Документ про відсидку шкільного ув’язнення чи реальна оцінка?

Літо, випускники шкіл отримують атестати й прощаються зі школою. Хоча ні, тепер це не атестат, а «Свідоцтво про здобуття повної загальної середньої освіти». Самих же школярів тепер називають не учнями, а «здобувачами», бо освіту треба здобувати, а не просто просиджувати за партою 11 років.

Раніше шкільний атестат засвідчував, що учень відсидів певний час за партою. Тепер свідоцтво про здобуття освіти гарантуватиме, що він її таки здобув. До речі, свідоцтва про освіту школярі отримуватимуть тричі: після початкової (4-й клас), базової (9-й клас) і старшої (12-й клас) школи.

З одного боку, українській освіті вкрай потрібна нормалізація понять. Кроком до неї саме і є зміна назви документа про освіту. Але так буде лише в тому разі, якщо «Свідоцтво про здобуття…», яким замінили атестат, справді свідчитиме про реальне здобуття того чи іншого рівня освіти.

Не йдеться про псевдогуманістичний абсурд на кшталт «у нас усі оцінки позитивні, всі щось «здобувають» на початковому рівні, а тому переводяться до наступного класу». Ми мусимо визначитися, чи варто видавати цей документ усім підряд і чи будуть школярі, котрі його не отримають, бо насправді нічого не здобули, а просто у школі били байдики. З іншого боку — вивіску змінили, та чи зміниться щось у суті документа, який отримують оці самі здобувачі?

Звісно, всі ці свідоцтва про здобуття освіти мали б сенс, якби в нас усі три ланки школи — початкова, базова і старша — були роз’єднані (як у більшості країн), а не існували під одним дахом з 1-го по 11-й клас (як це є в нас). За кордоном дитина, провчившись шість років (типовий термін навчання) в окремій початковій школі, отримує документ, із яким іде вже до іншої — неповної середньої школи. І дитину не переведуть на наступний етап навчання, якщо вона не опанує рівня початкової школи.

Моя внучка, яка навчається в німецькій школі, розповідає, що в них у класі є дівчинка, котра вже третій рік не може перейти в наступний клас. Тому що в них суть «Свідоцтва…» в тому, що воно засвідчує опанування певного рівня освіти. У нас воно свідчить лише про те, що дитина відсиділа чотири роки в початковій школі і треба йти в середню. Але це зрозуміло і без свідоцтва. Тож сенсу в «Свідоцтві про здобуття початкової освіти» — нуль.

У наших умовах «Свідоцтво про здобуття початкової освіти» буде хіба що символом прощання з першою вчителькою. Тобто ми створюємо зайвий привід повернути випускні вечори в початкову школу.

Запитую вчителів початкових класів: «Як ви ставитеся до запровадження «Свідоцтва про здобуття початкової освіти»? Сміються й висловлюють, м’яко кажучи, сумнів у доцільності цього документа. Цитую: «Нащо дітям у 10 років потрібне це свідоцтво? Куди вони потім із ним підуть? Які є альтернативи, крім 5-го класу? Якщо діти залишаються в тій самій школі, тільки муситимуть перейти в інший кабінет, — то будуть використовувати як перепустку між поверхами? А грошей скільки треба, щоб їх надрукувати? А часу скільки, щоб замовити, заповнити, роздати. Висновок — це буде просто ще один нікому не потрібний бюрократичний докУмент».

Зрозуміло, що «Свідоцтво про здобуття початкової освіти» в нас видаватимуть усім: і тим, хто відповідно до стандарту й програм здобув певні навички, і тим, хто не здобув. До речі, діти, які опанували програму інклюзивного навчання, отримають свідоцтво точнісінько таке ж, «як усі». І ніде не буде позначено, що вони навчалися за власною програмою, з огляду, наприклад, на затримку розвитку…

Така ж ситуація зі свідоцтвами про здобуття базової середньої освіти, які отримують школярі після 9-го класу, і свідоцтвом про здобуття повної загальної середньої освіти (випуск зі школи). На жаль, найчастіше ці документи не свідчать про реальне здобуття освіти нашими випускниками.

У принципі, так само було в нас і з атестатами, — їх традиційно отримували всі, хто відсиджував у школі належну кількість років. Профанація шкільного атестата відбулася ще в радянські часи, коли загальна середня освіта стала обов’язковою і школи почали боротися за 100-відсоткову успішність учнів. Але так було не завжди. Наприклад, у рішеннях педради Єлисаветрадської гімназії за 1905 рік біля прізвищ випускників можна бачити три формулювання: «Удостоен аттестата зрелости», «Удостоен аттестата зрелости и награды золотой медалью», «Не удостоен аттестата зрелости». Вага і довіра до атестата гімназії, який давав право на зарахування до університету без вступних іспитів, тоді були надзвичайно високі.

Чому зараз у Німеччині навіть у початковій школі дитину можуть залишати три роки поспіль на повторний курс, якщо вона його не опанувала? Логіка дуже проста: а що робитиме дитина на наступному етапі навчання, не маючи базових знань? Там таки треба здобувати освіту, і всі знають, що коли ти її реально не здобув, на наступний етап навчання точно не перескочиш. Як наслідок, лише 40% випускників німецьких шкіл мають можливість здобувати вищу освіту. У нас — 80%!

Тому й «маємо те, що маємо»: університетська освіта в Україні є переважно формою амортизації безробіття та легальним способом «закосити» від армії. До речі, в багатьох країнах у документі про освіту зазначається кількість пропущених годин. Тому прогульників видно одразу і їхні шанси на продовження навчання в університетах близькі до нуля.

Який вихід із нинішньої ситуації?

По-перше, свідоцтво про здобуття освіти потрібно вручати не всім, а лише тим, хто реально її здобув. Іншим — видавати документ про те, що освітню послугу було надано, але здобувач не зміг чи не захотів її отримати, а тому освіти не здобув.

Ті, хто просто відсидів певну кількість років, матимуть довідку про змарнований час приблизно з таким формулюванням: «з … по… був учнем такої-то школи, але рівень навчальних досягнень із більшості предметів та кількість пропущених занять не дозволили допустити до державної підсумкової атестації (ДПА)». Або «був допущений, та не зміг скласти ДПА у формі ЗНО».

Ми ж традиційно тягнемо й витягуємо навіть тих, хто демонстративно не вчиться. Документ про справжню чи фіктивну освіту в нас отримують усі, щоб батьки могли «кудись приткнути» після школи для подальшого «навчання, яке не навчання». За моїм нерепрезентативним опитуванням керівників шкіл, реально в нас загальної середньої освіти не здобули від 50 до 90% випускників. Вони просто відсиділи встановлений державою термін шкільного «ув’язнення». А потім дивуємося, звідки в нас тотальна криза професіоналізму… Зайве доводити, що це має катастрофічні наслідки. Не тільки пересічні громадяни, а й очільники МОН навіть не уявляють глибини розвалу шкільної освіти внаслідок багатолітнього спотворення суті освітнього процесу і нівелювання цінностей освіченості.

Як відомо, шкільні випускні іспити (ДПА) проходять у форма ЗНО. Тому великого значення набуває пороговий бал ЗНО «склав/не склав». Якщо він буде високим, половина випускників може не отримати свідоцтва про освіту. Що тоді з ними робити? Залишати на повторний курс чи організовувати допоміжні (адаптаційні) класи у закладах професійної освіти? В університетах таким випускникам шкіл точно робити нічого. Самі не вчитимуться й демотивуватимуть інших.

Якщо учень заздалегідь знає, що планка для ЗНО досить висока, він буде готуватись. Якщо пороговий бал на межі вгадування — буде байдикувати і сподіватися на «щасти на ЗНО». Ось чому я, до речі, не беру участі в недолугому флешмобі «Щасти на ЗНО».

Зараз украй занижений пороговий бал зовнішнього незалежного оцінювання дає можливість тримати кількість тих, хто не склав ЗНО, на рівні 10% (+/-3%). Це створює ілюзію благополуччя, адже якщо тільки 12 чи 13% учорашніх школярів не спромогтися подолати цю мінімальну планку, то можна стверджувати: самі винні. А якщо чверть чи третина всіх випускників продемонструє критично низький рівень «здобутих знань», це вже показник системного збою, треба вже якось на це реагувати і щось із цим робити.

Наприклад, нинішнього року (в Рік математики!) встановили просто смішний пороговий бал «склав/не склав» ЗНО з математики — 9 тестових балів (торік було аж 11 балів, що теж близько до рівня «сліпого вгадування»). І навіть попри це кількість учасників ЗНО, які не склали тест з математики, становила аж 12,71% від загальної кількості учасників тестування. Ще раз повторюю: майже 13% тих, хто свідомо обрав математику і, відповідно, готувався день і ніч упродовж чотирьох місяців карантину, не змогли подолати цей мінімальний бар'єр на рівні «плінтуса».

Уявіть собі, який відсоток учнів не складе обов'язкового ЗНО з математики з досить високим пороговим балом, що вимагатиме виконати правильно бодай половину завдань. Мій прогноз — 90%. Це все, що вам треба знати, аби мати адекватне уявлення про глибину прірви, в якій опинилась українська шкільна освіта.

Ми ніколи всерйоз не аналізували внеску 11 років неробства в школі та п’яти років байдикування в університеті в деградацію особистості молодих людей. Наслідки нашого псевдогуманізму жахливі. Досить подивитися на статистику зростання наркоманії, алкоголізму та молодіжної злочинності.

Важко не погодитись із висновком одного з «батьків» ЗНО — Ігоря Лікарчука: якщо в нас складають ДПА у формі ЗНО із вкрай низьким пороговим балом, ЗНО в Україні перестає існувати де-факто.

По-друге, якщо вже запроваджувати «Свідоцтво про здобуття… освіти», то треба подбати, щоб це був справді документ нової інформаційної епохи. Тому я підтримую ідею виготовлення чіпованого свідоцтва. У чіп має бути закладена не тільки інформація про оцінки (тоді відпаде потреба виписувати все вручну). Це буде омріяне е-портфоліо, в якому розміститься вся історія навчання дитини, починаючи з дитячого садочка.

Свідоцтва були б доцільними, якби на їх основі формувалися класи або за профілями, або з допрофільною системою навчання. У такому разі в документі, крім оцінок, має бути зазначено, до яких галузей знань у дитини хист, які предмети даються їй краще тощо.

Усе це потрібно було продумати на вчора, анонсуючи реформи Нової української школи. Але не пізно й тепер. Головне — політична воля, сміливість побачити реальну ситуацію в освіті і готовність приймати непопулістські рішення.

Всі статті автора читайте тут.