ЗНО як засіб від маразмів

Чому зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) викликає спротив не тільки у викладачів ВНЗ, а й в учительському середовищі?

Річ у тому, що наша педагогічна культура допускає можливість «допомогти» учневі на випускному іспиті, ми звикли «підтягувати» невстигаючих, значна частина з нас не проти відгукнутися на чиєсь прохання «натягнути» оцінку. Тільки в нас учитель отримує нагінку (несе пряму чи опосередковану відповідальність) за слабкі знання тих «недорослів», які відверто не хочуть учитися. Не «митрофанушці» ХХІ століття, а вчителеві дорікають: не зацікавив, не дав міцних знань!

Інерцію показухи було перенесено зі школи радянської в українську, з нею жило кілька поколінь педагогів та учнів, і все ще продовжує жити нова генерація. Проте сьогодні відносно благополучна картина академічної успішності учнів може бути зіпсована зовнішнім тестуванням. Звідси й страх «ломки» в ситуації вимушеної втрати ілюзії успішності, яка вже набула ознак наркотичної залежності. Є й побоювання отримати від начальства на горіхи за цілком об’єктивні невтішні результати «тестів», які різко контрастуватимуть із виставленими в умовах хронічного самообману «внутрішніми» оцінками. Тільки в нас оцінку запросто можна випросити чи купити. З нашою ментальністю не соромно списати в однокласників (не дати списати є ознакою нездорового «егоїзму» і підставою для цькування однокласниками) чи якось «викрутитися», іноді відверто надуривши вчителя на очах у всього класу.

Тільки на пострадянському просторі на іспит ідуть, мов на свято, з квітами в руках, а після іспиту вчителі зазвичай відзначають цю подію вже з бокалом у руках. Адже після сірих буднів навчального року відмовитися від «червневої насолоди» не так-то й легко: випускні іспити для вчителів — це і «бабине літо», і «зоряний час», і «жнива»...

Зайве доводити, що в сучасному інформаційному суспільстві роль учителя і, відповідно, оцінка його роботи не можуть бути такими ж, як раніше, коли він був чи не єдиним джерелом інформації. Зовнішнє тестування має дати реальну оцінку результатів успішності самого учня. Тестування є не тільки результатом роботи вчителя, це — результат умотивованості учня, його пізнавальної активності як на уроці, так і поза уроком (Інтернет, канал Discovery, широка палітра науково-популярних видань тощо). Якщо школяр має справжню внутрішню вмотивованість на здобуття вищої освіти, він ніколи не пропустить терміну подачі заяви на проходження зовнішнього тестування, свідомо готуватиметься до тестів…

Має піти в небуття й патологічне бажання батьків неодмінно влаштувати своє чадо до ВНЗ навіть у разі, якщо воно не має для цього ні бажання, ні здібностей.

Отже, очевидно, що мусять відбутися серйозні зрушення, справжня революція в суспільній свідомості і в свідомості всіх учасників освітнього процесу.

Є очевидною неприродність того, що педагог, який навчає учнів, сам і оцінює результати цього навчання (ніхто ж не дає такого права, наприклад, спортивному тренерові). У цій ситуації він, по-перше, неминуче оцінює і самого себе. «Ви поставили двійку не йому, ви поставили двійку собі!» — це типова фраза директора чи завуча школи, адресована занадто принциповому вчителеві.

З огляду на викладене вище, слід розглядати зовнішнє тестування як оздоровчий чинник насамперед для школи. Цю гірку «пігулку» мусимо наважитися проковтнути заради викорінення бодай частини маразмів, яких усе ще так тяжко позбуваються в переважній більшості шкіл.

Зовнішнє тестування потрібне тому, що далі так жити не можна.

Звісно, воно не стане панацеєю від усіх бід вітчизняної освіти, але це чи не перший серйозний крок до змін на краще як у загальній середній, так і у вищій освіті.

Матері Терезі належить фраза: «Бог не вимагає від нас, щоб ми досягли успіху, він лише вимагає, щоб ми спробували». Тож давайте хоча б спробуємо…