Борис Литовський: «Насамперед потрібно захистити лікарів». Соціологічне дослідження виявило, що здоров’я посідає перше місце серед політико-соціальних пріоритетів українців

…Колись у середині бурхливих 90-х мені довелося розмовляти з главою представництва однієї великої закордонної фірми, яка вирішила пов’язати свій бізнес із нашою країною. Мене тоді неймовірно вразили плани компанії щодо різноманітних доброчинних проектів в Україні. На моє здивоване запитання «Навіщо це вам?» бізнесмен відповів: ми зацікавлені в тому, щоб добробут ваших громадян зростав — тоді й наш товар, нехай не тепер, а років через п’ять, буде більш популярним.

Наші підприємці тоді так далеко не заглядали. Та що, власне, казати про них, коли навіть урядовим чиновникам, котрим, як то кажуть, за посадою належить піклуватися про громадян своєї країни, було зовсім байдуже, де ці самі громадяни працюють, на що живуть, що їдять, як і чим лікуються. Більше того, деякі майже відкрито заявляли, що, мовляв, коли вимре навіть половина населення країни, їхня посада залишиться, а виходить, їм хвилюватися нема про що.

В народі тоді навіть ходив гіркий жарт, що про нас і наше здоров’я в усій країні піклуються всього дві особи — Джонсон і Джонсон.

Утім, тоді й самих людей не надто хвилювало здоров’я. Набагато важливіше здавалося вижити, заробити побільше грошей, накупити вдосталь їжі, красивого одягу, поніжиться на закордонних курортах.

Минуло неповних десять років, і та зневага, з якою і суспільство, і влада ставилися до медицини, неминуче почала даватися взнаки. Зникли медичні школи, постаріли лікарні й поліклініки, зробилася непридатною техніка, із полиць аптек практично зникли недорогі ефективні ліки, а в країні почалися епідемії.

Тут-то й з’ясувалося, що насправді найважливіші для кожної людини зовсім не ті теми, які нав’язують нам політики та ЗМІ. Набагато більше, ніж інфляція, енергоносії, вибори й навіть житло, людей хвилює здоров’я — їхнє власне, здоров’я їхніх близьких і дітей. Саме заради нього вони готові жертвувати всім — роботою, грошима, дахом над головою.

Причому розуміють це сьогодні практично всі, зокрема й великі підприємці та державні діячі. Не випадково діяльність найбільш значних і респектабельних благодійних фондів «Україна 3000», очолюваного дружиною президента країни Катериною Ющенко, фондів Ріната Ахметова, Віктора Пінчука, Олени Франчук та інших спрямована саме на медицину, медичні установи, пропаганду здорового способу життя.

Сьогодні в країні зареєстровано вже понад десять тисяч благодійних організацій і фондів, більшість із яких тим чи іншим чином пов’язані з медициною та здоров’ям. При цьому, коли ще зовсім недавно серед добродійників переважали закордонні філантропи, то останніми роками активізувалися наші співвітчизники. Багато хто з них, вивчивши досвід Заходу, розуміє, що без особистої участі кожного реально змінити ситуацію в суспільстві дуже складно.

Про особливості української філантропії, її цілі та завдання ми розмовляємо із засновником благодійного фонду «Здоров’я нації» Борисом ЛИТОВСЬКИМ. Тим паче що й нагода трапилася слушна: проведене на замовлення Фонду соціологічне дослідження громадської думки щодо організації медичної допомоги й політико-соціальних пріоритетів українців.

Найбільше нас хвилює здоров’я

Дослідження (до слова, перше настільки широке за кількістю порушених тем) лише підтвердило правильність обраних фондом пріоритетів. Більшість опитаних — причому окреме опитування з тими ж запитаннями проводилося й у професійному середовищі медиків — вважають, що основні зусилля суспільства слід спрямувати на реформування системи охорони здоров’я і безпосередньо на лікаря — на підвищення його статусу в суспільстві, зарплати, соціального захисту й освіти.

— Коли ми відкривали наш фонд, то від самого початку планували, що сферою докладання наших сил буде медицина, — розповідає пан Литовський. — Але в чому конкретно потрібна допомога, що найбільше потребує негайного втручання з боку благодійних фондів? Щоб визначити ці больові точки, ми вирішили провести соціологічне дослідження.

Воно виявило дуже цікаві й навіть несподівані речі. Скажімо, можна було припустити від самого початку те, що людей хвилює здоров’я й ситуація в нашій медицині. Однак того, що цю проблему люди ставлять на перше місце в рейтингу соціальних, політичних та економічних проблем, ніхто не очікував. Відповідно до опитування, вона сьогодні турбує 95%, причому 76% громадян країни — вкрай.

Для порівняння: політика хвилює менше половини населення. Зокрема 44% опитаних зазначили підвищену стурбованість ситуацією у Верховній Раді, понад третину — можливим вступом України до НАТО і чверть — наслідками вступу до СОТ. Значно менше, ніж здоров’я, людей хвилюють ціни на газ і бензин, виплата пенсій, компенсацій Ощадбанку й навіть якість освіти.

Мало кого з наших співвітчизників влаштовує нинішня система охорони здоров’я — 60% відверто незадоволені нею. Навіть серед медиків, де традиційно більше тих, хто вважає нашу систему задовільною чи навіть дуже хорошою (1%), понад половину (53%), дають їй негативну оцінку.

А от що, на думку лікарів, потрібно зробити насамперед, так це значно підвищити зар­плату медикам (за це висловилися 75% опитаних) і відремонтувати медичні установи, закупити для них нове обладнання — так вважають 63% респондентів.

— Як ви вважаєте, чи є сигналом для влади те, що 76% населення у своїх пріоритетах на перше місце поставили здоров’я, і коли так, то як вона повинна відреагувати?

— Звісно ж, це серйозний сигнал до того, що нам потрібно визначитися з пріоритетами на державному рівні. В одній країні основним напрямом є важка промисловість, в інший — енергоносії, і якщо в нас людей передусім хвилює здоров’я, то воно й має бути основним пріоритетом для влади в плані розробки відповідних програм, спрямування ресурсів тощо.

Причому, якщо в деяких країнах поняття «здоров’я» асоціюється в людей із правильним харчуванням і бігом вранці, то в нас — із лікарем. Зважаючи на це, як мені здається, основні зусилля дер­жавної політики в галузі охорони здоров’я мають бути спрямовані також на лікаря.

Лікарям усе ще вірять

— Чи є цифри, які вразили вас найбільше?

— Швидше, не вразили, а порадували. 58% опитаних заявили, що вони довіряють лікарю, до якого звертаються по допомогу. При цьому народним депутатам, керівникам міністерств і відомств, а також місцевій владі вірять 8-10%.

Тобто, всупереч сформованому в останні роки стереотипу, люди лікарям вірять. Це означає, що ми на правильному шляху. І тому, спрямувавши гроші на підвищення цієї довіри, ми в остаточному підсумку підвищимо якість надання медичних послуг. Адже, як відомо, ефективність лікування багато в чому залежить від цієї самої довіри пацієнта своєму лікареві.

— Як ви маєте намір підвищувати довіру до лікарів, престиж їхньої професії?

— Відповідь підказали самі медики: 26% із них на перше місце поставили потребу відродження медичних шкіл і династій, а 29% — підвищення якості післядипломної освіти. Раніше, ще в Радянському Союзі, в нас були школи видатних хірургів і яскравих особистостей — Амосова, Шалімова, інших. Потім тривалий час (і він збігається із занепадом усієї системи охорони здоров’я країни) таких лідерів у країні не було. Нині ця система починає відроджуватися.

Наведу один приклад, для мене дуже показовий. Десь місяць тому один приятель, коли домовлялися про зустріч, запропонував: «Давай зустрінемося в центрі Ємця». Поклавши слухавку, я замислився: адже ніхто у звичайній розмові не каже «Центр дитячої кардіохірургії», а називає просто — «Центр Ємця». Виходить, у нас уже є нові Амосови та Шалімови, навколо яких можуть об’єднуватися талановиті лікарі, здатні поширювати свої ідеї, знання та вміння — створювати нові медичні школи.

— Про Іллю Ємця, так само як про офтальмолога Сергія Рикова, онколога Ігоря Щепотіна та деяких інших лідерів вітчизняної медицини, знає багато хто, але проблема в тому, що таких людей у нас дуже мало. Водночас рівень середнього лікаря вкрай низький. Саме через це часто й не довіряють медикам люди.

— Ми це також чудово розуміємо, тому одним із напрямів діяльності фонду стало фінансування проектів, спрямованих на підвищення загального рівня освіченості лікарів у всіх регіонах країни.

— Як проходитиме таке навчання? Це буде стажування за кордоном чи ви плануєте організовувати групи тут?

— Зокрема й за кордоном. Наприклад, із першочергових завдань фонду — і це буде офіційно задекларовано в програмі діяльності на найближчі кілька років — навчання бригади кардіохірургів, здатної виконувати операції підвищеної складності. У такій бригаді водночас працює хірург-ортопед, кардіолог, спеціальний кардіоанестезіолог і деякі інші спеціалісти. Серед країн ЄС клініка, де працюють такі бригади, та школа, в якій навчаються потрібні для такої роботи спеціалісти, існує лише в Лондоні. Вже є попередня домовленість між Центром дитячої кардіохірургії та Лондонським центром про підготовку бригади лікарів з України. Після навчання така бригада висококваліфікованих спеціалістів зможе лікувати пацієнтів на всій території СНД. І якщо наші лікарі приїдуть до Росії чи Грузії і врятують там життя бодай кількох дітей, це неймовірно підвищить престиж нашої медицини.

Але основна моя ідея — створення повноцін­ної postgraduated school — шко­ли піс­лядипломної освіти лікарів у самій Україні. Її експертна комісія добиратиме найбільш здібних лікарів. Вони навчатимуться за гроші фонду за міжнародними освітніми програмами, освоюватимуть найкращий міжнародний досвід. І коли під їхніми документами про здобуття післядипломної освіти поставлять свої підписи панове Ємець, Риков, Щепотін чи пані Шунько, то ні в кого не виникне сумнівів у рівні підготовки такого лікаря.

Сподіваюся, що ми зможемо випускати щороку п’ять-шість таких фахівців з основних нозологій — онкології, кардіології, офтальмології та педіатрії. Ці люди будуть затребувані в будь-яких умовах, бо зможуть подавати своїм пацієнтам допомогу на найвищому рівні. І це буде стимулом для лікарів підвищувати свою кваліфікацію, зростати професійно. Я розумію, що це довгострокові інвестиції, але це правильні інвестиції.

— Як фонд добирає учасників освітніх програм і визначає, в якій саме сфері слід підвищувати кваліфікацію наших лікарів?

— У нас створена консультативна рада, до неї входять компетентні у своїх галузях знань медики — так звані opinion-лідери. Зрозуміло, перед тим як розпочати певний проект чи програму, ми вивчаємо їхню думку щодо того, як це зробити максимально ефективно.

Замість принизливих «конвертиків» — легальний рахунок у банку

— Недовіра й неповага до лікарів нерідко пов’язана й із тим, що, прагнучи бодай якось поліпшити своє матеріальне становище, вони вимушені йти на певні порушення: призначати дорогі препарати, знаходити «додаткові» хвороби, хабарничати...

— Не слід забувати, що сьогодні лікарі, отримуючи зар­плату меншу, ніж у секретаря в пристойній компанії, працюють і приймають рішення, від яких часто залежить життя і смерть людини. Відповідно до опитування, 86% медиків, котрі працюють у бюджетних установах, незадоволені системою соціального захисту. Наш фонд намагатиметься допомогти й у цьому аспекті.

— Яким чином? Видавати доплати до зарплати?

— Фінансування медустанов — завдання держави. Ми будемо допомагати інакше. Буквально недавно створений Національний інститут раку (я глибоко переконаний, що саме за такими державними інституціями майбутнє), і найближчим часом між фондом «Здоров’я нації» та ін­ститутом буде підписаний меморандум про підтримку лікарів, котрі захворіли на онкологічні захворювання. Як відомо, лікування це дуже дороге, а зарплати в переважної більшості медпрацівників такі, що, рятуючи життя інших, вони часто не в змозі подбати самі про себе. Тому ми вирішили забезпечувати таких людей безплатними ліками. Це буде офіційно задекларовано в підписаному між нами меморандумі й донесене до відома самих лікарів: щоб кожен із них знав — в разі потреби їм є до кого звернутися.

— Таке ставлення до лікарів не може не дивувати.

— Я абсолютно щиро вважаю їх святими людьми. Вони щодня рятують чиєсь життя, часом ризикуючи викликати на себе гнів колег і навіть самих пацієнтів. Нещодавно в мене самого в родині сталася історія, в якій звичайні лікарі виявили свою шляхетність і відданість професії.

Якось ми з дружиною вирушали до Лондона, а наш семирічний синок, якого я дуже люблю, залишився вдома з бабусею. Не встигли ми розібратися зі своїми справами, як телефонують із Києва й повідомляють, що малюк занедужав — температура, блювота, нудить... Ще згодом повідомляють: стан дитини погіршився, і його відвезли до лікарні. Уявляєте, в якому стані ми летіли в Київ? Та хоч як поспішали, а швидше не прилетиш, і коли ми з дружиною приземлилися, то дізналися, що сина прооперували. Я, звичайно, був у шоку, адже від самого початку лікарі, серед яких були й найвідоміші, сперечалися про діагноз — апендицит, панкреатит, запалення легень тощо. Поки ми доїхали до лікарні, дитину вже вивезли з реанімації, і стан його був набагато кращий. Як пізніше з’ясувалося, його життя — в буквальному значенні слова — врятував звичайний хірург, завідувач відділення, котрий, не марнуючи час на зайві дискусії, взяв на себе відповідальність і прооперував. Ще трохи, і почався би перитоніт, і чим усе могло закінчитися, лише Богові відомо.

Таких лікарів у нас сотні й тисячі, вони щодня рятують нас, а ми приходимо й кажемо їм спасибі. Тому моє завдання, зокрема, й змінити філософію суспільства стосовно лікарів. Адже, зрештою, наше життя це постійний ланцюг стосунків лікаря та пацієнта. Люди мають поважати лікаря й вірити йому, оскільки без тієї віри ефективність лікування дуже низька.

— На жаль, найчастіше це «спасибі» ми вкладаємо в конверт.

— Зрозуміло, на першому місці в плані соціального захисту лікарів залишається підвищення зарплати до такого рівня, щоб людям не доводилося принижуватися до презентів у вигляді коньяку, цукерок і соромливо вкладених у кишеню халата конвертів. Не випадково близько третини лікарів висловилися за легалізацію гонорарів.

Пацієнти також готові до легальної оплати послуг лікарів, тому одним із напрямів нашої роботи стане лобіювання законодавства з легалізації гонорарів медпрацівникам. Ми працюватимемо над цим разом із громадськими організаціями й представниками влади. Адже коли сьогодні зробити грошову винагороду від пацієнтів лікарю легальною формою оплати за благородну працю, то це раз і назавжди поставило б крапку в суперечці про те, лікар — хабарник чи людина, яка зберігає нам здоров’я, допомагає позбутися болю і рятує життя.

— Вже розроблено кілька законопроектів з медстрахування, в яких зокрема передбачається, що лікар отримуватиме гроші за кожного пролікованого хворого.

— До реального введення системи обов’язкового державного медичного страхування нам ще дуже далеко. Для початку потрібно з’ясувати, скільки коштує наша медицина сьогодні й скільки грошей потрібно ще. Сьогодні ніхто не знає, скільки слід щорічно виділяти коштів, аби наша охорона здоров’я повною мірою вирішувала завдання, які ставить перед нею суспільство.

Насамперед потрібно встановити стандарти діагностики та лікування різних захворювань, з’ясувати, скільки в країні хворих — принаймні за основними нозологіями, — додати прогностичну складову, й після цього шляхом простих арифметичних обчислень підрахувати, скільки ж країні потрібно грошей, щоб адекватно лікувати людей. Лише на підставі точних розрахунків можна вирішувати, як платити лікарям — за кожного хворого чи фіксовану ставку, лікувати хворих брендовими препаратами чи генеричними, всі послуги надавати за рахунок страховки чи якісь за особисті кошти громадян тощо.

Сьогодні вводити страхову медицину тільки на підставі віртуальних міркувань про те, що вона дасть ще 9, 15 чи 20 мільярдів щонайменше нерозумно: без точних розрахунків перехід на нову систему може в кращому разі нічого не дати, а в гіршому — призвести до ще більшого загострення ситуації в охороні здоров’я. Ніхто не каже, що переходити на систему медичного страхування не потрібно —питання в її ефективності.

— У завданнях вашого фонду записаний пункт про сприяння розвитку системи охорони здоров’я. Як ви плануєте це робити? Готувати проект під умовною назвою «Як нам реформувати медичну галузь?»

— Співробітники фонду не займаються реформуванням галузі. Писати такі проекти — функції не наші, а уряду. Самі медики мають об’єднатися й ухвалити консолідоване рішення, і потім його донести до влади. І, що не менш важливо, взяти на себе відповідальність за реалізацію запропонованих ними проектів.

— За якими критеріями ви оцінюєте, наскільки ефективні ваші вкладення?

— За реальними результатами. Якщо гроші спрямовані в потрібному напрямі й необхідному обсязі, якщо на всьому етапі їхнього проходження діє чітка система контролю — починаючи від фонду й закінчуючи конкретним пацієнтом, який дістав конкретну допомогу, то в результаті ми отримаємо коло, що замкнеться в точці під назвою «ефективність».

— І як же ви визначаєте, що коло замкнулося?

— На підставі цифр і аналітики наведеної спеціалістами центру. Справді, які ще докази ефективності потрібні, коли ми бачимо, що завдяки нашим програмам, наприклад, навчені 20 лікарів, вони працюють у п’яти-шести регіонах країни й рятують життя сотням і тисячам людей?

Любов до ближнього має бути розумною

— Вам не здається, що останнім часом у країні з’явилася справжня мода на філантропію?

— Справді, сьогодні філантропія стала модною, але це дуже гарна й добра мода. Не на автомобілі, не на літаки чи дорогі прикраси — а на добрі справи, на подання допомоги тим, хто її потребує.

— Проте, з огляду на результати дослідження, філантропія — справа дуже невдячна. Незважаючи на безліч благодійних фондів і проведені ними гучні піар-кампанії, 59% респондентів заявили, що взагалі нічого не чули про їхню діяльність, і всього 4% вважають, що в таких фондах можна дістати реальну допомогу. Можливо, річ у тім, що ви не просто роздаєте людям гроші, а саме робите соціальні інвестиції, так би мовити, вкладення в майбутнє, не зрозумілі простим людям, котрі потребують грошей тепер?

— Багато хто справді розуміє благодійність, філантропію як подання милостині, і тому щиро обурюється, почувши, що ми не просто видаємо гроші, а спрямовуємо їх на конкретні соціальні програми. Але в тому й річ, що ми не подаємо милостиню, а намагаємося зробити так, аби вже найближчим часом у нашій країні її ніхто не потребував.

Конче потрібен певний поворот у громадській свідомості, щоб зрозуміти очевидний факт: філантропія — це не велика милостиня, а один із механізмів, які забезпечують стабільний розвиток громадянського суспільства. Її роль полягає не в бездумному розподілі матеріальних благ, а в наданні коштів, за допомогою яких люди самі можуть придбати ці блага.

Конкретна ж систематична адресна допомога — справа дер­жави, вона не повинна залежати від чиєїсь доброї волі.

Філантропія, я глибоко переконаний, не повинна бути марнотратною. Пригадайте найбільших філантропів США, які зробили так багато для блага всього суспільства — Рокфеллера, Карнегі, Форда, Сороса. Їхня діяльність не була б настільки ефективною, якби вони безцільно роздавали гроші без розбору, вирішуючи локальні проблеми конкретних людей, а не діяли раціонально. Ще древні казали: щедрість має бути доречною і доцільною.

Саме для того, щоб спробувати змінити ставлення людей до філантропії, розповісти про благодійність і благодійні фонди нашої країни, ми створили єдиний центр інформаційної політики. З його допомогою люди не лише більше дізнаються про саме явище, але й зможуть, у разі потреби, легко дізнатися, який конкретний фонд опікується їх проблемою, куди краще звернутися.

— А чи немає в такій діяльності все ж таки більше честолюбства, ніж бажання допомогти ближньому?

— В честолюбстві також немає нічого поганого. Як сказав, коли не помиляюся, Бернард Мандевіль, англійський сатирик і лікар, котрий жив у XVIII столітті, гордість і честолюбство побудували більше лікарень, ніж усі чесноти разом узяті.

Довідка

Соціологічне дослідження громадської думки щодо актуальних соціально-політичних проблем і організації медичної допомоги в Україні містить репрезентативне опитування дорослого населення в усіх регіонах України (всього — 2007 респондентів, похибка репрезентативності не перевищує 2%) і опитування експертів (104 лікаря бюджетних установ).

Опитування проведено 9—23 березня 2008 року.

Довідка

Благодійний фонд Бориса Литовського «Здоров’я нації» був зареєстрований 19 листопада 2007 року.

Його мета — подання благодійної допомоги у сфері медицини, медичної науки та освіти, науково-дослідних експериментальних досліджень, а також пропаганда здорового способу життя, розвиток системи охорони здоров’я України.

Напрямів роботи фонду декілька. Насамперед надання змоги провідним спеціалістам-медикам країни підвищувати свою кваліфікацію, зокрема й за кордоном, і навчати своїх колег-лікарів із різних регіонів країни. Участь в організації курсів, семінарів, конференцій для працівників медичної науки та освіти.

Крім цього, фонд опікується адресною допомогою тим лікарям, які самі потребують медичної допомоги, їхнім сім’ям — у разі втрати годувальника, а також юридичним захистом лікарів.

Також до завдань фонду входить участь у проведенні профілактики негативних явищ серед населення: інфікування ВІЛ, алкогольної та наркотичної залежності, передусім серед дітей, підлітків і молоді. А ще підтримка, зокрема й матеріальна, ВІЛ-інфікованих, інвалідів, їхніх сімей, створення консультативних кабінетів для людей, які живуть із ВІЛ, залежних від тютюнопаління, наркотиків та алкоголю.

Участь у розробці й реалізації науково-дослідних експериментальних досліджень, методичної літератури, створення методичної фото-, аудіо-, відео- та кінопродукції. Проведення незалежних громадських соціологічних досліджень, які стосуються різноманітних соціальних проблем суспільства.

На ці та деякі інші цілі фонд Бориса Литовського «Здоров’я нації» планує щороку виділяти до двох мільйонів доларів.