ЄДНІСТЬ СПОСОБУ ДІЇ

Ніхто не говорить, що на бджолі лежить священний обов’язок робити мед. Вона його робить тому, що вона — бджола.

О.Герцен

Ми полюбляємо підхвалювати чужі статути — японську етику, китайську беззаперечність, американську ділову культуру. І правильно робимо — там є чого повчитися. Але часом чужий блиск лягає полудою на наші очі, зміщує пропорції та світлотіні, і ми не бачимо очевидних переваг вітчизняного співжиття. Принаймні в середовищі його «просунутих» утворень. Київський завод із виробництва інсулінових препаратів «Індар» — із їхнього числа.

Етапи великого шляху

Ключові позиції виробничої ідеології заводу — довготерміновість стратегії та системність практичних кроків. «Індар» нічого не робив навмання. На заводі чудово розуміли, що повинні перевершити себе, — просто випускати якісний продукт у даному випадку не можна. Треба було висунути ідеї, що відповідали б усій гостроті й серйозності проблеми, і водночас — досить несподівані. Це заводчанам удалося. «Індар» запропонував цілісну концепцію становлення й ув’язування всього інсулінового «ланцюжка» в країні: виробника вітчизняних препаратів, організаторів охорони здоров’я, ендокринологів, громадських організацій і рухів, фондів і центрів, соціальних програм і шкіл (навчання й самоконтролю), засобів інформації і, природно, самих хворих на цукровий діабет. Тобто, йшлося про створення на широкій платформі відкритості й співучасті реальної програми всебічного діабетичного сервісу за допомогою низки комунікативних, інформаційних і навчальних структур. Ця програма відразу вивела завод з ординарного ряду «чистих» виробників, що вичерпують свої претензії нормою прибутку. Не впав «Індар» і в іншу крайність — не заходився просувати свою торговельну марку спонсоруванням видовищ і концертів естрадних зірок. Усе, що він робив, розвивало саме діабетичну сферу, і розвивало ефективно. У результаті, багато в чому завдяки «Індару», діабет в Україні має сьогодні цілком інакший якісний формат.

Нинішня, уже звична норма забезпечення хворих препаратами інсуліну змушує переглядати всю систему протистояння важкій недузі. Й оголює низку застарілих проблем. Передусім — у середовищі лікарів. Ендокринологів треба було завоювати. «Генетичну» недовіру до своїх ліків мали не тільки хворі.

За минулий рік понад тисячу лікарів пройшли через цехи й лабораторії заводу. Фахівці з вищою освітою та знанням біохімії навіч побачили всю складність і високотехнологічність виготовлення інсуліну. А в лабораторіях підприємства вони могли спостерігати і брати участь у контролі якості препаратів, сировини, реактивів, компонентів, води й допоміжних матеріалів за сімомастами різними показниками. Це мало надзвичайно важливий навчальний і психологічний ефект. Разом із новими знаннями розповсюджувалися й вітчизняні інсуліни. Україна поволі поверталася обличчям до заводу. А маючи в союзниках лікарів, можна було думати про створення системи діабетичної безпеки в країні.

З початком застосування в медичній практиці київських інсулінів завод разом із НДІ ендокринології та обміну речовин ім. В.Комісаренка заснував поіменний реєстр хворих, що користуються препаратами «Індара». На кожного пацієнта завели індивідуальну картку, куди лікар вносив усю картину, що супроводжує прийом ліків. Таких карток на сьогодні вже близько 60 тисяч. А медична служба підприємства оголосила про безпрецедентну ініціативу — створення власного реєстру. На заводі хочуть знати про кожного, саме про кожного хворого, що послуговується вітчизняними інсулінами.

Ліки для «Індару» — не лише товар, а частина загальної концепції самореалізації підприємства. Адже повноцінне медикаментозне лікування інсулінозалежного хворого неминуче змінює весь стиль його життя. Хворий на цукровий діабет сам повинен стати для себе контролером. Але для цього з ним треба вміло й послідовно працювати. У цьому сенсі вже кількісне насичення ринку вітчизняними інсулінами — інновація «Індару», яка орієнтує хворих на активний спосіб життя, що неминуче потребує, людина пізнала себе та свої нові можливості, перейшла на новий цивілізаційний рівень подолання діабету.

Крім цього, завод проводить об’ємну роботу з медико-інформаційного супроводження інсулінів: випускає свій вісник, добірки лекцій, книжки, щоденники самоконтролю для хворих, проводить навчальні семінари, відкриває школи діабету. Маючи концепцію власного соціального маркетингу, «Індар» рік у рік розширює кількість соціальних програм: «Мати й дитина», програма підтримки спортивних акцій для людей із діабетом, проведення конкурсів творчості молоді, днів відкритих дверей на підприємстві тощо.

Та найголовніша «соціалка» «Індару» — гарантія випуску препаратів інсуліну найвищої якості, у достатніх обсягах і в повному асортименті. Кожен індарівець знає — він виготовляє та розливає по флаконах не напої, а ліки, які рятують людей.

Ніколи не був «розмитий» на заводі й погляд на структуру підприємства. Доктор біологічних наук Олексій Лазарєв відразу задумав її як синтез науково-виробничого холдингу та медико-дослідного центру й терпляче наближається до визначеної мети. Кожен нинішній локальний підрозділ — прообраз майбутнього напряму діяльності підприємства, що в сукупності дозволяє домагатися комплексного прогресу в науці, виробництві й медичному обслуговуванні хворих. Американське прислів’я говорить: «Скрипляче колесо одержує олію». Ми говоримо — «Шлях долає той, хто йде».

Індарівський характер

Способом життя «Індар» нагадує мені маленький підводний човен. Така сама компактність, такий самий зібраний, майже режимний уклад, і така сама єдиноначальність. «Субмарина» «Індар» у важкі часи «лягає на дно», щоб не запеленгували й не потопили, а в дні трудових перемог — гордо несе свій прапор над «темною хвилею». Й ні на день не перериває «похід».

Лазарєв ніколи не змарнує нагоду публічно відзначити свою команду. Його вивірена характеристика підлеглих завжди незмінна: «Людей ми підбирали особливо ретельно. А орієнтація на керівний і технічний персонал підприємств колишнього військово-промислового комплексу виявилася винятково продуктивною. Не слід забувати, що ці фахівці ще років двадцять тому працювали в галузі високих технологій. Ставка на їхню компетентність себе цілком виправдала. І хочу наголосити: кваліфікованість персоналу, культура виробництва й масштаб особистості міцно взаємопов’язані. Ми не втратили жодного фахівця, що пройшов стажування в Німеччині та сприйняв нову культуру, нову ідеологію праці і, я навіть сказав би, нове світорозуміння. У його основі — високе чуття цінності життя (а в нас воно традиційно занижене) і потреба «викладатися до кінця».

Перевірена ще на будівельній епопеї, команда «Індару» справді витримала всі тести на виживання. А на удари долі відповідала новими й новими зусиллями згуртованої роботи й дисципліни. Відданість справі Лазарєв цінує, але сповідує принцип Екзюпері: «Можна любити тих, кому наказуєш, але не можна говорити їм про це».

Перевага середнього підприємства в тому, що в ньому важко загубитися, і незнаних працівників у ньому не буває за визначенням: усі знають усіх, і всі структури видні наскрізь. Звідси й можливі проблеми — якщо це не «велика сім’я», то неминуче — «комунальна квартира». Так ось, інтригани на «Індарі» не виживають. Цьому сприяє і характер особистості директора підприємства.

Торік улітку, коли заводу майже півроку не платили за поставлену продукцію, здавалося, ще трішки — й «Індар» повалиться. Отоді й проявилися найкращі ділові риси його команди. Вони не впадали у відчай, а успішно вирішували нові завдання: реєстрували свої препарати в Росії, опановували наладку нової лінії картриджних форм інсуліну в комплекті зі шприц-ручкою, освоювали виробництво субстанцій і відразу кількох форм генно-інженерного інсуліну. Ця «відповідь Керзону» доводила супротивників «Індару» до сказу — Лазарєв будь-яку проблему перетворював на завдання, яке розв’язував, і це виводило завод на новий якісний рівень. Усі його дії мали конкретно вимірюваний результат, усі починання він незмінно доводив до логічного завершення, а поняття напівперемоги для нього взагалі не існує.

Водночас стиль керівництва Олексія Павловича не грішить надмірною демократичністю. Маючи внутрішню силу й незаперечний авторитет серед підлеглих, він дуже крутий стосовно беззастережності виконання його доручень. Але мою спробу порівняти його з відомим латиноамериканським диктатором Лазарєв не прийняв: «Я директор. І необхідний результат зобов’язаний бачити чіткіше, ніж будь-хто. І відповідальність у мене інша. Я не дуже розумію розмови про делегування своїх функцій і повноважень управлінцям нижчої ланки — як я можу делегувати те, за що відповідаю одноосібно? Ціна стратегічної помилки занадто висока, щоб експериментувати в цьому напрямі. Кожному керівникові цілком вистачає своєї свободи — дерзав би тільки. А я зобов’язаний зробити все, щоб не слабнув довгостроковий імпульс розвитку».

Цього вміння Лазарєву не позичати. Його принципові рішення незмінно містять принаймні три аспекти: виробничо-ринкову мету, мотиваційну основу для персоналу підприємства та суспільну метафору. При цьому остання завжди конкретна, зрозуміла й досяжна — у частині поліпшення рівня життя. Отож і приваблива.

А ще директор для колективу — головний ньюсмейкер. Його ідей, рішень, висловлювань і дій для «ненудного» життя підлеглих вистачає під саму зав’язку. Індарівці на роботі говорять про роботу. Це стосується й самого директора. З ним безглуздо говорити про хобі чи відпочинок, а про «Індар» — скільки завгодно. І це не обмеженість. Адже стверджував Ландау: «Бездарність завжди різнобічніша». Зосередженість на одному — хіба цього мало, коли людина обдарована, а кінцева мета гуманна? А Лазарєв безумовно щирий, коли говорить: «Я виходжу з того, що на стадії становлення країни й відродження культури нації безумовно необхідні лідери, однозначно орієнтовані на одержання результату для всіх». Така позиція збагачує та «відтворює» моральну модель бізнесу, багаторазово посилює значення чисто виробничих досягнень підприємства.

Національний масштаб

За колишніх часів, аби щось в Україні визнали «річчю», необхідно було одержати «ліцензію» з Москви. Тепер життя вимагає європейського й навіть світового визнання. У перший індарівський рік постійно звучало: покажіть ваші «оцінки» з Заходу! Але заводчанам у плині буднів було не до того. А коли основні виробничі програми було втілено, дійшли руки й до високих гостей. Тільки 2002 року на «Індарі» побували президент Європейського відділу Міжнародної діабетичної федерації (МДФ) професор Массімо Бенедетті, директор Європейського регіону Всесвітньої організації охорони здоров’я Марк Донзон і член правління МДФ-євро Курт Клеменс.

Бенедетті зізнавався: «Я вражений організацією виробництва на вашому підприємстві, досягнутими вами результатами. Візьму на себе сміливість і висловлю вдячність від імені усіх людей за якість ліків, якої домоглися ваші фахівці. У цій країні проблему, здається, вирішено». Йому вторував і датчанин Курт Клеменс: «Я думав, що є лише одна велика країна з високими технологіями виготовлення інсулінів — Данія. Тепер я бачу, що помилявся. Виявилося, що це можливо й в Україні».

А найекстравагантнішою була реакція Марка Донзона. Він їхав на завод украй неохоче, і налаштований був дуже скептично. Але щойно зайшов у цехи — змінився невпізнанно. Донзон був просто щасливий від побаченого і радів, як дитина. Рівень виробництва, ступінь очищення препаратів його вразили, він довго й захоплено демонстрував флакончик на «просвіт» самим індарівцям.

Ці візити на «Індар» було сприйнято із вдоволенням, але без ажіотажу. Вони лише підтвердили те, що заводчани знали і без високих гостей: їхня продукція — бездоганна. Тим паче що головна битва за долю підприємства розгорталася в рідному «королівстві». У цьому зв’язку я прямо запитав Олексія Лазарєва — як він лобіює свою продукцію на противагу приватному західному капіталу. Його відповідь була прозаїчною: «Стосовно обстоювання інтересів «Індару» у традиційному сенсі цього поняття, то ніяких коштів на це, як ви самі розумієте, у держпідприємства не було й немає. Як не було й ніякої, кимось підтримуваної, експансії наших інсулінів на українському ринку. Була гостра потреба в ліках. Вона й визначила нашу запитаність. Інша річ, що цим шансом ми скористалися повною мірою.

Ясна річ, відгуки високих єврочиновників про завод — справа хороша, але значно вагомішим аргументом на користь «Індару» є вихід його продукції за межі України. Росія вже купує українські інсуліни, вони проходять останні ліцензійні процедури в Сербії, а також у кількох інших країнах. Виходячи на зовнішні ринки, завод демонструє єдність бізнесових і національно-іміджових завдань. Скажімо, резонанс від перших кроків на російському ринку був просто приголомшливим. Відразу з’явилися публікації, де «Індар» звинувачували в прагненні захопити половину інсулінових продажів у федерації, пішли повідомлення про «найвищі рівні» його лобіювання. Викид цієї недобросовісної інформації має явний превентивний характер і налаштовує операторів російського інсулінового ринку на боротьбу з «чужинцями», але навіть у цих матеріалах немає жодного слова про необгрунтованість амбіцій українського виробника. Ніде не ставиться під сумнів і світовий стандарт його продукції. А це, як то кажуть, дорогого коштує: за «Індаром» визнали право сильного.

Багаторазово доведено, якість — випробуваний інструмент просування свого бізнесу. Відомий виробник одягу Монті Платт полюбляє хизуватися вишуканим афоризмом: «Моїми пальтами торгують мої пальта». І він недалекий від істини. «Індар», схоже, стає серйозним конкурентом світовим інсуліновим велетням: бояться — отже поважають. Обнадіює також те, що на підприємстві добре розуміють формат і ціну питання, його загальнонаціональне значення. Лазарєв відвертий: «Становлення інсулінового виробництва дало нам надзвичайно цінний досвід обстоювання державних інтересів. Цей досвід недвозначно говорить про те, що умови, у які нас прагнуть поставити, правила, за якими нас змушують грати, часто створюються та пишуться без урахування справжніх можливостей української сторони. Це легко пояснити — кожен стоїть на варті своїх інтересів. Нас досі хочуть бачити у певних межах, тримати на підсобних ролях. Але на цьому шляху майбутнього немає. І якщо країні потрібні серйозні прориви — а вони їй, безумовно, потрібні, — слід шукати свої результативні рішення, які виведуть нас на належне місце у світовій табелі про ранги. Як і сталося у випадку з виробництвом вітчизняних інсулінів».

Як і кожне динамічне підприємство, завод послідовно розширює свою присутність і на українському фармринку. Але й тут простежується «порода»: в основі — установка на випуск імпортозамінних препаратів, а не на посилення конкуренції з побратимом за галуззю. І хоча ринкова шляхетність у нас поки що не шанується, а відмежованість вітчизняних виробників часом просто драматична, «Індар» залишається вірним своєму головному принципу, і відлік веде, виходячи з загальнодержавних інтересів. Приклад цього — недавня заява Лазарєва: «Я зовсім не відхиляю нині активно впроваджувану ідею відомої західної компанії про будівництво в Україні ще одного інсулінового підприємства — на приватні гроші. Чом би й ні? Тільки нехай це буде виробництво повного циклу — самодостатнє й автономне, яким є сьогодні «Індар». Зміцнить воно інсуліновий суверенітет нашої країни, розширить можливості для хворих — будь ласка. Інакше — це лукава гра, а на біді грати не можна».

З цією думкою важко не погодитися. Є філософія «хапка», а є філософія наукомістких виробництв. Між ними — прірва. Тут відмінність світоглядів, культур. Їм нічого робити на одній території.

Тим часом про захищеність підприємства від радикальних зазіхань іззовні говорити ще рано. А на запитання: у чому полягає головна тривога заводчан стосовно долі «Індара», Олексій Павлович відказав: «Сьогодні в Україні немає правових актів, які визначали б невід’ємні функції державного підприємства як державного виробника — поряд із заходами його державного захисту».

На початку лютого 2003 року з нагоди відкриття в Києві нового Міжнародного виставкового комплексу пройшла грандіозна виставка українських товаровиробників. Її відвідав Президент країни. Підійшов Леонід Кучма й до стенда «Індара». Запитав про стан справ на підприємстві, поцікавився — чи немає якихось прохань. Як ви думаєте, про що попросив директор Лазарєв? Він сказав про бажання колективу заводу залишатись у винятково державному підпорядкуванні. Президент підтримку обіцяв.