоров’я до контролю якості виробництва. Це принциповий рубіж нашої ринкової та фахової розвиненості з благодатними далекосяжними наслідками. Це — визнання безумовної зрілості національної галузевої культури, що сформувалася не без участі й нашого підприємства.

Та якщо вразливість «Індару» в частині сертифікації була явно надуманою і залежала від зовнішніх чинників, то питання повного циклу виробництва довго зберігало реальну гостроту. І ось уже майже два роки ми маємо повну суверенність і вже не залежимо ні від кого. «Індар» сам виготовляє субстанцію та має весь цикл виготовлення препаратів інсуліну, включно з готовими формами. Таких країн у світі було всього три, й Україна ввійшла в цей елітний реєстр завдяки власним фахівцям».

Звернення Лазарєва слухали дуже уважно. Тут багато що для присутніх було вперше й потребувало осмислення. Тим часом, нова ідеологія підприємства виникла не відразу. Вона формувалася разом із розвитком заводу.

Ще два роки тому директор говорив: «Нині колективу вкрай важливо вийти з дещо неприродного періоду суперінтенсивного зростання, коли всі процеси відбувалися під надзвичайно сильним впливом необхідності швидкісного виконання завдань Президента країни й досягнення народнозначимого результату — забезпечення хворих на цукровий діабет високоякісними вітчизняними інсулінами. «Індар» це зробив.

Тепер ми повинні реалізувати іншу — еволюційну модель розвитку підприємства, створену на основі максимально широкого бачення наших завдань і перспектив з наголосом на дійовій системі мотивації. Керівник підприємницького типу завжди повинен знайти що запропонувати підлеглим, «місту і світу». Перед новим ривком я націлюю співробітників на вдосконалення їхніх можливостей. Намагатися брати нові вершини, не поглиблюючи загальну та спеціальну культуру працівника, — це те ж саме, що, споруджуючи будинок, класти цеглини без розчину».

«Люблю твой замысел упрямый!»

«Розчину» Лазарєв не шкодував. І поступово підводив колектив до нового обрію. Хоча навіть це «поступово» було не в звичайному, а в індарівському тлумаченні — завод і на хвилину не завмирав у паузі. Завдання виникали одне за одним, і доводилося бути на рівні їх. Найголовніше — фазовий перехід на сучасніший технологічний уклад: створення повного виробничого циклу виробництва інсулінів. А вже паралельно «відбудовувалася» й закріплювалася відповідна самосвідомість заводчан. Її характерною рисою була єдність етики та компетентності.

Етика починалася з того, що завод відкрито заявив: нашу роль у системі державної охорони здоров’я ми розуміємо відповідально й системно. І коли бюджетні гроші йдуть на «Індар», наша відповідь завжди буде перевищувальною. Колектив підприємства взяв на себе всю відповідальність за тих хворих, котрі «йдуть» на його ліках (а таких нині — 100 тисяч чоловік). У результаті було розроблено всеосяжну багаторівневу програму заходів із подвійним вектором: для виконання медико-соціальних завдань (турбота про людей із діабетом) і супроводження медичних технологій (турбота про лікарів). Ця надзвичайно важлива програма стала малою заводською конституцією і нараховує нині понад 20 проектів різного характеру й напрямів.

Скажімо, під завісу минулого року медико-інформаційна служба заводу узагальнила свої спостереження в регіонах і винесла вердикт: найважливіше сьогодні — створення найширшої мережі шкіл діабету. Підрахували потреби. З’ясувалося: щоб відкрити школу діабету в кожному районі в усіх регіонах країни, треба вкласти два мільйони доларів. Проте лікувальний і просвітницький ефект того вартий. Проект було схвалено й узято до виконання.

У цьому рішенні «Індару» знову проявилася характерна риса його діяльності — увага до сільського пацієнта. Селу сьогодні важко, а якщо в людини недуга, та ще й така складна, як діабет, — лиха не уникнути. Тут треба допомагати. «Хто це зробить, якщо не ми?» — кажуть на підприємстві й перерозподіляють свої кошти з урахуванням цих болючих обставин.

Роби, як я

Технологічний прогрес без готовності й спроможності його прийняти перетворює людей на луддитів. Людина повинна бути інтелектуально сумірна своїй епосі, своєму місцю в житті і, коли хочете, своєму призначенню.

Ще працюючи над докторською дисертацією, Олексій Лазарєв мав змогу обговорювати питання (даруйте, читачу!) «іммобілізації, модифікації та стабілізації інформаційних макромолекул як об’єктів лікарських засобів» із найвідомішими біохіміками тієї доби — Іллею Березіним, Карлом Мартінеком, Андрієм Левашевим й ін. Відтоді в нього сформувалися відчуття важливості середовища наукової творчості та його умов, потреба працювати в добре забезпеченому інформаційному полі, спроможність працювати інтенсивно. Чи варто говорити, що ці принципи було перенесено й у стіни «Індару»?

Принцип переконання відомий: роби, як я! На «Індарі» бачать — їхній лідер перебуває в постійному режимі відданого й самозобов’язуючого ставлення до справи. Бачать і те, як розвивається його управлінська й підприємницька потужність. Висновків може дійти кожен.

Аби бути корисним, потрібно знати про свою справу все. Для Лазарєва та його менеджерів першого ряду немає складних питань. Вони знають усі больові точки своєї позиції та всі кон’юнктурні пастки дня. Вони не просто володіють інформацією, а на всі складні питання мають грамотні емоційні й раціональні відповіді.

Директор і сам на публіці завжди говорить так, щоб його неодмінно й однозначно зрозуміли. Він навіює впевненість. Адже часто скепсис або заперечення хворого пов’язані не з його особистою «відмовою», а з тим, що «в нас скрізь такий бардак» (із листа на завод). Тож не дивно, що менеджери, медичні специ й консультанти підприємства, рекомендуючи хворому ту чи іншу методику, та й просто конкретний препарат, прагнуть, аби цю розмову людина сприймала як розмову про свою перспективу.

Класика медичної поведінки: заперечення хворого є виправданням його особистого глибинного переляку. А щоб зняти переляк, треба ліквідувати уявні загрози, показати все при світлі дня, очистити свідомість від химер. Заперечення слід замістити щирим запитанням пацієнта і лише потім на нього відповісти.

Тож Лазарєв хоче організувати роботу, контакти й усі взаємодії з лікарями та хворими так, щоб вести їх до прогресивних якісних змін із такою неминучістю й силою, яких потребує наш час.

Єдність користі й сердечності

Серед безлічі маркетингових прийомів та спеціальних технологій, популярних на «Індарі», хочу вирізнити одне заняття заводчан — їхнє листування з хворими. Приклад нехитрий, але в ньому зійшлося все те, що хоче вкоренити підприємство у відносини між «ланками інсулінового ланцюжка», — уважність до суті питання, делікатність і культуру в «легалізації» теми, ефективність і взаємну користь від «контакту» на тлі доброзичливої співучасті сторін.

І справді, це ж просто: написали лист (причому співробітники заводу, які це роблять, щиро хочуть допомогти адресатам — я це достеменно знаю), звичайний лист із запитанням про самопочуття й препарати «Індару». Та коли уявити собі, що в Івано-Франківську, Донецькій чи навіть Київській області (у селищі, містечку чи райцентрі) його одержує людина, здоров’ям котрої ніколи не цікавилися не те що в Києві, а й у рідній поліклініці, — це ж приголомшлива подія. Часто з цього й починають: «Три дні не могла сісти за відповідь — не вірила своїм очам». Людина моментально ставала ближчою. І на те, що вона напише на завод, можна покластися, як на найточніші дані. І на їх основі будувати цілком конкретні плани.

Лазарєв давно зрозумів одну дуже важливу річ — довіра хворого повинна передувати рекомендаціям вживати навіть найбездоганніші ліки. Діабет — річ майже інтимна. Психологічних проблем у людей із діабетом хоч греблю гати. Їхня невиговореність створює можливість компенсаторного контакту з небайдужим співрозмовником, і це повною мірою використовують на заводі.

Усі листи на «Індар» директор читає сам. І не лише тому, що їх адресовано йому особисто. Лазарєву потрібне це знання для того, щоб сформувати для себе панораму очікувань людей від свого виробника ліків. Потім із цими листами працює медико-інформаційний центр заводу. І, коли треба, через регіональні громадські організації або місцевих ендокринологів надають необхідну допомогу адресатам. Вчитуючись і вслуховуючись у цей воістину античний хор стражденних людей, котрі не приховують свого розпачу, на підприємстві постійно вносять зміни у свою маркетингову й медико-інформаційну політику. Сприяння має бути реальним і точним. Тож тут цілком довіряють тільки своїй інформації.

Непротивлення злу насильством

«Індару» завжди перепадало незаслужено. І галантністю його опоненти ніколи не вирізнялися. На заводі дивувалися, обурювалися, від деяких персонажів гидливо відверталися, але переходити на їхню мову собі не дозволяли. Певне, втримувала колективна порядність і гідність людей, які добре роблять свою справу. Теж, знаєте, властивість культурного порядку.

Індарівці, правда, особливої великодушності в таких випадках теж не виявляли, але завжди намагалися перевести «дискусію» в спокійне змістовне річище. На вже згадуваному семінарі ендокринологів Лазарєв зазначить: «Зверніть увагу на відомий, але вражаючий факт. Зменшення рівня глюкозильованого гемоглобіну лише на один відсоток знижує кількість певних видів ускладнень цукрового діабету на 35 відсотків. А тепер пригадаємо 1989 рік. Вісімдесят тисяч наших співвітчизників одержують погано очищені радянські інсуліни. Ускладнення цукрового діабету фіксуються у 84—88 тисяч чоловік. Минає десять років. Яку картину ми спостерігаємо? 2000 року 120 тисяч хворих одержують різноманітні інсуліни, і вже 368 тисяч страждають від ускладнень. Триста шістдесят вісім тисяч чоловік! Держава й громадяни на порятунок від наслідків діабету витрачають понад мільярд гривень на рік. І після цього окремі «діячі» нам кажуть, що ми у своїй країні щось зробили не належним чином.

Що ми зробили не так?

Те, що людей із гострою потребою забезпечили потрібними ліками? А маючи базовий рівень забезпеченості препаратами інсуліну, розгортаємо роботу цілком іншого рівня та якісного класу: говоримо про обов’язкове досягнення ефективної компенсації діабету? Відколи це гріх?..»

Єдність волі й долі

Чи завжди «Індару» вдається бути на висоті своїх власних критеріїв? Авжеж, ні. Збиває багато що, та й завдання не з легких. Мабуть, з урахуванням можливих «ярів», ідеологія підприємства й формується «на виріст». У цьому є пряма користь. Радив же Лев Толстой у кожній справі «завжди брати вище за течією» — якщо навіть знесе, то й тоді «залишок» буде відчутним.

Доля Німеччини в нацистську чумну добу наочно показала, наскільки тонкий і вразливий шар культури. З урахуванням глобальних індарівських завдань можна тільки уявити собі, скільки йому ще доведеться «плекати свій сад», — у цій справі, крім сталості зусиль, потрібні час і безмежне терпіння. Пам’ятаєте у Франца Кафки: «Є два головних гріхи, з яких випливають усі інші: нетерплячість і недбалість. Через нетерплячість людей вигнано з раю, через недбалість вони туди не повертаються. А можливо, є лише один головний гріх — нетерплячість. Через нетерплячість вигнано, через нетерплячість не повертаються». Цей твір геніального письменника називається «Міркування про істинний шлях».

...Понад півстоліття тому генералу де Голлю відрекомендували майбутнього міністра культури в його уряді — Андре Мальро. Президент Франції поставив кандидатові лише одне запитання: «Ваше минуле?». Мальро визнав за можливе відповісти без зайвої скромності: «Я воював за людський шанс».

Не забуваймо — цей бій триває досі.